Жнець

8 Питання вибору

— Сьогодні я здійсню збирання сам, — одного лютневого дня на другому місяці навчання сказав Сітрі й Ровану жнець Фарадей. — А доки мене не буде, кожен з вас матиме своє завдання.

Сітру він повів до зброярні.

— Ти, Сітро, відполіруєш усю мою холодну зброю.

Вона майже щодня приходила в зброярню на уроки, але залишитися там наодинці з усіма тими смертельними інструментами — це було щось зовсім інше.

Жнець підійшов до стіни з холодною зброю, на якій висіло що завгодно, від мечів до складаних ножів.

— Деякі з них просто припали пилом, а інші окислилися. Тобі доведеться вирішити, як саме чистити ту чи іншу зброю.

Вона спостерігала, як він дивиться на одне лезо, потім на інше, затримуючи погляд на тих, що, можливо, викликали якісь спогади.

— Ви всіма ними користувалися? — запитала вона.

— Приблизно половиною — і то лише на одне збирання, — потягнувшись догори, він зняв рапіру з четвертої стіни — то була старовинна зброя. Таку могли мати герої «Трьох мушкетерів». — Раніше я був набагато драматичнішим. Одного разу пішов збирати чоловіка, який уявив себе чудовим фехтувальником. Тож я викликав його на дуель.

— І ви перемогли?

— Ні, програв. Двічі. Першого разу він проколов мені шию, а наступного — перерізав стегнову артерію: він був майстром. Після кожного відродження я повертався до нього, знову кидаючи виклик. Завдяки перемогам він виграв собі час — але він був обраний для збирання, а я не відступаю. Деякі женці можуть змінювати свою думку, але це веде до компромісу, а тоді й до протилежного рішення. А моє рішення остаточне. Так от, я проштрикнув його серце кінчиком шпаги під час нашого четвертого поєдинку. Перед смертю він устиг подякувати мені, що дозволив йому померти в бою. Це був єдиний випадок за всі мої роки роботи женцем, коли мені подякували за те, що я роблю.

Зітхнувши, він повісив рапіру, і Сітра усвідомила, що то почесне місце.

— Якщо у вас є стільки зброї, то навіщо було брати наш ніж для збирання сусідки? — не могла не запитати Сітра.

Жнець широко усміхнувся.

— Щоб побачити твою реакцію, — відповів він.

— Я його викинула.

— Я так і підозрював. Але ти маєш відполірувати всі ці.

І він залишив її там.

Коли він пішов, Сітра почала роздивлятися зброю. І хоча вона не особливо захоплювалася смертю, але зрозуміла, що хоче знати, яку саме зброю використовували за певних умов. Вона вирішила, що людям варто передавати далі й далі історії про шляхетне використання зброї, і вони з Рованом якнайкраще для цього пасують.

Вона зняла зі стіни ятаган. То була важка штука, котрою можна за раз відтяти голову. Може, жнець Фарадей використав його для чийогось обезголовлення? Це було в його стилі: швидко, безболісно, ефективно. Коли Сітра почала незграбно ним розмахувати, їй стало цікаво, чи вистачить сили їй самій відтяти цим комусь голову.

«Господи, на кого я перетворююся?»

Поклавши зброю на стіл, вона схопила ганчірку й почала натирати ятаган спеціальним засобом, а закінчивши, взялася до наступнї речі, потім наступної, намагаючись побачити своє відображення в кожному блискучому лезі.

Рован отримав не настільки важливе завдання, однак воно виявилося навіть більш тривожним.

— Сьогодні ти підготуєш дані для мого наступного збирання, — сказав йому жнець Фарадей, а потім надав перелік параметрів для завтрашнього об’єкта. — Якщо тобі вистачить клепки для пошуків, то Шторм має всю інформацію.

А тоді він пішов когось збирати.

