Жнець

31 Порив неослабної дурості

Сітру проголосили живою точно за графіком: у вівторок, о 9:42 ранку, і вона перейшла від опіки Шторму під юрисдикцію Цитаделі женців.

Прокинувшись цього разу, вона почувалася набагато слабшою та не у своїй тарілці. Здавалося, її досить сильно накачали ліками, а на очі наче пелена впала. Над нею стояла медсестра, похмуро хитаючи головою.

— Вона не мала так швидко отямитися, — медсестра говорила з акцентом, і Сітра була занадто стомлена, аби розібрати, що то за вимова. — Має минути принаймні шість годин від оголошення живою до того, як вона почне комфортно почуватись. У дівчини може прорватися судина, підвести серце, і тоді нам доведеться розпочинати відродження знову.

— Я беру відповідальність на себе, — Сітра почула голос жниці Кюрі.

Дівчина повернула голову на голос, і світ навколо закрутився. Вона заплющила очі, чекаючи, доки кімната припинить обертатися. Коли в голові перестало паморочитися, вона розплющила очі й побачила, що жниця Кюрі підсунула ближче свій стілець.

— Для повного зцілення твоєму тілу потрібна ще принаймні доба, але ми не маємо часу. — Жниця Кюрі повернулася до медсестри. — Залиште нас, будь ласка.

Пробурмотівши щось іспанською, медсестра вилетіла з кімнати.

— Верховний клинок… — незграбно промимрила Сітра. — Він звинуватив мене у… у…

— Ш-ш-ш, — мовила жниця Кюрі. — Я знаю про звинувачення. Ксенократ спробував усе від мене приховати, але жнець Мандела розповів.

І коли Сітра почала чіткіше бачити, вона побачила за жницею Кюрі вікно. Удалині виднілися вкриті снігом гори, а за вікном пролітали сніжинки. Після такого Сітра на мить зробила паузу.

— Як довго я була мертва? — запитала вона.

Можливо, її падіння спричинило місяці відновлення?

— Трохи менш ніж чотири дні. — Жниця Кюрі розвернулася, щоб простежити за Сітриним поглядом. Вона повернулася до дівчини з усмішкою на вустах. — Ти перебуваєш у найпівденнішій точці Чиларгентинського регіону. У нас ще вересень не закінчився, а тут щойно почалася весна. Однак це далекий південь, тож весна тут приходить пізно.

Сітра спробувала уявити карту і прикинути, як далеко вона від дому, але сама лише спроба знову викликала запаморочення.

— Шторм вважав за потрібне забрати тебе якнайдалі від кігтів женця Ксенократа й корупції Мідмериканської Цитаделі женців. Але, за законом, їх повідомили про місце твого перебування, щойно тебе оголосили живою.

— Як ви дізналися, де я?

— Товариш товариша мого товариша працює агентом Німба. Я дізналася лише вчора і негайно сюди приїхала.

— Дякую, — сказала Сітра. — Дякую, що приїхали.

— Подякуєш, коли опинишся в безпеці. Ксенократ дізнався про місце твого перебування, щойно тебе оголосили живою, і не сумнівайся, що він повідомив місцевих женців. Я певна, що по тебе вже надіслали команду, а тому негайно треба звідси забиратися.

Сітра могла заледве рухати своїм поламаним тілом, котре ще й досі гоїлося (а наніти нескінченним потоком уливали в її систему заспокійливе), і вже точно не могла ходити. Кістки боліли, мозок наче коливався в банці, м’язи ледь не у вузли покрутило, а спроба стати на ногу принесла нестерпний біль, занадто сильний. Не дивно, що медсестра хотіла, аби вона поки що не прокидалася.

— Так не піде, — мовила жниця Кюрі й, піднявши Сітру на руки, понесла її.

Здавалося, що коридори центру відродження нескінченні, і під час кожного поштовху, в Сітри пульсувало все тіло. Вона нарешті опинилася на задньому сидінні автономного авта, і здавалося, що жниця Кюрі їде з карколомною швидкістю. Ця думка викликала в неї слабкий смішок. Дивний вираз «карколомна» для людини, яка щойно зламала собі карк, а потім і все інше, що тільки можливо. На такій швидкості поодинокі сніжинки здавалися хурделицею. Це заворожувало. Вона відчула, що її, немов у плавун, затягує в обійми сну…

…Але за мить до втрати свідомості Сітра пригадала крихту зі сну, який, можливо, їй не приснився. Розмова, що відбулась у мороці між життям і смертю.

