Жнець

19 Жахливий вчинок

Сітра була не певна, що саме змусило її згадати питання, на яке вона відповідала на конклаві. Можливо, це була та неочікувана близькість, яку вона відчула, побачивши, як жниця Кюрі годує родину в скорботі, а потім ще й слухає — справді слухає — їхні історії про зібраного нею чоловіка.

Того вечора жниця Кюрі принесла чисту білизну Сітрі в спальню. Вони разом застелили її ліжко, а наприкінці Сітра заговорила:

— Ви звинуватили мене в брехні на конклаві.

— Бо ти брехала.

— А звідки ви знали?

Жниця Кюрі на це не усміхнулась, але й не засуджувала.

— Коли живеш майже двісті років, то деякі речі стають очевидними.

Вона жбурнула Сітрі подушку, а та запхала її в наволочку.

— Я не штовхала тієї дівчинки зі сходів, — мовила Сітра.

— Я підозрювала.

Сітра вхопилася за подушку. Якби подушка була живою, то дівчина б її задушила.

— Я не штовхала її зі сходів, — повторила Сітра. — Я штовхнула її під вантажівку, що мчала вулицею.

Сівши, Сітра відвернулася від жниці Кюрі. Вона не могла поглянути жінці у вічі й тепер жалкувала, що відкрила цю жахливу дитячу таємницю. Якщо верховна дама смерті бачить у тобі монстра, то якою ж насправді жахливою істотою ти маєш бути?..

— Це дійсно жахливий учинок, — спокійно, а не шоковано сказала жниця. — Вона загинула?

— Миттєво, — зізналася Сітра. — А за три дні, звісно ж, повернулася до школи, але це не змінило мого вчинку… А найгірше, що ніхто цього не знав. Люди гадали, що вона перечепилась, інші діти почали глузувати — бо знаєте, як це кумедно, коли хтось випадково дає дуба, — але це було не випадково, і ніхто не знав. Ніхто мене тоді не бачив. І вона, повернувшись, нічого не знала.

Сітра змусила себе зиркнути на верховну даму смерті, яка тепер сиділа на іншому боці кімнати, у кріслі, дивлячись на Сітру проникливим поглядом сірих очей.

— Ви запитали мене про мій найжахливіший учинок, — мовила Сітра. — І тепер знаєте правду.

Жниця Кюрі не одразу відповіла. Вона просто сиділа, продовжуючи той момент.

— Ну, — нарешті заговорила жниця Кюрі, — нам доведеться це якось змінити.

Коли задзвонили у двері, Ронда Флаверз саме обідала. Спочатку вона взагалі не звернула на це уваги, аж за кілька секунд підвела очі й побачила на порозі кухні свою маму, вираз обличчя якої був переповнений таким жахливим болем, що стало зрозуміло: трапилося щось погане.

— Вони… вони прийшли до тебе, — повідомила мама.

До кінця затягнувши в рот локшину, Ронда підвелася.

— Хто вони?

Мама не відповіла. Натомість міцно стиснула Ронду в обіймах, і та почала ридати. А потім Ронда побачила їх, визирнувши з-за маминого плеча. То була дівчина приблизно її віку та жінка в одязі лавандового кольору — річ була пошита у формі мантії женця.

— Будь мужньою… — розпачливо прошепотіла Ронді на вухо мама.

Але мужність була так само далеко, як і жах. І вона просто не мала достатньо часу, щоб мобілізувати стійкість чи навіть страх. Ронда відчула лише раптове поколювання в кінцівках та примарне відокремлення, наче спостерігала за подіями чийогось іншого життя. Залишивши маму, вона пішла до дверей, де чекали ті двоє.

— Ви хочете бачити мене?

Жниця — жінка з шовковисто-срібним волоссям та сталевим поглядом — усміхнулася. Ронда ніколи не думала, що жнець може усміхатися. Вона надзвичайно рідко їх бачила, і в усіх випадках вони мали серйозний вигляд.

— Я — ні, а от моя учениця хоче, — мовила жінка, вказуючи на дівчину.

Але Ронда не могла відвести очей від жниці.

— То мене збере ваша учениця?

— Ми тут не для збирання, — озвалася дівчина.

Лише після почутого Ронда нарешті відчула повний жах. А коли замість жаху настало полегшення, очі наповнилися сльозами, які вона швиденько витерла.

— Ви могли б сказати це моїй мамі, — вона гукнула її: — Все гаразд, вони тут не для збирання.

А потім вийшла назовні, зачинивши по собі двері, бо коли цього не зробити, то мама підслуховуватиме. Вона чула, що подорожні женці приходять до людей, бажаючи переночувати та поїсти. Чи інколи розпитують про щось, керуючись абсолютно незбагненними для неї причинами. Але чому вони хотіли поспілкуватися саме з нею?

