Жнець

40 Посвячені

— Привіт, Сітро. Радий тебе бачити.

— Привіт, Роване.

— Прошу кандидатів утриматися від розмов одне з одним та повернутися до конклаву, — мовив Ксенократ.

Тієї ж миті, коли Сітра з Рованом повернулися до присутніх женців, шепіт та бурмотіння раптом стихли. У залі засідань ще ніколи не було так тихо. Рован трішки усміхнувся — не з радістю, а з задоволенням. Вони вдвох, стоячи поруч, створювали таку потужну силу, що здатна втихомирити три сотні женців. Хай там що сьогодні трапиться, ця мить завжди буде з Рованом.

Сітра продовжувала стояти, не дозволяючи адреналіну, що заполонив її тіло, відбиватися на виразі обличчя.

— Інкрустаційний комітет вивчив процес вашого навчання, — оголосив їм жнець Мандела, хоча ця інформація призначалася скоріше для конклаву. — Ми переглянули ваше проходження всіх трьох випробувань — перші два ви обоє провалили, та обидва рази були пом’якшувальні обставини. Ви однозначно намагались одне одного захистити. Але насамперед необхідно захищати Цитадель женців. За будь-яку ціну.

— От, от! — заволав один з женців, який сидів позаду.

— Комітет не ухвалює необдуманих рішень, — продовжив жнець Мандела. — Знайте, що ми розглядали ваші кандидатури з найбільшою можливою справедливістю, — а тоді він заговорив ще голосніше: — Кандидати на посаду женця, чи приймете ви рішення Інкрустаційного комітету? — запитав він, наче те рішення було можливо не прийняти.

— Прийму, ваша честе, — мовила Сітра.

— Я теж, ваша честе, — сказав Рован.

— Тоді нехай буде відомо, — оголосив жнець Мандела, — що відтепер і надалі носитиме перстень Цитаделі женців, а також прийме всю пов’язану з цим відповідальність… Сітра Терранова!

У кімнаті вибухнули оплески. І плескали не лише очевидні прихильники, але й майже всі присутні. З рішенням комітету погодилися навіть ті, хто підтримував Рована, — бо, зрештою, хіба Рован мав хоч якусь підтримку в Цитаделі женців? Рована зневажали прихильники Ґоддарда, а ті, хто все-таки вважав його невинуватим, вже перейшли на бік Сітри. Лише тепер стало зрозуміло, що Сітру висвятили фактично з моменту загибелі в пожежі Ґоддарда та його команди.

— Сітро, вітаю, — під схвальний рев публіки сказав Рован. — Я знав, що тобі це вдасться.

А Сітра навіть не могла йому відповісти чи бодай глянути в очі.

До неї повернувся жнець Мандела.

— Ви обрали свого Історичного Покровителя?

— Так, ваша честе.

— Тоді прийміть цей перстень, який я перед вами тримаю, одягніть його на палець та оголосіть перед Мідмериканською цитаделлю женців і всім світом, ким… ви… тепер… є.

Сітра прийняла перстень, але в неї так трусилися руки, що ледь його не впустила. Вона наділа його на палець. Він сів ідеально. Прикраса була важка, а золото в оправі — холодне, але воно швидко нагрілося від тепла її тіла. Вона піднесла руку, бо бачила, як це роблять інші посвячені кандидати.

— Я обрала ім’я жниця Анастасія, — оголосила вона. — На честь наймолодшої з царської родини Романових.

Присутні женці почали обговорювати її вибір.

— Місс Терранова, — сказав явно незадоволений верховний клинок Ксенократ, — не можу сказати, що це доречний вибір. Російські царі скоріше відомі своєю непоміркованістю, а не внеском в історію цивілізації — а Анастасія Романова за своє коротке життя так і не встигла зробити нічого примітного.

— Ваша світлосте, я саме тому її обрала, — не відводячи від нього погляду, сказала Сітра. — Вона була породженням корумпованої системи і саме тому втратила життя — те ж майже трапилося зі мною.

Ксенократ трохи ощетинився. Сітра продовжила.

— Ніхто не знає, чого б вона могла досягти, якби жила далі. Вона, можливо, могла б змінити світ й очистити своє прізвище. Я обираю бути женцем Анастасією. Я клянуся втілити можливі зміни.

Верховний клинок дивився їй у вічі та продовжував мовчати. Тоді підвівся й почав аплодувати один жнець. Жниця Кюрі. Далі до неї одне по одному приєдналися й інші, і вже незабаром на ногах опинилися всі члени Цитаделі женців, оваціями вітаючи нещодавно висвячену жницю Анастасію.

Рован знав, що вони ухвалили правильне рішення. А коли почув, як Сітра захищає свою Історичну Покровительку, то почав поважати її як ніколи. Якби він уже не стояв, то теж підвівся б.

А коли женці стихли та посідали, жнець Мандела звернувся до Сітри.

— Ви знаєте, що маєте зробити.

— Так, ваша честе.

— Який ви обираєте метод?

— Ніж, — сказала вона. — Я так часто користувалася холодною зброєю під час випробувань, що й цього разу візьму її.

І, звісно ж, десь неподалік уже була таця з різноманітними ножами. Її виніс молодший жнець, якого висвятили на Врожайному конклаві.

Рован пильно дивися на Сітру, а от вона зовсім не підводила на нього очей. Вона оглянула тацю з ножами й нарешті зупинилася на лячному мисливському ножі.

— Учора я вбила ним свого брата, — сказала Сітра. — Я поклялася, що більше не торкнуся чогось такого, і от маєш.

