Жнець

27 Врожайний конклав

Розпочавши своє таємне розслідування, Сітра відкрила кілька несподіваних поворотів і вже не могла дочекатися, щоб розповісти про них Ровану, коли вони нарешті зустрінуться на Врожайному конклаві. Вона точно не могла поділитися ними зі жницею Кюрі. Між ними виникла довіра, і якщо жниця дізнається, що Сітра таємно користується її онлайн-допуском, то вважатиме це грубим порушенням тієї довіри.

Сітрине життя пішло в зовсім іншому напрямку, ніж Рованове. Вона не ходила на гучні вечірки, не тренувалася на живих об’єктах. Вона допомагала готувати їжу для вбитих горем родин, а ще спарингувала з ботом, у якого запрограмували чорний пояс із бокатору. Вона робила настоянки й вивчала практичне використання смертельних отрут в особистій аптеці жниці Кюрі та в її отруйному городі. Вона дізналася про всі ганебні вчинки як найкращих, так і найгірших женців в історії.

Сітра виявила, що в минулому жнець зазвичай ставав поганим через лінощі, упередження чи брак передбачливості. Дехто збирав забагато сусідів, бо не міг змусити себе шукати десь далі. Були ті, хто збирав людей з певними етнічними рисами, навіть попри неодноразові дисциплінарні покарання. І, звісно ж, було вдосталь прикладів недалекоглядності. От як жнець Сартр[15], який звик проводити збирання на родео і тим занапастив цей вид спорту, бо люди перестали туди ходити, боячись бути зібраними.

Звісно ж, зникли не всі погані женці. Але тепер їх називали не «поганими», а «новаторами». Отакими «новаторськими» були масові вбивства від женця Ґоддарда і його приспішників. І хоча про масове збирання в Магнітопровідній лабораторії ніхто офіційно не повідомляв, та всі про нього знали. А в Шторм завантажили багато особистих відео, де було показано, як Ґоддард і його група роздають імунітети, немов хліб для бідняків. Рован був якраз у центрі цього. Сітра не знала, що й думати.

— Людство має талант зірковістю винагороджувати погану поведінку, — сказала жниця Кюрі, передивляючись деякі відео. А потім трохи задумалась. — Я знаю, які підводні камені загрожують відомому женцеві, — зізналася вона, хоча Сітрі це було відомо. — Спочатку я була свавільною та дурною. Я вважала, що можу змінити світ на краще, якщо збиратиму правильних людей у правильний момент. Я самовпевнено думала, що, на відміну від інших, чітко бачу повну картину. Але я, звісно, була такою ж обмеженою, як і решта. Моє збирання президента з його кабінетом міністрів просто збурило світ — але світ і без мене був уже достатньо збурений. Вони називали мене «пані Різанина», а з часом цей титул змінився на «верховну даму смерті». Я понад сто років намагаюся позбутися своєї зірковості, але мене знають навіть дітлахи. Батьки лякали мною дітей, коли ті погано поводилися. «Будь слухняним, а то по тебе прийде верховна дама». — Жниця Кюрі з сумом похитала головою. — Зазвичай слава минає досить швидко, та коли ти жнець, твої визначальні вчинки назавжди залишаються в пам’яті. Сітро, прийми мою пораду: залишайся непомітною.

— Можливо, ви й жниця-знаменитість, — зауважила Сітра, — але навіть у найгірші періоди свого життя не опускалися до рівня Ґоддарда.

— Ні, я не була такою безбожною, — мовила жниця Кюрі. — Ніколи не забирала життя заради розваги. Розумієш, одні прагнуть стати знаменитими, бо хочуть змінити світ, а інші хочуть його захопити. Ґоддард належить до другого типу.

А наступні її слова спричинили в Сітри багато безсонних ночей.

— Я би більше не довіряла твоєму другові Ровану. Ґоддард роз’їдає, як та кислота, яку хлюпнуть тобі в очі. Найкраща річ, яку ти можеш для нього зробити, — це перемогти на Зимовому конклаві та швидко зібрати хлопчину, перш ніж кислота випалить його ще глибше.

