Жнець

32 Неспокійне паломництво

— Усі публікари підключені до системи, але женці не можуть відслідковувати їхні навігаційні дані, доки ті не завантажені у «другорядний мозок». Це відбувається щогодини, тож тобі доведеться змінювати авто саме з таким інтервалом.

Жниця Кюрі давала інструкції дуже швидко — Сітра лише сподівалася, що все запам’ятала як слід. Вона могла з цим упоратися. Під час навчання вона дізналася, як бути самостійною та винахідливою. Дівчина якраз вчасно покинула перший публікар у якомусь містечку. Вона хвилювалася, що в Чиларгентинському регіоні буде замало вільних публікарів, а особливо в цьому віддаленому районі, але Шторм просто неперевершено забезпечував потреби місцевих. Здається, їм вистачало всього.

Вона вже одягла грубе плаття тоністки й натягнула на голову каптур. Дивовижно, як люди почали її уникати.

Щогодинна зміна транспорту означає, що переслідувачі завжди неподалік. Вона усвідомила, що має обрати звивистий маршрут, як ті вантажні кораблі Ери смертності під час війни, щоб вони не здогадалися, куди вона прямує й де опиниться далі. Вона понад добу має спати максимум годину за раз. І кілька разів, коли наставав час змінювати авто, а навколо була лише дорога без жодних слідів цивілізації, доводилося залишати публікар абиде і пішки йти до міста, де на неї вже чекали чиларгентинські женці та місцеві гвардійці клинка. Сітра навіть пройшла повз одного женця, певна, що зараз її впізнають, але їй вистачило розуму обминути його детектор ДНК. Сітру жахав (і, хоч як дивно, сповнював відчуттям гордості й важливості) той факт, що полюванням керували женці, які не залишили все на Гвардію клинка.

— Діставшись до Буенос-Айреса, сядь на гіперпотяг у північному напрямку, до Каракаса через Амазонію. Ти будеш у безпеці після перетину кордону з Амазонією. Там ніхто й пальцем не поворухне, щоб допомогти Ксенократові й тебе затримати.

Сітра читала про це, вивчаючи історію. Забагато женців з інших регіонів, приїхавши до Амазонії, починають збирати поза межами своєї юрисдикції. Законом це не заборонено, але через ці дії представники Амазонської цитаделі женців або просто ігнорують немісцевих женців, або й відкрито перешкоджають їм.

Проблема полягала в тому, як сісти на потяг у Буенос-Айресі. Її на кожному вокзалі та в аеропорту чекатимуть. Допомогла група тоністів, які прямували до Панамського перешийку.

— Ми шукатимемо Велику Виделку в центральній точці між північчю і півднем, — розповіли вони, гадаючи, що вона одна з них. — Ходять чутки, що вона захована в якійсь стародавній інженерній споруді. Ми віримо, що вона може бути запечатана у воротах Панамського каналу.

Вона щосили намагалася не розреготатися.

— Ти з нами, сестро?

Авжеж, вона з ними, але лише щоб сісти на потяг у північному напрямку під самими носами численних пильних шукачів. Вона затамувала подих — не через страх, а лише щоб ні в кого на вокзалі не спрацював детектор ДНК.

Група складалася з сімох тоністів. Вочевидь, відповідно до музичних обчислень, члени цієї гілки культу подорожували групами з сімох чи дванадцятьох людей, але вони були готові порушити це правило і взяти її до гурту. Їхній акцент виказував не мериканське, а радше євроскандське походження.

— Куди тебе заводили твої подорожі? — запитав один з них, схоже, головний. Розмовляючи, він усміхався, і це лише більше відштовхувало.

— Багато куди.

— Яка мета твого пошуку?

— Пошуку?

— Хіба ж не всі пілігрими щось шукають?

— Так, — сказала вона, — я шукаю відповідь на пекуче питання: ля-бемоль мажор чи соль-дієз мінор?

Один з них сказав:

— Ой, цю тему навіть зачіпати боюся!

Потяг був без вікон, бо в підземному вакуумному тунелі немає краєвиду. Сітра літала та їздила звичайними потягами на магнітній подушці, але її бентежив цей вузький клаустрофобний гіперпотяг.

