Жнець

10 Заборонені почуття

— Кажу тобі, чуваче, всі лише про це й говорять. Всі вважають, що ти погодився стати женцем, аби помститися школі!

Це був теплий березневий день — і один з рідкісних моментів, коли жнець Фарадей дозволив Рованові відпочити в другій половині дня. Рован вирішив побачитися зі своїм другом Тайґером, який за останні три місяці жодного разу не стрибав з висоти. А зараз вони грали в баскетбол у парку, всього за кілька блоків від Рованового дому (куди йому не можна було йти, а навіть якби було дозволено, він, напевно б, не пішов).

Рован кинув Тайґерові м’яча.

— Я не тому погодився на навчання.

— Мені це відомо, і тобі це відомо, але люди вірять у те, у що хочуть, — приятель широко всміхнувся. — І завдяки нашій дружбі я раптом став дуже популярним. Вони гадають, що завдяки мені можуть отримати доступ до твого персня. Теревені про імунітет, теревені про смерть.

Рован ледь не розсміявся від думки, що Тайґер може грати роль його заступника. Він уявляв, як Тайґер отримує всі можливі вигоди з цієї ситуації. Він, мабуть, ще й брав гроші за свої послуги.

Перехопивши м’яча, Рован зробив кидок. Він не грав, відколи переїхав до женця, але принаймні пригадав, як рухати руками, хоча цілитися міг би й краще. Він ще ніколи не був таким сильним та витривалим, і все завдяки тренуванням з бокатору.

— То коли таки отримаєш свій перстень, ти ж подаруєш мені імунітет?

Тайґер кинув і промазав. Це, безумовно, було навмисно. Він піддавався Ровану.

— По-перше, я не знаю, чи він вирішить віддати перстень саме мені. А по-друге, я не можу подарувати тобі імунітет.

Тайґер був щиро шокований.

— Що? А чому ні?

— Це фаворитизм.

— А хіба не для цього друзі?

На майданчик прийшли ще кілька підлітків і запропонували пограти в баскетбол, але, щойно помітивши пов’язку на Ровановій руці, різко передумали.

— Не турбуйтеся, — сказав найстарший. — Майданчик у вашому розпорядженні.

Це вже дратувало.

— Ні, ми можемо пограти разом…

— Та ні… ми підемо в інше місце.

— Я ж сказав, що ми можемо пограти разом! — наполягав Рован.

Та він побачив в очах найстаршого малого страх, і йому стало соромно через свою настирливість.

— Так, так, звісно, — мовив інший хлопчина. Він обернувся до своїх друзів. — Ви його чули! Граймо!

Вони справді почали грати і, як Тайґер, йому піддавались. Оце таке в нього майбутнє? Невже він усіх тепер аж так лякає, що навіть друзі боятимуться кинути йому виклик? Лише Сітра зможе.

Ровану досить швидко стало нецікаво грати, і він пішов геть з Тайґером, якому ця ситуація здавалася кумедною.

— Чуваче, а ти вже не салат, ти беладона. Отруйна зелень!

Тайґер не помилявся. Якби Рован наказав тим дітлахам упасти навколішки та почати лизати асфальт, вони би підкорилися. Це п’янило, і це жахало, і навіть думати про це не хотілося.

Рован не знав, чому саме прийняв наступне рішення. Можливо, то були нерви через його ізоляцію, а може, він хотів перенести дрібку свого старого життя в нове.

— А хочеш побачити будинок женця?

Тайґера охопили сумніви.

— А він буде не проти?

— Його там немає, — сказав Рован. — Сьогодні він поїхав на збирання в інше місто. Повернеться лише ввечері.

Він знав, що в женця Фарадея вибухне мозок, якщо він дізнається, що Рован когось привів. І це лише посилювало спокусу. Він такий хороший, такий слухняний; настав час робити те, чого хоче він.

Будинок був порожній. Жнець Фарадей Сітру також відпустив на другу половину того дня, тож її не було. Він хотів познайомити її з Тайґером. «Якщо вони одне одному сподобаються? Якщо Тайґер її причарує?» Він завжди міг знайти підхід до дівчат. Одного разу він переконав дівчину викинутися з вікна разом з ним лише фразою «Дівчата через мене падають — буквально».

— Це наче в історії про Ромео та Джульєтту, — сказав їй він. — Але ми після цього оживемо.