— Зі мною розмовляв… Шторм, — змусивши себе залишатися при тямі, доки це розповість, сказала Сітра.

— Дорогенька, Шторм не розмовляє з женцями.

— Я ще була мертва… і він повідомив мені ім’я людини, яка вбила женця Фарадея.

Але не встигла Сітра сказати більше, як її затягнув той плавун.

Сітра прокинулась у хатинці й на секунду подумала, що то все була галюцинація. Шторм, центр відродження, поїздка на машині крізь снігопад… Тієї миті вона гадала, що й досі перебуває у висотній резиденції верховного клинка Ксенократа, очікуючи на початок тортур. Але ж ні — тут було інше освітлення і деревина в кабіні мала світліший відтінок. Гори за вікном були ближче, ніж раніше, і сніг уже не падав.

За кілька хвилин з’явилася жниця Кюрі, несучи на таці миску з супом.

— Ти прокинулася, добре. Сподіваюся, за ці кілька годин твоє тіло загоїлося достатньо, аби ти стала трохи зібранішою і не такою нещасною.

— Зібранішою стала, — мовила Сітра. — Не такою нещасною — ні. Просто моє нещастя перейшло в інший тип.

Лише трохи гальмуючи, Сітра сіла, і жниця Кюрі поставила їй на коліна тацю з великою мискою супу.

— Рецепт цього курячого бульйону передавався стількома поколіннями, що ніхто й не пригадає, скільки йому років, — повідала вона Сітрі.

Суп здавався цілком звичайним, але посередині миски була кругла місяцеподібна маса.

— Що це?

— Найкращий складник, — відказала жниця Кюрі. — Галушка, зроблена з мелених крихт прісного хліба.

Сітра скуштувала суп. Він був запашний, а місячна кулька виявилася незвичною і незабутньою на смак.

«Заспокійлива їжа», — подумалося Сітрі, бо страва чомусь викликала в неї відчуття цілковитої безпеки.

— Моя бабуся казала, що цим можна вилікувати застуду.

— А що таке застуда? — поцікавилася Сітра.

— Припускаю, що смертельна недуга з Ери смертності.

Було неймовірно думати, що хтось старший за жницю Кюрі лише на два покоління міг знати, як це — бути смертним: щодня боятися за своє життя, знати, що смерть — це беззаперечний факт, а не виняток. Сітрі стало цікаво, що подумала б про сучасний світ бабуся жниці Кюрі, якби знала, що її супом уже немає чого лікувати.

Доївши, Сітра набралася рішучості, аби розповісти жниці те, що мала.

— Я маю вам розказати, — почала Сітра. — Ксенократ показав мені дещо, написане, за його словами, женцем Фарадеєм. Почерк був його, але я не знаю, як він міг таке написати.

Жниця Кюрі зітхнула.

— Боюся, що таки написав.

Сітра цього не чекала.

— Ви це бачили?

Жниця Кюрі кивнула.

— Так.

— Але навіщо йому це було робити? Він казав, що я хотіла його вбити. Що я планувала жахливі речі. Це все неправда!

Жниця Кюрі трішечки усміхнулася Сітрі.

— Сітро, він не тебе мав на увазі, — пояснила вона. — Він написав це про мене.

— Коли Фарадей ще був молодшим женцем — мав усього двадцять два роки, — то взяв мене своєю ученицею, — сказала жниця Кюрі. — А я була сімнадцятирічною дівчиною, яку переповнювало почуття праведного обурення на світ, що тоді болісно трансформувався. Безсмертя стало реальністю якихось п’ятдесят років перед тим. Продовжували панувати розбрат, політичне позерство, і, якщо можеш таке уявити, — страх перед Штомом.

— Страх перед ним? Хто взагалі може боятися Шторму?

— Люди, які втрачали найбільше. Злочинці. Політики. Організації, котрі жили в добробуті за рахунок пригноблення інших. Коротше кажучи, світ змінювався, а я хотіла допомогти швидше його змінити. У нас із женцем Фарадеєм щодо цього були спільні погляди, можливо, саме тому він мене обрав. Нами обома керувала жага збиранням виполоти дрімучі зарості, аби відкрити кращий шлях для людства. Ох, Сітро, якби ти його тоді бачила… Ти бачила його лише в старшому віці. Йому подобається залишатися в такому стані, аби втримуватися від пристрастей, притаманних молодим. — Розповідаючи про свого колишнього наставника, жниця Кюрі усміхалася. — Пам’ятаю, вночі пильнувала біля його дверей, слухаючи, як він спить. Мені було сімнадцять, пам’ятаєш. У мені було ще так багато незрілості. Я гадала, що закохалася.