Сітра раділа, що до Зимового конклаву ще місяці. Її хвилював саме Врожайний конклав. Спершу Сітра з нетерпінням чекала, поки прийде вересень, а з ним і Врожайний конклав, але з його наближенням у ній зростало почуття страху. Її турбувало не випробування — вона відчувала, що готова до будь-якого завдання. А жахала її зустріч з Рованом, бо вона не уявляла, що з ним трапилося після цих місяців поруч з Ґоддардом.

«Перемогти та швидко його зібрати», — сказала жниця Кюрі.

Ну, Сітра могла поки про це не думати. До цього рішення залишалося ще чотири місяці. Але годинник не зупинявся. Він невблаганно рухався до смерті одного з них.

У вересневий день Врожайного конклаву була гарна, хоч і вітряна погода. Через грозу на попередній конклав не прийшли багато глядачів, тож сьогодні перед Капітолієм Фулкрума зібралася сила-силенна люду. Натовпи витріщак стримувалися ще більшою кількістю миротворців. Деякі женці — здебільшого зі старої гвардії — приходили пішки, обираючи скромну прогулянку від своїх готелів, а не більш показне прибуття. Інші під’їжджали на ексклюзивних автівках, вирішивши максимально використати свій зірковий статус. Журналісти наставили на них об’єктиви камер, але здебільшого трималися дистанції. Бо, зрештою, це не червона доріжка. Жодних питань, жодних інтерв’ю — але достобіса самолюбування. Женці махали в камери й розправляли плечі, стаючи в повний зріст, щоб на екрані мати якнайкращий вигляд.

Жнець Ґоддард привіз свою команду на прикрашеному фальшивими діамантами темно-синьому лімузині, який наперед давав знати про пасажира всередині. Побачивши Ґоддарда в його антуражі, натовп почав охкати й ахкати, наче його сліпуча поява була святковим феєрверком.

— Он він!

— Це він!

— Він такий вродливий!

— Він такий страшний!

— Він такий стильний!

Ґоддард витратив час, щоб повернутися до юрби та по-королівськи їй помахати. А тоді звернув увагу на одну дівчину в натовпі, пильно на неї поглянув, показав пальцем і мовчки почав підніматися сходами.

— Він такий дивний!

— Він такий таємничий!

— Він такий чарівний!

А от дівчина, яку він ненадовго нагородив своєю увагою, залишилася враженою, і нажаханою, і збентеженою — а саме цього він і хотів.

Ґоддард і його яскравий антураж привертали так багато уваги натовпу, що майже ніхто не помітив Рована, який підіймався сходами до входу позаду решти.

Ґоддард і його команда були не єдиними женцями, що жадали влаштувати шоу. Жнець К’єркеґор[16] повісив на плече арбалет. І не тому, що збирався сьогодні ним скористатися, — це була частина вистави. Та він усе одно міг націлити зброю на будь-кого в натовпі й зібрати. Така можливість викликала ще більше хвилювання. Нікого ніколи раніше не збирали перед конклавом на сходах Капітолію, але це не означало, що такого не може трапитися.

І доки більшість женців прибувала з проспекту, жниця Кюрі та Сітра зайшли з бокової вулиці, щоб якнайдовше уникати загальної уваги. Поки велична жниця проштовхувалася крізь натовп спостерігачів, найближчі до неї люди усвідомили, хто опинився поруч, і почали гомоніти між собою. Присутні стали тягнутися, щоб доторкнутися до її шовкової мантії кольору лаванди. Вона це терпіла як звичну річ, та коли один чоловік дійсно схопився за тканину, то їй довелося ляснути його по руці.

— Обережно, — поглянула на нього вона. — Я не люблю порушень свого особистого простору.

— Пробачте, ваша честе, — сказав чоловік. Він потягнувся до її руки, маючи намір торкнутися персня, але вона забрала від нього руку.

— Навіть не думай про це.

Сітра проштовхалася перед жницею Кюрі, щоб допомогти розчистити для неї шлях.

— Можливо, нам варто було приїхати на лімузині, — мовила Сітра. — Принаймні тоді не довелося би пробиватися крізь натовп.

— Для мене це завжди було занадто елітарно, — сказала Кюрі.

Поки вони пробиралися крізь юрбу, з верхівки широких сходів Капітолію раптом сильно подув вітер, зачепивши довге сріблясте волосся жниці Кюрі, після чого вона набула майже містичного вигляду.

— Я знала, що варто було його сьогодні заплести, — кинула вона.

