Останниця. Єдина і надзвичайна. Книга 3

28 Несподіванка для Лови-Удачу

Загін Вайди повернувся в гори — багато вояків ішли з перев’язками, хтось звикав до нової грубо витесаної дерев’яної ноги. Вояки позабирали ворожу зброю, коней і харчі. Вайда був цілком задоволений.

— Як вчасно ви прилетіли, посланнице Биш, — казав він. — Ще хвилин десять — і нас би й на світі не було!

— Тут дякувати треба великому Роріду та старійшинам вобиків, — сказала я. — Не кажучи вже про ярагів.

— І справді, я дуже їм вдячний! Але це ви звели докупи раптидонів, вобиків і ярагів!

У цьому я повної певності не мала, але чути таке було приємно. А Вайда продовжив:

— Це ж скільки дрейландського війська полягло! Вам є за що дякувати, дорога посланнице.

Він хотів сказати мені приємне, тож я кивнула й промимрила щось ввічливе. Але від думки, що Вайда має рацію, серце моє впало.

Щоб долучитися до Армії Миру, треба було скакати далеченько — то був шлях і нелегкий, і нерадісний. Бідолаха Розбій лишився в Боссипі, а мій новий поні — невеликий, чалий, якого мені позичив один з вояків Вайди, — виявився норовистим, схильним раптово вибрикувати й сердито форкати. Звали його Табун, але Тоббл прозвав його Апчхун, бо коник мав звичку несподівано чхати.

Пішов сніг, потім мжичка, потім знову сніг. Ми рухалися на південь понад Теларно, тож хоча б води нам вистачало. До нас приєднався великий підрозділ раптидонів, вобиків і ярагів, і я знала: новим добровольцям Кхара буде рада. Але ми становили, м’яко кажучи, дуже втомлений, голодний і змерзлий гурт.

Фелівета Наліза перші два дні їхала в критому повозі. На третій вона вже частину дня йшла пішки, а коли ми прибули на місце, фелівета майже відновила сили. Однак навіть не натякала, що ж саме їй треба переказати Лови-Удачу.

Ми знайшли табір Армії Миру там, де в Теларно впадала річка Рогозянка — вузенький, повільний потік, оточений болотами й заростями густого рогозу.

Першим нас помітив Сабіто.

— Мені розповідали, що до запеклого бою долучився не хто інший, як сам володар Рорід Черепоруб! — не приховуючи захвату, сказав він.

— Так. Власне, Рорід мене і ніс, — додала я.

— Володар Рорід! — поправив Сабіто.

— Він дав мені дозвіл називати його просто Рорід. Ти ж знаєш, між друзями немає потреби в церемоніях.

Очі в Сабіто спалахнули заздрістю:

— Ти?! Ти і Рорід Черепоруб — друзі?! Як це?!

— Ми з Тобблом дуже дружні до інших, Сабіто.

Він видав гидливий звук.

— Повірити не можу, що втратив можливість полетіти воювати разом з володарем Рорідом Черепорубом. Але коли я переповів усе нашим, Панна наказала мені мчати сюди.

— Чи безпечно Максин поплив? — спитала я.

— Так. Але не знаю, чи доплив на місце.

— А Ренцо?

— Ренцо з Лови-Удачу повернулися з двомастами конями. Подейкують, вони за них навіть заплатили!

— Неймовірно!

Нас вітали всі як один, а потім покликали до шатра Кхари. Ми з Тобблом знайшли там Ренцо й Лови-Удачу, а також генерала Варіса та Бодікку Синю. Як же втішно було їх бачити, хоч яку ми втому відчували!

Кхара кожного довго обіймала, питала про самопочуття. Після того перейшла до справи:

— Розповідайте все!

Ми розповіли. Це тривало до вечора. Нарешті Кхара сказала:

— Молодці! Але ви ще не пояснили, чому з вами прибула фелівета.

— У неї є послання, яке вона перекаже тільки тобі, Лови-Удачу, — сказала я.

Він забив хвостом по землі:

— Мені?

— Так. Ми назвали їй твоє ім’я, і вона повелася так, наче ти дуже важлива особа.

Лови-Удачу лизнув велику лапу:

— Наче?

Я розсміялася:

— Для мене ти завжди важливий.

— Яке ім’я ви назвали цій феліветі?

У мене був повний рот сидру, тож Тоббл відповів за мене:

— Еліос Стр’анк, Хадрак Третій, Лонко Жахоліський. Я пам’ятав!

— Справді, — обережно промовив Лови-Удачу. — А її як звати?

— Наліза Б’дель, Ленка Заурбіцька, — відтарабанив Тоббл.

Я не можу сказати, що Лови-Удачу зблід. Під чорним хутром цього не видно. Але очі в нього стали великі, він роззявив рота — вийшло водночас і кумедно, і страшно.

— Н-н-наліза? Тобто, е-е, Ленка Заурбіцька?

Я уважно дивилася на Лови-Удачу. Тоббл уважно дивився на Лови-Удачу. Ми з Тобблом і Ренцо перезирнулися. Потім помітили, що на Лови-Удачу пильно дивиться Кхара, і подивилися на неї. Після чого — знову на Лови-Удачу.

Невже Лови-Удачу схвилювався?

Лови-Удачу? Схвилювався?