— Зачекайте — ви в нього закохалися?

— Втратила голову. Він був висхідною зіркою і взяв під своє крило наївну дівчину. І хоча в ті дні він збирав лише нечестивців, але робив це з таким співчуттям, що в мене щоразу тануло серце. — Жінка мала трохи сором’язливий вигляд, і було якось дивно бачити такою «сталеву» жницю Кюрі. — Однієї ночі я навіть наважилася зайти в його кімнату, вирішивши залізти до нього в ліжко та поєднатись. Але він спіймав мене посеред спальні. Ой, я вигадала якусь кволу відмовку про свою появу. Що прийшла по його порожню склянку чи щось таке. Він мені взагалі не повірив. Він знав, що я щось планувала, а я не могла дивитися йому в очі. Я гадала, він знав. Гадала, він був мудрим і бачив, що коїться в моїй душі. Але в двадцять два він був так само недосвідченим у таких речах, як і я. Він гадки не мав, що відбувається.

І тоді Сітра зрозуміла.

— Він гадав, що ви хочете заподіяти йому зло!

— Прокляття молодих жінок — дурощі, а молодих чоловіків — нетямущість. Він не помічав у моїй одержимості кохання, а вважав, що я хочу на нього напасти. Це було, м’яко кажучи, надзвичайно болючою комедією помилок. Хоча я, мабуть, розумію, як мої залицяння можна було отак сприйняти. Я була дивною дівчиною. Моя напруженість могла викликати неприязнь.

— Здається, ви переросли свою напруженість, — зауважила Сітра.

— Так. Хай там як, він записав свої параноїдальні переживання щодо мене у своєму щоденнику женця, але вже наступного дня видер ту сторінку, бо я, не втримавшись, у мелодраматичному стилі зізналась у своєму коханні. — Зітхнувши, вона похитала головою. — Я була безнадійною. А от він був джентльменом, сказав, що йому це приємно (це останнє, що хоче почути будь-яка дівчина-підліток), і намагався якомога менше мене розчарувати. Я ще два збаламучені місяці жила в його будинку та продовжувала своє навчання. А коли мене висвятили на високоповажного женця Марію Кюрі, наші дороги розійшлися. Ми могли кивнути одне одному та привітатися на конклаві. А через п’ятдесят років, коли ми обоє повернули назад і знову дивилися на світ поглядом молодих людей — але тепер нам допомагала мудрість прожитих років, — то стали коханцями.

Сітра широко всміхнулася.

— Ви порушили дев’яту заповідь.

— Ми переконували себе, що це було не так. Що ми не пара, а лише друзі з привілеями. Двоє однодумців, які поділяли неосяжний для решти стиль життя — стиль життя женця. І ми були достатньо розумні й тримали це в таємниці. Тоді він уперше показав мені ту написану та видерту ним у юності сторінку. Він зберігав той сміховинний запис у щоденнику, наче не відісланий погано складений любовний лист. Ми сім років таємно зустрічались. А потім про нас дізнався Прометей[22].

— Перший всесвітній верховний клинок?

— О, це був не просто локальний скандал — наслідки були світового масштабу. Ми постали перед Всесвітнім конклавом. Гадали, що станемо першими женцями, у яких відберуть персні та витурять з Цитаделі женців — а то й зберуть. Але в нас були настільки чудові репутації, що верховний клинок Прометей вирішив нас покарати суворо, але не найгірше. Нам присудили по сім смертей: за кожен рік наших стосунків. А після цього на наступні сімдесят років заборонили мати будь-який контакт одне з одним.

— Співчуваю, — сказала Сітра.

— Не варто. Ми на це заслуговували — і розуміли це. Ми мали стати прикладом для інших женців, які тепер двічі подумають, перш ніж дозволити коханню втручатися в обов’язки. Багато змінилося після семи смертей та сімдесяти років. Після цього ми перетворилися лише на давніх друзів.

Здавалося, що жницю Кюрі оповиває багато емоцій, але вона поскладала їх, немов замалий одяг, і зачинила шафу. Сітра підозрювала, що вона ніколи нікому про це не розповідала і, напевно, ніколи цього не повторить.