Рован ледь не припустився помилки, зібравшись надати Шторму перелік параметрів та запитати в системи про підхожого об’єкта — аж тут пригадав, що женцям суворо заборонено просити про допомогу Шторм. Вони мали повний доступ до всієї інформації на тому величезному сховищі, але не до алгоритмічної «свідомості» Шторму. Фарадей розповів їм про одного женця, який спробував порушити це правило. Шторм надіслав скаргу на того до верховного клинка, і його «суворо покарали».

— А як карають женців? — не втримавшись, запитав Рован.

— Суд женців виніс йому вирок — дванадцять смертей, після яких його щоразу відроджували. Після останнього відродження він отримав рік випробного терміну.

Ровану здавалося, що суд женців має бути надзвичайно креативний у вигадуванні методів покарання. Він підозрював, що дванадцятиразова смерть від рук женців набагато гірша, ніж розбитись об землю, впавши з висоти.

Він почав задавати параметри пошуку. Його проінструктували шукати не лише в їхньому місті, а й по всій Мідмериці — а її територія розтяглася майже на тисячу миль, займаючи середину континенту. Потім він звузив пошук до містечок з населенням до десяти тисяч, що стоять на берегах річок. Потім обрав будинки на відстані до ста футів від берега. Тоді почав шукати мешканців, яким було більше ніж двадцять років.

Це дало йому понад сорок тисяч людей.

Такий пошук тривав п’ять хвилин. Наступні кілька вимог були складнішими.

«Об’єкт має бути хорошим плавцем».

Він знайшов перелік усіх учнів і студентів у кожному містечку на березі річки і вибрав усіх, хто за останні двадцять років брав участь у спортивних змаганнях з плавання. Вийшло приблизно вісімсот людей.

«Об’єкт має любити собак».

Скориставшись кодом доступу женця Фарадея, він знайшов підписників усіх видань і блогів про собак. Проглянув бази даних зоокрамниць, щоб скласти перелік усіх постійних покупців собачих кормів за останні кілька років. Це зменшило кількість людей до ста дванадцяти.

«Об’єкт мав піти на якийсь героїчний учинок, не пов’язаний з його професійною діяльністю».

Він почав ретельно досліджувати біографії всіх ста дванадцятьох людей, шукаючи слова «герой», «хоробрість» і «порятунок». Рован гадав, що йому пощастить, якщо підійде бодай хтось один — але, на його подив, аж четверо з них у той чи інший період свого життя робили щось героїчне.

Натиснувши на кожне з чотирьох імен, він побачив їхні фото. І одразу ж про це пожалкував, бо коли за іменами постали обличчя, вони перетворилися на людей, а не просто параметри.

Чоловік з круглим лицем та чарівною усмішкою.

Жінка, чиясь мати.

Тип зі скуйовдженим волоссям, який наче щойно прокинувся.

Чоловік, який наче три дні не голився.

Четверо людей. І Рован мав от-от вирішити, хто з них завтра помре.

Він одразу ж почав схилятися до неголеного чоловіка, але усвідомив, що виявляє упередження. Людину не можна дискримінувати лише тому, що вона була неголена, коли знімали те фото. І він відкинув жінку лише тому, що вона жінка?

Ну гаразд, чоловік з усмішкою. Але чи не почав тепер Рован аж занадто старатися, обираючи з переліку найбільш приємного на вигляд?

Він вирішив дізнатися більше про кожного з них, скориставшись кодом доступу женця Фарадея, щоб розкопати більше особистої інформації, ніж дозволено; але він має справу з людським життям — хіба ж не варто використати будь-які засоби заради справедливого рішення?

Оцей замолоду побіг у палаючий будинок заради порятунку рідної людини. А оця має трьох дітей. Але цей працює волонтером у притулку для тварин. А в цього лише два роки тому зібрали брата…

Він гадав, що кожен з цих фактів йому допоможе, натомість що більше він про кожного з них дізнавався, то важче було вирішити. Він продовжував занурюватися в їхні життя, дедалі більше поринаючи у відчай, аж доки не повернувся жнець Фарадей. Надворі вже стемніло. Невже він не помітив, як настала ніч?

