Жнець

21 Таврований

Свято тривало понад добу. І тут надмір. Рован скоріше з обов’язку, а не через бажання долучився до веселощів. Він був у центрі уваги — тимчасовою знаменитістю. У басейні до нього підпливали красиві люди, а біля буфету гості одразу пропускали його до їжі. Йому було ніяково, але це п’янило. Він не міг заперечувати, що якась його частка насолоджується сюрреалістичністю такої уваги, наче ти знаменитість. Салат став почесним гостем.

Отямившись, Рован пригадав про те, що на кону, лише коли під час вечірки до нього почали підходити інші женці й тисли руку, бажаючи успіху в його смертельному двобої з Сітрою.

Йому вдалося кілька разів трохи подрімати в кабінці, але він постійно прокидався через музику, різкий сміх або феєрверки. А коли женцю Ґоддарду все набридло, десь по обіді другого дня, він просто прошепотів своє бажання припинити вечірку, і ця новина швидко розійшлася між людьми. Уже за годину гості розійшлись, а прислуга почала прибирати зі страхітливо тихої території маєтку руїни, що залишилися після гулянки. Тепер тут зосталися лише мешканці будинку: жнець Ґоддард, троє його молодих женців, прислуга і дівчинка Есмі, яка, наче та примара, визирала з вікна, спостерігаючи за Рованом, поки він чекав на розвиток подій, сидячи в Ґоддардовій кабінці.

До нього підійшов жнець Вольта, чия жовта мантія маяла на вітрі.

— Чого ти й досі тут? — запитав він.

— А куди мені йти? — спитав Рован.

— Ходи зі мною, — мовив Вольта. — Настав час починати твоє навчання.

У підвалі головного будинку був винний погріб. У цегляних нішах лежали сотні, а то й тисячі пляшок вина. Простір освітлювали лише кілька дійсно необхідних лампочок, від яких падали довгі тіні, і ніші були схожі на портали до прихованих пекельних вимірів.

Жнець Вольта привів Рована до центрального приміщення в підземеллі, де вже чекали Ґоддард та інші женці. Жниця Ренд витягла зі своєї зеленої мантії якийсь пристрій. Та річ нагадувала щось середнє між пістолетом і ліхтариком.

— Знаєш, що це? — запитала вона.

— Це твікер, — відповів Рован.

Колись йому довелося відрегулювати свої наніти, бо вчителі вирішили, що його поганий настрій перейшов у депресію. Це було п’ять чи шість років тому. Те регулювання минуло безболісно, а ефект був майже непомітним. Особисто він помітив небагато змін, але всі погодилися, що він почав більше усміхатися.

— Витягни руки вперед і розстав ноги, — мовила жниця Ренд.

Рован послухався, а жниця Ренд почала водити твікером навколо всього його тіла, наче то була якась чарівна паличка. Рован відчув легеньке поколювання в кінцівках, але це відчуття швидко зникло. Вона відступила, а жнець Ґоддард підійшов ближче.

— Ти знаєш, що таке «отримати по повній»? — запитав Ґоддард.

Рован заперечно похитав головою, помічаючи, що інші женці стали навколо, і він тепер у центрі.

— Ну, зараз ти дізнаєшся значення цього вислову.

Інші женці познімали свої важкі верхні мантії й залишилися в туніках та білизні. Поставали в агресивні пози. На їхніх обличчях читалася рішучість і, можливо, трохи радісного очікування. Рован зрозумів, що має відбутися, лише за мить до початку.

Жнець Хомський — найбільший з них — ступив і без попередження заїхав Рованові в щоку, так сильно, що той аж крутнувся на місці, втратив рівновагу та впав на запилюжену підлогу.

Відчувши шок від удару й несподіваний гострий біль, Рован очікував також відчути тепло від нанітів, які мали випустити в його кров знеболювальне. Але полегшення не було. Біль лише посилювався.

Це було жахливо.

Просто знищувало.

Рован ніколи раніше не відчував такого болю — просто не знав, що такий біль може існувати.

— Що ви зробили? — заволав він. — Що ви зі мною зробили?

— Ми вимкнули твої наніти, — спокійно сказав жнець Вольта, — щоб ти міг відчути те, що колись відчували наші предки.

— Є один старий вислів, — звернувся до нього жнець Ґоддард. — «Без болю нічого не досягнеш». — Він схопив Рована за плече. — А я бажаю тобі великих досягнень.

А потім відійшов назад, дав сигнал іншим наступати, і ті почали місити Рована, як котлету.

Без лікувальних нанітів процес одужування виявився повільним та болісним, і здавалося, що перш ніж покращати, все стало навіть гірше. Першого дня Рован жадав померти. Наступного — гадав, що має на це шанс. Голова просто розривалась, і не виходило зібрати докупи думки. Він неочікувано непритомнів. Було важко дихати, і він знав, що має кілька зламаних ребер. І хоча після побиття жнець Хомський небезболісно вправив йому плече, воно все одно боліло з кожним ударом серця.

Кілька разів на день його відвідував жнець Вольта. Він сидів з Рованом, годував його супом з ложечки, витираючи рідину, коли вона проливалася через його розбиті, розпухлі губи. Здавалося, навколо женця є німб, але Рован знав, що бачить таке через ушкодження ока. Його б не здивувало, якби він дізнався, що має розшарування сітківки.

