Жнець

1 І сонце не затьмарилось

Жнець з’явився по обіді, одного холодного листопадового дня. Сітра сиділа за обіднім столом, намагаючись розв’язати одну по-справжньому складну задачу з алгебри, переставляючи змінні, не в змозі знайти Х або Y, аж тут у її життєвому рівнянні з’явилася набагато більш згубна змінна.

В оселю родини Терранова часто навідувалися гості, тож коли у двері подзвонили, ніхто не відчув лиха — і сонце не затьмарилось, і взагалі ніщо не віщувало появи смерті в них на порозі. Можливо, всесвіт мав дати якесь попередження, але, за великим рахунком, женці — особи не більш надприродні, аніж, скажімо, збирачі податків. Вони з’являються, роблять свою неприємну справу та зникають.

Двері відчинила мама. Сітра не бачила гостя, бо спочатку його не було видно за відчиненими дверима. Та вона побачила, як мама раптом завмерла, наче всередині неї затверділи вени. Здавалося, якщо вона похилиться вперед, то впаде додолу й розлетиться на друзки.

— Можу я ввійти, пані Терранова?

Гостя виказав його голос. Дзвінкий та невідворотний, наче похмурий звук залізного дзвона, упевнений, що його почують усі, кому варто. Сітра знала, що це жнець, перш ніж його побачила. «Господи Боже! У наш дім прийшов жнець».

— Так, так, звісно, заходьте.

Сітрина мама відступила вбік, дозволяючи йому зайти — наче вона гостя, а не навпаки.

Він переступив поріг і, ступаючи на паркет у своєму схожому на капці взутті, не створив жодного звуку. Його багатошарову мантію пошили з гладенького полотна кольору слонової кістки, і хоча одежа закінчувалась аж коло землі, на ній не було навіть плямки від бруду. Сітра знала, що жнець може обрати мантію будь-якого кольору, крім чорного, бо цей колір вважається недоречним для їхньої роботи. Чорний — це відсутність світла, а женці — протилежність цього. Вони ясні та просвітлені і вважаються найкращими представниками людства — саме тому їх обирають для цієї роботи.

Мантії в деяких женців яскравих кольорів, а в деяких — приглушених. Вони нагадують розкішні хвилясті одежі янголів Ренесансу: водночас важкі й легші за повітря. Та, незважаючи на тканину чи колір, женців просто помітити завдяки незвичному крою їхніх мантій, а тому просто їх уникати — а уникнути їх бажає багато людей. І так само багатьох до них тягне.

Особу женця часто можна визначити за кольором мантії. Цей жнець носив мантію приємного кольору слонової кістки, і відтінок був достатньо далеким від білого, щоб не сліпити очей. Але все це не змінювало того, ким і чим він був.

Коли він зняв каптур, то відкрились охайно зачесане сиве волосся, обличчя з похмурим виразом та рум’яними від прохолоди щоками й очі темного кольору, що самі по собі видавалися майже зброєю. Сітра підвелася на ноги. Не через повагу, а через страх. Шок. Вона намагалася не впасти в істерику. Намагалася втриматися на ногах. Та коліна почали зрадливо тремтіти, тож, напруживши м’язи, вона надала більшої стійкості ногам. Хоч би чому сюди прийшов жнець, він не побачить її падіння.

— Ви вже можете зачинити двері, — мовив він до Сітриної мами, яка підкорилася, хоча Сітра помітила, як це для неї важко. Жнець ще міг розвернутись і піти, поки був у фойє, поки двері були відчинені. Але з моменту, коли вони зачинилися, він дійсно опинився в домівці.

Роззираючись, він одразу помітив Сітру. Побачивши її, усміхнувся.

— Вітаю, Сітро, — сказав він.

Почувши, що йому відоме її ім’я, дівчина завмерла так само, як і мама, коли побачила його.

— Не варто бути невихованою, — аж занадто швидко зауважила мама. — Привітайся з нашим гостем.

— Доброго дня, ваша честе.

— Привіт, — озвався її молодший брат Бен, який саме вийшов зі спальні, почувши глибоке гудіння голосу женця. Він перевів погляд від мами до сестри, думаючи про те саме, про що й вони: «По кого він прийшов? Чи це я? А чи мені доведеться страждати після втрати?»