Коли вони з Сітрою почали підніматися білими мармуровими сходами, з юрби почулося: «Ми тебе любимо!»

Зупинившись, жниця Кюрі повернулася, й оскільки вона не могла визначити того, хто це сказав, то звернулася до всіх одразу.

— Навіщо? — рішуче запитала вона, та ніхто не відповів, зіткнувшись із її прохолодним питальним поглядом. — Я можу будь-якої миті скінчити ваше існування; навіщо мене любити?

Усі продовжили мовчати — але це спілкування привабило оператора, який почав рухатися вперед, підходячи занадто близько. Жниця Кюрі так сильно ляснула по камері, що чоловік сіпнувся всім тілом і ледь не впустив апарат.

— Слідкуй за своїми манерами, — сказала жнець.

— Так, ваша честе. Пробачте, ваша честе.

Вона продовжила підніматися сходами, а Сітра йшла позаду.

— Важко уявити, що колись я обожнювала таку увагу. А тепер, якби могла, то повністю її б уникала.

— Під час останнього конклаву ви, здається, були спокійнішою, — зауважила Сітра.

— Це тому, що під час того конклаву не випробовували моєї учениці. Навпаки, саме я тестувала учнів інших женців.

Сітра ефектно провалила те випробування. Але не хотілося про це згадувати.

— А ви знаєте, яким буде сьогоднішнє випробування? — поцікавилася Сітра, коли вони дійшли до верху сходів та зайшли у вестибюль.

— Ні, але знаю, що його проведе жнець Сервантес[17], а він дуже полюбляє фізичні навантаження. Можливо, тобі доведеться боротися з вітряками.

Як і минулого разу, чекаючи, доки відчиняться двері зали засідань, женці почали вітатися між собою. На столах у центрі ротонди підготували сніданок, головною окрасою якого була піраміда з данських тістечок: на її збирання пішли, напевно, години праці, а женці за кілька секунд усе зруйнували, недбало тягнучи нижні смаколики. Персонал кинувся підбирати тістечка, що опинилися на землі, доки їх не почавили. Жницю Кюрі це дуже розвеселило.

— Офіціант прорахувався, коли гадав, що женці будуть обережними.

Сітра помітила молодшу жницю Ґудолл — дівчину, яку висвятили на останньому конклаві. Її мантія була від Клода Де-Ґласса, одного з найвидатніших дизайнерів одягу. І це була колосальна помилка, бо теперішні дизайнери прагнуть шокувати людей. Помаранчево-синя мантія скоріше перетворювала Ґудолл на клоуна, а не на жницю.

Сітра не могла не помітити, що жнець Ґоддард і його молодші женці привертають до себе навіть більше уваги, ніж під час Весняного конклаву. Хоча були женці, які не бажали з ними спілкуватися, та натовп виріс до більших масштабів, бо ще більше женців хотіли інтегруватися в його коло спілкування.

— Кількість Ґоддардових однодумців лише збільшується, — тихо звернулася до Сітри жниця Кюрі. — Вони, немов змії, просковзнули між щілинами. Просочились у наші ряди. Виживають нас, наче бур’яни.

Сітра подумала про Фарадея — порядного женця, якого, беззаперечно, задушили бур’яни.

— Убивці піднімаються до влади, — мовила жниця Кюрі. — А якщо вони її отримають, то світ порине в темряву. Цьому мають непохитно протистояти дійсно чесні женці. Я чекаю на той день, коли й ти станеш до битви.

— Дякую, ваша честе.

Сітра, якщо стане жницею, одразу кинеться в бій. Тільки вона не хотіла думати про те, що має перед цим відбутися.

Жниця Кюрі пішла привітатися з кількома женцями старої гвардії, які залишалися вірними засновницьким ідеалам. Саме тоді Сітра нарешті помітила Рована. Він не купався у фальшивому сяйві Ґоддарда, а став окремим центром уваги. Його оточили інші учні, навіть кілька молодших женців. Вони теревенили, сміялись, і Сітра відчула себе знехтуваною, бо Рован навіть не спробував її відшукати.

Насправді Рован намагався її відшукати, та коли Сітра зайшла до ротонди, його вже атакували неочікувані прихильники. Дехто заздрив його місцю в Ґоддарда, комусь було просто цікаво, а деякі явно сподівалися приліпитися до майбутньої зірки. У Цитаделі женців досить рано починали займатися політичним позиціонуванням.