Жнець здавався стомленим, а мантія була заляпана кров’ю.

— Сьогоднішнє збирання виявилося… більш проблемним, ніж очікувалося, — мовив він.

Сітра вийшла зі зброярні.

— Усі клинки тепер натерті до блиску! — оголосила вона.

Фарадей схвально їй кивнув. А потім повернувся до Рована, який продовжував сидіти за комп’ютером.

— То кого зберемо наступним?

— Я… м-м… звузив перелік до чотирьох осіб.

— І?

— Усі четверо відповідають параметрам.

— І?

— Ну, оцей щойно одружився, а цей щойно придбав будинок…

— Обери когось одного.

— …а цей отримав минулого року нагороду за гуманітарну діяльність.

— ОБЕРИ ОДНОГО!

Рован ніколи не чув такої люті від людини. Здавалося, від голосу женця навіть стіни відсахнулися. Рован думав, що, може, отримає відстрочку, як трапилося, коли Фарадей попросив його передати тій жінці пігулку з ціанідом. Але ні, сьогодні було інше випробування. Рован глянув на Сітру, яка нерухомо стояла на порозі зброярні, заклякнувши, мов очевидець катастрофи. Він і справді зостався наодинці з цим жахливим рішенням.

З виразом болю на обличчі Рован глянув на екран і показав на чоловіка зі скуйовдженим волоссям.

— Він, — сказав Рован. — Зберіть його.

Рован заплющив очі. Він щойно прирік чоловіка на смерть, бо в того була недолуга зачіска в день зйомки.

Раптом він відчув, як Фарадей міцно схопив його за плече. Хлопець гадав, що отримає прочуханки, натомість жнець сказав:

— Молодець.

Рован розплющив очі.

— Дякую, сер.

— Мене би схвилювало, якби це було не найважче рішення у твоєму житті.

— А легше коли-небудь стане? — запитав Рован.

— Сподіваюся, ні, — мовив жнець.

Повернувшись наступного дня з роботи, Бредфорд Зіллер виявив у своїй вітальні женця. Той підвівся, коли Бредфорд зайшов до кімнати. Його інстинкти казали тікати, але він не встиг — до дверей підійшов підліток із зеленою пов’язкою на руці, та зачинив їх.

З дедалі більшим жахом він чекав, поки жнець заговорить, але той натомість махнув рукою хлопчині, який прокашлявся і сказав:

— Пане Зіллер, вас обрали для збирання.

— Точніше, Роване, — терпляче мовив жнець.

— Я хотів сказати, що… я обрав вас для збирання.

Раптом відчувши полегшення, Бредфорд дивився то на одного, то на другого, бо це, схоже, був якийсь жарт.

— А хто ви в біса такі? І хто вас підіслав?

Тоді жнець підніс руку, демонструючи перстень. І настрій Бредфорда знову полетів донизу, як на другому колі американських гірок. Але то була симуляція, а це по-справжньому.

— Хлопець — один з моїх учнів, — пояснив жнець.

— Пробачте, — озвався хлопець. — Це не особисте — ви просто відповідаєте певним параметрам. В Еру смертності багато людей гинуло, намагаючись героїчно когось урятувати. Значну частину тих смертей становили люди, які стрибали в затоплені річки заради порятунку своїх домашніх тварин. Більшість була хорошими плавцями, але під час повені… це не має значення.

«Собаки! — подумав Бредфорд. — Точно, собаки!»

— Ви не можете мені нашкодити! — сказав він. — Якщо спробуєте, мої собаки роздеруть вас на шматки.

Але ж де це вони?

Тієї миті з його спальні вийшла дівчина, у якої на руці була така сама пов’язка, що й у хлопця.