Але це зовсім не хвилювало тоністів, які, напевно, вже звикли до всіляких видів поїздок. Вони говорили про легенди, сперечаючись про їхню достовірність та про співвідношення в них вигадки і правди.

— Ми шукали сліди існування Великої Виделки від пірамід Ізраебії до Великої Стіни Паназії, — розповів їхній лідер. — Тут мета в самому паломництві. Сумніваюся, що хтось із нас узагалі знає, що робити, якщо ми справді її знайдемо.

Коли потяг досягнув супершвидкості у вісімсот миль на годину, Сітра вийшла до вбиральні, де вмилася, намагаючись відігнати від себе почуття виснаження. Вона забула замкнути двері. Якби таки замкнула, то ця історія могла скінчитися зовсім інакше.

До неї увірвався якийсь чоловік. Спершу вона подумала, що він не помітив, що зайнято; але не встигла вона повернутися — та й узагалі хоч би щось зробити, — як він притис до найбільш уразливої ділянки її горла лезо з золотим вістрям.

— Тебе обрали для збирання, — він говорив зрозумілою їй мовою, але з досить помітним, здається, портузіанським акцентом, а саме цією мовою спілкувалася більшість населення Амазонії. Його мантія була темно-зеленого кольору лісу, і Сітра пригадала, як десь читала, що всі женці цього регіону носять мантії однакового зеленого кольору.

— Це помилка! — перш ніж він переріже їй горло, вигукнула Сітра.

— То поясни яка, але швиденько.

Вона спробувала вигадати якусь нісенітницю, котра зможе його зупинити, але усвідомила, що подіє лише правда.

— Я учениця женця. Якщо спробуєте здійснити збирання, то мене просто оживлять, а вас покарають, бо спершу не перевірили перснем, чи я маю імунітет.

Він посміхнувся.

— Я так і думав. Це тебе вони всі шукають. — Він прибрав від її шиї лезо. — Уважно мене послухай. У цьому потязі є переодягнені чиларгентинські женці. Тобі не вдасться від них утекти, але якщо бажаєш залишитися вільною, то раджу піти зі мною.

Інстинктивно Сітра хотіла йому відмовити й вірити, що сама впорається. Але розум узяв гору над інстинктом, і вона пішла за ним. Він повів її до наступного вагона, де було одне вільне місце поруч з його власним, хоча потяг був переповнений. Він назвався женцем Поссуело[26] з Амазонії.

— Що тепер? — поцікавилася Сітра.

— Чекатимемо.

Сітра натягнула на голову каптур, і вже за кілька хвилин з останнього вагона зайшов чоловік, який нічим не відрізнявся від звичайного подорожнього, але рухався повільно й постійно поглядав на якусь річ у нього на долоні, що нагадувала телефон.

— Не тікай, — прошепотів Сітрі жнець Поссуело. — Нехай він контролює ситуацію.

Коли пасажир дійшов до них, пристрій почав клацати, немов лічильник Ґейґера, і, виявивши джерело, чоловік зупинився.

— Сітра Терранова? — озвався він.

Сітра спокійно зняла каптур. У неї шалено калатало серце, але вона цього не показувала.

— Вітаю, — сказала вона, — ви мене знайшли. Заробили золоту зірку.

Її слова збили його з пантелику, але не зупинили.

— Ви арештовані, — він дістав кийок-шокер. — Не намагайтеся чинити опір, це лише погіршить вашу ситуацію.

Тепер до нього повернувся жнець Поссуело.

— За чиїм наказом ви дієте?

— Верховного клинка Чиларгентинського регіону Лаутаро[27] й верховного клинка Мідмерики Ксенократа.

— Жоден з них не має тут юрисдикції.

Той захихотів.

— Пробачте, але…

— Ні, це ви пробачте, — з якраз достатнім рівнем обурення в голосі сказав Поссуело. — Ми щонайменше п’ять хвилин тому перетнули кордон Амазонії. Якщо ви продовжите наполягати на своєму праві, то вона матиме повне право захищатися, використовуючи летальну силу — навіть проти женця.

Сітра вирішила, що це сигнал, тож дістала зі свого плаття прихований мисливський ніж і підвелася з місця.

— Бодай поворухніть тим кийком, і вам доведеться пришивати назад руку.