— Ти ж був у тому офісному центрі, так? — спитав один з учнів — «спат», який уперше потрапив на конклав. — Я бачив тебе на відео!

— Він не просто там був, — мовив інший спат. — Він роздавав імунітети, тримаючи клятий перстень Ґоддарда.

— Нічого собі! А це дозволено?

Рован знизав плечима.

— Ґоддард сказав, що так, і я не просив його дати мені перстень. Він сам це зробив.

Один з молодших женців тоскно зітхнув.

— Друже, ти йому, напевно, дійсно подобаєшся, якщо він дозволив тобі таке зробити.

Думка про те, що Ґоддард може справді відчувати прихильність до Рована, викликала в нього тривогу, бо він категорично зневажав усе, що подобалося Ґоддарду.

— А який він? — поцікавилась одна дівчина.

— Він… відрізняється від усіх, кого ти будь-коли зустрічала, — сказав їй Рован.

— Якби ж я був його учнем… — заговорив один зі спатів, а потім скривився, наче відкусив згіркле данське тістечко з сирною начинкою. — Мене взяв до себе жнець Мао[18].

Рован знав, що жнець Мао — один з фіґлярів, який насолоджується зірковістю своєї персони. Він славився своєю незалежністю і не приєднувався ні до старої гвардії, ні до нової. Рован не знав, чи той голосує по совісті, чи продає свій голос за найвищу ціну. Це мало бути відомо Фарадею. Рован сумував за стількома речами з часу навчання у Фарадея! Таємниці були однією з них.

— Ґоддард і його молодші женці були просто зірками, коли підіймалися сходами Капітолію, — прокоментував учень, якого Рован пам’ятав з попереднього конклаву — той, що знався на отрутах. — Мали такий крутий вигляд!

— Ти вже вирішив, який обереш колір? І якими коштовними каменями прикрасиш свою мантію? — запитала дівчина, яка, немов плющ, оповила руку Рована. Він не знав, що незграбніше — звільнитися з її хватки чи ні.

— У мене буде невидима мантія, — мовив Рован. — Я підійматимуся сходами голий.

— Ото всі побачать чиєсь багатство, — уїдливо кинув один з молодших женців, і всі розреготалися.

Сітра проштовхнулася до нього, і Рован відчув, наче його спіймали на тому, чого він не мав робити.

— Сітро, привіт! — сказав він.

Це вийшло так неприродно, що він аж захотів забрати свої слова назад і сказати їх знов — інакше. Він звільнився від дівчини, яка обплелася навколо його руки, але запізно, бо Сітра це побачила.

— А ти, здається, заприятелював з багатьма присутніми, — заговорила Сітра.

— Насправді — ні, — відповів він, а тоді усвідомив, що всіх цим образив. — Тобто ми ж усі друзі, правда? Ми в одному човні.

— В одному човні, — з нудьгою на обличчі повторила Сітра, але в її погляді можна було вгледіти такі ж гострі кинджали, як у зброярні Фарадея. — Рада тебе бачити, Роване.

І на цьому вона пішла.

— Нехай іде, — сказала дівчина-плющ. — Після наступного конклаву вона стане історією, хіба не так?

Рован пішов від них і навіть не вибачився.

Він швидко наздогнав Сітру, а це означало, що вона не надто намагалася від нього втекти. Це був хороший знак.

Він м’яко схопив її за руку, і вона повернулася.

— Чуєш, — мовив він. — Пробач за те, що там трапилось.

— Ні, я розумію. Тепер ти поважна особа. От і хизуєшся.

— Це не так. Невже гадаєш, що я хотів, аби вони отак навколо мене упадали? Ти ж бо краще мене знаєш.

Сітра завагалася.

— Минуло чотири місяці, — мовила вона. — Людина може змінитися за чотири місяці.

Це було правдою. Але деякі речі не змінилися. Рован знав, що вона хоче почути, але це був би ще один танець. Ще трохи позерства. Тож він сказав їй правду.

— Добре тебе бачити, Сітро, — мовив він. — Але це також боляче. Воно сильно болить, і я не знаю, що з цим робити.

Він побачив, що це її зачепило, бо на очах з’явилися сльози, і вона швиденько замиготіла віями, щоб ті не потекли щоками.

