Жнець

7 Мистецтво вбивства

— Упродовж року зі мною, — розповідав жнець Фарадей Рованові та Сітрі, — ви навчитеся користуватися різноманітними ножами, влучно стріляти з більш ніж десятка видів вогнепальної зброї, отримаєте практичні знання з токсикології, а ще розпочнете тренування з найнебезпечніших бойових мистецтв. Ви, звісно, не станете майстрами в цих речах — для цього потрібні роки, — але отримаєте базові навички, які потім зможете розвивати.

— Навички, що стануть зайвими для того, кого ви не оберете, — зауважила Сітра.

— Жодні наші знання не бувають зайві, — сказав їй жнець.

І хоча дім женця був скромно обставлений і не мав декору, там була одна дивовижна річ — зброярня. Раніше то був гараж старого будинку, але тепер на стінах розташувалася величезна колекція зброї женця. На одній стіні висіли ножі, на іншій — вогнепальна зброя. Третя стіна нагадувала аптечну полицю, а на четвертій були більш старовинні предмети. Майстерно вирізьблені луки, сагайдак зі стрілами з обсидіановими гостряками, лячно великі арбалети, навіть булава — хоча було важко уявити, як жнець Фарадей убиває когось булавою. Вони вирішили, що четверта стіна — то такий собі музей, але все ж не були певні в цьому стовідсотково, і це трохи хвилювало.

Розпорядок дня був досить суворий. Рован і Сітра тренувалися працювати з ножами та палицями, спарингуючи з женцем, який, попри вік, виявився навдивовижу сильним і метким. Вони вчилися стріляти на спеціальному стрільбищі для женців та їхніх учнів, де заборонена для загалу зброя була не лише дозволена, але її використання навіть заохочувалося. Вони вивчили основи бокатору чорної вдови — смертоносної версії стародавнього камбоджійського бойового мистецтва, спеціально розробленого для Цитаделі женців. Це їх дуже виснажувало, але робило сильнішими, ніж будь-коли раніше.

Однак фізичні тренування складали тільки половину режиму. У центрі зброярні стояв старовинний дубовий стіл — однозначно реліквія Ери смертності. Саме за цим столом жнець Фарадей щодня по кілька годин навчав їх тонкощів роботи женця.

Вони розвивали розум, вивчали історію та хімічний склад отрут, а також мали щодня робити записи у своїх учнівських щоденниках. Ніхто з них навіть не уявляв, що існує так багато інформації про смерть.

— Історія, хімія, письмо — це ж наче навчання в школі, — жалівся Сітрі Рован, бо не насмілювався поскаржитися женцеві Фарадею.

А на додачу — збирання.

— Для кожного женця встановлюється квота на збирання у двісті шістдесят убивств на рік, — розповів жнець Фарадей, — у середньому п’ять на тиждень.

— Тож у вихідні ви не працюєте, — пожартував Рован, намагаючись додати до розмови трохи нервової легковажності.

Але Фарадея це не розвеселило. Він серйозно сприймав усе, що стосується збирання.

— Коли я нікого не збираю, то ходжу на похорони та проводжу дослідження, готуючись до майбутніх збирань. У женців — тобто хороших женців — нечасто бувають вихідні.

Рован із Сітрою ніколи навіть не думали, що не всі женці хороші. Панувала загальна думка, що женці мають найвищі моральні й етичні стандарти. Вони чинять мудро й чесно. Навіть ті з них, хто хоче стати знаменитістю, заслуговують на це своїми діяннями. А ідея, що деякі женці можуть бути не настільки достойними, як жнець Фарадей, навіть у голові не вкладалася його новим учням.

Сітру ніколи не полишав той первісний стан шоку від збирання. І хоча після того першого дня жнець Фарадей більше не просив їх брати участь у припиненні чийогось життя, було складно пережити навіть співучасть. Кожна передчасна смерть була замотана у власний саван жаху, наче те жахіття, що повторюється знову і знову, ніколи не втрачаючи сили. Вона гадала, що з часом втратить чутливість до цього процесу — звикне, як звикають до роботи. Але цього не трапилося.

— Це означає, що я зробив мудрий вибір, — сказав їй жнець Фарадей. — Якщо ти не мусиш постійно засинати зі сльозами на очах, то не маєш достатньо співчуття, щоб бути женцем.

Вона сумнівалася, що Рован засинає зі сльозами на очах. Він один з тих, хто не демонструє своїх емоцій. Вона не могла його розгадати. Він непроникний, і це її хвилювало. Чи, може, він настільки прозорий, що вона дивиться крізь нього? Сітра точно не знала.

