Жнець

26 Не такий, як інші

Того вечора вони влаштували бенкет, хоча Рованові шматок у горло не ліз. Ґоддард їв за всіх. Нещодавнє полювання вдихнуло в нього життя, наче в упиря, який висмоктує зі своїх жертв життєву енергію. Він був як ніколи милим та улесливим, постійно всіх веселячи.

Рованові подумалось: «Як просто потрапити в його тенета. Задовольнити своє самолюбство, приєднавшись до цього елітного клубу».

Хомський та Ренд однозначно належали до Ґоддардової породи. У них була відсутня навіть тінь сумління. Однак вони не страждали на манію величі, як Ґоддард. Вони збирали заради азарту, щоб отримати задоволення і, як це влучно висловила жниця Ренд, «бо могли». Вони з величезною радістю використовували свою зброю, коли Ґоддард перевтілювався в янгола смерті.

А жнець Вольта був інакшим. Так, він, як і решта, штурмував той офісний центр і зібрав чимало людей, але майже не говорив, поки вони летіли на своєму божественному літальному апараті. А зараз ледь торкався вечері. Він постійно ходив мити руки. Напевно, гадав, що ніхто цього не помічає, але Рован помітив. І Есмі також.

— Жнець Вольта завжди роздратований після збирання, — нахилилася до Рована Есмі. — Не витріщайся на нього, бо чимось у тебе жбурне.

Посеред вечері Ґоддард запитав, скількох усього вони сьогодні зібрали.

— Двісті шістдесят три особи, — повідомила йому Ренд. — Ми перебрали квоту. Наступного разу доведеться зібрати менше.

Ґоддард стукнув кулаком по столу.

— Ця бісова квота заважає нам усім рухатися вперед! Якби не квота, то кожен день міг би бути як сьогодні!

Тоді Ґоддард повернувся до женця Вольти та поцікавився, як там його завдання. Саме Вольта мав організовувати зустрічі з родинами померлих, щоб вони могли отримати обов’язковий імунітет.

— Я цілий день розшукував усіх рідних, — мовив Вольта. — Уже завтра з самого ранку вони вишикуються біля зовнішніх воріт.

— Нам варто впустити їх на територію, — самовдоволено посміхнувся Ґоддард. — Зможуть побачити Рованові тренування на галявині.

— Ненавиджу родичів померлих, — сказала Ренд, проштрикнувши виделкою новий шматок м’яса та перетягнувши його на свою тарілку. — Вони ніколи не чистять зубів — після години надавання імунітету скорботним сім’ям у мене завжди смердить перстень.

Рован більше не міг цього терпіти, тож повідомив, що має йти.

— Я пообіцяв Есмі пограти з нею в карти після вечері, а вже досить пізно.

Він, звісно, брехав, але зиркнув на Есмі, і та кивнула, рада імпровізованій змові.

— Але ж ти не спробуєш крем-брюле, — мовив Ґоддард.

— Нам буде більше, — озвався Хомський, пхаючи в свою пащу шматок ростбіфу.

Рован з Есмі пішли до ігрової та почали грати в рамі, і там їх милостиво не турбували розмовою про збирання, квоти й цілування перснів. Рован був удячний, що єдиний тільки чирвовий король-самогубець страждав у цій кімнаті.

— Нам варто покликати до гри й інших, — запропонувала Есмі. — Тоді ми зможемо пограти в «чирва чи вино». У такі ігри вдвох не пограєш.

— Я не маю жодного бажання грати з женцями в карти, — категорично заявив Рован.

— Я не про них, дурненький, я про слуг.

Вона забрала дев’ятку, яку він викинув, — він згодував їй уже другу таку, бо чудово знав, що вона їх збирає. Піддавання було платнею за допомогу під час утечі з їдальні.

— Інколи я граю в карти з синами доглядача басейну, — розповіла йому вона. — Але вони мене недолюблюють, бо цей будинок належав колись їм. А тепер усі вони туляться в одній кімнаті для обслуги… — А тоді вона додала: — Знаєш, ти спиш в одній з їхніх колишніх кімнат. Тож закладаюся, що й від тебе вони теж не в захваті.

— Я певен, що вони нас усіх не люблять.

— Авжеж.

Можливо, через свій юний вік Есмі, здається, зовсім не помічала тягаря в Рована на серці. А може, вона знала, що не варто питати зайвого чи засуджувати побачене. Вона приймала все як є і ніколи не говорила поганого про свого благодійника — чи то пак свого тюремника, бо вона однозначно була Ґоддардовим в’язнем, навіть якщо так не вважала. Вона сиділа в позолоченій клітці, та це все одно була клітка. Однак її незнання було блаженством, тож Рован вирішив не розвіювати її ілюзорної свободи.