Не варто й говорити, що батьки дівчини були розлючені, а після її оживлення вони заборонили їй спілкуватися з Тайґером.

Тайґер особливо не засмутився.

— Що я можу сказати? Її життя — це історія, котру розповідають ідіоти.

Рован припускав, що це дуже погана інтерпретація однієї з цитат Шекспіра.

Лише від думки, що Сітра навіть теоретично може запасти на Тайґера, Рована вивертало.

— Оце і все? — оглядаючи оселю, відреагував Тайґер. — Це ж звичайний будинок.

— А ти чого чекав? Таємного підземного лігва?

— Ну, так. На кшталт цього. От поглянь на ці меблі — повірити не можу, що він змушує тебе жити в цій пекельній дірі.

— Не все так погано. Ходімо, я покажу тобі щось класне.

Він відвів Тайґера до зброярні, і Тайґер очікувано прийшов у захват.

— Просто завал! Ніколи не бачив так багато ножів… а це вогнепал? Я бачив таке лише на фото!

Він схопив пістоль і повернув його дулом до обличчя.

— Не роби так!

— Заспокойся, я полюбляю падати з висоти, а не розриватися на шматки.

Рован усе одно забрав у нього зброю, а поки вішав річ на стіну, Тайґер зняв з іншої мачете та почав розмахувати.

— Як гадаєш, я можу це позичити?

— Нізащо!

— Та ну — в нього їх так багато, він навіть не помітить.

Рован знав, що Тайґер — ходяча «погана ідея». Саме тому з ним так весело дружити. Але зараз це перетворилося на неабияку проблему. Схопивши Тайґера за руку, Рован ударив його ногою під коліно, щоб у хлопця підкосилася нога, і кинув на землю — це була єдина зв’язка з бокатору. Далі він зігнув Тайґерову руку в неприродну позицію, тиснучи рівно настільки, щоб лише завдати болю.

— Якого біса?! — зціпивши зуби, мовив Тайґер.

— Кинь мачете. Негайно!

Тайґер підкорився — і саме тієї миті вони почули, як відчиняються двері. Рован відпустив друга.

— Мовчи, — з натиском прошепотів він.

Визирнувши з дверей, він не побачив, хто прийшов.

— Залишайся тут, — сказав він Тайґеру, а потім вислизнув з кімнати й побачив, як Сітра зачиняє двері. Вона, певно, повернулася з пробіжки, бо була в спортивному одязі, що аж занадто відкривав її тіло, і для Рована це було зовсім невчасно — від побаченого він не міг зібрати докупи думки. Тому хлопець вирішив зосередитися на її учнівській пов’язці, щоб нагадати собі про сувору заборону гормональних реакцій. Поглянувши на нього, Сітра вимушено привіталась.

— Привіт, Роване.

— Привіт.

— Щось трапилося?

— Ні.

— А чому ти там стоїш?

— А де мені стояти?

Закотивши очі, вона пішла до ванни, зачинивши по собі двері. Рован повернувся до зброярні.

— Хто там? — запитав Тайґер. — Це та, як її там? Я хочу побачити твою суперницю. Може, вона дасть мені імунітет. Чи ще щось.

— Ні, — сказав Рован. — Це жнець Фарадей, і якщо він тебе тут побачить, то одразу ж збере.

Тайґер раптом утратив свій запал.

— Ой, чорт! Що нам робити?

— Заспокойся. Він у душі. Я зможу тебе вивести, якщо поводитимешся тихо.

Вони вийшли в коридор. Крізь зачинені двері ванни було чути шипіння води.

— Невже він кров змиває?

— Так. Її було багато.

Він провів Тайґера до вхідних дверей і мало не виштовхав його назовні.

Після майже трьох місяців навчання Сітра більше не могла заперечувати свого бажання бути обраною женцем Фарадеєм та отримати перстень. Хоч як вона цьому опиралася, хоч як переконувала себе, що це життя не для неї, та все ж побачила всю значущість цього, а ще те, якою хорошою вона буде жницею. Вона завжди хотіла прожити змістовне життя та змінити світ на краще. І їй це вдасться, якщо стати жницею. Так, її руки будуть заплямовані кров’ю, але кров може очищати.

Принаймні в бокаторі до неї так і ставились.

