Останниця. Єдина і надзвичайна. Книга 3

3 Обіцянка, дана Кхарі

Тієї ночі я приєдналася до товаришів біля багаття, одного з сотень, що горіли по всьому табору, ніби відображуючи небесні зорі. З есвинів приготували поживну страву, і всі були ситі й трохи сонні. (Тоббл натомість поїв смажених цвіркунів із підливою з черв’яків.)

Неможливо було забути, що насувається війна, адже навколо табору стояла озброєна варта. Проте милий серцю спокій огортав мене, коли я дивилася на своїх добрих друзів. Мою рідну зграю, винищену солдатами Мурдано, замінила ця різношерста сім’я. Тоббл Лови-Удачу. Сабіто. Ренцо, легкий на вдачу юнак-людина, який більшу частину життя прожив як вправний злодій. Його слинявий товариш — собака на ім’я Собака.

Максин, теж дейрн, сидів біля мене. Коли я виявила, що залишилася маленька, вразлива колонія дейрнів, то вже саме знання про те, що я не останниця, здалося мені перемогою. Проте над дейрнами, як виявилося, все одно нависала небезпека: вони лишалися на волосок від зникнення.

Коло мене сиділа Кхарассанде Донаті, яка віднедавна назвалася Панною Недаррською. Кхара колись мене спіймала, врятувала, стала моєю подругою, людиною, за яку, якщо треба, я готова віддати життя.

Коли ми вперше зустрілися, Кхара, вдаючи хлопця, була слідопитом при гурті браконьєрів. Вона спіймала мене, врятувала мені життя, потім рятувала знову і знову. Тепер вона очолила військо, не схоже на жодне з тих, що були раніше, — Армію Миру.

Ми зібралися не воювати, а спинити війну. Два могутні тирани — імператор Мурдано в нашій рідній Недаррі і Казар Сґ’дріт у Дрейландії, що на півночі, — ось-ось мали розпочати війну між собою. Обидва хотіли війни, але їхні народи бажали жити в мирі.

Дивний це був задум і нечуваний: військо, головна справа якого — зберегти мир. Чимало наших вояків ніколи не здіймали меча. Це були селяни, пекарі, травники, писарі, ковалі, бондарі, повитухи, мулярі й теслі. Деякі раніше були слугами чи учнями. Якихось ми врятували з каторги, тому що Кхара не визнавала рабства в жодному вигляді. Багато з вояків були ще молоді й зелені. Інші — такі старі, що то, певне, мав бути їхній останній похід.

На щастя, були серед нас і досвідчені воїни, загартовані, з уважними поглядами. У когось із них війна залишила помітні шрами. Навіть на нашу з друзями долю протягом кількох місяців перед тим, як було зібрано це військо, випало чимало небезпечних пригод.

Молодий місяць плив по небу, ми тулилися докупи, розповідали казки й співали пісень. Ренцо своїм красивим голосом виводив особливо бадьору мелодію. У пісні йшлося про хлопця, закоханого в легковажну дівчину, і хоча всіх тонкощів я не розуміла (у людей, коли йдеться про прив’язаність, усе стає неймовірно заплутано), помітила, які гримаски робила Кхара, слухаючи, і її брунатна шкіра рум’яніла при світлі вогню.

Згодом ми притихли, і Кхара жестом покликала мене вбік.

— Може, вам скласти компанію? — поцікавився Ренцо і підвівся.

Кхара розсміялася:

— Аж ніяк. Це тільки наша справа з Биш.

— Багато втрачаєте, — Ренцо театрально зітхнув і вигадливо вклонився.

Шатро Кхари було таке саме, як у нас із Тобблом, тільки біля входу стояв вартовий — молодий здоровань з довгим списом у руці. Коли ми проходили повз нього, він віддав честь.

Кхара запалила свічку, потім вмостилася на своєму невеликому похідному ліжку, уважно на мене подивилася. Я сіла поряд на перекинутий ящик біля саморобного столу, на якому лежали мапи.

— Є цікава новина, — мовила Кхара.

— Цікава — але хороша чи погана?

— Мабуть, мені доведеться просити тебе взятися за одну справу.

Я кивнула:

— Як накажеш, Панно.

— Биш, ти не мій солдат. Ти подруга. Я не віддаю тобі наказів. Можу лише просити.

— Хай там як, я зроблю, як... попросиш.

— Я ще не певна, але якщо мені буде потрібно тебе просити, то це завдання може виявитися небезпечним. Ідеться про натітів. Вони до нас придивляються, намагаються вирішити, чи підтримати Армію Миру. — Кхара трохи помовчала й продовжила: — Чи діяти проти нас.

— Здається, я чогось не розумію. Що можуть водяні створіння зробити в сухопутній війні?

— Питання гарне, Биш, а відповідь така: не знаю. З шістьох панівних видів натіти найбільш непроникні, складно визначити, що в них на думці. Але якщо ми заручимося їхньою підтримкою, то вони можуть покласти край будь-яким спробам Мурдано вторгнутися в Дрейландію морем.

