11 Нерозсудливість

Ми вже не ті істоти, якими були раніше.

От візьмімо нашу нездатність зрозуміти літературу і більшість розваг Ери смертності. Ми не можемо збагнути всі ті речі, що збуджували емоції смертних. Наш післясмертний фільтр проходять лише історії про кохання, і навіть тоді нас починає спантеличувати сила палкого бажання та втрати, що загрозою нависає над закоханими в тих історіях.

Ми можемо звинувачувати в цьому свої емо-наніти, котрі лімітують наше почуття відчаю, але проблема тут глибша. Смертні фантазували, що кохання вічне, а його втрата просто неймовірна. Тепер нам відомо, що все це не так. Кохання залишилося смертним, а ми стали безсмертними. Лише женці можуть нас до того наблизити, але всі ігнорують можливість збирання, шанс на збирання в цьому чи навіть наступному тисячолітті настільки дрібний, що всі його ігнорують.

Ми вже не ті істоти, якими були раніше.

Якщо ми вже не люди, то хто ж тоді?

З журналу збирання в. ж. Кюрі




Сітра з Рованом не завжди ходили на збирання разом. Інколи жнець Фарадей брав лиш одного з них. На початку травня Сітра стала учасницею найгіршого свого збирання — це було лише за тиждень до Весняного конклаву, першого з трьох конклавів, які вона з Рованом відвідає під час навчання.

Їхньою здобиччю виявився чоловік, який щойно повернув назад, відкрутивши свій вік до двадцяти чотирьох років. Він саме вечеряв удома, з дружиною та двома дітьми, які, здавалося, були Сітриними однолітками. Усі члени родини розридалися, почувши від женця Фарадея про те, по кого вони прийшли, а чоловік шмигнув у спальню.

Жнець Фарадей обрав для чоловіка тихе кровопускання, але сталося не зовсім це. Коли Сітра з женцем зайшли до спальні, він на них напав. Чоловік мав чудову фізичну форму, а нещодавнє омолодження додало йому пихи, тож, відмовившись від збирання, він напав на женця, зламавши йому щелепу звірячим ударом. Кинувшись на допомогу женцеві, Сітра спробувала застосувати кілька рухів з бокатору, котрих навчилась у женця Сун Інсіна — і швиденько дізналася, що застосування бойового мистецтва на практиці дуже відрізняється від тренування. Чоловік просто відкинув її від себе та продовжив насуватися на Фарадея, який ще не відійшов від своєї травми.

Сітра знову на нього кинулася, добряче вчепившись, і цього разу лише сунула пальці йому в очі та смикала за волосся. Це відволікло його достатньо, щоб жнець Фарадей витяг з мантії мисливського ножа й перерізав чоловікові горло. Той почав хапати ротом повітря та марно намагався затиснути шию руками, щоб стримати кров.

А жнець Фарадей заговорив до нього, потираючи свою набряклу щелепу, — і в його тоні була не злоба, а лише неабияка скорбота.

— Ви усвідомлюєте наслідки свого вчинку?

Чоловік не міг йому відповісти. Тремтячи й задихаючись, він упав додолу. Сітра гадала, що, отримавши таку рану, людина має негайно померти, але ні. Вона ніколи не бачила стільки крові.

— Залишайся тут, — сказав їй жнець. — Доброзичливо на нього дивись, і нехай він саме тебе побачить останньою.

Потів він вийшов з кімнати. Сітра знала, що він робитиме. Закон чітко встановлював наслідки втечі чи опору збиранню. Вона не могла заплющити очей, бо отримала наказ цього не робити, але якби могла, то дуже б хотіла затулити вуха, бо знала, щó вже незабаром почує з вітальні.

Спершу жінка почала благати пощадити її дітей, а ті відчайдушно заридали.

— Не благайте! — Сітра почула різкий голос женця. — Покажіть цим дітям більше відваги, ніж ваш чоловік.

Сітра не зводила погляду з чоловіка, який помирав, доки в його очах не зникла остання краплина життя. Тоді, морально налаштувавшись, вона приєдналася до женця Фарадея.

Діти сиділи на дивані й уже не лементували, а просто хлипали. Жінка стояла перед ними навколішках, щось шепочучи та втішаючи.

— Ви вже скінчили? — нетерпляче запитав жнець.

Жінка нарешті підвелася. На очах бриніли сльози, але в погляді вже не було благання.

— Робіть, що маєте, — мовила вона.

— От і добре, — відреагував жнець. — Аплодую вашій силі духу. Насправді ваш чоловік не опирався збиранню. — Він торкнувся свого напухлого обличчя. — У мене сталася невелика бійка з ученицею, і в результаті я отримав оці побої.

Жінка просто на нього витріщилася, роззявивши рота. Сітра відреагувала так само. Повернувшись до Сітри, жнець люто на неї глянув.

— Я суворо покараю свою ученицю за цю бійку. — Знову повернувшись до жінки, він сказав: — Станьте, будь ласка, навколішки.

Жінка впала навколішки, навіть скоріше завалилася на землю.

Жнець Фарадей простягнув до неї руку з перснем.

— За традицією, ви з дітьми отримаєте річний імунітет, і його дія розпочнеться сьогодні. Прошу кожного з вас поцілувати мій перстень.

Жінка почала нестримно цілувати перстень.

Після виходу з будинку жнець майже не говорив. Вони сіли на автобус, бо він за будь-якої можливості уникав публікарів. Він вважав їх використання марнотратством.

Сітра насмілилася заговорити, лише коли вони вийшли на своїй зупинці.

— То я отримаю покарання за те, що зламала вам щелепу?

Сітра знала, що до ранку все загоїться, але лікувальні наніти не могли подіяти негайно. Він усе одно мав вигляд досить кепський.

