Жнець

25 Повірений смерті

Інженерові хотілося вірити, що його робота в Магнітопровідній лабораторії приносить користь, хоча вона здавалася безцільною. Магнітні потяги вже рухалися з найбільшою можливою ефективністю. Заявки на приватні перевезення потребували лише трохи налаштувань. Більше не існувало понять «покращений», «удосконалений», а лише «новий», «інакший» — ішлося тільки про стиль, реклама переконувала в тому, що то елегантна річ і останній крик моди, але базова технологія не змінювалась.

Хоча теоретично могли існувати новаторські види використання техніки — бо чому же ще Шторм давав нову роботу?

Проектні менеджери лабораторії володіли більшою інформацією про кінцеву мету, але ніхто не мав усіх частин пазла. Та про це все одно вели балачки. Давно вважали, що для ефективного пересування в космосі необхідно поєднати сонячний вітер і магнітний двигун. Звісно, перспектива космічних подорожей уже багато років як втратила свою актуальність, але ж це не означало, що так буде завжди.

Були часи, коли відправляли місії для колонізації Марса, дослідження супутників Юпітера, навіть до зір в інших галактиках, але кожна місія закінчувалася катастрофою. Кораблі вибухали. Колоністи помирали — а в глибокому космосі смерть була вже вічною, як і збирання, після неї не повертались. Ідея безповоротної смерті, за яку не відповідають женці, не влаштовувала людство, що вже перемогло смертність. Тож після загального протесту всі космічні дослідження було згорнуто. Земля стала нашим єдиним і незмінним домом.

Тож інженер підозрював, що Шторм саме тому так обережно й повільно просуває ці проекти, щоб не збурити увагу громадськості. Це не було підступно, бо Шторм не здатен на підступ. Проста обачність. І це мудро.

Можливо, Шторм одного дня оголосить, що, поки всі дивилися в інший бік, людство досягло постійної присутності за межами нашої планети Земля. Інженер чекав цього дня і цілком розраховував до нього дожити. У нього не було жодної причини очікувати, що він не доживе.

Аж доки його структуру взяла в облогу команда женців.

Рован прокинувся на світанку, бо йому в обличчя пожбурили рушник.

— Прокидайся, спляча красуне, — озвався жнець Вольта. — Іди в душ та вдягайся, сьогодні саме той день.

— Який день? — мовив Рован, який ще не достатньо прокинувся.

— День збирання! — уточнив Вольта.

— Тобто ви справді проводите збирання? А я гадав, що ви лише влаштовуєте вечірки та тринькаєте гроші інших людей.

— Збирайся, телепню.

Вимкнувши воду в душі, Рован почув гул лопатей гелікоптера, а вийшовши на галявину, побачив, що на них дійсно чекає ця машина. Рована навіть не здивувало, що гелікоптер темно-синього кольору та всіяний зірками. У житті женця Ґоддарда все було утвердженням його его.

Інші троє женців уже стояли на газоні, відточуючи свої найкращі вбивчі рухи. У них були об’ємні мантії, а в складках, безсумнівно, ховалася всіляка зброя. Хомський спалив кущ у горщику своїм вогнеметом.

— Справді? — мовив Рован. — Вогнемет?

Хомський знизав плечима.

— Законом він не заборонений. І взагалі, хіба це твоя справа?

З маєтку вийшов Ґоддард.

— Чого чекаєте? Гайда!

Наче вони не його там чекали.

Той момент сповнив адреналіном, і поки вони йшли до гелікоптера, Рован на мить уявив, що вони супергерої… аж доки не пригадав їхню справжню мету, і картинка розлетілася на друзки.

— Скількох ви плануєте зібрати? — запитав він женця Вольту, але той лише похитав головою та показав на своє вухо. Лопаті працювали занадто гучно, щоб Рована було чути, і поки женці перетинали галявину, їхні мантії тріпотіли, немов прапори під час бурі.

Рован дещо підрахував. Женці мають здійснювати п’ять збирань на тиждень, і, наскільки йому було відомо, за три місяці його перебування тут ці четверо не забрали жодного життя. А це означало, що сьогодні вони могли зібрати приблизно двісті п’ятдесят людей і все одно не перевищити своєї квоти. Це мало бути не збирання, а різанина.

Рован завагався, тримаючись позаду, поки інші почали залазити всередину. Вольта це помітив.

— Є ЯКАСЬ ПРОБЛЕМА? — крізь оглушливий рев лопатей волав Вольта.

Але навіть якби Рован зробив так, щоб його почули, його б усе одно не зрозуміли. Саме так працювали Ґоддард і його послідовники. Це була звична справа. Чи могло це й для нього стати звичкою? Він пригадав свої останні тренування. Ті, з живими цілями. Відчуття, яке охопило Рована, коли він знешкодив усіх, крім одного об’єкта: відраза, що боролася з первісним почуттям перемоги. Він і тепер це відчував, стоячи перед гелікоптером. З кожним кроком у Ґоддардів світ відступати ставало все важче.