— Ти, напевно, мене не пам’ятаєш, — мовила дівчина, — але багато років тому ми навчалися в одній школі — це було до твого переїзду сюди.

Почавши роздивлятися обличчя дівчини, Ронда пригадала щось дуже нечітке і спробувала вхопитися за ім’я.

— Сінді… якось там?

— Сітра. Сітра Терранова.

— О, точно.

А потім стало ще більш ніяково. Наче стояти на своєму порозі з жницею та її ученицею вже й так не було достатньо ніяково.

— То… що я можу для вас зробити… ваша честе?

Вона не була певна, чи звертання «ваша честе» вживається й до учнів женців, але зайва повага точно не завадить. І Ронда справді пригадала Сітру, коли у свідомості пов’язалися обличчя та ім’я. Пригадала, що вони, здається, не були подругами.

— Отже, слухай, — сказала Сітра. — Пам’ятаєш той день, коли ти потрапила під вантажівку?

Ронда мимоволі знизала плечима.

— Наче це можна забути. Після повернення з центру відродження мене довго називали Збитою Рондою.

Потрапити під вантажівку, напевно, було найбільш прикрою подією в її житті. Вона аж три дні перебувала в мертвому стані, пропустила всі репетиції свого танцювального виступу. І її засмутили слова інших дівчат: мовляв, і без тебе чудово впорались. Єдиним плюсом тієї події була їжа в центрі відродження, яку вона отримала, отямившись. У них було найкраще домашнє морозиво — таке смачне, що якось вона навіть розбилася, кинувшись із висоти, аби ще раз його скуштувати. Але батьки відіслали її до якогось дешевенького центру відродження з відстійною їжею.

— Ти була там, коли це трапилося?

— Слухай, — повторила Сітра. Потім глибоко вдихнула й продовжила: — Це було не випадково. Я тебе штовхнула.

— Ха! — відреагувала Ронда. — Я так і знала! Я знала, що мене хтось штовхнув!

Батьки тоді намагалися її переконати, що це було випадковістю. Що хтось просто з нею зіткнувся. І вона зрештою в це повірила, але все одно мала дрібку сумніву десь у глибині свідомості.

— То це була ти!

Ронда почала усміхатися. Коли дізнаєшся, що впродовж років була не навіженою, то це справжня перемога.

— Коротше, вибач, — мовила Сітра. — Дуже, дуже прошу вибачення.

— Але чому ти саме зараз вирішила зізнатися?

— Слухай, — повторила Сітра, наче її заклинило від хвилювання. — Ставши ученицею жниці, мені треба виправити свої… ну, свої минулі негаразди. І тому… я хочу, щоб у тебе була можливість учинити зі мною так само. — Вона відкашлялася. — Хочу, щоб ти штовхнула мене під вантажівку.

Почувши пропозицію, Ронда розреготалася. Це було не навмисне, а просто вихопилося.

— Справді? Ти хочеш, щоб я штовхнула тебе під вантажівку?

— Так.

— Просто зараз?

— Так.

— І твоя жниця буде не проти?

Жниця кивнула.

— Я цілковито підтримую Сітру.

Ронда все обдумала. Авжеж, вона могла це зробити. Скільки в її житті було випадків, коли хотілося принаймні тимчасово когось позбутися? Торік вона майже зважилася «випадково» вдарити струмом свого лабораторного партнера на уроці науки, бо він був справжнім козлом. Але потім зрозуміла, що він отримає кілька вихідних, а їй доведеться самотужки закінчувати лабораторну. Тут була інакша ситуація. Тут був безкоштовний квиток до помсти. Питання полягало в тому, як сильно вона жадає помсти.

— Ну, це дуже спокусливо, — мовила Ронда, — але в мене домашка, а трохи пізніше заняття з танців.

— І… ти не хочеш цього робити?

— Не те що не хочу, я просто сьогодні зайнята. А можна якось іншим разом штовхнути тебе під вантажівку?

Сітра завагалась.

— Гаразд…

— Або навіть краще, можливо, ти просто пригостиш мене обідом абощо.

— Гаразд…

— Але наступного разу попередь нас заздалегідь, щоб не лякати маму.

Тоді Ронда попрощалася, зайшла до будинку та зачинила по собі двері.

— Як дивно… — сказала Ронда.

— Що там трапилося? — запитала мама.

І оскільки Ронда не хотіла все пояснювати, то сказала:

— Нічого важливого.

Це, звісно, лише роздратувало маму.

А повернувшись на кухню, Ронда знайшла там свою вже холодну локшину. Чудово.