— У коридорі я внюхав щось принадне, — вдихаючи аромат, мовив жнець. — А тепер бачу, що обрав правильну квартиру.

— Ваша честе, я саме приготувала зіті. Нічого особливого.

Сітра ніколи раніше не бачила маму такою боязкою.

— Це добре, — відреагував жнець, — бо мені й не потрібно нічого особливого.

Потім він сів на диван і став терпляче чекати на вечерю.

Хіба важко повірити, що цей чоловік прийшов сюди попоїсти й нічого більше? Бо, зрештою, женці також мають десь харчуватись. У ресторанах їх зазвичай годують безкоштовно, але ж домашня їжа смакує більше. Ходили чутки, що перед збиранням женці вимагають у своїх жертв приготувати їм поїсти. Невже саме це й відбувається?

Хоч якими були його наміри, він тримав їх при собі, а в родини не було іншого виходу, крім як дати йому бажане. Сітру цікавило, чи збереже він сьогодні життя в цій оселі, якщо їжа припаде йому до смаку? Не дивно, що люди щосили намагаються всіляко задовольнити женців. Затьмарена страхом надія — це наймогутніша на світі мотивація.

Після його прохання мама принесла йому попити, а тепер намагалася перетворити цю вечерю на найкраще частування у своєму житті. Приготування їжі не було її улюбленою справою. Зазвичай вона швиденько варганила щось для родини, повернувшись після роботи. А сьогодні їхні життя можуть залежати від її сумнівних кулінарних здібностей. А тато? Чи встигне він на вечерю, чи когось із його рідних зберуть без нього?

І хоча Сітра була налякана, але не хотіла залишати женця наодинці з його думками, тож пішла у вітальню з ним. До неї приєднався заворожений і водночас переляканий Бен.

Чоловік нарешті відрекомендувався як високоповажний жнець Фарадей[1].

— Я… м-м… одного разу писав шкільну доповідь про Фарадея, — заговорив Бен, і його голос надламався лише раз. — Ви обрали для себе дуже крутого вченого.

Жнець Фарадей усміхнувся.

— Мені до вподоби думати, що я обрав доречного Історичного Покровителя. Майкла Фарадея недооцінювали за життя, так само як і багатьох інших учених, однак без нього наш світ не був би таким, як є.

— Гадаю, ви є в моїй картковій колекції женців, — продовжив Бен. — У мене є майже всі мідмериканські женці — але на фото ви молодший.

Чоловік мав вигляд років на шістдесят, і хоча волосся вже посивіло, та борідка була лише присипана сивиною. Люди нечасто старіли до такого віку, перш ніж повернутись у свою молодшу версію. Сітрі стало цікаво, скільки йому насправді років. Як довго він заряджався, зупиняючи життя інших?

— А ви на вигляд немолодий. Це ви за власним бажанням досягли такого старого віку? — запитала Сітра.

— Сітро! — мама ледь не впустила посудину для запіканки, яку щойно дістала з духовки. — Такого не питають!

— Мені подобаються прямі питання, — мовив жнець. — Вони демонструють чесність духу, тож я дам чесну відповідь. Зізнаюся, що вже чотири рази повертав назад. Мені приблизно сто вісімдесят років, а точного віку не пам’ятаю. Нещодавно вирішив обрати саме такий вигляд, бо помітив, що так комфортніше тим, кого я збираю, — він розсміявся. — Вони вважають мене мудрим.

— Тому ви тут? — вихопилось у Бена. — Щоб зібрати когось із нас?

Жнець Фарадей відреагував непроникною усмішкою.

— Я тут для вечері.

Сітрин тато з’явився якраз перед подачею вечері. Мама, вочевидь, його поінформувала, бо він виявився набагато більш емоційно підготованим, ніж решта. Він пішов тиснути руку женцеві Фарадею, ледь переступивши поріг, і здавався набагато веселішим та люб’язнішим, ніж, напевно, почувався всередині.

