Жнець

35 Знищення — наша візитівка

Усього за три дні до Зимового конклаву, в останній день року, жнець Ґоддард улаштував ще одну збиральну експедицію.

— Але ж ми вже виконали річну квоту, — швиденько нагадав йому Вольта.

— Я НЕ збираюся обмежувати себе формальностями! — заволав Ґоддард.

Рованові здалося, що Ґоддард може навіть ударити Вольту, але за мить він заспокоївся і сказав:

— Коли ми почнемо працювати, в Паназії вже почнеться рік Капібари. Як на мене, то це дозволяє нам рахувати вбитих як частину квоти нового року. І ми зможемо повернутися саме вчасно для новорічних урочистостей!

Жнець Ґоддард вирішив, що сьогодні день самурайських мечів, хоча Хомський відмовився розлучатися зі своїм вогнеметом.

— Це моя фішка. Навіщо псувати імідж?

Рован уже був на чотирьох Ґоддардових експедиціях. Він знайшов таке місце у своїй підсвідомості, де міг бути співучасником якнайменшою мірою — навіть менше, ніж спостерігачем. Він знову став салатом. Чимось малозначущим. Якого просто не помічати. Це був єдиний спосіб не з’їхати з глузду посеред кривавого Ґоддардового спорту. Інколи посеред бійні його ігнорували настільки, що вдавалося допомогти людям утекти звідти. В інших випадках він мав залишатися біля Ґоддарда, заряджаючи та міняючи йому зброю. Він не знав, яку роль виконуватиме цього разу. Якщо Ґоддард користуватиметься лише самурайським мечем, то зброєносець йому буде не потрібен. Але він усе одно наказав Рованові взяти додаткового меча.

Коли вони того ранку збиралися вирушати, підготовка до вечірки саме була в розпалі. Уже приїхала вантажівка з їжею, а по всій території розставляли столи. Новорічна вечірка була однією з кількох планових вечірок Ґоддарда, і в нього був зірковий перелік гостей.

Коли на галявині перед маєтком приземлився гелікоптер, він зніс поставлене для вечірки шатро, наче звичайну серветку, яку крутив у повітрі вітер.

— Сьогодні ми дуже прислужимося громадськості, — аж занадто радісно сказав їм Ґоддард. — Позбавимося деякого мотлоху.

Він не пояснив, що мав на увазі. І коли гелікоптер почав підніматися, Ровану наче камінь у шлунку осів, і то не через зліт.

Вони приземлились у громадському парку, посеред припорошеного снігом порожнього футбольного поля. На краю парку стояв дитячий майданчик, на якому, попри морозну погоду, гралися тепло вдягнені діти: лазили, гойдались і рилися в піску. Помітивши, як з гелікоптера вилазять женці, батьки позабирали дітей і, попри їхні голосні протести, потікали геть.

— Місце нашого призначення — за кілька кварталів звідси, — повідомив їм жнець Ґоддард. — Я не хотів занадто близько сідати й руйнувати елемент несподіванки. — А тоді він по-батьківськи обійняв Рована за плечі. — Сьогодні день Рованової ініціації, — сказав він. — Сьогодні ти здійсниш своє перше збирання!

Рован аж відсахнувся.

— Що? Я? Я не можу! Я ж ще учень!

— Мій хлопчику, ти маєш довіреність! Так само, як я дозволив тобі роздавати імунітети за допомогою мого персня, сьогодні ти когось збереш, але ця жертва піде в мою квоту. Вважай, що це подарунок. Дякувати не варто.

— Але… але ж це заборонено!

Ґоддард залишався незворушним.

— Тоді нехай хтось поскаржиться. Ой, а що я чую? Тишу!

— Не хвилюйся, — заговорив до Рована Вольта. — Ти для цього тренувався. Ти впораєшся.