— Як він? — запитав Рован.

Сітра нарешті на нього поглянула. У її погляді читався страх, але й рішучість.

«Добре, — подумав Рован. — Нехай вона буде рішучою. Тоді це мине швидше».

— Він у центрі відродження, — сказала вона. — А коли прокинеться, його чекатиме морозиво з шоколадним сиропом і збитими вершками.

— Щастить йому, — Рован подивився на численну елегію женців. У цю мить вони скоріше були аудиторією, а не конклавом. — Вони чекають на шоу. То покажемо їм?

Сітра злегка кивнула.

Рован продовжив зі щирою та правдивою сентиментальністю:

— Жнице Анастасіє, я маю за честь бути зібраним вами.

Рован зробив свій останній подих і приготувався померти. Але вона ще була не готова до удару, натомість поглянула на перстень на своїй другій руці.

— Ось тобі, — сказала вона, — за зламану шию.

І, склавши пальці в кулак, вона замахнулась і так сильно вдарила йому в обличчя, що Рован упав. З натовпу почулися зойки: цього вони не чекали.

Рован потягнувся до щоки й намацав там кров, яка виступила з величезної рани від її персня.

Тоді вона нарешті підняла ножа, щоб його зібрати, — та коли вже приготувалася вдарити в груди, позаду них хтось крикнув:

— СТОП!

То був парламентар. Він підняв власний перстень. Той світився червоним. Як і Сітрин. Рован роззирнувся й побачив, що перстень кожного женця в радіусі десяти ярдів теж випромінює застережне червоне світло.

— Його не можна збирати, — мовив парламентар. — Він має імунітет.

Учасники конклаву вибухнули обуренням. Рован поглянув на Сітрин перстень у крові. Завдяки цьому його ДНК потрапила в імунну базу навіть ефективніше, ніж якби він поцілував прикрасу. Він усміхнувся їй із захватом і цілковитим подивом.

— Сітро, та ти геній. Ти ж це знаєш, так?

— Для тебе я високоповажна жниця Анастасія, — сказала вона. — І я не знаю, що ти маєш на увазі. Це було випадково.

Але її очі сяяли, доводячи протилежне.

— Порядок! — б’ючи молотком, заволав Ксенократ. — Я вимагаю порядку на конклаві!

Женці почали втихомирюватись, а Кснократ тицьнув у неї пальцем:

— Сіт… тобто жнице Анастасіє, ви кричуще порушили постанову Цитаделі женців!

— Нічого подібного, ваша світлосте. Я була повністю готова його зібрати. Мене зупинив ваш парламентар. Я навіть подумати не могла, що можу ударом подарувати Ровану імунітет.

Ксенократ поглянув на неї з недовірою, а тоді раптом грубо зареготав, хоча й намагався стриматись.

— Підступно й хитро, — сказав він. — І достатньо правдоподібне заперечення. Жнице Анастасіє, ви чудово впишетеся в наше коло.

Далі він повернувся до парламентаря й запитав, які в них є варіанти.

— Я пропоную річне ув’язнення, аж доки спливе строк імунітету.

— Чи існує місце, де можливо офіційно утримувати особу? — запитав якийсь жнець. Тоді й інші женці почали вигукувати свої пропозиції, деякі навіть пропонували взяти Рована під домашній арешт. І залежно від їхнього мотиву, це могло бути бажання добра чи зла.

Коли почалися дебати з приводу найближчого майбутнього Рована, Сітра нахилилася до нього й прошепотіла.

— Поруч з тобою таця з ножами, а біля східного виходу чекає авто.

Тоді вона відхилилася, залишаючи йому самому вирішувати своє майбутнє.

Він думав, що вона не може вразити його ще більше. Але змогла.

— Я тебе кохаю, — сказав він.

— Я тебе теж, — відповіла вона. — А тепер зникни.

За ним було дивовижно спостерігати. Він схопив з таці три ножі та якимось чином зміг одночасно ними скористатися. Жниця Анастасія навіть не намагалася його зупинити — але якби й спробувала, то марно. Він був занадто швидким. Він, наче вогняна куля, кинувся бігти центральним проходом. Найближчі до нього женці скочили його зупиняти, але він бив їх ногами, крутився, різав і перекидав на підлогу. З усіх женців на його шляху пощастило тим, хто залишився лише з порізаними мантіями. А інші мали рани й навіть не помітили, як їх отримали. Одного — їй здалося, що то жнець Емерсон, — буде необхідно доправити до центру відродження.

І на цьому він зник, залишивши по собі повне сум’яття.

Поки верховний клинок намагався відновити порядок, жниця Анастасія поглянула на свою руку і зробила дещо дивне для женця. Вона поцілувала власний перстень, і на її вустах залишилася краплинка Рованової крові. Цього було достатньо, щоб вона назавжди запам’ятала цю мить.

Як і сказала Сітра, на нього чекало авто. Він гадав, що це буде публікар. Він гадав, що буде там один. Та в усьому помилявся.

Заскочивши в авто, він побачив на водійському сидінні привида. І, попри все пережите сьогодні, саме в той момент у нього ледь не спинилося серце.

— Доброго вечора, Роване, — сказав жнець Фарадей. — Зачини двері, надворі Арктика.

— Що?! — мовив Рован, намагаючись осягнути цю мить. — А як це ви не померли?

— Можу запитати в тебе про те саме, але маємо поспішати. А тепер, прошу, зачини двері.

Рован так і зробив, і вони погнали геть по нічному Фулкруму.