Тепер на нього дивилися вже всі четверо женців. Вони були готові до своєї місії. Їх стримував лише Рован.

«Я не один з них, — сказав собі він. — Я там не збиратиму. Лише спостерігатиму».

Він змусив себе залізти в гелікоптер, зачинив дверцята, і вони злетіли в повітря.

— Ти раніше на такому не літав, правда ж? — запитав Вольта, неправильно розуміючи Рованове занепокоєння.

— Ні, ніколи.

— Це єдиний гідний спосіб пересування, — мовила жниця Ренд.

— Ми ж янголи смерті, — сказав жнець Ґоддард. — Цілком природно, що ми спустимося з небес.

Вони полетіли на південь, проминувши Фулкрум та подавшись до його передмістя. Рован упродовж усього польоту сподівався, що гелікоптер розіб’ється, але розумів, що це буде марно. Бо якщо й так, то їх усіх оживлять ще до вихідних.

Гелікоптер приземлився на посадковому майданчику головної будівлі. Це було неочікувано та без попередження — а цього ніколи не траплялося. Шторм керував польотами практично всіх літальних апаратів, і навіть якщо це був якийсь приватний вертоліт, то хтось з екіпажу завжди повідомляв про наближення та просив дозволу на посадку.

А ця штука просто сіла на дах з неба.

Найближчий до даху охоронець одразу кинувся сходами на шостий поверх і потрапив на посадковий майданчик, саме коли женці вилазили з гелікоптера. Їх було четверо — у синьому, зеленому, жовтому та помаранчевому, а ще був хлопчина з пов’язкою учня женця на руці.

В охоронця аж щелепа відвисла від побаченого, і він не знав, як діяти. Він думав повідомити про це в головний офіс, але вирішив, що за це його можуть зібрати.

До нього підійшла усміхнена жниця в зеленій мантії, з відьомським чорним волоссям та паназійськими рисами.

— Стук-стук, — мовила вона.

Він був занадто приголомшеним для відповіді.

— Я сказала: «Стук-стук».

— Х-хто там? — нарешті відповів він.

Залізши у свою мантію, вона дістала найжахливішого ножа, якого він тільки бачив, але перш ніж ним скористалася, жінку схопив за руку жнець у синьому.

— Айн, не марнуй зброї на цього, — звернувся він до неї.

Знизуючи плечима, жниця в зеленому заховала ножа.

— Тоді він уникне кульмінації.

І вона разом з іншими вихором пронеслася повз нього на сходи, що вели всередину будівлі.

Він зустрівся поглядом з учнем, який плентався на кілька ярдів позаду.

— Що мені робити? — запитав він у хлопця.

— Тікайте! — відповів той. — Не озираючись.

Охоронець послухався. Діставшись до дальніх сходів, ледь не одним стрибком він збіг донизу, вирвався з будівлі крізь аварійний вихід та побіг без оглядки, аж доки вже не міг чути криків.

— Почнімо з шостого поверху і рухаймося донизу, — сказав Ґоддард.

Спустившись на поверх, вони побачили там жінку, яка чекала на ліфт. Зойкнувши, вона завмерла.

— Бу! — вигукнув жнець Хомський.

Жінка здригнулась і впустила папки, які тримала в руках. Рован знав, що будь-хто з женців може її зібрати просто так. Вона це теж знала, бо вже налаштувалася.

— Який у тебе рівень доступу? — запитав у неї Ґоддард.

— Перший, — відповіла вона.

— Це високий?

Вона кивнула, і він забрав у неї ключ-картку.

— Дякую, — мовив він. — Лишайся жити.

І він пішов до замкнених дверей та відімкнув їх, провівши карткою.

Ровану почало паморочитися в голові, і він усвідомив, що зараз почнеться напад паніки.

— Мені варто почекати тут, — звернувся до всіх він. — Я ще не можу збирати, тому зачекаю.

— Нізащо, — кинув Хомський. — Ти йдеш з нами.

— Але… але яку я принесу користь? Я просто заважатиму.

Жниця Ренд раптом розбила скло аварійного стенда, дістала звідти пожежну сокиру та передала йому.

— Ось, ламай усе.

— Навіщо?

Вона йому підморгнула.

— Бо можеш.

Працівників кабінету 601 — що займав цілу північну половину поверху — заскочили зненацька. Жнець Ґоддард та його команда порушили активний робочий процес.

— Увага! — театральним тоном оголосив він. — Увага всім! Сьогодні вас обрали для збирання. Ви мусите вийти вперед і прийняти свій кінець.

Шепіт, зойки, шоковані вигуки. Уперед ніхто не вийшов. Ґоддард кивнув Хомському, Вольті та Ренд, і вони вчотирьох почали рухатися лабіринтом кабінок, нікого не залишаючи живим.