«Бокатор чорної вдови» виявився найбільш фізично вимогливою річчю за все Сітрине життя. Їх тренував жнець Сун Інсін[2], який збирав людей лише голими руками та ногами, не використовуючи жодної зброї. Він прийняв обітницю мовчання. Здавалося, кожен жнець платив за відібрані життя, жертвуючи якось своєю часточкою — і не тому, що вони мусили, а тому, що самі обирали цей шлях.

— А чим би пожертвувала ти? — запитав якось у Сітри Рован.

Вона зніяковіла, почувши це питання.

— Якщо я стану жницею, то пожертвую своїм життям, хіба не так? Гадаю, цього достатньо.

— Ти також пожертвуєш сім’єю, — нагадав їй Рован.

Вона кивнула, не бажаючи про це говорити. Ідея мати сім’ю була для неї надзвичайно далекою, а ідея її не мати — десь на тій самій відстані. Минуть роки, доки вона почне принаймні щось таке обдумувати, тож важко мати з цього приводу якісь почуття. Крім того, під час занять бокатором варто якнайдалі гнати такі думки. Варто мати ясний розум.

Сітра ніколи раніше не займалася бойовими мистецтвами. Вона завжди надавала перевагу неконтактному спорту. Біг, плавання, теніс — будь-який вид спорту, де між нею та опонентом є чітка роздільна смуга чи сітка. Бокатор був повною протилежністю. Бій передбачав не лише рукопашну техніку, а й контакт усіх інших частин тіла. Під час занять навіть спілкування було цілковито фізичним, бо їхній німий інструктор коригував їхні позиції, наче вони були іграшковими фігурками. Тут варто було задіювати лише розум та тіло, без нахабного посередництва слів.

У їхній групі було восьмеро людей, і хоча тренером був жнець, але Сітра з Рованом були єдиними учнями. Інші були молодими женцями, які лише розпочали свій шлях. Окрім Сітри, у групі була лише одна дівчина, яка навіть не намагалася з нею потоваришувати. До дівчат не було жодних поблажок, і вони мали однакові права з хлопцями.

Спаринги в бокаторі були доволі суворі. Кожен з них починався досить просто, з ритуального походжання по колу; супротивники фізично глузували одне з одного, зійшовшись у чомусь на кшталт агресивного танцю. Далі все ставало більш серйозним, і жорстоким. Застосувалися всі можливі удари ногами, руками і всім тілом.

Сьогодні вона спарингувала проти Рована. Він мав кращу техніку, але вона була швидшою. Він був сильнішим, але й вищим, а це грало не на його користь. У Сітри був нижчий центр ваги, це робило її стабільнішою. Отже, вони були рівними супротивниками.

Крутнувшись, вона сильно заїхала ногою Ровану в груди, і він майже опинився на підлозі.

— Молодець, — сказав Рован.

Жнець Сун Інсін провів пальцем по губі, аби нагадати, що під час бою теревені заборонені.

Вона напала з його лівого флангу, а він відбив атаку так швидко, що Сітра навіть не знала, звідки взялася його рука — наче в нього раптом виросла третя. Вона лише на мить утратила баланс. Місце, де він ударив її в бік, почало пекти.

«Там буде синець, — вона широко посміхнулася. — Він за це заплатить!»

Вона вдала, що знову рухається ліворуч, а потім усім тілом навалилася на нього з правого боку. Звалила його та притисла до підлоги, але гравітація наче змінила полюси, і вона раптом усвідомила, що ситуацію контролює він. Тепер він був зверху і притискав до підлоги її. Вона могла знову його скинути — мала точку опори, — але не зробила цього. Зараз вона відчувала його серцебиття, наче воно пульсувало в її власних грудях… і вона зрозуміла, що хотіла продовжити це відчуття. Хотіла цього більше, ніж перемоги у двобої.

Це її розізлило. Достатньо, щоб звільнитися з його хватки та прокласти між ними дистанцію. Поки що між ними не було роздільної лінії, а лише стіна її сили волі. Але стіна почала розвалюватись.

Жнець Сун Інсін показав знак закінчення матчу. Сітра з Рованом одне одному вклонилися, потім повернулися на свої місця в колі, навпроти одне одного, а свій спаринг розпочали двоє інших. Сітра уважно за ними спостерігала, налаштована жодного разу навіть не глянути на Рована.