— Я всіх трьох приспала, — мовила вона. — З ними все буде гаразд, але поки що вони нікого не потурбують.

На її руці була кров. Її власна, а не собача. Вони її покусали. От і добре.

— Це не особисте, — знову повторив хлопець. — Пробачте.

— Достатньо й одного вибачення, — звернувся до хлопця жнець. — Особливо якщо воно щире.

Бредфорд розреготався, хоча й знав, що все відбувається насправді. Йому просто чомусь здалося це кумедним. Але потім він сів на диван, бо підкосилися ноги, а сміх перейшов у жах. Де справедливість? Де тут справедливість?

Аж тут перед ним став навколішки той хлопчина, і коли Бредфорд на нього поглянув, то не міг відвести очей. Наче дивився на значно старшу душу.

— Послухайте, пане Зіллер, — почав хлопець. — Я знаю, що в моєму віці ви врятували з вогню свою сестру. Я знаю, як сильно ви боролися, щоб зберегти свій шлюб. І я знаю, що ви гадаєте, наче донька вас не любить, але це не так.

Бредфорд скептично на нього подивився.

— Звідки все це тобі відомо?

Хлопець стиснув губи.

— Це наша робота. Ваше збирання нічого цього не змінить. Ви прожили хороше життя. А жнець Фарадей завершить його для вас.

Бредфорд благав про дзвінок, про ще один день, але цього, звісно ж, йому не дали. Вони сказали, що він може написати листа, але йому не вдалося змусити себе перенести слова на папір.

— Я знаю, як ви почуваєтеся, — сказав йому малий.

— І як ви збираєтеся це робити? — нарешті запитав у них чоловік.

На це відповів жнець.

— Для вас я обрав традиційне утоплення. Ми відведемо вас до річки. Я триматиму вас під водою, доки життя вас не полишить.

Бредфорд міцно заплющив очі.

— Я чув, що втопитися — це не найкращий спосіб померти.

— А чи можу я дати йому трохи снодійного для собак? — запитала дівчина. — Вирубати його, щоб він уже був без тями?

Жнець подумав і кивнув.

— Якщо вас таке влаштує, то ми можемо вберегти вас від страждань.

Але Бредфорд захитав головою, усвідомивши, що хотів прожити кожну секунду, котра ще йому залишилася.

— Ні, я хочу бути при тямі.

Якщо його останнім досвідом стане утоплення, то він хотів спробувати. Він міг відчути, як частіше б’ється серце, а тіло тремтить від припливу адреналіну. Він був наляканий, але присутність страху означала, що він досі живий.

— Тоді ходімо, — м’яко звернувся до нього жнець. — Ми всі підемо до річки.

Сітру вразила Рованова поведінка. Хоча на початку розмови з чоловіком він трохи хвилювався, однак узяв на себе відповідальність. Знищивши страх того чоловіка, він подарував йому спокій. Сітра могла лише сподіватися, що зможе триматися так само добре, коли прийде її черга робити вибір. Сьогодні вона лише мала приспати кількох собак. І хоча її вкусили, то були дрібниці. Вона намагалася переконати Фарадея відвезти тварин до притулку, але він і чути про це не хотів. Однак дозволив подзвонити в притулок, щоб ті самі приїхали по собак. А по чоловіка приїхав коронер.

Жнець запропонував відвезти Сітру до лікарні для процедури пришвидшеного зцілення укусу на руці, але вона відмовилася. Її власні наніти зцілять рану ще до ранку, крім того, дискомфорт мав сенс. Вона заборгувала трохи болю мертвому чоловікові.

— Ти молодець, — сказала вона Рованові під час їхньої довгої поїздки додому.

— Ага, тільки мене знудило на березі річки.

— Але це трапилося лише після його збирання, — зауважила Сітра. — Ти подарував йому силу, щоб зустріти свою смерть.

Рован знизав плечима.

— Може, й так.

Його скромність водночас бісила та приваблювала Сітру.