Сітра водночас відчувала полегшення та сором. Вона роками приховувала цю злочинну таємницю. Як і більшість дитячих образ, її роздратування через Ронду було дріб’язковим. Воно стосувалося того, як Ронда завжди говорила про свої танцювальні здібності, наче вона найталановитіша на світі балерина. Сітра ходила з нею на танці в ті магічні дитячі роки, коли дівчатка оманливо вважають себе такими ж граційними, як і гарненькими.

Ронда передчасно розвіяла Сітрину ілюзію, закочуючи очі та роздратовано зітхаючи щоразу, коли Сітра рухалася не зовсім ідеально.

Вона штовхнула її ненавмисно. То був випадковий злочин, і лише після сьогоднішньої зустрічі Сітра усвідомила, що та одна дія постійно затьмарювала її життя.

А Ронді взагалі було байдуже. То було давно забуте минуле. І Сітра почувалася безглуздо.

— Ти ж розумієш, що в Еру смертності для тебе все було б зовсім інакше?

Говорячи це, жниця Кюрі не повернулася до неї — вона ніколи не відводила погляду від дороги під час водіння. Сітра ще й досі звикала до такої дивини. Так незвично бачити шлях перед собою, щоб дістатися пункту призначення.

— Я б не зробила цього в Еру смертності, — впевнено відповіла їй Сітра, — бо знала б, що вона не повернеться. Тоді цей учинок більше нагадував би збирання.

— Вони мали для цього термін. «Убивство».

Сітра почала хихотіти, почувши це застаріле слово.

— Кумедно. Наче вовче виття.

— Тільки тоді це нікого не веселило.

Вона викрутила кермо, щоб не збити білку на крутому дорожньому серпантині. А коли дорога стала рівною, жниця Кюрі на мить поглянула на Сітру, що робила надзвичайно рідко.

— Тож як спокуту за отой дитячий учинок ти обрала стати жницею та довічно карати себе, відбираючи життя.

— Я цього не обирала.

— Невже?

Сітра вже розтулила рота для відповіді, та зупинилась. А якщо жниця Кюрі має рацію? А якщо вона дійсно погодилася на навчання в женця Фарадея саме тому, що глибоко всередині бажала покарати себе за лише для неї важливий злочин? Якщо так, то це надто жорстоке покарання. Якби її тоді побачили чи якби вона зізналася, то найбільшим покаранням слугувало б коротке усунення від навчання плюс штраф для її батьків та сувора догана. З цього всього навіть могло вийти щось хороше: однокласники почали б побоюватися її чіпати.

— Сітро, різниця між тобою і більшістю полягає в тому, що інша людина перестала б побиватися ще після відродження тієї дівчини. Вони би просто про це забули. Обираючи тебе, жнець Фарадей щось помітив — можливо, тягар твого сумління… і саме цей тягар дозволив мені помітити твою брехню під час конклаву.

— Насправді я здивована, що Шторм не помітив, як я її штовхнула, — недбало кинула Сітра.

І жниця сказала те, що запустило в Сітриній свідомості ланцюгову реакцію, котра все для неї змінила.

— Я певна, що він усе бачив, — мовила вона. — Усюди маючи камери, Шторм бачить практично все. Але він також вирішує, на які порушення варто реагувати, а на які — ні.

«Шторм бачить практично все».

З моменту початку свого функціонування він має записи майже кожної людської взаємодії — але цими знаннями ніколи не зловживають, як було в часи смертності. Перш ніж програма під назвою «хмара» набула свідомості й еволюціонувала в Шторм, злочинці — та навіть державні установи — знаходили можливість незаконно дістати й використати інформацію про особисте життя людей. Перш ніж Шторм перебрав на себе владу, кожен школяр знав про зловживання інформацією, через які було мало не знищено нашу цивілізацію. А з того часу не сталося жодного порушення особистої інформації. Люди цього чекали. Люди пророкували загибель людства від рук бездушної машини. А машина, схоже, мала чистішу душу, ніж будь-яка людина.

Вона спостерігала за світом крізь мільйони очей, слухала крізь мільйони вух. І, стаючи свідком незліченних подій, вирішувала, чи варто діяти.

А це означало, що десь у її архівах чаїться запис пересування женця Фарадея в його останній день.

Сітра знала, що це, напевно, безглуздо — відслідкувати його пересування; але раптом Фарадеїв кінець був зовсім не його бажанням? А якщо його штовхнули, так само як Сітра багато років тому штовхнула Ронду? Та це вже був не дитячий миттєвий злочин. Це було безжальне планування. А якщо смерть Фарадея можна назвати згаданим жницею Кюрі словом «убивство»?