— Я б мала знати, що він так і не позбудеться тієї сторінки, — мовила жниця Кюрі. — Вони, напевно, знайшли її, коли збирали його речі.

— І Ксенократ вирішив, що він писав про мене!

Жниця Кюрі це обдумала.

— Можливо, але навряд. Ксенократ — чоловік розумний. Він міг мати підозри про походження тієї сторінки, але правда не мала значення. Він сприйняв її як засіб досягти мети. Спосіб дискредитувати тебе перед такими шанованими женцями, як жнець Мандела, який керує Інкрустаційним комітетом і гарантовано віддасть перстень учневі женця Ґоддарда, а не тобі.

Сітра хотіла гніватися на Рована, але знала: хоч там що відбувалося в його голові, конкретно до цього він не причетний.

— А чому це взагалі цікавить Ксенократа? Він же не належить до жалюгідної зграйки женців Ґоддарда. Той, здається, йому не до вподоби — а ми з Рованом узагалі не мали б його цікавити.

— Зараз у грі задіяно більше карт, ніж може здатися, — сказала жниця Кюрі. — Але ми точно знаємо, що ти мусиш переховуватися, доки нам вдасться очистити твоє ім’я навіть від натяку на якусь провину.

І саме тоді постать з’явилася біля дверей, злякавши Сітру. Вона не знала, що в хатині є ще хтось. То була жниця і, судячи з її вигляду, — напевно, власниця цієї хатини. Вона була нижча за жницю Кюрі. На мантії був заплутаний багатоколірний візерунок: червоний, чорний і бірюзовий. Матеріал нагадував вигадливо сплетений гобелен, а не тканину. Сітрі стало цікаво, чи всі чиларгентинські женці носять мантії, що, здається, зроблені власноруч і з любов’ю.

Жінка говорила іспанською, і жниця Кюрі відповідала тією ж мовою.

— Не знала, що ви розмовляєте іспанською, — мовила Сітра, коли вони залишилися наодинці.

— Я вільно розмовляю дванадцятьма мовами, — трохи гордо повідомила жниця Кюрі.

— Дванадцятьма?

Жниця Кюрі пустотливо всміхнулася.

— Побачимо, чи й ти стільки знатимеш у свої двісті дев’ятнадцять років. — Забравши тацю з Сітриних колін, вона поставила її на тумбочку біля ліжка. — Я гадала, в нас буде більше часу, але місцеві женці вже на шляху сюди. Не певна, що вони знають про місце нашого перебування, але підозрюють, що нам допомагає хтось місцевий, тому до кожної оселі женців надсилають розвідників з детекторами ДНК.

— То нам знову потрібно тікати? — Сітра поставила ноги на підлогу. У неї лише трішки боліли щиколотки. Хороший біль. — Цього разу я вже можу йти сама.

— Добре, бо тобі доведеться йти багато.

Жниця Кюрі визирнула у вікно. Там поки нікого не було, але в її голосі з’явилася напруга.

— Сітро, на жаль, я з тобою не піду. Для твого виправдання мені необхідно повернутися додому та згуртувати якомога більше женців.

— Але ж місцева Чиларгентинська Цитадель женців…

— А що вони можуть мені заподіяти? Я не порушую жодної заповіді. Вони хіба що можуть помахати мені пальчиком, щоб так більше не робила, і відмовитися прощатися, коли їхатиму в аеропорт.

— І… діставшись додому, ви муситимете розповісти всім правду про запис у щоденнику?

— Я не бачу іншого виходу. Ксенократ, звісно, наполягатиме, що я брешу, щоб тебе захистити, але більшість повірить саме мені. Сподіваюся, це присоромить його достатньо, і він відмовиться від звинувачення.

— А куди я можу піти? — поцікавилася Сітра.

— У мене є одна ідея.

Тоді, висунувши шухляду, жниця Кюрі дістала звідти грубо зіткану мішкувату сукню — такі зазвичай носили тоністки.

— Ви хочете, щоб я вдавала тоністку?

— Самотню пілігримку. Вони дуже часто зустрічаються в цій частині світу. Ти будеш безіменною та безликою мандрівницею.

Це було не найгламурніше маскування, але Сітра знала, що воно практичне. Ніхто навіть у вічі їй не гляне, боячись почути всіляку тоністську маячню. Вона ховатиметься в усіх на очах і повернеться додому перед самим Зимовим конклавом. Навіть якщо доти жниця Кюрі не очистить її імені, це не матиме значення. Вона не збиралася ховатися решту свого життя.