— Я — це ваше завершення! — виспівував Ґоддард. — Я — ваше визволення! Я — ваш портал до таємниць поза межами вашого життя!

Леза, кулі, полум’я. Офіс почав палати. Увімкнулися сирени, зі стельових розприскувачів почала литися крижана вода. Люди застрягли між вогнем, водою і чотирма майстерними мисливцями. Усі вони були приречені.

— Я ваше останнє слово! Ваша омега! Ваш вісник миру та спокою. Прийміть мене!

Ніхто його не прийняв. Люди здебільшого ховалися та благали про милість, але вона полягала винятково у швидкості їхньої загибелі.

— Учора ви були богами! Сьогодні ви смертні! Ваша смерть — це мій вам подарунок. Прийміть її з доброчесністю та смиренністю.

Женці були такі зосереджені на своїй роботі, що жоден з них не помітив, як Рован вишмигнув з кімнати й подався до кабінету 602, а там стукотів у скляні двері, доки підійшов співробітник, якого можна було попередити про те, що на них чекає.

— Тікайте пожежними сходами, — сказав чоловікові він. — Виведіть якомога більше людей. Не ставте запитань — просто тікайте!

Якщо чоловік і мав якісь сумніви, то вони зникли, коли з іншого боку коридору почулися відчайдушні та розпачливі звуки.

Коли Ґоддард, Вольта та Хомський за кілька хвилин упоралися з кабінетом 601, вони перетнули коридор до кабінету 602, де був лише Рован, який своєю пожежною сокирою трощив комп’ютери, столи і все інше на його шляху, як і було наказано.

Женці рухалися швидше, ніж язики полум’я, і швидше, ніж потік працівників, які намагалися втекти. Вольта з Хомським заблокували двоє з трьох сходів, а Ренд дісталася головного виходу і стала там, немов воротар, винищуючи будь-кого, хто намагався втекти через парадні двері. Рухаючись крізь охоплений панікою натовп, Ґоддард поливав їх своїми ритуальними молебнями, у разі потреби змінюючи зброю, а Рован використовував свою сокиру проти всього, що могло розлетітися на друзки, і нишком скеровував усіх, кого міг, до єдиних вільних сходів.

Усе скінчилося менш ніж за п’ятнадцять хвилин. Будівля палала, гелікоптер завис над нею, а женці вийшли крізь парадні двері, ніби четверо вершників апокаліпсису Ери безсмертя.

Рован ішов позаду, волочачи свою сокиру по мармурових плитах, аж доки вона не гахнула на землю.

Перед ними стояли кілька пожежних машин, чекали амбулаторні дрони, а позаду перебували орди вцілілих. Побачивши женців на вулиці, дехто почав утікати, але багато хто залишився, бо захоплення переважило жах.

— Бачиш? — звернувся Ґоддард до Рована. — Пожежники не можуть втручатися в роботу женців. Вони дозволять згоріти цій будівлі. А наявність уцілілих співробітників дає нам потужний розголос.

Тоді він вийшов наперед і голосно звернувся до тих, хто залишився.

— Наше збирання завершене, — оголосив він. — І ми даруємо імунітет уцілілим. Вийдіть його прийняти.

Він витягнув уперед руку — ту, на якій носив перстень. Інші женці повторили жест.

Спершу ніхто не відреагував, напевно, гадаючи, що це обман. Але вже за кілька секунд наперед вийшов покритий попелом працівник, а за ним ще один, і ще, і до них схвильовано ринула вже вся юрба. Кілька перших поставали навколішки й поцілували персні женців — а коли інші побачили, що це не підступ, то кинулися вперед, оточуючи женців.

— Спиніться! — заволав Вольта. — Давайте по черзі!

Але те саме стадне почуття, через яке вони жадали втекти, тепер підштовхувало їх до тих рятівних перснів. І всі раптом забули своїх мертвих колег.

А коли юрба почала ущільнюватися та збуджуватися ще більше, Ґоддард прибрав руку, зняв перстень і передав його Ровану.

— Мене це втомлює, — сказав Ґоддард. — Візьми. Стань об’єктом поклоніння.

— Але… я не можу. Я не висвячений.

— Ти можеш ним користуватися, якщо я надам тобі статус повіреного, — розповів йому Ґоддард. — Зараз ти маєш мій дозвіл на це.

Рован надів перстень, але прикраса злітала, тому для надійності він натягнув його на вказівний палець. А тоді, як і решта женців, простягнув руку вперед.

Навалі з людей було байдуже, на який палець натягли перстень і на чиїй він руці. Вони практично перелазили одне через одного, щоб його поцілувати й подякувати за справедливість, любов та милосердя, називали хлопця «ваша честь», навіть не помічаючи, що він не жнець.

— Ласкаво просимо до життя богів, — сказав йому жнець Вольта.

А тим часом позаду них дощенту згоряла будівля.