Саме тому Рован і хвилювався. Він не хотів «упоратися». Він хотів бути в цій справі невмілим. Хотів невдачі, бо лише так він міг би знати, що в ньому ще залишилася принаймні дещиця людяності. Здавалося, його мозок от-от лусне та витече крізь ніс і вуха. Він на це сподівався, бо тоді нікого не доведеться сьогодні збирати.

«Якщо мені доведеться це зробити, то я буду милостивим, як жнець Фарадей, — сказав він собі. — Я не отримаю від цього насолоди. Я НЕ отримаю від цього насолоди!»

Вони зайшли за ріг, і Рован побачив, куди вони прямують: якийсь комплекс, що нагадує старий монастир, цілком недоречний за стилем у Мідмериці. На верхівці найвищого шпиля був залізний символ — двозубець. Монастир тоністів.

— За цими стінами проживає приблизно сто тоністів, — оголосив Ґоддард. — Ми маємо всіх їх зібрати.

Жниця Ренд на це вишкірилась. Жнець Хомський перевірив налаштування своєї зброї. Сумнівався лише жнець Вольта.

— Всіх?

Ґоддард знизав плечима, наче ті життя нічого не варті.

— Знищення — наша візитна картка, — мовив він. — Ми не завжди досягаємо успіху, але все одно намагаємося.

— Але ж це… порушення другої заповіді. Це однозначна упередженість.

— Та ну, Алессандро, — додавши в голос якомога більше зневаги, заговорив Ґоддард. — Упередженість проти кого? Тоністи не є зареєстрованою культурною групою.

— А хіба їхній рух не можна вважати релігією? — запитав Рован.

— Та ти жартуєш, — розреготалася жниця Ренд. — Вони ж посміховисько!

— Отож, — погодився Ґоддард. — Вони знущаються з релігії Ери смертності. Релігія — це невід’ємна частина історії, а вони її спотворюють.

— Усіх їх зібрати! — вмикаючи зброю, мовив Хомський.

Ґоддард і Ренд повитягали мечі. Глянувши на Рована, Вольта тихо сказав:

— Найкраще в таких збираннях — те, що вони швидко закінчуються.

А тоді він теж дістав ніж і пішов за іншими крізь арку, яку тоністи завжди тримали відчиненою для заблудлих душ, які шукають тональну втіху. Вони навіть не уявляли, що на них чекає.

На вулиці всі швидко дізналися, що в монастир тоністів зайшла невелика елегія женців. І як водиться, коли розповзаються чутки, кількість женців швидко зросла до десятка й більше, а ще, за людською натурою, через дорогу зібрався натовп не так наляканих, як збуджених глядачів, які сподівалися побачити женців, а можливо, й те, що залишиться після кривавої бійні. Але поки що вони бачили лише одного юнака — учня, котрий спиною до натовпу стояв біля відчиненої брами.

Рованові наказали залишатися біля брами, тримаючи напоготові меча, щоб не дати нікому втекти. Він, звісно ж, планував дати втекти абсолютно всім. Та коли налякані тоністи помічали його, і меч, і ту учнівську пов’язку на руці, то бігли назад, у комплекс, де ставали жертвами женців. Простоявши там зо п’ять хвилин, він нарешті пішов усередину, гублячись у будівлі, що більше нагадувала лабіринт. Люди лише тоді почали прослизати на безпечну територію.

Звуки страждання було майже неможливо стерпіти. Знання, що цього разу він має когось зібрати, завадило Рованові розчинитись у власній підсвідомості. Те місце було лабіринтом двориків, проходів і нелогічних споруд. Він навіть не уявляв, де перебуває. Ліворуч усе палало, один прохід був усіяний вбитими, показуючи, що там пройшов якийсь жнець. За кущем, у якого на зиму опало листя, частково заховалася жінка з дитиною на руках, вона відчайдушно намагалася втихомирити малюка. Побачивши Рована, вона запанікувала й закричала, притискаючи дитя ще ближче до себе.

— Я вам не нашкоджу, — сказав їй він. — На головній брамі нікого немає. Якщо поквапитеся, то встигнете втекти. Ну ж бо!

