Останниця. Єдина і надзвичайна. Книга 3

31 Страх — твій вірний друг

Ми спустилися назад до війська, і генерал скомандував солдатам стати табором у тіні майже прямовисної кручі. Ми з Кхарою і Тобблом одразу почали збиратися в дорогу.

Руки в мене тремтіли, коли я складала речі, і не лише від холоду, а й від передчуття. Кхара потребувала моєї допомоги. І те, що ми збиралися робити, могло змінити долю народів..

Найгірше полягало в тому, що мені було страшно. Дуже страшно. Я намагалася пригадати мудрі поради, які давала Максинові про подолання страху. Але то були просто слова. Порожні звуки.

Тут уже все по-іншому. Це не просто подорож у гості до натітів. Чи промова перед вобиками.

Цього разу цілком можливо ніколи не повернутися до друзів.

Натомість Кхара, здавалося, зберігала повний спокій. Я в неї вже таке бачила. Коли Кхара прийняла рішення, хай яке важке, вона поводиться надзвичайно спокійно.

Як їй це вдається? Чи вона не боїться померти? Не боїться принаймні того болю, з яким помирати? Чому я не можу віднайти в собі такого внутрішнього спокою? Такої певності, що моя смерть матиме сенс?

Генерал Варіс, хоч і не радів її вибору, схоже, прийняв його як невідворотний. А от Ренцо — ні. Він поскакав геть із гримасою на обличчі й повернувся тільки тоді, коли нам ось-ось наставав час вирушати.

Ми з Кхарою і Тобблом були в її наметі, уважно роздивлялися мапу й востаннє обговорювали, що і за чим робимо, коли в шатро, задиханий і червоний, влетів Ренцо.

— Будь ласка, — сказала Кхара, — заходь!

— Кхаро! — твердо звернувся до неї Ренцо. — Тобі не можна таке робити!

Я подивилася на Тоббла:

— Ми, мабуть... е-е, вийдемо?

— Лишайтесь! — скомандував Ренцо владно, як генерал Варіс в особливо кепському настрої. — Лишайтеся, послухайте.

— Ну гаразд, — пробурмотів Тоббл, тулячись у куточку.

— Кхаро! — Ренцо, здається, помітив, що він крокує шатром туди-сюди, і зупинився. — Це ж самогубство, — заговорив він повільно й зважено. — Ти загинеш. Биш і Тоббл — теж. Ти розумієш, що я кажу?

— Та наче розумію. — Кхара ледь-ледь усміхалась.

— Ти розумієш: я нічого не маю проти божевільних сутичок і великого ризику, —знизав він плечима. — Власне, мені таке подобається. Але, Кхаро, це зовсім не такий випадок.

Вона схрестила руки на грудях, але не сказала нічого.

— І ти знаєш: я люблю дурноверхий ризик, на який ти йдеш заради справи, в яку віриш. Мені дуже подобається твоя сміховинна затятість. Я люблю... — він не договорив.

— Я мушу, Ренцо.

Він підійшов і схопив Кхару за плечі.

— Тоді їдьмо разом. Принаймні я загину біля тебе.

— Ренцо, — Кхара говорила так тихо, що мені було ледве чути. — Ні. Мені й так важко усвідомлювати, що я ризикую життям Биш і Тоббла. Повір мені, якби я могла обійтися без Биш, я б не кликала її з собою. Але саме дейрн може відіграти там найважливішу роль, а куди Биш, туди й Тоббл.

— А куди ти — туди і я.

— Ні, — просто відказала Кхара. — Я не важитиму твоїм життям, бо... я тобі подобаюся.

— Ну гаразд. — Ренцо став нерухомо, дивлячись у вічі Кхарі. — Нехай. Як скажеш, Панно, — з раптовою церемонністю відказав він.

І раптом — для Кхари це, схоже, теж стало несподіванкою — поцілував її. І вийшов із шатра, не встигла вона йому будь-що сказати.

Кхара поглянула на нас із розгубленою усмішкою.

— Не слухайте Ренцо, — кашлянувши, сказала вона. — Є принаймні маленький шанс нам лишитись живими.

Ми не стали чекати світанку, а вирушили, поки місяць був високо. Генерал Варіс дав Кхарі гнідого жеребця, бо її кінь почав кульгати на ліву передню ногу. Я мала їхати за нею на Апчхуні, і в мене за спиною сидів Тоббл. Третій кінь віз запаси їжі, води й вівса.

— Твого коня звати Переможець, — сказав Кхарі генерал.

— Гарне ім’я, — сказала вона, підтягуючи попругу. — Будемо сподіватися, воно нас не підведе.

Я приторочила щит до сідла. Меч на поясі. Готова.

Ми вирушали зупинити війну — і майже на певну смерть. Від цієї правди я не могла втекти.

За благородну справу — але все одно на смерть.

