Жнець

17 Сьома заповідь

Десь після півночі хтось почав гамселити у двері, розбудивши Сітру з Рованом. Повиходивши з кімнат, вони зустрілися в коридорі, машинально дивлячись на зачинені двері женця Фарадея. Повернувши ручку, Сітра виявила, що там не замкнено, і прочинила їх достатньо, аби побачити, що женця немає. Його ліжко сьогодні не розстеляли.

Це було незвично, але він інколи затримувався аж так надовго. Вони не знали і не питали, де саме він бував у таких випадках. Цікавість виявилась однією з перших жертв навчання. Вони вже давно дізналися, що існує багато речей, яких краще не знати про життя женця.

Те невпинне гепання не вщухало — і це було не стукотіння кісточками по дереву, а повноцінні удари кулаком.

— Ну? — мовив Рован. — Він забув ключі. Ну?

Це пояснення мало найбільше сенсу, а отже, було правильним? Вони підійшли до дверей, готуючись до настанов.

«Як ви могли не чути мого стукоту? — докорятиме він. — Я вже двісті років не стрічав випадків глухоти».

Але відчинивши двері, вони побачили не женця Фарадея, а двох офіцерів. Це були не звичайні миротворці, а члени Гвардії клинка — передню частину їхньої форми прикрашала досить чітка емблема Цитаделі женців.

— Сітра Терранова і Рован Даміш? — запитав один з гвардійців.

— Так, — відповів Рован.

Він вийшов трішки вперед, наче затуляючи Сітру плечем. Він почувався галантним, а от Сітру такий крок лише роздратував.

— Ви маєте піти з нами.

— Навіщо? — хотів знати Рован. — Що відбувається?

— Ми не можемо цього повідомити, — озвався другий гвардієць.

Сітра проштовхнулася повз Рованове захисне плече.

— Ми учні женця, — мовила вона, — тобто Гвардія клинка прислуговує нам, а не навпаки. Ви не маєте жодного права забирати нас проти волі.

І хоча це, напевно, було неправдою, гвардійці зупинилися.

Аж тут з пітьми почувся голос.

— Я це владнаю.

З темряви виникла знайома постать, і ця особа була зовсім не на своєму місці в районі Фарадея. Позолочена мантія верховного клинка не сяяла у приглушеному ґанковому освітленні. Вона здавалася тьмяною, майже коричневою.

— Прошу… ви маєте негайно піти зі мною. Ваші речі забере хтось інший.

Оскільки Рован був у піжамі, а Сітра — в халаті, то жоден з них не горів бажанням підкорятися, але обоє відчували, що їхня домашня нічна білизна — це останнє, про що їм варто турбуватися.

— Де жнець Фарадей? — запитав Рован.

Верховний клинок глибоко зітхнув.

— Він вдався до сьомої заповіді, — мовив Ксенократ. — Жнець Фарадей себе зібрав.

Верховний клинок Ксенократ був таким собі роздутим жмутком протиріч. Його мантію пошили з розкішної гротескової парчі, але на ногах він носив зношені ляпанці. Він жив у простій дерев’яній хижці — але її перенесли на дах найвищої будівлі у Фулкрумі. У його домі були абияк дібрані потріпані меблі, наче з комісійної крамниці, але підлогу вкривали музейні гобелени, що могли бути безцінними витворами мистецтва.

— Навіть передати не можу, як мені шкода, — сказав він Рованові та Сітрі, які не могли оговтатися після почутого.

Уже був ранок, і вони втрьох поїхали до Фулкрума на приватному гіперпотязі, а зараз опинилися на невеликій дерев’яній веранді, що виходила на гарно доглянуту галявину, яка закінчувалася крутим обривом у сімдесят поверхів заввишки. Верховний клинок не бажав, аби щось затуляло йому панораму, — а хтось недолугий, хто випаде через край, нехай витрачає час та кошти на відродження.