Рованові випав необхідний для перемоги туз, але він усе одно його позбувся.

— А Ґоддард узагалі з тобою розмовляє? — запитав він в Есмі.

— Аякже, — сказала вона. — Він завжди цікавиться, як у мене справи і чи маю все необхідне. А якщо мені щось потрібно, він завжди дбає, щоб це в мене з’явилося. Я лише минулого тижня попросила про…

— Ні, я не про такі розмови питав, — перервав її Рован. — Я маю на увазі справжні розмови. Він колись давав зрозуміти, чому ти для нього така важлива?

Есмі не відповіла. Натомість вона виклала свої карти. Дев’ятки переважали трійки.

— Рамі, — мовила вона. — Хто програв, тасує.

Рован позбирав карти.

— У женця Ґоддарда мала бути серйозна причина дозволити тобі жити й подарувати імунітет. Хіба тебе взагалі це не цікавить?

Есмі знизала плечима, продовжуючи тримати рота на замку. Вона заговорила лише після того, як Рован роздав карти для наступної партії.

— Насправді жнець Ґоддард не дарував мені імунітету. Він може будь-коли мене зібрати, але не робить цього. — І вона усміхнулася. — Це робить мене навіть більш особливою, тобі так не здається?

Вони зіграли чотири гри. Есмі цілком чесно виграла одну, дві їй злив Рован, а в одній здобув перемогу, щоб його піддавання було не таким очевидним. Коли вони закінчили, то вечеря вже підійшла до завершення і всі розійшлися до своїх звичних вечірніх справ. Рован усіх уникав і спробував був дістатися своєї кімнати, але на шляху туди його дещо зупинило. З кімнати женця Вольти долинало слабке схлипування. Притулившись вухом до дверей, він переконався, що це не почулось, а тоді повернув ручку. Двері були не замкнені. Трішки їх прочинивши, він зазирнув. Опустивши голову на руки, жнець Вольта сидів на ліжку. Він безуспішно намагався втихомирити ридання, від якого аж здригалося його тіло. Він лише за кілька секунд підвів голову й побачив Рована.

Смуток Вольти негайно перетворився на лють.

— Хто в біса дозволив тобі сюди заходити? Вимітайся!

Він схопив найближчу річ — скляне прес-пап’є — і жбурнув ним у Рована, точно як попереджала Есмі. Якби воно влучило, то в Рована на голові з’явилась би серйозна рана, але він пригнувся, і та річ ударилась у двері, залишивши вм’ятину в дереві, а не в Ровановому черепі. Він міг відступити. Це було б найбільш розважливою дією, але залишати все як є не було фішкою Рована. Він був відомий своєю звичкою пхати носа куди не слід.

Зайшовши до кімнати, він зачинив по собі двері, готуючись ухилятися від наступного тупого предмета, котрий могли в нього жбурнути.

— Якщо не хочеш, щоб тебе хтось почув, то варто бути тихішим, — порадив він Вольті.

— Якщо хоч комусь розповіси, я перетворю твоє життя на справжнє пекло.

Рована це розсмішило: можна подумати, його життя пеклом ще досі не стало.

— Тобі смішно? Я покажу тобі сміх!

— Пробач, я не хотів сміятись. І сміявся не з тебе, якщо ти про це подумав.

Оскільки Вольта більше нічим у нього не жбурляв і не виганяв з кімнати, то Рован схопив стілець і сів достатньо далеко, щоб не порушувати особистий простір женця.

— Сьогодні був важкий день, — мовив Рован. — Я тобі не дорікаю.

— Та що ти про це знаєш? — гаркнув Вольта.

— Я знаю, що ти не такий, як інші, — сказав Рован. — Не зовсім такий принаймні.

Після цього Вольта підвів на нього червоні від сліз очі, які він більше не намагався ховати.

— Ти маєш на увазі, що зі мною не все гаразд.

Вольта знову поглянув долу, зціпивши кулаки, але Рован не рухався, бо не очікував на побиття. Він підозрював, що жнець волів би використати ті кулаки проти самого себе.

— Жнець Ґоддард — це майбутнє, — сказав Вольта. — Я не хочу бути частиною минулого. Хіба не розумієш?

— Але ж ти ненавидиш те, що сьогодні відбулося, хіба не так? Навіть більше, ніж я, бо не лише дивився, а й діяв разом з ними.