Тут знову забігла чиларгентинська жниця, і цього разу вона нервувала набагато більше.

— Вони тут, — сказала жниця Кюрі. Зі своєї мантії вона дістала невеличкий складений шматок паперу і втиснула його Сітрі в долоню. — Я хочу, щоб ти декуди потрапила. Ти маєш побачити одну людину — на цьому папірці записана адреса. Вважай, що це фінальна частина твого тренування.

Сітра схопила плаття, і, поки жниця Кюрі швиденько виводила її з кімнати до задніх дверей, інша жниця пішла до зброярської шафи та, немов мати, яка складає попоїсти дитині в дорогу, напхала їй цілий лантух холодної та вогнепальної зброї, яку можна було легко заховати.

— У повітці біля підніжжя пагорба стоїть публікар. Сідай у нього та рушай на північ, — звеліла жниця Кюрі.

Відчинивши задні двері, Сітра вийшла назовні. Там було холодно, але не занадто. Стерпіти можна.

— Уважно мене послухай, — мовила жниця Кюрі. — Це довга подорож, і для того, щоб дістатися місця призначення, тобі потрібно буде мати клепку в голові.

Далі жниця Кюрі почала інструктувати Сітру про те, що робити, аби здійснити подорож завдовжки в тисячі миль. Але вона обірвала свою промову, почувши, як перед будинком зупинилось авто.

— Іди! Ти будеш у безпеці, доки рухатимешся.

— А що мені робити, коли туди дістануся?

Жниця Кюрі поглянула на неї твердим поглядом і не дала жодної інформації, але мовила слова з відчуттям великої важливості. Тоніст би назвав таке «резонансом».

— Коли дістанешся туди, то знатимеш, що робити.

А тоді почувся вже знайомий звук гатіння у двері.

Сітра неслася засніженим пагорбом донизу, ухиляючись від сосен у себе на шляху. Біль у кінцівках нагадував, що до цілковитого зцілення їй варто було зачекати ще кілька годин. Вона знайшла повітку, а там, як і обіцяла жниця Кюрі, стояв публікар. Коли вона сіла в авто, воно завелось, а бортовий комп’ютер попросив назвати кінцевий пункт призначення. Їй вистачило розуму не сказати повної адреси.

— На північ, — сказала йому вона. — Просто на північ.

Машина рушила, і Сітра почула, як щось вибухнуло, а потім ще раз. Озирнувшись, вона побачила лише чорний дим, що почав підійматися над верхівками дерев. Її оповив жах. На дорогу позаду крізь дерева прорвався чоловік у мантії, схожій на ту, що була на подрузі жниці Кюрі. Вона бачила його лише якусь мить, а тоді дорога різко повернула, і він зник з поля зору.

Сітра поглянула на аркуш від жниці Кюрі, лише коли публікар виїхав з гірського серпантину на трасу. На мить їй здалося, що кістки знову розтрощились, але це відчуття минуло, а натомість з’явилася змучена рішучість. Тепер вона розуміла.

«Коли дістанешся туди, то знатимеш, що робити».

Так, вона точно знатиме. Вона ще мить очей не зводила з того шматка паперу. Їй потрібно було вивчити лише адресу, бо ім’я Сітра вже знала.

Ґеральд Ван Дер Ґанс.

До неї звертався Шторм, а тепер і жниця Кюрі. Сітра мала пережити довгу подорож і багато зробити після неї. Вона не могла збирати, але могла помститися. Вона так чи інакше могла знайти спосіб здійснити правосуддя для цього вбивці женця. Вона ніколи не була такою вдячною за цілий лантух зброї.

Ця справа була занадто делікатною для того, щоб просто передати її розв’язання в руки Гвардії клинка, — і хоча жнець Сан-Мартін[23] терпіти не міг, коли його використовували як звичайного агента органів правопорядку, та знав, що якщо спіймає цю мідмериканську дівчинку, то це стане неабияким досягненням. Він знав, що вона там, ще до того, як постукав у двері. Його напарник — аж надто завзятий молодший жнець Белло[24], — щойно вийшовши з авта, увімкнув детектор ДНК, і той спрацював.