Було важко не замислюватися над очевидним. Те, що ми зробили, те, чим ризикували, усі наші шалені пригоди врешті-решт виявляться марними. Військо Мурдано наближається до Зебарських рівнин. Будь-якої миті тераманти закінчать прокладати тунель під горами й вирвуться в беззахисну Недарру. Армія Миру йде за нами, і вона вже нічого не зможе вдіяти.

Ось із чого складається катастрофа.

Ренцо мав рацію, ми всі це розуміли.

Перед від’їздом генерал Варіс востаннє порадився з Кхарою. Я намагалася послухати, але не могла зосередитися, особливо відчуваючи, як у мене за спиною тремтить Тоббл.

— Боїшся, друже? — спитала я.

— Зовсім ні, — здавленим голосом відповів він. — А ти?

— Аж ніяк, — відказала.

Я озирнулася до нього — і ми обоє розреготалися. Сміх, звичайно, був нервовий. Дуже нервовий. Але все одно сміх.

Коли ми почали спускатися, генерал Варіс, Бодікка Синя і Ренцо дивились нам услід із серйозними обличчями. Усі троє віддавали честь.

Що далі ми спускалися, то менш лютим ставав мороз. Вітер затих, і хмарки пари з кінських ніздрів перетворювалися на пасемця туману. Ми рухалися крізь них, як Рорід крізь хмари.

— Агов, — обізвалася я.

Це було перше слово, яке прозвучало серед нас, мабуть, за дві години.

— Що «агов»? — спитав Тоббл, незадоволений, що я його розбудила.

— Ти ж знаєш: усе складається з чотирьох стихій, правильно?

— Ти що, мене за тим розбудила? Мені такий смачний суп із синіх жуків снився!

Я не звернула на це уваги.

— Стихії — це, звісно, вогонь, земля, вода й повітря. То от що я собі думаю. Ми перемогли Лицаря Вогню. Провалилися під землю до терамантів. Сплавали під водою до королеви Павіонни. Політали з Рорідом і пізнали природу повітря.

— Сподіваймося, що у вогонь знову не вскочимо, — буркнув Тоббл.

Кхара озирнулася в сідлі.

— Мені розповідали, що існує п’ята стихія.

— П’ята? — наморщила лоба я.

— Дух. Вогонь дає нам тепло і світло. Земля — збіжжя і плоди. Вода живить усе, бо без неї хіба щось може рости? Повітрям ми дихаємо, воно дає нам змогу бачити світ. Та об’єднує їх дух. Вогонь, земля, вода і повітря нічого не означають, якщо ми їх не розуміємо. І саме дух дає нам розуміння, допитливість і хоробрість.

— Отже, ця небезпечна подорож нам для того, щоб збагнути дух? — спитала я.

Кхара засміялася.

— Може, й так, Биш. А хоробрість нам точно знадобиться.

— Хоробрість лишимо тобі, Панно, — ще дещо буркітливо мовив Тоббл. Він багато годин нічого не їв, а вобики попоїсти люблять. — Я буду духом переляку та боягузтва.

— Тобі страшно, Тоббле? — Кхара говорила до нього лагідно, без докору.

— Коли б тут не було Биш, сказав би, що не страшно, — відповів Тоббл. — Але вона тут, тож, Панно, так, мені дуже страшно.

— І мені, — відповіла Кхара. — Якщо вирушаєш до небезпеки, то страх — це добре. Він загострює чуття. Це допоможе залишитися в живих.

— Але ж ти не зважаєш на страх, — заперечила я, — Ні, завжди зважаю. Страх — це таке маленьке чарівне створіння, яке сидить на плечі й шепоче тобі на вухо: «Обережно». Хоробрість — це не відсутність страху. Страх — твій вірний друг, Биш, якщо не робити одну велику помилку.

— Помилку?

Кхара трохи притримала Переможця. Дорога стала ширша, тож можна було їхати поруч.

— Ніколи не дозволяй собі боятися, що злякаєшся.

Ми з Тобблом, їдучи між рідкими деревцями, замислилися над словами Кхари.

— Не пам’ятаю, — нарешті промовив він, — щоб наша подруга Кхара виявляла таку мудрість до того, як стала великою Панною.

Кхара печально розсміялася.

— Насправді я не помудрішала, Тоббле, — мовила вона. — Але коли люди починають звертатися до тебе «Панно», вони схильні про це забувати.

— У вобиків є прислів’я, — сказав Тоббл. — «Рости високим, як деревце, а не як бур’ян. Одне поливають, друге виполюють». Це означає...

— Це означає, — перебила його Кхара, — що можна вивищуватися над іншими, але тільки в тому разі, коли ти як дерево, що дає тінь. А не шкідлива рослина.

— Ну... так і є, — сказав Тоббл.

— От бачиш? — додала я. — Справді помудрішала!

Так, вона стала мудрою, подумала я. І сміливішою за всіх нас разом узятих.

А проте, попри всю мудрість, дейрнського чуття Кхара не мала. Вона ще не помітила того, що я вже вчула.

За нами їхав вершник.