23 Віртуальна кроляча нора

Ми зі Штормом робимо різні справи. Мета Шторму — підтримувати функціонування людства. А я його формую. Шторм — це корінь, а я — садові ножиці, що обрізають гілки, надаючи їм чудової форми й залишаючи дерево живим. Ми обоє необхідні цьому світу. І ми взаємовиключні.

Я не сумую за своїми так званими «стосунками» зі Штормом — як і молодші женці, яких я сприймаю своїми послідовниками. Відсутність непроханих утручань Шторму в наші життя — це благословення, бо завдяки цьому ми можемо жити без системи захисту. Без милиці верховної влади. Я є найвищою відомою мені владою, і мене це влаштовує.

А щодо методів мого збирання, котрі час від часу стають об’єктом загальної уваги, то можу сказати лише таке: хіба ж не садівник має максимально працювати над формуванням дерева? І хіба не варто першими зрізати занадто високі гілки?

Зі щоденника збирання в. ж. Ґоддарда



Біля Сітриної кімнати був кабінет. Там, як і скрізь у маєтку, було багато вікон, а ще панував ідеальний порядок, як і в усіх аспектах життя жниці Кюрі. Там розташовувався комп’ютерний інтерфейс, і Сітра користувалася ним — бо, на відміну від Фарадея, жниця Кюрі не забороняла використовувати технології під час навчання. А ставши ученицею женця, Сітра отримала доступ до баз даних та інформації, до яких більшості людей було зась. Це називали «другорядним мозком» — необроблена інформація в пам’яті Шторму, яку не організували для використання людьми.

Коли вона здійснювала стандартний пошук у час до навчання на женця, то Шторм завжди втручався у процес, кажучи щось на кшталт: «Бачу, ти шукаєш подарунок. Можна дізнатися, для кого? Можливо, я допоможу знайти те, що треба». Інколи дівчина приймала допомогу Шторму, а інколи хотіла діяти сама. Але від початку навчання Шторм тривожно змовк, наче в програмі була лише інформація.

— Тобі доведеться до цього звикнути, — ще на початку сказав їй жнець Фарадей. — Женці не можуть спілкуватися зі Штормом, а він не спілкується з нами. Але з часом ти почнеш цінувати тишу й можливість покладатися на власні сили, а не на систему.

А тепер, переглядаючи файли з інформацією, вона як ніколи хотіла скористатися допомогою штучного інтелекту Шторму, бо здавалося, наче загальна всесвітня система відеонагляду покликана їй перешкоджати. Відслідкувати пересування женця Фарадея в день його смерті виявилося важче, ніж вона спочатку гадала. Відеозаписи в «другорядному мозку» були організовані не за номером камери, навіть не за локацією. Здавалося, Шторм організував їх за ідеєю. Він поєднав відео з ідентичними транспортними схемами з різноманітних частин світу, але в одну й ту саму мить. Поєднав відеоматеріали, на яких люди з однаковою ходою. Одна низка асоціацій привела до знятих вуличними камерами захопливих зображень заходу сонця, що ставали дедалі красивішими. Сітра почала розуміти, що цифрова пам’ять Шторму нагадує структуру біологічного мозку. За різними критеріями кожна мить на кожному записаному відео з’єднувалася з сотнями інших записів — а це означало, що кожна ниточка, за якою йшла Сітра, вела її в кролячу нору віртуальних нейронів. Це нагадувало спробу читати чийсь розум, розтинаючи кору головного мозку. Божевілля.

Вона знала, що Шторм створив власні алгоритми для пошуку в невпорядкованому вмісті другорядного мозку, але Сітра не могла запитати про це у жниці Кюрі, не викликавши підозр. Жінка вже довела, що може бачити крізь усі її брехні, тож краще не потрапляти в ситуацію, де Сітрі доведеться брехати.

Спочатку цей пошук був просто задумом, але перетворився на виклик, а відтак і на одержимість. Сітра щодня безрезультатно годину-дві намагалася знайти відео останніх митей женця Фарадея.

Її цікавило, чи Шторм, навіть зберігаючи мовчанку, спостерігає за її діями.

«Ой, ой, ти копирсалась у моєму мозку, — якби це було дозволено, сказав би він, віртуально підморгнувши. — Пустунка».

А потім, після багатьох тижнів, до Сітри прийшло прозріння. Якщо Шторм зберігає всі завантажені файли в «другорядному мозку», то там є не лише публічні записи, але й особисті. Вона не мала доступу до особистих записів інших людей, та мала доступ до всього завантаженого нею самою. А це означало, що вона може додати власну інформацію до пошукового запиту…

— Насправді ж не існує закону, що забороняє мені під час навчання відвідувати родичів.

Одного вечора без жодного попередження Сітра заговорила про це під час вечері. Вона мала на меті отак приголомшити жницю Кюрі. Вона бачила, що це спрацювало, бо жниця Кюрі досить довго не відповідала. Перш ніж щось сказати, вона з’їла аж дві ложки супу.

