Жнець

20 Почесний гість «Я помру»

Рован почав це собі повторювати, мов мантру, сподіваючись, що таким чином це простіше засвоїться. Однак нічого не змінювалося. Проголошений на конклаві указ не втратив чинності навіть коли їх розділили між різними женцями. Або він уб’є Сітру наприкінці їхнього навчання, або вона вб’є його. Ця драма занадто цікава, щоб женці скасували все лише тому, що вони вже не є учнями женця Фарадея. Рован знав, що Сітру він не вб’є. А єдиною можливістю уникнути цього було зазнати невдачі, тобто виступити на наступних конклавах так погано, що вони просто муситимуть саме Сітру обрати женцем. Її першим почесним обов’язком буде збирання Рована. Він вірив, що вона буде швидкою та милостивою. Головною хитрістю було переконати всіх у своєму чесному програші. Мало здаватися, що він викладається на всі сто. Ніхто не мав розгадати його справжній план. Він був до цього готовий.

«Я помру».

До того доленосного дня в кабінеті директора і збирання Коля Вітлока Рован узагалі не знав людей, які померли. Він чув про збирання хіба від третіх осіб. То міг бути родич знайомого його знайомого. Але за останні чотири місяці він став свідком десятків збирань.

«Я помру».

Залишилося вісім місяців. Він переживе своє сімнадцятиліття, і все. І хоча це його власний вибір, Рован усе одно лютував від думки, що стане лише номером у статистиці женців. Його життя нічого не означає. Салат. Він вважав той ярлик кумедним, але тепер він перетворився на обвинувачення. Він жив порожнім життям, і ось воно скінчиться. Йому варто було взагалі не погоджуватися на пропозицію женця Фарадея стати його учнем. Варто було продовжувати жити своїм пересічним життям — бо з часом він міг отримати можливість якось його змінити.

— Ти надзвичайно мовчазний, відколи сів у авто.

— Я говоритиму, коли матиму що сказати.

Його віз жнець Вольта[13] в автономному, ідеально збереженому від Ери смертності «Ролс-Ройсі». Жовта мантія женця різко контрастувала з темними, земляними тонами інтер’єру авта. Вольта за кермом не сидів, для цього був шофер. Вони їхали районом, де будинки ставали дедалі більшими, а простір — ширшим, аж доки житла цілком не зникли за воротами та заплетеними плющем стінами.

Вольта був одним з Ґоддардових послідовників і прикрасив свою жовту мантію золотистими цитринами. Він однозначно був молодшим женцем, можливо, лише кілька років як закінчив навчання, йому було трохи за двадцять — той вік, коли роки ще здаються важливими. Він мав африканські риси обличчя та колір шкіри, і завдяки цьому колір його мантії здавався лише яскравішим.

— Чи є якась причина, з якої колір твоєї мантії нагадує сечу?

Вольта розреготався.

— О, ти чудово до нас впишешся. Жнець Ґоддард полюбляє, щоб його наближені були такими ж гострими, як і його леза.

— Чому ти з ним?

Здавалося, щире запитання схвилювало його більше, ніж підкол про сечу. Він хоч і трішки, але перейшов у захист.

— Жнець Ґоддард — справжній провидець. Він бачить наше майбутнє. Мене набагато більше цікавить бути частиною майбутнього Цитаделі женців, а не її минулого.

Рован повернувся до вікна. Надворі була ясна погода, але затемнені вікна все притьмарювали, наче вони опинилися посеред часткового затемнення.

— Ви сотнями збираєте людей. Ти це майбутнє маєш на увазі?

— Наші квоти не відрізняються від інших, — був увесь коментар Вольти з цього приводу.

Рован поглянув на Вольту, якому, схоже, було важко підтримувати зоровий контакт.

— А в кого ти навчався? — поцікавився Рован.

— У женця Неру[14].

Рован, здається, пригадав, як на конклаві жнець Фарадей спілкувався з женцем Неру. Вони наче приятелювали.

— Як він ставиться до твого спілкування з Ґоддардом?

— Для тебе він високоповажний жнець Ґоддард, — трохи обурено мовив Вольта. — І мене взагалі не цікавить думка женця Неру. Женці старої гвардії мають застарілі ідеї. Вони надто зациклені на минулих правилах, щоб усвідомити необхідність Зміни.

Він говорив про Зміну так, наче то було щось реальне. Річ, яка сама по собі могла підштовхнути людину стати сильною.

Вони зупинилися перед кованими ворітьми, що повільно відчинилися, пропускаючи авто.

— Ось і приїхали, — сказав Вольта.

До схожого на палац маєтку вела під’їзна доріжка на чверть милі. Перед будинком їх зустрів слуга та повів усередину.

Рована миттю оглушила танцювальна музика. Усюди тинялися радісні люди, наче то був передвечір Нового року. Здавалося, весь будинок гойдається в спазмах невпинного ритму. Люди реготали, пили й далі реготали. Кілька гостей виявилося женцями — і то були не лише загальновідомі Ґоддардові послідовники, а й інші женці. Ще там були деякі знаменитості другого ешелону. А решта здавалися вродливими людьми, напевно, професійними відвідувачами вечірок. Його друг Тайґер теж хотів таким стати. Чимало молоді таке каже, але Тайґер справді хотів стати тусівником.