Вона не марнувала часу. Просто побігла. Рованові залишалося сподіватися, що на її шляху не трапиться жодного женця.

А зайшовши за ріг, він побачив, як, ридаючи, до колони притислася ще одна людина. Але то був не тоніст. То був жнець Вольта. Його меч лежав на землі. Жовта мантія була заляпана кров’ю, і на його руках теж сяяла лискуча червона рідина. Він відвернувся, побачивши Рована, але ще сильніше зайшовся плачем. Рован став біля нього навколішки. Той стискав щось у руці. Це була не зброя, а щось інше.

— Усе скінчено, — ледь шепочучи, сказав він. — Тепер усе скінчено.

Однак, судячи зі звуків, що долинали з інших частин комплексу, усе ще тривало.

— Алессандро, що трапилося? — запитав Рован.

Тоді Вольта поглянув на нього з такою тугою в очах, що, здалося, він уже проклятий.

— Я гадав, що це… що це кабінет. Чи, можливо, комірчина. Зайду всередину, там буде лише кілька людей, зберу їх якомога безболісніше та й піду. Так я думав. Але то був не кабінет. І не комірчина. То була класна кімната.

І він знову заридав.

— Там було з десяток дітей. Вони ховалися. Роване, вони ховалися від мене. Але був один хлопчик. Він вийшов наперед. Його намагався зупинити вчитель, але він вийшов. Він не боявся. Витягнув догори один з їхніх дурнуватих камертонів. І тримав його так, наче це захистить його від мене. «Ви нам не зашкодите», — сказав він. Тоді вдарив ним по столу, щоб створити звук, і знову простягнув до мене. І він у це вірив, Роване. Вірив у його силу. Вірив, що це його захистить.

— Що ж ти зробив?

Вольта заплющив очі та почав жахливо пищати.

— Я його зібрав… я всіх їх зібрав…

А тоді він розгорнув свої закривавлені пальці, показуючи невеличкий хлопчиків камертон. Інструмент полетів донизу і впав з тихим атональним брязкотом.

— Роване, хто ми такі? Хто ми в біса такі? Це не може бути те, чим ми маємо бути.

— А це й не те. І ніколи не було. Ґоддард не жнець. Він, може, й має перстень і ліцензію на збирання, але він не жнець. Він убивця, і його необхідно зупинити. Ми вдвох можемо знайти спосіб його зупинити!

Вольта почав хитати головою і поглянув, як з його долонь стікає кров.

— Усе скінчено, — повторив він. А потім, здригаючись, зробив глибокий подих і повністю заспокоївся. — Усе скінчено, я радий.

І тоді Рован усвідомив, що кров на Вольті — не від його жертв. Вона текла з його зап’ястків. Порізи були нерівні, довгі. Їх зробили з чітким наміром.

— Алессандро, ні! Не треба цього робити! Ми викличемо амбулаторний дрон. Ще є час.

Але вони обоє знали, що часу вже не було.

— Самозбирання — це останній привілей кожного женця. Ти не можеш його в мене відібрати, Роване. Навіть не намагайся.

Тепер його кров була всюди, заплямувавши вкритий снігом дворик. Рован почав волати — він ще ніколи не почувався таким безпорадним.

— Пробач, Алессандро. Пробач…

— Насправді мене звати Шон Добсон. Роване, можеш мене так назвати? Можеш назвати моє справжнє ім’я?

Рован ледь міг говорити крізь сльози.

— Було… честю знати тебе, Шоне Добсон.

Ледь тримаючи голову, жнець обперся на Рована, його голос слабшав.

— Пообіцяй, що станеш кращим женцем, ніж я.

— Обіцяю, Шоне.

— А тоді, можливо… можливо…

Але його останні слова витекли з рештками його життя. Його голова опинилася в Рована на плечі, а тим часом морозне повітря навколо них наповнювали далекі крики агонії.