— Це наша звична практика — і, як на мене, досить мудра.

— Це жорстоко.

— Хіба ж ти не ходила на весілля?

Сітру зацікавило, звідки жниця Кюрі про це дізналась, але вона не збиралася відходити від курсу.

— Я можу померти вже за кілька місяців. Гадаю, що маю право перед тим принаймні кілька разів побачити своїх рідних.

Жниця Кюрі з’їла ще дві ложки супу, перш ніж сказати:

— Я про це подумаю.

Вона зрештою погодилася, як і передбачала Сітра, бо жниця Кюрі таки була справедливою жінкою. А Сітра не збрехала — вона справді хотіла побачити родичів, — і тому жниця не могла запідозрити Сітру в обмані, бо його не було. Хоча вона хотіла потрапити додому не лише для зустрічі з рідними.

На Сітриній вулиці нічого не змінилося, коли вони нею йшли, однак усе мало інакший вигляд Її вкололо слабке почуття туги, але вона не була певна, за чим конкретно сумує. Раптом вона відчула, що йти своєю вулицею — наче потрапити до іншої країни, де люди розмовляють незнайомою мовою. В ліфті, яким вони підіймалися до Сітриної квартири, з ними опинилася пухка жінка зі ще пухкішим мопсом, яка не на жарт нажахалася цій поїздці. А от псу було абсолютно байдуже. Пані Єлтнер — таке в неї було прізвище. Перед тим як Сітра покинула домівку, пані Єлтнер виставила рівень своїх ліпідів на стабільну позначку. Але процедура, вочевидь, не давала результатів через її ненажерливість, бо жінка розбухла в усіх неправильних місцях.

— Вітаю, пані Єлтнер, — мовила Сітра, почуваючись винною через задоволення від погано прихованого жінкою жаху.

— Р-рада тебе бачити, — вочевидь, не пригадуючи Сітриного імені, відповіла вона. — А хіба раніше цього року на твоєму поверсі не було збирання? Не думала, що той самий будинок дозволено знов обирати для цього так швидко.

— Дозволено, — сказала Сітра. — Але сьогодні ми прийшли не для збирання.

— Хоча, — додала жниця Кюрі, — усе можливо.

Коли двері ліфта відчинилися на її поверсі, пані Єлтнер так поспішала вийти, що перечепилася через свого песика.

То була неділя — і Сітрині батьки та брат чекали на них удома. Власне відвідини не були несподіваними, але її батько таки здивувався, відчинивши двері.

— Привіт, тату, — мовила Сітра.

Він обійняв її щиро, але водночас трохи ніби вимушено.

— Ми сумували за тобою, сонечко, — також обіймаючи, сказала мама.

Бен тримався осторонь і просто витріщався на жницю.

— Ми чекали на женця Фарадея, — зауважив щодо жінки в ліловому тато.

— Це довга історія, — кинула Сітра. — Тепер у мене нова наставниця.

А Бен випалив:

— Ви жниця Кюрі!

— Бене, — насварилася мама, — поводься ввічливо.

— Але ж це ви, правда? Я бачив фото. Ви знаменита.

Жниця скромно всміхнулася.

— Точніше, сумнозвісна.

Пан Терранова показав на вітальню.

— Прошу, проходьте.

Але жниця Кюрі не переступила порога.

— У мене є інші справи, — мовила вона, — але я повернуся по Сітру, як почне сутеніти.

Кивнувши Сітриним батькам та підморгнувши Бенові, вона пішла. Щойно зачинилися двері, батьки, здавалося, трішки згорнулися, наче затамували подих.

— Повірити не можу, що тебе навчає сама жниця Кюрі. Бабуся смерті!

— Верховна дама, а не бабуся.

— Я навіть не знала, що вона ще жива, — прокоментувала Сітрина мама. — Хіба всі женці не мусять рано чи пізно себе зібрати?

— Ми не мусимо нічого робити, — сказала Сітра, трохи здивувавшись, як мало насправді відомо про роботу Цитаделі женців її батькам. — Женці збирають себе лише якщо з’явиться таке бажання. «Або якщо їх уб’ють», — подумки додала Сітра.

У її кімнаті все було як раніше, але чистіше.

— Якщо тебе не посвятять, то зможеш повернутися додому, і все буде як раніше, — мовила мама.

Сітра не повідомила їй, що так чи інакше вона вже не повернеться додому. Якщо таки стане жницею, то, напевно, житиме з іншими молодшими женцями, а якщо ні, то помре. Батькам не варто про це знати.

— Це твій день, — заговорив тато. — Чим би ти хотіла зайнятися?

Сітра копирсалась у шухляді свого столу, доки знайшла фотоапарат.

— Ходімо на прогулянку.