— Не заздрю тобі, що маєш давати з таким раду, — сказала я.

— Річ ось у чому, Биш: давати з цим раду буду не я, — вона змовницьки мені всміхнулася. — Це робитимеш ти.

— Я?!

Здається, я хотіла промовити це, але в мене вихопилося якесь скавчання.

— Натіти просять прислати посла. Когось такого, хто прислухається до них, сприйме те, що їх турбує.

— Але я... я ж тільки...

— Биш, той час, коли «я просто звичайна дейрна», скінчився. Якщо вже я можу бути Панною Недаррською, то ти можеш бути посланницею Биш.

— Ні, не можу! — вигукнула я.

Кхара схилилася вперед, поклавши руки на коліна.

— Я можу вести військо, Биш. Але наша мета — зупинити війну, а не воювати. Для цього потрібна дипломатія. А отже, мені необхідна твоя допомога.

Усе так просто. Якщо Кхарі потрібно, аби я щось зробила, то я візьмуся за це, хай навіть загину.

Хоча дуже з того радіти не обов’язково буду.

— А я піду сама? — спитала я, відчуваючи холод під грудьми.

Кхара похитала головою, і її темні кучері зблиснули при свічках.

— Сама? Ні, звичайно. По-перше, я розумію, що ніяка сила не розділить вас із Тобблом. Отже, наш запальний, але повсякчас люб’язний вобик складе тобі товариство. Я була б рада послати з вами Лови-Удачу, але, ну, у фелівет із водою такі стосунки...

Я всміхнулася, пригадуючи, як могутній звір Лови-Удачу збентежено топтався по берегу мілкого підземного озера.

— Максин для подорожі ще не досить зміцнів. А Сабіто? Фелівети не люблять води, а раптидони — ще менше.

— Ренцо?

— Ренцо, — повторила Кхара, і я була готова поклястися: сама думка про розлуку з ним її засмучує. — Так, гадаю, він би став у пригоді, — вона кивнула. — Так, Ренцо. Абсолютно.

— Коли вирушаємо?

— До Теларно лише кілька годин ходу, і ми станемо табором біля річки. Наступного ранку побачимося з послом натітів. Він візьме вас із Тобблом і Ренцо на своє судно й повезе в палац їхньої королеви. Там ти вислухаєш її міркування й подаруєш їй щит субдурських натітів і корону, які ми... позичили.

Ці речі ми, прямо скажемо, не позичили, а вкрали. Але не без підстав: у той час ми рятували свої життя.

— Постараюся якнайкраще, — мовила я.

— Я знаю! — відказала Кхара.

Ми обидві встали, але коли я зібралася йти, Кхара взяла мене за руку.

— Биш, — сказала вона, — у мене вірні генерали й віддана армія. А Ренцо, Тоббл, Лови-Удачу й Сабіто — найвірніші друзі. Але саме на тебе я покладатиму найбільше надій у час, який наближається.

— На мене... — повторила я. — Чому?

— Тому що ми разом так багато пройшли. І тому що я завжди можу покластися на твою правдивість. — Кхара поглянула на купу пом’ятих мап на столику. — Я постаралася якнайкраще продумати, що діяти далі. Але знаю одне: поле битви з будь-яких планів сміється.

Я спромоглася злегка всміхнутися.

— Я бачу таке: аби спинити війну, маємо спромогтися на три речі. По-перше, заручитися підтримкою натітів. Для цього я прошу тебе стати моїми очима і вухами. Ти поговориш із королевою натітів, звернеш увагу на те, чи немає в її словах другого дна, й уважно прислухаєшся, аби мати підстави їй довіряти.

— Це я можу, — сказала я, хоча сама у власному голосі помітила сумнів.

— По-друге, — продовжила Кхара, — треба набрати ще вояків. Мені потрібно, аби ти стала голосом Армії Миру. Пояснила, чого ми хочемо, й заручилася їхньою вірністю. Маєш говорити переконливо, якщо відчуєш, що вони вагаються. Інші види довіряють дейрнам, і з цього варто скористатися.

— І це я можу, — знову сказала я, і тепер моя непевність уже була зовсім очевидна.

Кхара поклала мені руки на плечі й усміхнулася.

— Яке ж щастя, що в мене є ти, Биш! — прошепотіла вона.

— Ти не сказала про третє.

— Перші дві справи дипломатичні, а остання...— Кхара опустила руки. — Якщо... коли Армія Миру зійдеться з військами Мурдано і Казара, то ми або зупинимо війну й переможемо, або загинемо.

У мене як гострий камінь став у горлі, і я намагалася його проковтнути.

— Можеш на мене розраховувати, Кхаро. Обіцяю бути і твоїми очима, і вухами, і голосом.

— Моїми очима, і вухами, і голосом, і серцем теж! — Очі в Кхари заблищали. — А тепер треба відіспатись. У тебе попереду пригода.

— Небезпечна пригода, — тихо промовила я.

— Биш, моя хороша Хіба пригоди бувають іще якісь?