— Я знаю. Просто жах, що все має бути отак.

— Ось що я тобі скажу, — мовив Рован. — Зараз навіть не думаймо про Зимовий конклав. Давай жити цією миттю, і нехай на Зимовому конклаві все буде як буде.

Сітра кивнула.

— Згода. — Тоді вона глибоко вдихнула. — Прогуляймось. Я маю тобі дещо показати.

Вони пішли вздовж зовнішнього краю ротонди, проминаючи ніші, в яких обговорювали свої справи женці.

Витягнувши телефон, Сітра спроектувала на долоню кілька фото, прикриваючи її так, щоб бачив лише Рован.

— Я розкопала їх на «другорядному мозку».

— Як тобі це вдалося?

— Зараз це неважливо. А важливо, що вдалося — і мої знахідки.

На голограмах був жнець Фарадей неподалік свого дому.

— Їх знято в останній день його життя, — пояснила Сітра. — Мені вдалося відслідкувати принаймні частину його пересувань у той день.

— Але навіщо?

— Просто дивись. — На голограмі він заходив до чийогось будинку. — Той дім належав жінці, з якою він знайомив нас у крамниці харчів. Він пробув там кілька годин. А потім пішов у це кафе. — Сітра перейшла до наступного відео, де він заходив у ресторан. — Гадаю, він там з кимось зустрівся, але не знаю з ким.

— Ну от, — мовив Рован. — Він прощався з людьми. Поки що все відповідає поведінці людині, яка живе свій останній день на землі.

Сітра перейшла далі. На наступному відео він піднімався сходами залізничної станції.

— Це було за п’ять хвилин до його смерті, — мовила Сітра. — Ми знаємо, що все трапилося на цій станції — але знаєш що? Хтось зіпсував камеру на платформі — це начебто були лихочинці. Вона цілий день не працювала, тож не існує записів того, що насправді трапилося на тій платформі!

Від станції від’їхав потяг, а за мить під’їхав ще один. Саме під ним загинув Фарадей. Хоча Рован не міг цього побачити, та скривився, наче мав те відео.

— Гадаєш, хтось його вбив і підлаштував усе так, наче то самозбирання? — Рован роззирнувся, аби впевнитися, що за ними ніхто не слідкує, і тихо продовжив: — Якщо це твій єдиний доказ, то він слабкий.

— Я знаю. І я продовжила рити.

Вона повернулася до початку запису й знову відтворила той момент, коли Фарадей ішов до станції.

— Там було п’ятеро свідків. Я не могла їх знайти без записів Шторму, а якби це зробила, то вони б дізналися про мої пошуки. Але логічно, що свідки також піднялися тими ж сходами, правда? У приблизний час смерті Фарадея тими сходами піднялися вісімнадцятеро людей. Дехто з них, напевно, сів на перший потяг, — вона показала на потяг, що відходив від станції. — Але не всі. Мені вдалося визначити імена половини з тих вісімнадцятьох. І троє з них того самого дня отримали імунітети.

Цього було достатньо, щоб Рован задихнувся і йому почало паморочитися в голові.

— Їх підкупом змусили сказати, що він зібрав себе сам?

— Якби ти був звичайним громадянином і став свідком того, як один жнець убиває іншого, а потім отримав пропозицію імунітету за мовчання, то як би вчинив?

Рованові хотілося вірити, що він жадав би правосуддя, але він пригадав час перед початком навчання на женця, коли найжахливішим для нього було побачити женця.

— Я б поцілував перстень і не зронив би ні слова.

З іншого боку ротонди відчинилися двері до конференц-зали конклаву, і женці почали заходити всередину.

— Хто, на твою думку, це зробив? — запитав Рован.

— Хто найбільше виграв, прибравши Фарадея?

Їм не потрібно було казати цього вголос. Обоє знали відповідь. Рован знав, що Ґоддард здатний на немислимі речі… але чи вбив би він іншого женця?

Рован почав хитати головою, не бажаючи в це вірити.

— Це не єдине пояснення! — сказав їй він. — Можливо, це взагалі був не жнець. Може, це був родич того, кого він зібрав. Той, хто жадав помсти. Будь-хто міг забрати його перстень, штовхнути під потяг і подарувати свідкам імунітет. Після такого вони мали мовчати, бо вважалися б спільниками!

