Останниця. Єдина і надзвичайна. Книга 3

4 На марші

Рано-вранці наступного дня ми рушили, вишикувавшись по четверо, широкими рівнинами Недарри, і було нас п’ять тисяч вояків, і наші лави наїжачилися довгими списами. День був світлий і прохолодний, сонце ясне. Раз у раз який-небудь шолом чи броня сліпучо зблискували на сонці.

Може, десята частина війська їхала верхи. Решта, здебільшого люди, крокували натомленими ногами. Військо йшло вже не один тиждень, але дух у нас був бойовий.

Багато з вершників і вершниць у наших лавах були або в синіх строях дому Донаті, або в помаранчевих — дому Корплі. Але Кхара замовила швачкам нові строї для об’єднаного війська Недарри, і перша з таких тунік уже була на ній — блакитна, з яскраво-зеленим образом Урманського тиса, дерева, під яким у давнину було укладено мир між панівними видами.

Але вояки шепотілися й штурхали один одного ліктями, киваючи на Кхару, не через її новий стрій, а через меч при боці. Славнозвісна зброя, оповита теургічними заклинаннями, видавалася простою, навіть пощербленою й іржавою, доки її не оголити в гніві. У такому разі відбувалося неймовірне: меч сяяв, і з першого погляду в ньому можна було впізнати Світло Недарри. За годину їзди я перевела Розбоя на клус і порівнялася з Кхарою. Її головний воєначальник, генерал Варіс, ввічливо відвів свого величезного жеребця вбік, даючи мені місце. Нещодавно підвищений з лейтенанта, Варіс належав до дому Корплі — колись давніх ворогів Донаті, а нині союзників в Армії Миру.

Поряд із Кхарою їхала Бодікка Синя — жінка, яка за віком годилася їй у матері. Бодікка втратила вухо в якійсь давній битві, а в іншій — три пальці на лівій руці. Синьою її прозвали за те, що свій жахливий шрам на щоці вона приховувала під темно-синім татуйованим зображенням змії, що згорнулася в клубок.

Бодікка мені подобалася. Мабуть, це не та людина, яку приємно запросити в гості на чай. Зате саме та, біля якої хочеться перебувати посеред запеклої битви.

— Як ти, Биш? — спитала Кхара.

— Правду кажучи, трохи хвилююся, — відповіла я.

— Не хвилюйся, я в тебе цілковито вірю.

Я вирішила змінити тему розмови.

— Далеко нам ще йти сьогодні?

— Ми спитаємо дозволу отаборитися біля укріпленого поселення над річкою. До полудня маємо туди дістатися.

— Війську вони навряд чи відмовлять, — сказав генерал Варіс.

Ці слова прозвучали як погроза, хоча взагалі все, що промовляв цей великий рудий чоловік, звучало грізно. Одного разу, коли генерал Варіс ввічливо спитав у Тоббла дозволу попити води з його міха, малий вобик ледь не зомлів.

— Справді, генерале, — відповіла Кхара. — Але хоч що вони нам скажуть, до їхнього рішення треба поставитися з повагою. Ми Армія Миру, тож справи будемо робити мирно.

— Звичайно, якщо на нас не нападуть, — із деякою надією зауважив генерал Варіс.

Кхара кивнула:

— Авжеж.

— А ви очікуєте нападу, генерале? — спитала я.

— При дейрні я брехати не можу, — сказав генерал, і на його обличчі з’явилася легка усмішка. — Дехто з наших вояків залюбки б трохи повоював.

Бодікка поплескала по руків’ю меча.

— Просто... ну... для різноманітності, — додала вона.

— Сподіваймося все ж, що вони поки лишаться без такої розваги, — сказала Кхара. — Але якщо на нас нападуть, можна не сумніватись, що захищатися ми будемо з таким праведним гнівом, що вже ніхто не захоче випробовувати нас у бою.

Іноді, навіть як на моє звичне вухо, Кхара розмовляла так само грізно, як її воєначальники. Чи й вона так сильно змінилася, як я? Або ж просто прийняла себе більшою, старшою — провідницею, якою вона мала стати? А ким же стала я? Ну звісно ж, не посланницею Биш, попри всю Кхарину певність.

Підскочив Лови-Удачу з Тобблом на спині. Їхати верхи на феліветі для нього виявилося набагато зручніше, ніж зі мною на Розбої. Попри те, що вобик усе скаржився й нарікав, Лови-Удачу, схоже, був радий його товариству.

— Коли вже привал? — спитав у мене Тоббл. — Я дуже легко поснідав. Гусеницями я ніколи не наїдаюся. Їжі мало, сама шерсть.

— По-моєму, привалу не буде, — відказала я. — Бачиш он там обгороджене містечко над Теларно? Під його мурами вже й станемо табором.