Схоже, він очікував, що ми йому щось скажемо. Але ми самі розгубились, і нас змагала цікавість: ми мовчали. Лови-Удачу затинається! Кіт, який на моїх очах не раз кидався майже на певну смерть без тіні хвилювання.

— На що дивитеся? — спитав він.

— Краще покличмо Налізу, — сказала Кхара. Вона кивнула солдатові, і той вибіг із шатра.

— Ну, мені немає необхідності бути тут, — сказав Лови-Удачу й зібрався йти.

Кхара покивала на нього пальцем:

— Тоді я наполягаю, щоб ти лишився.

Плечі в Лови-Удачу опустилися. Хвіст повис.

Наліза зайшла вслід за солдатом, який по неї ходив. Хоча шов на боці ще був помітний, рухалася вона плавно, як менша, легша й гнучкіша подоба Лови-Удачу.

Вона схилила голову перед Кхарою:

— Панно Кхарассанде Донаті!

— Вітаю вас, Налізо Б’дель, Ленко Заурбіцька, — мовила Кхара. — Чи бажаєте їсти-пити?

— Ні, Панно, про мене чудово подбала ваша добра посланниця, дейрна Биш.

— Рада чути. Мені розповіли, що у вас є послання. Два.

— Є. Одне мною передав мерзенний валті, який керує Дрейландією, а друге послання — від деяких фелівет Дрейландії. Перше — заклик до недаррських фелівет повстати проти Мурдано.

— Розумію, — сказала Кхара. — А яке ж друге?

Наліза перевела погляд на Лови-Удачу.

— Моє послання призначене для вух Лонка Жахоліського.

Кхара кивнула:

— Лови-Удачу, чи будеш ти слухати це послання просто зараз? Чи ти б волів вийти й послухати його віч-на-віч із Налізою?

Лови-Удачу зітхнув:

— Буду радий поділитися з тобою, Панно.

Кхара кивнула Налізі.

— Вітаю тебе, мій давній друже, — сказала та, — якого моє серце не забуває.

Отепер уже я роззявила рота. Позирнула праворуч. Так, Тоббл був вражений не менше. І Ренцо. І Кхара. І Сабіто. І якби в цьому наметі був Розбій, то, гадаю, він би теж був вражений.

— Я кажу тобі, — продовжила Наліза,—що для мене золотим лишається час, коли ми були разом на острові вчених, де вивчали філософію й астрономію, — голос у неї був тихий і хрипкуватий, щось у ньому було від колискової. — Коли Тоббл, вобик родом із Боссипа, назвав твоє ім’я, я зрозуміла, що маю поговорити з тобою.

Усі подивилися на Лови-Удачу.

— І для мене... е-е... золотий той час, коли ми...

— Рада чути. Можливо, тобі цікаво буде знати, що в мене народилося троє дитинчат: двоє жіночої статі, одне чоловічої.

— Я тебе... вітаю... — спромігся відповісти Лови-Удачу. Моргнув. — Це добре. Так, добре. Що більше на світі молодих фелівет, то краще...

— Що ти мелеш, негіднику! — плеснула себе по коліну Бодікка. — Це ж ти сам кошенят прижив!

— Дитинчат, — поправила Наліза.

— І ми, вобики, про своїх дітей так кажемо — дитинчата, — сказав Тоббл. — А ще — вобенята. І просто — малюки.

— Ти не знаєш власних дітей?! — вражено похитав головою Ренцо.

Наліза відповіла за Лови-Удачу:

— У фелівет не заведено, щоб самці близько спілкувалися зі своїми нащадками.

— Оце і є ваше послання? — спитала Кхара.

— Ні, Панно. Моє послання ось яке. Фелівети Дрейландії збочили з гідного шляху; валті, який величає себе Казаром, крутить ними й використовує їх як сам бажає. Але залишилися й чесні фелівети, і було б їх ще більше, коли б валті не погрожував смертю їхнім дитинчатам.

Лови-Удачу раптово спромігся на слово:

— І він погрожує твоїм... нашим дитинчатам?

— Тримає їх заручниками в темниці. Я хочу розповісти не лише про це, а й загалом про фелівет Дрейландії. Лонки всі загинули. Ленок лишилося тільки двоє, але за нами постійно стежать. Нашому народові потрібен провідник. Мудрий, сильний, здатний повести за собою. Нашому народу потрібен ти, Еліосе Стр’анку, Хадраку Третій, Лонку Жахоліський.

Чи підеш ти до Дрейландії? Чи поведеш нас проти узурпатора-валті?

— Чи я... що?

Кхара перезирнулася з генералом Варісом. Ця новина їх заінтригувала.

Генерал Варіс запитав:

— А яка ваша остаточна мета, Налізо?

— Якщо Казар загине чи принаймні буде скинутий, то його військо не вторгнеться в Недарру. Війни не буде.

— Але флот Мурдано все одно попливе, — сказала Бодікка.

— Ми маємо слово честі королеви Павіонни, що натіти зупинять флот Мурдано, — сказав Ренцо.

Кхара підняла руку, закликаючи всіх до мовчання. Ми почекали, поки вона подумає. За мить вона звернулася до Лови-Удачу:

— Скажи, старий друже, чи взявся б ти за цю справу?