Сітра розтулила рота, щоб спростувати, але потім його стулила. Це було можливо. І хоча від персня Фарадея в убивці мав відмерзнути палець, та це було можливо.

— Я про це не подумала, — сказала вона.

— А як щодо тоністів? Члени тональних культів ненавидять женців.

Ротонда почала швидко порожніти. Вийшовши з ніші, вони пішли до дверей у конференц-залу.

— Тобі бракує фактів, щоб когось у чомусь звинуватити, — мовив Рован. — Варто це поки що облишити.

— Облишити? Ти серйозно?

— Я ж сказав поки що! Після твого висвячення ти отримаєш повний доступ до записів Цитаделі женців і зможеш усе довести.

Сітра стала мов укопана.

— Після мого висвячення? Це можеш бути й ти. Чи я чогось не розумію?

Розлютившись на себе за цей прокол, Рован стиснув губи.

— Ходімо всередину, доки вони не зачинили двері.

Обряди конклаву залишилися такими ж, як раніше. Оголошення померлих. Миття рук, скарги, покарання. Проти женця Ґоддарда знову висунули анонімне звинувачення: цього разу його звинуватили в надмірному роздаванні імунітетів.

— Хто висуває ці звинувачення? — почав вимагати Ґоддард. — Нехай ця особа встане й назветься!

Ніхто, звісно ж, не зізнався, а це дозволило Ґоддарду продовжити свій виступ:

— Маю зізнатися, що звинувачення є небезпідставним, — сказав Ґоддард. — Я щедра людина і, можливо, занадто ліберально роздавав імунітети. Я не виправдовуюсь і не каюсь. Я здаюся на милість верховного клинка, який і визначить моє покарання.

Верховний клинок Ксенократ зневажливо махнув рукою.

— Так, просто сідайте, Ґоддарде. Вашою спокутою буде принаймні на п’ять хвилин замовкнути.

Це викликало сміх у присутніх. Уклонившись верховному клинку, Ґоддард сів на місце. І хоча кілька женців, серед яких жниця Кюрі, намагалися заперечити — мовляв, женців, які надмірно використовують свій перстень, традиційно обмежують, дозволяючи дарувати імунітет лише родичам зібраних, — але їхні скарги було проігноровано. Бажаючи пришвидшити розгляд порядку денного, Ксенократ відкинув усі заперечення.

— Чудово, — тихо мовила до Сітри жниця Кюрі. — Ґоддард стає недоторканним. Йому все сходить з рук. Якби ж хтось завбачливо зібрав його ще в дитинстві, світ би був кращим.

Під час обіду Сітра уникала Рована, боячись підозр, якщо їх занадто часто бачитимуть разом. Під час ланчу вона перебувала поруч зі жницею Кюрі, а та познайомила дівчину з найвеличнішими женцями світу: жницею Меїр[19], яка колись була делегаткою на Всесвітньому конклаві в Женеві; женцем Манделою[20], який очолював Інкрустаційний комітет; та женцем Хідейосі[21] — єдиним женцем, який опанував майстерність збирання через гіпноз.

Сітра намагалася не показувати свого захоплення. Знайомство з ними майже подарувало їй надію, що женці старої гвардії зможуть тріумфувати в битві проти такого, як Ґоддард. Вона час від часу поглядала на Рована, який, здається, знову не міг відірватися від інших учнів, хоча хтозна, чи сильно й намагався.

— Це поганий знак, — прокоментував жнець Хідейосі, — коли наші юні претенденти так відкрито тягнуться до ворога.

— Рован не ворог, — вилетіло в Сітри, але жниця Кюрі притишила її рукою на плечі.

— Він представляє ворога, — мовила жниця Кюрі. — Принаймні для інших учнів.

Жнець Мандела зітхнув.

— У Цитаделі женців не має бути ворогів. Усі ми повинні бути на одному боці. На боці людства.

Усі женці старої гвардії погоджувалися, що настали неспокійні часи, але ніхто нічого не робив, хіба що висловлювали свої заперечення, на котрі не зважали.

Коли по обіді почалися гарячі дебати під час рекламування різноманітних товарів та механізмів виробниками зброї, Сітра почала дедалі більше нервувати. Такі проблеми — повинен жнець носити перстень на лівій руці чи на правій; може він підтримувати випуск якогось комерційного виробу, як-от спортивне взуття або пластівці до сніданку, чи ні… Усе це здавалося Сітрі неважливим. Яке це все має значення, коли священний акт збирання почав переходити в убивство, як за Ери смертності?