— Це завжди жахливо, коли нас покидає жнець, — зітхав верховний клинок, — особливо такий шанований, як Фарадей.

У зовнішньому світі Ксенократ мав цілий почет помічників та лакеїв, котрі в усьому йому допомагали, але в його домі не було жодної прислуги. Ще одна суперечність. Він заварив їм чаю, а тепер розлив його по горнятах, пропонуючи до напою лише вершки, але без цукру.

Рован почав сьорбати, а от Сітра відмовилася приймати навіть найменший вияв доброти від цього чоловіка.

— Він був чудовим женцем та гарним другом, — мовив Ксенократ. — Його дійсно бракуватиме.

Було неможливо визначити Ксенократову щирість. Як і все в ньому, його слова здавалися водночас щирими і ні.

Він ще на шляху сюди повідав їм деталі кінця женця Фарадея. Той був на місцевій залізничній платформі десь о десятій п’ятнадцять. І кинувся під потяг. Там було кілька свідків (які, напевно, відчули полегшення, коли жнець зібрав себе, а не когось із них).

Якби це був не жнець, то його зламане тіло негайно відвезли б до центру відродження, але для женців існували чіткі правила. Ніякого відродження.

— Але все це якась нісенітниця, — не особливо успішно стримуючи сльози, сказала Сітра. — Він не був людиною, яка могла на таке піти. Він надзвичайно серйозно ставився до своєї ролі женця… і нашого вчителя. Повірити не можу, що він міг отак просто здатися…

Рован мовчки чекав на відповідь верховного клинка.

— Насправді, — заговорив Ксенократ, — усе цілком логічно.

Перш ніж продовжити, він нестерпно довго відпивав зі свого горнятка.

— За традицією, коли вчитель збирає себе, то будь-який його учень втрачає свій статус.

Сітра аж зойкнула, усвідомивши приховане значення сказаного.

— Він пішов на це, щоб одному з вас не довелося збирати іншого.

— А це означає, — заговорив Рован, — що це ваша вина, — і трохи поглумився, — ваша світлосте.

Ксенократ напружився.

— Якщо ти про рішення звести вас у смертельному змаганні, то я цього не пропонував. Я лише втілив волю Цитаделі женців, і, чесно кажучи, мене ображає твій натяк.

— Ми так і не дізналися волі Цитаделі женців, — нагадав йому Рован, — бо ніхто не поставив це на голосування.

Підвівшись, Ксенократ закінчив розмову словами:

— Мені прикро через вашу втрату.

Та ця втрата була не лише Рована і Сітри; це була втрата цілої Цитаделі женців, і Ксенократові це було відомо, навіть якщо він нічого не казав.

— І… це все? — мовила Сітра. — Тепер ми повернемося додому?

— Не зовсім, — цього разу не дивлячись їм у вічі, сказав Ксенократ. — І хоча традиційно після смерті женця його учні стають вільними, їхнє навчання може взяти на себе інший жнець. Це трапляється надзвичайно рідко, але трапляється.

— Ви? — запитала Сітра. — Ви зголосилися стати нашим учителем?

Саме Рован прочитав у його очах правду.

— Ні, це не він, — мовив Рован. — Це хтось інший…

— Мої обов’язки верховного клинка надзвичайно ускладнюють можливість набирати учнів. Одначе вас має потішити, що аж двоє женців вирішили вас навчати — ви обоє матимете наставників.

Сітра почала трусити головою.

— Ні! Ми зобов’язалися бути учнями женця Фарадея, більше нікого! Він помер за нас, щоб ми стали вільними!

— На жаль, я вже дав своє благословення, тож рішення прийнято, — і верховний клинок по черзі повернувся до кожного з них. — Ти, Сітро, тепер станеш ученицею високоповажної жниці Кюрі…

Рован заплющив очі. Він знав, що почує, ще до того, як Ксенократ мовив:

— А ти, Роване, закінчиш своє навчання в надійних руках високоповажного женця Ґоддарда.