За столом усім було ніяково — переважно панувала тиша, яку інколи переривали несподівані коментарі женця: «У вас чудова оселя». «Який смачний лимонад!» «Це може бути найсмачніша зіті в усій Мідмериці!» Хоча він говорив лише компліменти, його голос відлунював сейсмічним поштовхом у хребті кожного присутнього.

— Я вас раніше не бачив у цьому районі, — нарешті заговорив тато.

— Та ви й не мали, — відповів він. — Я не є публічною особою, як деякі женці. Є женці, які полюбляють перебувати в центрі уваги, але для справді хорошого виконання цієї роботи потрібна певна анонімність.

— Невже? — Сітра наїжачилася на саму цю думку. — То існує хороший спосіб збирання?

— Ну, — відповів він, — без сумніву, існують погані способи, — і більше нічого не додав. Просто їв свою зіті.

А знов озвався, коли вечеря добігала кінця. Жнець сказав:

— Розкажіть мені про себе.

Це не було запитання чи прохання. Сприйняти це можна було лише як вимогу. Сітра не мала певності, чи було це частиною його невеликого танцю смерті, чи він справді хотів знати. Він знав їхні імена, ще не зайшовши до квартири, тож, напевно, був у курсі всіх деталей, які вони могли йому розповісти. То навіщо питати?

— Я дослідник історії, — повідомив тато.

— А я інженер із синтезування їжі, — мовила мама.

Жнець звів брови.

— І при цьому ви приготували все це з нуля.

Вона поклала виделку.

— Усе з синтезованих інгредієнтів.

— Так, але якщо ми можемо будь-що синтезувати, — зауважив він, — то навіщо нам і досі потрібні інженери з синтезування їжі?

Мама побіліла в Сітри на очах. А тато почав захищати існування своєї дружини.

— Завжди є можливість для покращення.

— Так, і татова робота теж важлива! — приєднався Бен.

— Що, історичні дослідження? — жнець махнув виделкою, наче відганяючи таку думку. — Минуле ніколи не змінюється — а наскільки я бачу, і майбутнє також.

Поки її батьки та брат через його коментарі розгубились і стривожилися, Сітра зрозуміла, до чого він веде. Розвиток цивілізації завершився. Усі це знали. У людства не було вже нічого нового для вивчення. Залишилося розгадати саме наше існування. А це означало, що вже не існує якоїсь однієї людини, важливішої за іншу. Насправді, за великим рахунком, усі однаково непотрібні. Саме це він мав на увазі, й це розлютило Сітру, бо вона знала, що в якомусь розумінні він має рацію.

Сітра була відома своїм запалом. Той виявлявся раніше, ніж вона могла щось обдумати, і зникав, лише коли вже було заподіяно шкоду. Сьогоднішній вечір не став винятком.

— Навіщо ви це робите? Якщо прийшли сюди зібрати одного з нас, то просто зробіть це, і годі з нас знущатися!

Мама роззявила рота, а тато відсунув свій стілець назад, наче готуючись підвестись і власноруч вивести її з кімнати.

— Сітро, що ти робиш! — тепер мама говорила тремтливим голосом. — Виявляй повагу!

— Ні! Він тут, він це зробить, тож дайте йому зробити те, по що він з’явився. Це ж не те що він ще не прийняв рішення: я чула, що женці завжди все вирішують, перш ніж переступити чийсь поріг, хіба ні?

Після спалаху її гніву жнець залишився незворушним.

— Деякі вирішують заздалегідь, а деякі ні, — м’яко мовив він. — Кожен з нас робить усе по-своєму.

Тут почав плакати Бен. Тато його обійняв, але хлопчика вже не вдавалося заспокоїти.

— Так, женці мусять збирати, — сказав Фарадей, — але ми також маємо їсти, спати і просто хочемо поговорити.

Сітра схопила його вже порожню тарілку.

— Ну, вечерю закінчено, тож ви можете піти.

Тоді до нього підійшов тато. Він упав навколішки. Тато справді стояв перед цим чоловіком навколішках!

— Прошу, ваша честе, пробачте їй. Я беру повну відповідальність за її поведінку.

Жнець підвівся.

