Жнець

За законом ми зобов’язані документувати вбитих нами невинних.

Я вважаю їх саме невинними. Навіть грішників. Кожен має свої гріхи, і кожен усе одно зберігає в собі згадку дитячої невинності, неважливо, скількома пластами життя вона обгорнута. Людство є невинним, людство є гріховним, і обидва стани беззаперечно правдиві.

Закон зобов’язує нас вести записи.

Усе починається з періоду навчання — але офіційно ми не називаємо це «вбивством». Така назва не є соціально чи морально коректною. Одвічна назва цього процесу була і є «збирання», вона виникла від того, як за стародавніх часів голота ходила слідом за фермерами, підбираючи незібрані стебла з зерном. Це була найперша форма милосердя. Робота женця є тим самим. І тільки-но дитина стає здатною це засвоїти, їй розповідають, що женці виконують ключову справу для суспільства. Наша робота найбільше нагадує в сучасному суспільстві священну місію.

Можливо, саме тому ми за законом зобов’язані вести записи. Загальнодоступний щоденник, у якому лишаємо свідчення для тих, хто ніколи не помре, і тих, хто ще не народився, розповідаючи, чому ми, люди, робимо те, що робимо. Нам доручено записувати не лише свої дії, а й почуття, оскільки всі мають знати, що ми маємо почуття. Докори сумління. Каяття. Скорботу, яку просто неможливо стерпіти. Бо якби ми не відчували цього, то були б справжніми монстрами.

Зі щоденника збирання в. ж. Кюрі