— Ти нікому про це не розповіси, — суворо сказав він. — Навіть у своєму щоденнику про це не згадаєш, ясно? Нерозсудливість того чоловіка назавжди залишиться таємницею.

— Так, ваша честе.

Вона хотіла сказати, як поважає його за цей учинок. Він обрав співчуття, а не обов’язок. Кожне збирання слугувало уроком, а сьогоднішнє вона забуде не скоро. Святість закону… і мудрість, щоб знати, коли його можна порушити.

Хоч якою зразковою ученицею була Сітра, вона теж страждала на нерозсудливість. Одним з її щоденних вечірніх обов’язків було приносити женцеві Фарадею перед сном склянку теплого молока.

— Тепле молоко ще з дитинства може притупити проблеми цього дня, — розповів їй жнець. — Однак я відмовився від печива, яке раніше подавалося з молоком.

Думка про те, що жнець п’є перед сном молоко з печивом, здавалася Сітрі майже абсурдною. Але вона вирішила, що навіть посланець смерті може мати свої грішні втіхи.

Однак після складного збирання він часто засинав, перш ніж у призначений час вона приходила в його кімнату зі склянкою молока. У таких випадках вона або пила його сама, або віддавала Рованові, бо жнець Фарадей досить чітко дав зрозуміти, що в його будинку нічого не варто марнувати.

Увечері після того жахливого збирання вона трохи довше затрималась у його кімнаті.

— Женче Фарадею, — м’яко заговорила вона. Потім повторила. Відповіді не було. Вона за його диханням могла визначити, що жнець спить.

На тумбочці біля ліжка щось лежало. Насправді ця річ лежала там щоночі.

Його перстень.

Від нього відбивалося косе проміння світла з коридору. Він сяяв навіть у темній кімнаті.

Випивши молоко зі склянки, вона поставила її на тумбочку, щоб жнець побачив зранку, що вона його приносила і нічого не змарнувала. Потім присіла, втупившись у перстень. Стало цікаво, чому він завжди знімає його перед сном, але здавалося, що це питання занадто особисте.

А коли вона отримає свій — якщо отримає, — то чи залишиться цей предмет настільки ж урочисто таємничим або ж стане для неї звичайним? Чи буде вона сприймати його як належне?

Вона потягла до нього руку, а потім її прибрала. Потім зробила це знову й акуратно взяла перстень. Сітра почала крутити ним, щоб перстень засяяв. Камінь був великий, десь як жолудь. Казали, що це діамант, але його серцевина була темною, і це відрізняло прикрасу від звичайного персня з діамантом. Щось перебувало в серцевині цього персня, але ніхто не знав, що саме. Вона роздумувала, чи самі женці знають відповідь. Центр був не зовсім чорний — то була темна пляма, що змінювала відтінок залежно від освітлення; так інколи буває з кольором чиїхось очей.

А глянувши на женця, вона зрозуміла, що він за нею спостерігає.

Сітра завмерла, розуміючи, що її спіймали, і знаючи, що коли покласти перстень назад, це нічого не змінить.

— Хочеш поміряти? — запитав жнець Фарадей.

— Ні, — сказала вона. — Пробачте. Я повинна була його не чіпати.

— Але зробила це.

Вона замислилася, чи він узагалі спав.

— Ну ж бо, — переконував він. — Надінь його. Я наполягаю.

Вона розгубилась, але підкорилася, бо, незважаючи на свої слова, дійсно хотіла його поміряти.

На пальці перстень був теплим. Його зробили для женця, тож для неї він був завеликий. І важчий, ніж вона уявляла.

— А вас не турбує, що його можуть викрасти? — поцікавилася вона.

— Та ні. Будь-який дурень, який наважиться вкрасти перстень женця, швидко зникне з цього світу, це не проблема.

Перстень став відчутно холоднішим.

— Але загалом це вельми жадана річ, згодна? — мовив жнець.

Сітра зненацька усвідомила, що перстень не просто охолов, а почав крижаніти. За кілька секунд метал покрився інеєм, а палець так сильно почав боліти від холоду, що вона з криком здерла перстень з руки. Він полетів на інший бік кімнати.

Як виявилось, обморожений був не лише її підмізинний палець, але й ті, якими вона знімала прикрасу. Вона втрималася, щоб не застогнати від болю, але вже відчувала, як тілом розходиться тепло, бо її лікувальні наніти випустили в організм морфін. У голові почало паморочитися, та вона змушувала себе залишатися при тямі.

— Я власноруч поставив цей захисний засіб, — розповів жнець. — В оправі є охолоджувальний мікрочип. Дозволь подивитись.

Він увімкнув лампу на тумбочці біля ліжка та схопив її руку, оглядаючи підмізинний палець. Плоть була блідо-синього кольору, повністю замерзла.

— В Еру смертності ти б могла втратити цей палець, але гадаю, що твої наніти вже виправляють ушкодження, — він відпустив її руку. — До ранку все загоїться. І, можливо, наступного разу ти подумаєш, перш ніж чіпати те, що тобі не належить. — Він забрав свій перстень, знову поклав його на тумбочку, а потім віддав їй порожню склянку. — Відтепер моє вечірнє молоко приноситиме Рован.

Сітру це дуже засмутило.

— Мені шкода, що я розчарувала вас, ваша честе. Маєте рацію, я не заслуговую носити вам молоко.

Він звів брову.

— Ти не так зрозуміла. Це не покарання. Цікавість — це людська риса; я лише дозволив тобі її задовольнити. Маю сказати, що ти довго протрималась. — І він хитро їй усміхнувся. — А тепер подивимось, як швидко до персня потягне Рована.



Загрузка...