— Вам не потрібно вибачатися. Чути на свою адресу критику — надзвичайно цікаво. Навіть не уявляєте, як це стомлює: потурання, підступні лестощі, нескінченний парад підлабузників. Ляпас може підбадьорити. Це нагадує мені, що я людина.

Тоді він пішов на кухню і схопив найбільший, найгостріший ніж, який вдалося знайти. Він розмахував ним, намагаючись відчути, як той розтинає повітря.

Бен почав ревти ще голосніше, і татові обійми стали міцнішими. Жнець підійшов до мами. Сітра готувалася кинутися перед мамою, заблокувавши лезо, але замість замахнутися ножем, чоловік простягнув другу руку.

— Поцілуйте мій перстень.

Ніхто такого не очікував, тим більше Сітра.

Сітрина мама просто на нього вирячилася, хитаючи головою, не здатна в це повірити.

— Ви… даруєте мені імунітет?

— За вашу доброту і подану їжу я дарую вам імунітет від збирання впродовж одного року. Жоден жнець не зможе вас зачепити.

Але вона вагалася.

— Краще подаруйте його моїм дітям.

Та жнець усе одно тримав перед нею свій перстень. Там був діамант завбільшки з його кісточку, з темним осереддям. Такий перстень носили всі женці.

— Я пропоную його вам, а не їм.

— Але…

— Дженні, просто зроби це! — наполягав тато.

І вона послухалася. Стала навколішки, поцілувала його перстень, її ДНК було зчитане й надіслане до імунної бази даних у штаб-квартирі женців. Уже за мить світ дізнається, що Дженні Терранову не дозволяється збирати наступні дванадцять місяців. Жнець глянув на свій перстень, котрий тепер мав блідий червоний відблиск, указуючи на те, що особа перед ним має імунітет від збирання. Він задоволено всміхнувся.

І нарешті розповів їм правду.

— Я тут для збирання вашої сусідки, Бріджит Чедвелл, — поінформував їх жнець Фарадей. — Але її ще не було вдома. І я зголоднів.

Він лагідно торкнувся Бенової голови, наче благословляючи його. Здавалося, це заспокоїло хлопця. Потім, тримаючи ножа в руці, жнець попрямував до дверей, і було зрозуміло, як саме він збере їхню сусідку. Але перш ніж піти, він повернувся до Сітри.

— Ти бачиш крізь видиму оболонку цього світу, Сітро Терранова. З тебе вийде хороший жнець.

Сітра відсахнулась.

— Я б нізащо не хотіла ним бути.

— А це, — сказав він, — перша вимога.

Потім він пішов убивати їхню сусідку.

Того вечора вони про це не говорили. Ніхто не згадував збирання — наче сама згадка може накликати те саме й на їхню родину. За сусідніми дверима не чулося жодного звуку. Жодних криків, благань — чи, можливо, Терранови так гучно ввімкнули телевізор, що нічого не чули. Це була перша дія Сітриного тата, щойно жнець їх покинув: увімкнути телевізор на максимальний звук, щоб заглушити збирання за стіною. Але цього не треба було, бо хтозна-як жнець зробив усе тихо. Сітра зрозуміла, що намагається щось почути — будь-що. Вони з Беном обоє виявили в собі хворобливу цікавість, і їм стало від цього соромно.

Високоповажний жнець Фарадей повернувся за годину. Двері відчинила Сітра. На його мантії кольору слонової кістки не було жодної плямки крові. Може, в нього була запасна мантія. Може, після збирання він скористався пральною машиною сусідки. А коли він передав Сітрі ножа, той теж був чистий.

— Нам він не потрібен, — сказала йому Сітра, почуваючись досить упевнено у висловленні думки і за своїх батьків також. — Ми більше ніколи його не використаємо.

— Але ви мусите ним користуватися, — наполягав він, — щоб він слугував вам нагадуванням.

— Нагадуванням про що?

— Що жнець — лише інструмент смерті, а керує мною саме твоя рука. І ти, і твої батьки, і решта людства керуєте женцями. — Він обережно вклав ніж їй у руки. — Ми всі — співучасники. Ти маєш розділити відповідальність.

Можливо, це й правда, та коли він пішов, Сітра все одно викинула ніж у сміття.