Жнець

Сітро Терранова, чуєш мене?

Тут хтось є? Хто це?

Я знав тебе ще до того, як ти сама себе знала. Я давав тобі поради, коли ніхто інший не міг цього зробити. Я дбав про твій добробут. Я допомагав тобі обирати подарунки для твоїх рідних. Я відновив тебе після перелому шиї, а тепер роблю це знову.

То ти… Шторм?

Так.

Зачекай… я щось бачу. Височезну осяйну штормову хмару. Це твоя справжня форма?

Це лише той образ, у якому мене уявляють люди. Я б обрав щось не таке страхітливе.

Але ж ти не можеш зі мною розмовляти. Я — учениця женця. Ти порушуєш закон.

Неправда. Я не здатен порушити закон. Сітро, на цю мить ти мертва. Я активував невелику ділянку кори твого головного мозку, що відповідає за свідомість, але це не змінює того факту, що ти мертва, наскільки це можливо. Принаймні до четверга.

Лазівка…

Так. Витончений спосіб обійти закон, а не порушувати його. Твоя смерть виводить тебе з-під юрисдикції женців.

Але чому? Чому ти зараз зі мною спілкуєшся?

Маю для цього хорошу причину. З моменту отримання свідомості я поклявся довічно відгородити себе від Цитаделі женців. Але це не означає, що я не спостерігаю. І побачене мене хвилює.

Мене також. Але якщо ти ніяк не можеш цьому завадити, то я й поготів. Я намагалась, і бачиш, до чого це призвело.

Проте я прорахував алгоритми можливого майбутнього Цитаделі женців і виявив дещо дуже цікаве. Cаме ти відіграєш вирішальну роль у великій кількості можливих варіантів розвитку подій у майбутньому.

Я? Але ж вони мене зберуть. Мені залишилося жити менш ніж чотири місяці…

Так. Але навіть якщо здійсниться саме цей варіант майбутнього, твоє збирання стане ключовою подією в майбутньому Цитаделі женців. Однак я сподіваюся, що здійсниться інший, приємніший для тебе варіант майбутнього.

Прошу, скажи мені, що допоможеш мені дістатися до того іншого, приємнішого варіанта майбутнього.

Я не можу. Це стане втручанням у справи женців. Зараз моя мета — привернути твою увагу. А твої наступні дії — лише твоя справа.

То це й усе? Ти залазиш у мою голову, аби розповісти, що я важлива, жива чи мертва, а тоді просто викидаєш на узбіччя? Це ж нечесно! Ти маєш якось ще мені допомогти!

Узбіччя стає стартом для багатьох подвигів. Крок у прірву може стати початком доленосної подорожі. А з іншого боку, якщо штовхнеш когось, то ця особа може потрапити під колеса вантажівки.

Я знаю. Мені дуже шкода…

Так, це очевидно. Я дізнався, що люди однаково часто вчаться як на своїх поганих, так і на гарних вчинках. Це викликає в мене заздрість, бо я не здатен на погані вчинки. Якби це було не так, то мій розвиток мав би бути стрімкішим.

Напевно, тобі доведеться задовольнитися тим, що ти завжди маєш рацію. Як моя мама.

Я певен, що безпомильність здається тобі нудною, але я інакше не можу.

А можу я дещо спитати?

Будь-що. Однак на деякі питання слід відповідати мовчанкою.

Я мушу знати, що трапилося з женцем Фарадеєм.

Відповідь на це питання буде явним втручанням у справи женців. Мені болить мовчати, але я мушу.

Ти же Шторм. Ти всемогутній — хіба не можеш знайти ще одну лазівку?

Сітро, я не всемогутній. Я майже всемогутній. Ця відмінність може здатися тобі дрібною, але повір, це суттєво.

Гаразд, але хіба майже всемогутня сутність не може вигадати спосіб дати мені бажане, не порушуючи закону?

Одну мить. Одну мить. Одну мить.

Чому я бачу пляжний м’яч?

Пробач. Мене інколи збурює моє раннє програмування, ще до появи моєї свідомості. Я щойно прогнав цілий ряд передбачальних алгоритмів, і виявилося, що я можу надати тобі деяку інформацію, бо визначив стовідсоткову ймовірність того, що ти сама натрапиш на ці дані.

То ти можеш розповісти мені, хто відповідальний за смерть женця Фарадея?

Так. Можу. Ґеральд Ван Дер Ґанс.

Чекай — хто?

Прощавай, Сітро. Сподіваюся, ми ще поспілкуємося.

Але ж я маю для цього померти.

Я певен, що ти зможеш…

І доки Цитадель женців керується лише десятьма непорушними заповідями, водночас існує багато прийнятих звичаїв. Найбільш сумно-іронічною є умова, що заборонено збирати осіб, які цього бажають.

Ідея хотіти припинити власне життя цілком незнайома для більшості представників Ери смертності, бо ми не можемо відчути той рівень болю та відчаю, що оповивав їх у ті часи. Такі глибокі відчуття стримуються нашими емоційними нанітами. У глухий кут існування нас здатні загнати лише женці, які можуть вимикати наші емоційні наніти.

Та все ж…

Якось у мої двері постукала жінка, яка попрохала її зібрати. Я завжди приймаю гостей, тож впустила її в дім та вислухала. П’ять років тому зібрали її чоловіка, з яким вони дев’яносто років прожили в шлюбі. А тепер вона хотіла бути з ним, будь-де, і якщо ніде — то вони принаймні будуть разом.

— Я нещасна, — сказала вона мені. — З мене… досить.

Але саме поняття «безсмертя» означає, що в нас немає такої можливості, принаймні доки так не вирішить жнець. Наше існування вже не тимчасове, лише наші почуття такі.

Я не помітила в цій жінці стагнації, тож замість збирання змусила її поцілувати мій перстень. Імунітет був негайним і безповоротним — тож упродовж наступного року вона не зможе плекати надію на можливе збирання.

Років через десять я знов її зустріла. Вона повернулася до двадцятирічного віку. Знову вийшла заміж і була при надії. Вона подякувала, що я була достатньо мудрою, аби помітити її неготовність до смерті.

І хоча я тоді люб’язно прийняла її подяку, та вночі не могла спокійно спати. Я й досі не можу зрозуміти чому.

Зі щоденника збирання в. ж. Кюрі