І тоді нарешті прийшов час випробувань для учнів. Як і раніше, першими повиходили кандидати на місце в Цитаделі женців, які ще напередодні ввечері пройшли свої випробування. З чотирьох кандидатів, які дійшли до фіналу, посвятили всього двох. Іншим двом довелося витерпіти шлях сорому, яким вони вийшли з конференц-зали й повернулися до своїх старих життів. Коли прогнали дівчину, яка підлизувалася до Рована, на Сітру накотила таємна втіха.

Коли нові женці отримали персні та оголосили свої нові імена, викликали решту учнів.

— Сьогоднішнє випробування, — оголосив жнець Сервантес, — полягатиме в турнірі з мистецтва бокатору. Кандидатів розіб’ють на пари та оцінять залежно від їхнього виступу.

Винесли та півколом розгорнули перед трибуною матове покриття. Сітра глибоко вдихнула. Все гаразд. Бокатор — це баланс сили, спритності та зосередження, і вона знайшла свій ідеальний баланс.

А тоді вони засунули лезо якраз у центр її впевненості.

— Сітра Терранова змагатиметься проти Рована Даміша.

Натовпом прокотився шепіт. Сітра зрозуміла, що це не вибір наосліп. Їх навмисно спарували, прирікаючи бути супротивниками. Хіба могло бути інакше? Вона поглянула на Рована, але не змогла нічого прочитати на його обличчі.

Спершу пішли інші пари. Кожен учень викладався на повну, але бокатор — травматична дисципліна — не всім до снаги. Деякі заледве перемагали, а інші громили суперників. І тоді прийшла черга поєдинку між Сітрою і Рованом.

На його обличчі не вдавалося прочитати ні духу товариськості, ні співчуття, ні страждання через цей прийдешній бій.

— Гаразд, почнімо, — це були всі його слова, і вони почали кружляти одне навколо одного.

Рован знав, що сьогодні його перше справжнє випробування, але воно полягає не в тому, що для нього вигадали. Його випробування в тому, щоб битися переконливо, але все одно програти поєдинок. Ґоддард, Ксенократ, Сервантес — та й усі присутні женці — мали повірити, що він докладав усіх зусиль, але просто був недостатньо вправним.

Усе розпочалося з ритуального ритмічного кружляння. Потім ішло позування та фізичні спроби. Рован кинувся на Сітру, спробував удар ногою, який чітко можна було прочитати в мові його тіла, і лише на дюйм промахнувся. Втративши точку опори, він упав на одне коліно. Чудовий початок. Мерщій розвернувшись, він підвівся, залишаючись незбалансованим, і вона на нього кинулась. Він гадав, що Сітра повалить його ліктем, але вона його схопила, тягнучи вперед, хоча здавалося, що штовхає назад. Таким чином він знову міцно став на ноги, але збоку здавалося, що її атака була невдалою — що їй не вистачило важеля для проведення прийому. Відступивши назад, Рован перетнувся з нею поглядом. Вона посміхалася, пильно дивлячись йому у вічі. У бокаторі природним було глузування, але тут ішлося не лише про це. Він міг прочитати її так само чітко, наче вона говорила вголос.

«Ти не зіллєш цього поєдинку, — читалося в її очах. — Лише спробуй! Хоч як ти погано битимешся, я знайду спосіб, щоб ти мав якнайкращий вигляд».

Рован знервовано знову на неї кинувся, обравши удар у плече долонею, та навмисно не діставши двох дюймів до цілі — але вона взяла й підлаштувалася на ті два дюйми. Він влучив долонею в плече, її розвернуло від сили його удару, і Сітра впала.

«Чорти б тебе взяли, Сітро!»

Вона могла в усьому його перемогти. Навіть у піддавках.

Ще з першого його удару Сітра зрозуміла, що замислив Рован, і це її розлютило. Як він посмів гадати, що може погано битися заради її перемоги? Невже після переходу до женця Ґоддарда він став аж настільки пихатим, що насправді вважає, ніби ця бійка не буде чесною? Він, звісно, тренувався, але й вона також не байдики била. Він став сильнішим — але це означало й те, що став більшим і почав повільніше рухатися. Чесна бійка була єдиним способом зберегти їхню совість чистою. Невже Рован не розуміє, що і її прирече своєю самопожертвою? Вона радше збере себе одразу ж після висвячення в женці, ніж прийме його жертву.