— Ти теж незабаром так діятимеш.

— Може, й ні, — мовив Рован.

— Куди ти дінешся. Від тієї миті, коли отримаєш свій перстень і вб’єш ту свою гарненьку дівчинку, ти знатимеш, що немає вороття.

Рован зглитнув, намагаючись не виблювати ті кілька шматочків вечері, які йому таки вдалося в себе запхати. У його свідомості розквітло Сітрине личко, але він виштовхнув ту картину. Він не міг зараз про неї думати.

Рован знав, що грає з Вольтою в небезпечну гру. Залишалося дістатися до її непевного фіналу.

— Ти лише вдаєш, що любиш збирати, — звернувся він до Вольти. — Але ти ненавидиш це більше, ніж будь-що у своєму житті. Твоїм наставником був жнець Неру, правильно? Він належить до старої школи, тобто обрав тебе через твоє сумління. Ти не гориш бажанням відбирати життя — і точно не хочеш відбирати десятки й десятки життів за раз.

Вольта скочив з місця, рухаючись швидше, ніж це здавалося можливим. Піднявши Рована вгору, він так сильно гахнув ним об стіну, що Рован дуже засумував за своїми знеболювальними нанітами.

— Ти ніколи й нікому цього не повториш, чуєш мене? Я зайшов надто далеко, щоб поставити під загрозу свій статус! Мене не шантажуватиме який шмарклявий учень!

— По-твоєму, мені це треба? Шантажувати тебе?

— Не грайся зі мною! — прогарчав Вольта. — Я знаю, чому ти тут!

Рован щиро розчарувався.

— Я гадав, ти мене знаєш.

Вольта вже за мить послабив хватку.

— Ніхто нікого насправді не знає, правда ж? — зронив він.

— Обіцяю, що нікому не розповім. І нічого від тебе не хочу.

Нарешті Вольта відступив.

— Пробач. Коли тебе оточують численні інтриги, то починаєш думати, що всі навколо грають. — Він знову сів на ліжко. — Я тобі вірю, бо знаю, що ти вищий за все це. Насправді я знав це, відколи Ґоддард тебе привів. Для нього ти виклик — бо якщо йому вдасться змінити спосіб мислення одного з учнів Фарадея на свій, то він доведе, що може змінити будь-кого.

І тоді до Рована дійшло, що Вольта не набагато за нього старший. Завдяки своїй одвічній удаваній упевненості він здавався дорослішим, але його теперішня слабкість відкрила істину. Йому максимум двадцять. Тобто він є женцем лише кілька років. Рован не знав, яким шляхом він перейшов від женця старої гвардії до Ґоддарда, але міг уявити. Міг побачити в думці, як молодшого женця тягне до блиску та харизми Ґоддарда. Бо, зрештою, в обмін на цілковите зречення свого сумління Ґоддард обіцяв своїм учням будь-яку забаганку людської душі. Та й хто ж захоче мати сумління в професії, де воно є перешкодою?

Рован знову сів, підтягнувши стілець достатньо близько до Вольти, щоб можна було шепотіти.

— Я розповім тобі, що думаю. Ґоддард не жнець. Він убивця, — Рован уперше наважився сказати це вголос. — Є досить багато письмових матеріалів про вбивць Ери смертності — про таких монстрів, як Джек Різник, Чарлі Менсон, Кібер-Саллі, — і різниця між ними і Ґоддардом полягає лише в тому, що суспільство дозволяє йому уникати відповідальності за свої вчинки. Смертні знали, як це неправильно, а ми чомусь забули.

— Так, але навіть якщо це й правда, що можна з цим вдіяти? — запитав Вольта. — Майбутнє прийде незалежно від нашого бажання. У тому майбутньому пануватимуть Ренд, і Хомський, і десятки інших хворих, збочених виродків, які жадатимуть потрапити у внутрішнє коло Ґоддарда. Я певен, що перші женці в могилах перевертаються, — але суть у тому, що вони вже в могилах і найближчим часом не повернуться. — Вольта глибоко вдихнув і витер ті сльози, що ще залишилися на обличчі. — Роване, сподіваюся, що заради свого ж блага ти навчишся любити вбивати так само, як і Ґоддард. Це зробить твоє життя набагато простішим. Набагато приємнішим.

Ця пропозиція лягла на нього важкою ношею. Рован ще місяць тому заперечив би думку, що взагалі здатний перетворитися на такого монстра, але зараз не був певним. Тиск щодня більшав. Він сподівався, що Вольта насправді повністю не став на бік темряви, і тоді він, можливо, також має шанс.