— Пече, — сказав він Вольті, коли солоний суп перелився через його губи.

— Це тимчасово, — зі щирим співчуттям відповів йому Вольта. — Але це мине, і ти станеш лише кращим.

— Як я завдяки цьому можу стати кращим? — запитав він і жахнувся, почувши своє спотворене й непевне мовлення, наче він розмовляє крізь китовий вус.

Вольта дав йому ще ложку супу.

— Через півроку ти скажеш, що я мав рацію.

Рован подякував Вольті за відвідини, бо той був його єдиним гостем.

— Можеш називати мене Алессандро, — мовив Вольта.

— Це твоє справжнє ім’я?

— Ні, дурню, це ім’я Вольти.

Рован вирішив, що в Цитаделі женців це, напевно, найближче знайомство.

— Дякую, Алессандро.

Наступного вечора його марення перервала дівчинка — та, яку Ґоддард назвав важливою, — що зайшла в його кімнату. Як там її звали? Емі? Іммі? О, так — Есмі.

— Просто ненавиджу, що вони зробили таке з тобою, — зі сльозами на очах сказала вона. — Але ти одужаєш.

Авжеж, одужає. Як інакше? За Ери смертності людина або помирала, або одужувала. А тепер залишився один варіант.

— Чому ти тут?

— Побачити, як ти, — мовила вона.

— Ні… я маю на увазі, в цьому місці?

Вона завагалась. А потім відвела погляд.

— Жнець Ґоддард прийшов з друзями в торговельний центр неподалік мого дому. Вони зібрали всіх, хто був у фудкорті, крім мене. А тоді він сказав мені йти з ним. То я й пішла.

Це нічого не пояснювало, але це було її єдиним поясненням — можливо, більшого вона й не знала. Рован не помітив, щоб дівчинка відігравала будь-яку важливу роль у маєтку. Однак Ґоддард віддав наказ жорстоко карати всіх, з ким вона не ладнатиме. Її жодним чином не можна було турбувати, і вона мала повну свободу в маєтку. Поки що це була найбільша таємниця у світі женця Ґоддарда.

— Гадаю, ти будеш кращим женцем, ніж інші, — сказала йому вона, але не пояснила, чому так вважає. Можливо, це була інтуїція, але вона страшенно помилялася.

— Я не стану женцем, — відповів він.

Це вперше він у цьому зізнався.

— Станеш, якщо захочеш, — мовила вона. — І я гадаю, що ти захочеш.

А тоді вона залишила його думати над болем і можливістю.

Жнець Ґоддард з’явився в Ровановій кімнаті лише на третій день.

— Як почуваєшся? — запитав він.

Рован хотів на нього плюнути, але знав, що біль буде занадто сильним, а можливо, навіть спричинить ще одне побиття.

— І як я, на вашу думку, почуваюсь? — відповів питанням Рован.

Той сів на краєчку Рованового ліжка й почав роздивлятися його лице.

— Піди й поглянь сам.

Жнець допоміг Рованові підвестися з ліжка, і хлопець пошкандибав до пишно оздобленої гардеробної шафи, на якій висіло велике дзеркало.

Рован ледь себе впізнав. Його обличчя так розпухло, що нагадувало гарбуз. Багряні синці на обличчі та тілі стали плямами всіх відтінків спектра.

— Саме так починається твоє життя, — сказав йому Ґоддард. — Ти бачиш хлопчика, який помирає. Далі з’явиться чоловік.

— Це така фігня, — уже не хвилюючись про можливу реакцію, мовив Рован.

Ґоддард і бровою не повів.

— Можливо… але ти не можеш заперечувати, що це безповоротна точка твого життя, і кожну безповоротну точку варто позначити незабутньою подією, котра перетвориться для тебе на тавро.

Отже, його затаврували. Однак він підозрював, що це лише початок набагато більшого випробування вогнем.

— Усі на світі жадають бути нами, — сказав Ґоддард. — Брати й робити що забажаємо, без наслідків чи каяття. Якби могли, вони покрали б наші мантії та почали їх носити. Ти отримав можливість піднестися вище за королів, а це вимагає принаймні обряду переходу, котрий я тобі влаштував.

Ґоддард ще кілька секунд просто нерухомо вивчав Рована. А потім дістав зі своєї мантії твікер.

— Підніми руки, розстав ноги.

Зробивши найглибший вдих, на який був здатний, Рован послухався. Ґоддард його обвів. Рован відчув поколювання в кінцівках, але після закінчення не було ні тепла від опіатів, ні замороження болю.

— Мені все одно боляче, — сказав Рован.

— Аякже. Я активував не знеболювальні, а лише лікувальні наніти. Уже вранці ти будеш свіжий і зможеш розпочати навчання. Але відтепер ти відчуватимеш кожну краплю свого тілесного болю.

— Навіщо? — наважився запитати Рован. — Яка людина зі здоровим глуздом захоче відчувати такий біль?

— Здоровий глузд переоцінюють, — мовив Ґоддард. — Я краще матиму ясний глузд, а не здоровий.