Слуга повів їх до величезного басейну в іншому кінці будинку, який мав би бути десь у спа, а не в домі. Там були водоспади, бар на воді, а також ще більше вродливих людей щасливо бовталися на поверхні. Жнець Ґоддард розташувався в повернутій до вечірки кабінці, по той бік глибокої частини басейну. Йому прислуговувала не одна техно-фіфа. На ньому була його фірмова яскраво-синя мантія, але, підійшовши ближче, Рован помітив, що це тонша версія одягу женця з конклаву. Така собі мантія для відпочинку. Ровану стало цікаво, чи є в чоловіка ще й інкрустований діамантами купальний костюм.

— Рован Даміш! — озвався жнець Ґоддард, коли вони підійшли до нього. Він звернувся до офіціанта, що проходив неподалік з тацею з напоями, аби той пригостив Рована келихом шампанського. Коли Рован відмовився брати келих, це зробив жнець Вольта і перед тим, як зникнути в натовпі, сунув келих хлопцеві в руки.

— Прошу — насолоджуйся! — мовив Ґоддард. — У мене подають лише «Дом Переньйон».

Рован зробив ковток, роздумуючи про те, чи помітить система, як неповнолітній учень женця вживає алкоголь. А потім пригадав, що на нього ці правила вже не поширюються. Тож відпив ще трохи шампанського.

— Я влаштував цю гулянку на твою честь, — розповів жнець, показуючи на святкування навколо них.

— Тобто як — на мою честь?

— Отак. Це твоя вечірка. Подобається?

Сюрреалістична демонстрація надлишку дурманила навіть більше, ніж шампанське, але чи було це йому до вподоби? Він почувався здебільшого дивно, і це відчуття лише посилював його статус почесного гостя.

— Не знаю. На мою честь ніколи раніше не влаштовували вечірок, — зізнався Рован.

Це була правда — його батьки пережили так багато днів народжень, що вже їх не святкували, коли він народився. Йому вже щастило, якщо вони згадували принаймні дістати йому подарунок.

— Ну тоді, — сказав жнець Ґоддард, — нехай ця буде першою з багатьох.

Рованові довелося нагадати собі, що цей чоловік з ідеальною усмішкою і харизмою також улаштував йому з Сітрою смертельне змагання. Але важко було не піддатися блискучому стилю його життя. Бо хоч якою відразливою була вся ця вистава, вона підвищувала адреналін.

Жнець поплескав коло себе рукою, і Рован сів праворуч від чоловіка.

— А хіба у восьмій заповіді не йдеться про те, що жнець може мати лише мантію, перстень та щоденник?

— Так і є, — радісно відповів жнець Ґоддард. — Наїдки подарували щедрі спонсори, гості самі вирішили тут з’явитись, а цей чарівний маєток люб’язно мені позичений доти, доки я захочу вшановувати своєю присутністю ці стіни.

Після згадки про маєток на них поглянув чоловік, який чистив басейн, але вже за мить повернувся до своєї праці.

— Тобі варто перечитати заповіді, — мовив жнець Ґоддард. — Ти побачиш, що там не йдеться про необхідність женцям цуратися природних утіх, заради яких варто жити. А те похмуре тлумачення, котре використовують женці старої гвардії, — лише пережиток.

Рован більше не висловлював своєї думки з цього приводу. Саме скромність та серйозне дотримання старих правил женцем Фарадеєм вразила Рована. Якби жнець Ґоддард ще тоді запропонував йому навчатися, заманюючи розкошами рок-зірки, то він би відмовився. Але Фарадей помер, а Рован опинився тут і роздивляється незнайомців, які прийшли сюди заради нього.

— А якщо це моя вечірка, хіба тут не має бути моїх знайомих?

— Жнець — це друг світу. Розкинь руки та обійми його, — здавалося, в женця Ґоддарда є відповідь на будь-яке питання. — Твоє життя вже незабаром зміниться, Роване Даміше, — сказав він, махаючи рукою, щоб показати на басейн, і вечірку, і прислугу, і розкладені біля неглибокого краю басейну різноманітні наїдки, які підносили й підносили. — А взагалі — це вже трапилось.

Одна дівчина дуже вирізнялася поміж гостей на вечірці. Вона була ще мала — дев’ять, максимум десять років; граючись у мілкій воді, вона взагалі не звертала уваги на вечірку.

— Здається, хтось із гостей привів на вечірку свою дитину, — прокоментував Рован.

— Це, — мовив Ґоддард, — Есмі, і раджу тобі добре до неї ставитися. Вона найважливіша поміж тих, з ким ти сьогодні познайомишся.

— Чому?

— Ота опецькувата мала — ключ до майбутнього. Тож сподівайся, що ти їй сподобаєшся.

Рован хотів продовжити висмикувати з Ґоддарда загадкові відповіді, але його увагу привернула вродлива дівчина з вечірки, яка наближалася до них у бікіні, що, здавалося, просто на ній намалювали. Рован трохи пізно усвідомив, що безсоромно витріщається. Вона широко йому всміхнулась, а він відвів погляд, зашарівшись.

— Аріадно, будь золотком і зроби моєму учневі масаж.

— Так, ваша честе.

— Ну… можливо згодом, — сказав Рован.

— Та чого ж, — мовив жнець. — Тобі потрібно розслабитись, а Аріадна — просто майстриня шведського масажу. Твоє тіло тобі подякує.

Вона взяла Рована за руку, і це знищило будь-який спротив. Підвівшись, він дозволив кудись себе повести.

— Якщо молодого чоловіка задовольнять твої зусилля, — гукнув услід жнець Ґоддард, — я дозволю поцілувати свій перстень.

Поки Аріадна вела його до масажного намету, Рован думав: «Я помру за вісім місяців». То, може, він дозволить собі прожити цей період з дрібкою задоволення?