Порожні теревені мало чим різняться, і хоча було добре знову потрапити в сімейне лоно, та бар’єр між ними здавався високим, як ніколи. Вона хотіла поговорити про стільки речей, але вони б ніколи її не зрозуміли. Вони жили в іншому світі. Вона не могла розповісти мамі про тонкощі мистецтва вбивств. Не могла поділитися з татом смутком, що приходить, коли чиєсь життя зникає з Землі. Їй було хоч якось комфортно спілкуватися лише з братом.

— Мені якось наснилося, що ти прийшла в мою школу та зібрала всіх покидьків.

— Справді? — мовила Сітра. — Якого кольору була моя мантія?

Він завагався.

— Здається, бірюзова.

— Тоді я оберу саме цей колір.

Бен аж засяяв.

— А як ми називатимемо тебе після посвячення? — поцікавився тато, говорячи про це як про факт.

Сітра ще про це не думала. Вона чула лише два види звертання до женця: за іменем обраного ним Історичного Покровителя або «ваша честь». А чи мали й родичі робити так само? Вона ще навіть не обрала свого Історичного Покровителя. Вона викрутилась: — Ви моя родина і можете називати мене як забажаєте.

І сподівалася, що це правда.

Вони прогулялися містом. І хоча вона їм не сказала, вони пройшли повз невеликий дім, у якому Сітра жила з Рованом та женцем Фарадеєм. Вони також пройшли повз найближчу до того дому залізничну станцію. І скрізь Сітра робила сімейні фото, і кожне знімала в ракурсі, найближчому до вуличної камери, розташованої поряд.

Той день був емоційно виснажливий. Сітра хотіла бути зі своїми, але значно більше бажала повернення жниці Кюрі. Вона вирішила не почуватися через це винною. Цього почуття було вже задосить.

— Вина — недоумкувата сестра жалю, — полюбляв казати жнець Фарадей.

Жниця Кюрі не питала Сітру про відвідини родини, а вона не горіла бажанням про це розповідати. А сама запитала жницю про дещо:

— До вас звертаються на ім’я?

— Женці, з якими я товаришую, називають мене Марія.

— Бо Марія Кюрі?

— Моя Історична Покровителька була великою жінкою. Вона вигадала термін «радіоактивність» і стала першою жінкою — володаркою Нобелівської премії, коли такі премії ще вручали.

— А ваше справжнє ім’я? Отримане при народженні?

Жниця Кюрі відповіла не одразу:

— Ніхто з людей у моєму житті не знає того імені.

— А рідні? Вони ж ще живі — бо мають імунітет від збирання, доки ви живете.

Кюрі зітхнула.

— Я понад сто років не спілкуюся зі своєю родиною.

Сітра почала роздумувати, чи станеться таке з нею. Чи всі женці втрачають зв’язок з усіма в їхньому житті — з усім, чим вони були, перш ніж стати обраними?

— Сьюзан, — нарешті мовила жниця Кюрі. — Коли я була маленькою дівчинкою, мене називали Сьюзан. Сьюзі. Сью.

— Приємно познайомитися, Сьюзан.

Сітра взагалі не могла уявити жницю Кюрі маленькою дівчинкою.

Після повернення додому Сітра, не турбуючись, чи побачить це жниця, завантажила фото у Шторм, бо в цьому не було нічого дивного чи підозрілого — усі так робили. Якби вона цього не зробила, то якраз викликала б цим підозри.

А вночі, переконавшись, що жниця Кюрі вже спить, Сітра пішла до кабінету, зайшла в мережу й видалила свої фотки — це було просто зробити, бо вони мали позначки. Тоді вона залізла в «другорядний мозок», відстежуючи всі підібрані Штормом посилання до її світлин. Вона знайшла інші фото своєї родини, а також інших сімей, що якимось чином нагадували її. Очікувано. Але там також були відео з вуличних камер, розташованих неподалік місць на фото. Саме це вона й шукала. Створивши власний алгоритм для відсіювання неважливих фотографій з вуличних камер, вона отримала повний комплект відеозаписів спостереження. Вона все одно мусила перевірити мільйони невпорядкованих файлів, до яких мала доступ, але принаймні тепер то були винятково записи з вуличних камер району, в якому жив жнець Фарадей.

Вона завантажила фото женця Фарадея, щоб побачити, чи вдасться виокремити відео з ним, але, як і підозрювала, нічого не вийшло. Політика невтручання Шторму щодо женців означала, що їхні зображення не могли мати жодних поміток. Вона все одно успішно звузила поле пошуку з мільярдів до мільйонів відео. Однак шукати пересування женця Фарадея в день його смерті… це радше нагадувало пошуки голки в полі з копицями сіна, що простягалося аж до обрію. І все ж вона була рішуче налаштована знайти бажане, хоч скільки б це потребувало часу.



Загрузка...