Підійшов провідник з’ясувати, що відбувається.

— Пане, — мовила Сітра, — цей чоловік — чиларгентинський жнець, який не має ні персня, ні мантії. Хіба закони Амазонії цього не забороняють?

Сітра ніколи раніше так не раділа, що мала вчити історію женців.

Оглянувши чоловіка, провідник підозріливо примружився — з його погляду Сітра зрозуміла, на чиєму він боці.

— Крім того, перш ніж перетнути наш кордон, усі іноземні женці мають зареєструватися, — сказав він. — Навіть якщо прокрадаються тунелем.

Чиларгентинському женцеві урвався терпець.

— Залиште мене, інакше я прямо тут вас зберу.

— О ні, — Жнець Поссуело говорив так спокійно, що Сітра аж усміхнулася. — Я дарую йому імунітет. Ви не можете його зібрати.

— Що?

Амазонський жнець простягнув руку до обличчя провідника, і той, схопивши її, поцілував перстень.

— Дякую, ваша честе.

— Цей чоловік погрожував мені розправою, — сказала провідникові Сітра. — Я вимагаю, щоб на наступній станції його висадили разом зі ще одним переодягненим женцем.

— Залюбки, — сказав провідник.

— Ви не можете цього зробити! — наполягав жнець.

Але вже за кілька хвилин переконався в протилежному.

Коли її переслідувачів витурили з потяга, Сітра змогла насолодитися перепочинком від цієї нескінченної гри в кота й мишки. І оскільки її розкрили, вона витягла з чиєїсь валізи підхожий повсякденний одяг. То були джинси та блуза з квітковим візерунком — не зовсім її стиль, але загалом нічого. Тоністи розчарувались, але не особливо здивувалися, що вона виявилася не однією з них. Вони залишили їй брошуру, яку вона обіцяла прочитати, але підозрювала, що не буде.

— Хоч куди ти прямуєш, — сказав їй жнець Поссуело, — варто обійти кілька потягів на центральному вокзалі Амазонаса. Перш ніж обрати потрібний тобі напрямок, поблукай кількома різними міжнародними рейсовими поїздами, і детектори ДНК повідсилають твоїх переслідувачів у різні боки.

Звісно, чим більше вона вештатиметься вокзалом, тим більше шансів, що її помітять, але можливість сплутати детектори ДНК і влаштувати її переслідувачам марну погоню варта такого ризику.

— Не знаю, чому вони за тобою ганяються, — мовив жнець Поссуело, коли потяг став під’їжджати до вокзалу, — але якщо вдасться розв’язати ці проблеми і ти таки отримаєш свій перстень, повертайся до Амазонії. Як і за прадавніх часів, через весь континент тягнеться дощовий ліс, ми живемо під його кронами. Ти будеш у захваті.

— Я гадала, вам не подобаються іноземні женці, — задоволено всміхнулася вона йому.

— Є різниця між тими, кого ми запрошуємо, і тими, хто вторгається, — сказав він.

Перш ніж прослизнути на потяг до Каракаса на північному узбережжі Амазонії, Сітра залишила сліди своєї ДНК на кількох інших поїздах. Якщо десь тут на неї полювали агенти, то вона їх не помітила, але не можна залишатися безтурботною й вірити, наче небезпека вже минула.

Жниця Кюрі проінструктувала її прямувати північним узбережжям на схід від Каракаса, до містечка Плая-Пінтада. Вона мала уникати публікарів чи будь-якого іншого виду транспорту, за яким можливо визначити її місце перебування. І чим ближче Сітра підбиралася, тим міцнішою ставала її рішучість. Навіть якщо доведеться йти пішки, вона дістанеться туди й закінчить це неспокійне паломництво.

Як хтось зустрічається з убивцею? Не з санкціонованим, а зі справжнім. З особою, яка безповоротно вбиває когось без благословення чи навіть дозволу суспільства.

Сітра знала, що Шторм перешкоджає таким діям по всьому світу. У розпал конфлікту людей, звісно, штовхають під потяги, вантажівки чи з дахів, але їх завжди відновлюють. Ситуацію виправляють. Однак висвячений жнець, який живе поза юрисдикцією Шторму, не має такого захисту. Відновлення женця не автоматичне; про це необхідно просити. А хто заступиться за женця, який загине через нечесну гру?