Сан-Мартін підійшов до хатини, діставши зброю — пістолет, який йому подарував наставник ще в день посвячення. Він усі збирання здійснював цією зброєю — і хоча не очікував сьогодні тут когось збирати, але, маючи зброю, почувався цілісним. Окрім того, зброя може стати в пригоді для чийогось затримання (хоча його попередили, щоб нікого — і особливо дівчину — не вводив у стан тимчасової смерті, бо саме так і виникла та проблема, яку він тепер намагався розв’язати).

Він гатив і гатив у двері. Уже готувався їх вибити, як йому відчинила сама жниця Марія Кюрі. Сан-Мартін намагався не втратити голови від цієї зустрічі. Marquesa de la Muerte була всесвітньовідомою завдяки своїм давнім діям. Вона не лише на півночі була живою легендою.

— Тут є дзвінок, чи ви не помітили? — вона говорила такою ідеальною іспанською, що це шокувало женця Сан-Мартіна. — Ви приїхали на обід?

Він на якусь мить почав заїкатися, погіршуючи своє становище, а тоді повернув розмову в бажаному напрямку.

— Ми прийшли по дівчину, — сказав він. — Ми вже знаємо, що вона тут.

І він показав на Белло, чий детектор ДНК миготів червоним.

Кюрі з таким авторитетом глянула на піднятий Сан-Мартіном пістолет і видала своє «хмм», що він майже мимоволі почав опускати зброю.

— Вона тут була, — мовила жниця, — але раніше. А зараз на шляху до антарктичного курорту, щоб трохи покататися на лижах. Хоча, якщо поквапитесь, то можете встигнути на її рейс.

Представники Чиларгентинської цитаделі женців не вирізнялися почуттям гумору, і жнець Сан-Мартін не був винятком. Він навіть легенді не дозволить брати себе на кпини. Він проштовхнувся повз неї до хатини, де його так само зухвало зустріла місцева жниця, чийого імені він не міг пригадати.

— Шукайте скільки завгодно, — заговорила друга жниця, — але якщо бодай щось зламаєте…

Вона не договорила, бо, як завжди надміру старанний, Белло вирубав її кийком-шокером.

— Невже це справді було необхідно? — дорікнула жниця Кюрі. — Ви ж прийшли схопити мене, а не бідолашну Єву.

Керуючись інтуїцією, Сан-Мартін пішов до задніх дверей і, звісно ж, знайшов на снігу відповідні відбитки взуття.

— Вона втекла! — повідомив він Белло. — Apura![25] Вона не могла далеко забігти.

Жнець Белло, мов хорт, кинувся переслідувати її по засніженому пагорбу і зник поміж дерев.

Сан-Мартін повернувся всередину, поспішаючи до парадних дверей. Той пагорб оповивала дорога. Якщо її пішки не наздожене Белло, то, можливо, Сан-Мартін випередить дівчину на авті. Однак вихід перегородила жниця Кюрі. Він знову підняв зброю, а вона дістала у відповідь свою: пістолет з таким широким дулом, що у барабан можна було запхати м’яч для гольфу. Мінометний пістолет. Проти такого в нього було щось на кшталт дитячої іграшки, але навіть попри це він не опустив свій пістолет.

— Верховний клинок надав мені особливий дозвіл у разі необхідності у вас стріляти, — попередив її він.

— А в мене немає жодних дозволів, — сказала жниця Кюрі, — але буду більш ніж рада зробити те саме.

Вони довгенько постояли лицем до лиця, а потім жниця Кюрі повернула пістолет у напрямку дверей і вистрілила.

Перед вікнами хатини щось рвонуло, і Сан-Мартіна кинуло на землю вибуховою хвилею… А жниця Кюрі ледь здригнулася, продовжуючи стояти на порозі. Продершись до дверей, Сан-Мартін побачив, що постріл з мінометного пістолета перетворив його машину на згарище.

Тоді вона знову вистрілила, цього разу знищивши вже своє авто.

— Отепер вам доведеться залишитися на обід.

Поглянувши на два палаючі транспортні засоби, він зітхнув, знаючи, що сьогоднішній провал перетворить його на посміховисько. Він подивився на жницю Кюрі — на її схожі на сталь сірі очі, на те, як вона спокійно контролює ситуацію, — і усвідомив, що взагалі не мав шансу проти Marquesa de la Muerte. Йому залишалося дивитися на неї з осудом.

— Дуже погано! — пригрозивши пальцем, сказав він. — Дуже, дуже погано!