— Не бійся, Тоббле, — всміхнулася Кхара. — Туди від сили півтори ліги.

— Перепрошую, — промовив Тоббл, — але шлунок у мене не такий чемний, як голова. Він усе бурчить і бурчить.

Я не втрималася від сміху. У нас, дейрнів, у животі виє, коли ми голодні. Порівняно з тим бурчання завжди видавалося мені... якимсь надто безпосереднім, чи що.

— Навіть після цілого есвиня вчора я був би не проти підкріпитися, — сказав Лови-Удачу, поглянувши через плече на Тоббла. — То на випадок чого в мене тут на спині є один ласий шматочок.

— На спині? — Тоббл став роззиратись, але схаменувся. — А, зрозуміло. Та, звісно, ти просто дражнишся, — сказав він, поплескавши Лови-Удачу по боці.

— Дражнюся? — Лови-Удачу зблиснув блакитними очима.

— Лови-Удачу, — нагадала Кхара, — ми товаришів не їмо.

— Погоджуюся, — відказав Лови-Удачу. — Якщо вони не дуже докучають.

Я підморгнула йому. Лови-Удачу всміхнувся мені, хоча у фелівет усмішку легко переплутати з вишкіром, а неспокійно від них обох.

— Я б на твоєму місці була обережніша, Тоббле, — попередила я. — Лови-Удачу зголоднів.

— Не смішно, Биш, — відказав Тоббл. — Ну зовсім. Що ви як дурні?

— Знаєш, Тоббле, може, мені дурість і можна приписати, а от Лови-Удачу з таким точно не погодиться.

— «Як дурні», значить, — зробивши гримасу, повторив Лови-Удачу. — За таке я й з’їсти можу.

Позаду сержант хрипким баритоном затягнув пісню, щоб задати піхоті швидкість:

Я ці пісні вже добре знала, іноді навіть підспівувала. Солдати називали їх «співанки». Вони часто були жартівливі, але часто й войовничі. Я зловила себе на тому, що підмугикую вояцьким співанкам, але ритм тримати не виходило, бо мій кінь не зважав на те, як співав сержант. У мене, мовляв, своя хода, красно дякую. Він був одним з чотирьох коней, яких нам подарувала родина Кхари, і я зі своїм зростом цілком могла з ним давати раду. Ну здебільшого.

За кілька хвилин ми опинилися над невеликим озерцем, поверхня якого стояла непорушна, мов крига. При одному його кінці росло велике дерево, і на його товстій чорній гілці над самою водою намостили гніздо цокітливі сині білки.

Воно одразу нагадало мені те місце, де мені малій дуже подобалося, на піщаному березі водойми, що звалася Примарна стариця, далеко від будь-яких доріг і поселень. Ми, дейрни, любимо плавати, і це ще одна риса, якою ми подібні до собак. Над отим озером схилялися плакучі вільги — у них довгі товсті віти, вкриті блискучими світло-жовтими листочками. Мої брати, сестри і друзі вилазили на дерева, хапалися за гілки й гойдалися над водою.

Ті, що сміливіші, розпускали перетинки на боках, які дозволяють нам літати, як білкам-політухам. Такі польоти обов’язково закінчувалися раптовим падінням у воду, бризками й бурею веселого сміху.

Видно було, що це веселе заняття, але сама я так і не спробувала стрибнути у воду в цей спосіб. Озеро було холодне й темне, ще й назва не надто заохочувала. Мені було страшно.

— Ну ж бо, Биш! Не будь як маленька! — піддражнювали мене старші.

— Я... потім коли-небудь, — завжди відповідала я, але так ніколи й не наважилася долучитися до цих забав.

Може, це дивно, але час, коли я соромилася й боялася темного озера, тепер мені згадується з ніжністю й тугою. Зараз кожен спогад про ті дні для мене безцінний. Більше нічого не залишилося від тих, кого я любила і хто любив мене.

Іноді посеред ночі ці спогади мені здаються справжнішими, аніж дивні речі, що відбуваються довкола мене зараз.

Але від думки про себе молодшу, про те, як я стояла і тремтіла на березі Примарної стариці, я не втрималася від печальної усмішки. Я колись боялася водойми, де не водилося нічого страшнішого за яких-небудь блискучих рибок.

Коли б мені тоді сказали, що колись я розпущу перетинки, стрибну з високого вікна й полечу просто на лиху провидицю Мурдано, я б тільки знизала плечима. А коли б сказали, що я без страху стоятиму перед самим Мурдано, чи заманю в пастку жахливого Лицаря Вогню, чи знайду спосіб дати відсіч цілому флоту марсонійських розбійників — то я би просто качалася від сміху.

Я озирнулася в сідлі на те озерце. Позаду здіймали куряву піхотинці. Один солдат кинув камінець у нерухомі води. Той зник у темряві, навіть не сколихнувши поверхню.