Останниця. Єдина і надзвичайна. Книга 3

25 Дрейландці

Жах цього відчайдушного польоту попід хмарами залишиться зі мною назавжди.

Блискавка в нас цілила. Грім стрясав усе довкола. Сніг сліпив очі. Руки й ноги в мене заніміли. Плечі боліли. Кожен подих давався важко.

Знову і знову блискало. Наче саме небо заповзялося нас знищити. Ще двоє раптидонів спалахнули й перетворилися на нетривкі вогняні кулі.

Ще кілька раптидонів так виснажилися, що не змогли летіти далі, а спустилися на землю шукати прихистку.

Щойно я вже сама зібралася попросити Роріда спуститися, сталося диво: ми здійнялися вище хмар. Мить — і на зміну відчаю прийшло мовчазне зачудування.

Хмари під нами розкинулися подібно до нескінченної зім’ятої ковдри. Блискавки ще було видно, але вони тепер уже були просто спалахами десь далеко під ногами. Зірки світили так ясно, що я поморгала, звикаючи до світла.

І поруч, по лівий бік, був Тоббл. Він лишився в живих.

— Як почуваєшся в польоті, посланнице Биш? — запитав Рорід. То були його перші слова за багато годин.

— Великий Роріде, я промокла до кісток, змерзла так, що не відчуваю ніг, а плечі болять, наче по мені пробіглося стадо ґарліанів. Але це видовище такого варте!

— Краса! — проклекотів Рорід, і його хрипкий голос прозвучав м’яко.

— Але мені шкода тих, кого ми втратили, — сказала я.

— Ми знали, що буде нелегко, — просто відповів Рорід.

Не потеплішало, але повітря було сухіше, і грім уже став просто далеким гуркотінням Рорід летів далі, і я настільки стомилася й виснажилися, що заснула Час від часу прокидалась і бачила над собою обнадійливі великі крила Роріда. Але я спала, коли він знову обізвався:

— Прокидайся, люба дейрно. Майже долетіли. І зараз ти дещо точно захочеш побачити.

Я розплющила очі й скрикнула від радості. Сонце! Жовто-помаранчеве, гаряче, воно неначе лежало на подушці з хмар.

— Дякую, великий Роріде! Яка радість — бачити таке, прокинувшись!

Я зважила, де ми, і сказала:

— Сонце праворуч від нас. Ми повернули на північ?

— Так. Летимо над рікою Теларно. Мої соколи спустилися на розвідку. Вони зустріли горобців і чайок, які розповіли про нічну битву. Хоробрі люди Вайди потрапили у ворожу засідку. У них жахливі втрати. Тепер дрейландці стали табором біля села Бруґ. — Рорід трохи помовчав. — Скоро вони накинуться на Бруґ, переб’ють там усе живе і спалять село на попіл.

Слова сипалися на мене, як удари. «Жахливі втрати». «Переб’ють». «Спалять». Перед очима непрохано стало те, що я побачила колись: тіла моїх рідних і друзів, навалені горою біля нашої оселі, яку сплюндрували вояки Мурдано.

Я стиснула кулаки й спробувала відігнати від себе цей спогад.

До Роріда підлетів Дотрам, майже крило до крила.

— Тоббле! — гукнула я. — Ти як там?

— Добре! А як же ще? — щиро здивувався він.

— Ти не промерз і в тебе не болять усі м’язи?

Тоббл засміявся:

— Биш, послухай, ти ж за мене набагато більша. Твоя вага більше обтяжувала твоє тіло. А ще мені мій яражик співав цілу ніч, — додав він. — Заспокоював!

Я замислилася, чи бачив Тоббл оту смерть у вогні, яку бачила я. Може, якось так вийшло, що не помітив. Я подумала, чи переповідати йому розповідь Роріда про дрейландців. Але Тобблу було так добре! Він скоро і так про все дізнається.

Рорід по-раптидонячому дав накази Дотраму, і той відлетів. Тоббл, тримаючи свого ярага однією лапкою, другою помахав мені.

— Ну а тепер, посланнице Биш, — сказав Рорід, — треба знайти місце, де безпечно тебе посадити.

— Безпечно посадити? Ми хіба не будемо зупиняти дрейландців?

— Послам у бою немає чого робити, — відказав Рорід. — Ти важлива для Панни. Я б не хотів повідомляти про твою загибель.

Я завагалася. Рорід мав деяку слушність. Деяку. У бою з мене користі небагато. Та й узагалі мені було страшно. Я вже досить бачила на віку, аби уявити найгірше.

Я ж посланниця. Хіба ні? Це мій обов’язок перед Кхарою, чи не так?

Але ж Тоббл іде в бій. Як мені не йти?

— Ні, володарю Роріде. Я маю бути з моїми друзями-вобиками. Вони тут через мене.

Рорід, здається, злегка розсміявся. У раптидонів це важко зрозуміти.

— Ну, воля твоя, посланнице Биш. Виймай тоді зброю. Час настав.

Рорід замахав крильми в дещо іншому ритмі, і невдовзі нас оточили сотні раптидонів, і в кожного були в лапах вобик і яраг.

Я потерла руки, щоб до них приплинула кров. Підтягла ремінець на щиті від Варіса й вийняла меч.

Рорід оглушливо заклекотів. По всьому небо раптидони склали крила й подібно до стріл протнули хмари. Вниз — у мокру вату. Вниз — у сліпучий туман.

Ми мчали швидше і швидше, я ледве могла дивитися, мружачись проти вітру.

Ось уже крізь туман проглядає земля.

Кілька секунд — і ми опинилися просто над селом Бруґ. Воно було цілком звичайне на вигляд: хатки під очеретяними стріхами, притрушені снігом покручені вулички, грубий частокіл навколо. Я побачила, як матері, діти й кілька стареньких тікають по хатах.

Біля частоколу зібралися люди. Ці люди, вочевидь, не солдати. У декого були мечі, але в більшості — вила, мотики й кілки, якими неможливо протнути навіть найтоншу шкіряну броню.

По другий бік брами в частоколі стояли люди Вайд и — ті, хто вцілів. Їх було з сотню, багато з перев’язаними ранами, хтось кульгав, хтось лежав на ношах.

Вайда зі своїми вояками побудував стіну щитів: кожен перекривав сусідні. За нею з дюжину здорованів наготували списи, готові бити там, де відкриється отвір. Вишикувалися вони, як вишколені солдати. Тільки дурень кинувся б в атаку на цей похмурий заслон.

Тільки от, на біду, суцільний щит із краю в край створювали всього-на-всього п’ятдесят людей.

До них рухалася тисяча вояків у строях Казара, всі добре озброєні. У кращому разі виснажений загін Вайди міг лише випромінювати рішучість.

Дрейландці теж виставили такий щит, тільки вчетверо більший, ніж у Вайди. Лава за лавою стояли, готуючись зайняти місце передніх. Здебільшого військо складалося з людей, але понад стіною щитів я помітила шістьох фелівет, а ще чотирьох величезних терамантів, на чиїх блискучих броньованих спинах сиділи люди.

За шерегом комах завбільшки з коней стояв чоловік у пишнішому, ніж в решти, одязі. Його броня виблискувала.

— То їхній генерал, — прошепотіла я.

— О так, — мовив Рорід. — І він — мій!