Це означає: хоча женці, можливо, найбільш могутні люди на Землі, вони також найбільш уразливі.

Сьогодні Сітра поклялася заступитися за мертвого. Вона доб’ється правосуддя для свого полеглого наставника. Шторм точно їй не заважатиме — він повідомив їй ім’я вбивці. Як і жниця Кюрі, коли відсилала на цю місію. Останній етап її навчання. Усе залежало від її сьогоднішніх дій.

Плая-Пінтада в перекладі — мальовничий пляж. Того дня узбережжя було всіяне великими шматками покрученої деревини, що нагадувала кінцівки жахливої істоти, яка намагається повільно вилізти з піску.

Сітра присіла за цим гілчастим драконом, ховаючись за його тінню. З півночі йшла гроза, посилюючись над морем і невблаганно наближаючись до берега. У її темних глибинах уже було видно далеку блискавку, а на противагу прибою чувся грім.

З цілого лантуха зброї залишилося кілька речей: пістолет, складаний ніж, мисливський ніж. Решту було занадто складно приховати, тож вона позбулася всього, перш ніж сісти на потяг у Буенос-Айресі. Ще й доби не минуло відтоді, а здавалося, наче тиждень.

Як і більшість будинків на пляжі, дім, за яким вона спостерігала, являв собою одноповерхову житлову коробку. Більша його частина ховалася пальмами та яскравими райськими птахами. А ще там був відгороджений низьким живоплотом внутрішній дворик. Усередині світилось, і було видно, як за шторами періодично хтось походжає.

Сітра розглянула свої варіанти. Якби вона вже була жницею, то, відповідно до методів убивства жниці Кюрі, просто б його зібрала. Проштрикнула б серце кинджалом. Швидко й рішуче. Саме в цьому випадку вона не сумнівалася, що зможе це зробити. Але вона не була жницею.

Будь-яка смертоносна атака вб’є його лише тимчасово, і вже за кілька хвилин амбулаторний дрон забере його на відновлення. Їй було потрібно його вирубати, а потім дістати зізнання. Чи працював він на іншого женця, чи діяв самотужки? Чи підкупили його, як і свідків? Чи його мотивувала обіцянка імунітету, чи це була особиста помста Фарадеєві? А дізнавшись правду, вона могла повезти чоловіка й докази до женця Поссуело чи іншого члена Амазонської цитаделі женців. Так навіть Ксенократ не зможе приховати правду. Вона себе виправдає, а справжній злочинець отримає відповідне для вбивці женця покарання. Можливо, тоді Сітра зможе залишитися в Амазонії та не муситиме стикатися з жахливою перспективою Зимового конклаву.

Коли сутінки майже розвіялися, вона почула, як рухаються розсувні двері. Висунувшись з-за колоди, вона побачила, як він вийшов у дворик, щоб спостерігати за наближенням грози. Його силует ідеально вимальовувався на тлі світла з дому, наче паперова ціль на стрільбищі. Важко було чекати ще простішої для неї ситуації. Вона дістала пістолета. Спочатку цілилась у серце — сила звички після тренувань. А потім наставила зброю на його коліно та вистрілила.

Постріл був якнайвлучнішим. Загорлавши, він упав додолу, і Сітра помчала по піску, перескочила живопліт і, поки чоловік корчився від болю, обома руками схопила його за сорочку.

— Ви заплатите за вчинене, — прогарчала вона.

А тоді вона побачила його обличчя. Знайоме. Аж надто знайоме. Її першим інстинктом було подумати, що то ще один задум у її переслідуванні. Вона прийняла правду лише після того, як він заговорив.

— Сітра?

На обличчі женця Фарадея була гримаса болю та невіри.

— Сітро, о Боже, що ти тут робиш?

Вона відпустила його, шокована, і жнець Фарадей сильно вдарився головою об бетон, через що знепритомнів і цим зробив ситуацію ще жахливішою.

Вона хотіла покликати на допомогу, але хто ж їй після цього допоможе?

Вона знову підняла його за голову, лагідно її тримаючи, а кров з його пораненого коліна сочилася на пісок між камінням дворика, перетворюючи його на червоний розчин, що, висихаючи, ставав коричневим.