Тепер і Рован розлючено на неї дивився, а в Сітри це викликало сміх.

— Це найкраще, на що ти здатний? — запитала вона.

Він замахнувся ногою, і то досить повільно, щоб вона помітила, і слабенько. Вона лише мала присісти й ухилитись. А натомість вона звелася навшпиньки, і його удар уклав її на підлогу. Вона впала на мат, але швидко скочила на ноги, щоб її дії не видавалися навмисними. А тоді, штовхаючи його плечем, вона сильно вдарила його в ногу своєю правою, але недостатньо сильно, аби в нього підігнулося коліно. Він її схопив, перекрутив і обох перекинув на мат, при цьому вона опинилася зверху на ньому. Вона відповіла на це, змусивши його перевернутись і притиснути її до землі. Він спробував її відпустити, але вона тримала його руки.

— Що таке, Роване? — прошепотіла вона. — Не знаєш, як поводитися, коли опиняєшся на дівчині?

Він нарешті відірвався від неї, і Сітра підвелася. Вони знову стояли одне напроти одного, кружляючи в знайомому бойовому танці, доки в іншому напрямку навколо них, наче той супутник, кружляв Сервантес, узагалі не помічаючи, що між ними насправді відбувається.

Рован знав, що поєдинок майже закінчився. Він мав от-от перемогти — і цим програти. Він, напевно, з глузду з’їхав, якщо гадав, що Сітра добровільно дозволить йому злити бій. Вони обоє занадто дбали одне про одного. Це проблема. Сітра ніколи добровільно не прийме персня женця, поки матиме до нього почуття.

І Рован раптом зрозумів, що робити.

Оскільки до кінця двобою залишалося всього десять секунд, Сітра знала, що потрібно лише продовжувати цей танець. Рован був очевидним переможцем. Ще десять секунд обачного кружляння, і пролунає свисток Сервантеса.

Але Рован раптом зробив те, чого Сітра не очікувала. Він, немов та блискавка, кинувся вперед. Уже без незграбного симулювання невмілості, а з досконалою, відпрацьованою майстерністю. Він миттєво схопив її за голову, сильно стискаючи шию, — аж запрацювали її знеболювальні наніти. А потім він нагнувся ближче і прогарчав їй на вухо:

— Ти потрапила в мою пастку. І отримаєш те, на що заслуговуєш.

І, підкинувши її тіло в повітря, він скрутив їй голову. Її шия зламалася з гучним та жахливим хрустом, і Сітру оповила темрява.

Присутні різко зойкнули, а Рован кинув Сітру на землю. Сервантес почав сильно дути у свисток.

— Недозволений прийом! Недозволений прийом! — як і очікував Рован, заволав Сервантес. — Дискваліфікація!

Женці почали лементувати. Деяких обурював Сервантес, інші лаяли Рована за його вчинок. Він залишався стійким, не виявлячи жодних емоцій. Змусив себе поглянути на тіло Сітри. Її голова була практично повністю розвернута назад. Очі розплющені, але вже без ознак життя. Вона була максимально тимчасово мертвою. Він кусав язика, доки той не почав кривавити.

Відчинилися двері конференц-зали, і всередину залетіли вартові, поспішаючи до тимчасово мертвої дівчини, що лежала посеред кімнати.

До Рована підійшов верховний клинок.

— Повертайся до свого женця, — сказав він, навіть не намагаючись приховати свою огиду. — Я певен, що тебе належним чином покарають.

— Так, ваша світлосте.

Дискваліфікація. Ніхто з них не усвідомлював, що для Рована це була ідеальна перемога.

Він дивився, як вартові підняли обм’яклу, немов мішок картоплі, Сітру та понесли її назовні, де вже, певно, чекав амбулаторний дрон, що мав доправити її до найближчого центру відродження.

«Ти будеш у нормі, Сітро. Ти вже незабаром повернешся до жниці Кюрі — але не забудеш сьогоднішньої події. І сподіваюся, що ніколи мені не пробачиш».