Вона досить швидко усвідомила, що жнець Фарадей дуже винахідливий у методах збирання. Він ніколи двічі не повторював один метод.

— Але хіба у своїй роботі женці не дотримуються відповідних ритуалів? — запитала в нього Сітра. — Тобто чому не робити абсолютно однакові збирання?

— Так, але кожен з нас обирає власний шлях, — сказав їй він. — І власний кодекс поведінки. Я волію сприймати кожного зібраного мною як особистість, яка заслуговує на унікальний кінець.

Він окреслив для них сім базових способів убивства.

— Найпоширеніші три — ніж, куля і груба сила. Наступні три — задушення, отрута і катастрофічна індукція, як-от смерть від електричного струму чи вогню (до речі, вогонь я вважаю жахливим способом збирання й нізащо ним не скористаюсь). Останній спосіб — беззбройний, саме для цього ви ходите на тренування з бокатору.

Він пояснив: щоб бути женцем, особа має добре володіти всіма цими способами. Сітра усвідомила, що «добре володіти» передбачає участь у різноманітних типах збирання. То він змусить її натискати на гачок? Бити ножем? Махати биткою? Їй хотілося вірити, що вона на таке не здатна. Вона відчайдушно хотіла вірити, що не годиться бути жницею. Уперше в житті вона хотіла зазнати невдачі.

У Рована були змішані почуття з цього приводу. Високий рівень етики й моралі женця Фарадея підтримував у Ровані прагнення до мети — але тільки в присутності женця. Залишаючись наодинці зі своїми думками, Рован усе ставив під сумнів. У його пам’яті закарбувалось обличчя жінки, коли вона, хоч і переповнена страхом, покірно розтулила рота, щоб прийняти отруту. Вираз її обличчя, коли вона розкусила пігулку.

«Я співучасник найдавнішого на світі злочину, — казав він собі під час найсамотніших митей. — І далі буде тільки гірше».

Хоча щоденники женців доступні для загалу, учень ще має право на конфіденційність. Жнець Фарадей дав Рованові й Сітрі по одному тому грубого пергаменту в білій шкіряній палітурці. Рованові це нагадало середньовічну реліквію. Його б не здивувало, якби Фарадей доповнив ті щоденники пером. Однак їм милостиво дозволили користуватися звичайним письмовим приладдям.

— Щоденник женця зазвичай виготовляють з ягнячого пергаменту та дитячої шкіри.

— Я так розумію, «дитяча» шкіра саме з козеняти, — мовив Рован, — а не людської дитини.

Він нарешті розвеселив женця. Сітру це, здається, роздратувало — наче він вийшов уперед. Рован знав, що хоч як вона ненавидить ідею бути жницею, але всіма способами цього домагатиметься — просто так влаштована. Змагальність закладена в її ДНК; вона не може себе стримати.

Рованові вдавалося набагато краще обирати, які битви йому потрібні. Він міг змагатися в разі необхідності, але нечасто брав участь у дріб’язкових перегонах аби за чим. Він роздумував, чи здобуде завдяки цьому перевагу над Сітрою. А ще роздумував, чи це йому потрібно.

Бути женцем — то не його життєвий вибір. Він узагалі поки що не робив життєвих виборів і навіть гадки не мав, щó обере для свого вічного майбутнього. Але тепер, коли його почали навчати на женця, хлопець став відчувати, що може підійти для цієї посади. Якщо жнець Фарадей вирішив, що він здатний на моральному рівні виконувати таку роботу, то, можливо, так і є.

А от щоденник Рован ненавидів. Він звик тримати свої роздуми при собі, живучи у великій родині, де нікого особливо не цікавили його думки чи слова.

— Не бачу, в чому тут проблема, — прокоментувала Сітра, коли вони працювали одного вечора над своїми щоденниками. — Ніхто, крім тебе, його ніколи не читатиме.

— То навіщо його взагалі писати? — гаркнув у відповідь Рован.

Сітра зітхнула, наче розмовляючи з дитиною.

— Це щоб підготуватися писати офіційний щоденник женця. Відповідно до шостої заповіді, той з нас, хто отримає перстень, буде за законом зобов’язаний робити щоденні записи.

— Я певен, його ніхто не читатиме, — додав Рован.

— Але люди можуть його читати. Архіви женців доступні для всіх.

— Ага, як і Шторм. Люди можуть що завгодно читати, але ніхто цього не робить. Лише граються в ігри та дивляться на голограми котів.

Сітра знизала плечима.

— Тим паче не варто хвилюватися з приводу його написання. Якщо він загубиться серед мільярдів інших сторінок тексту, ти можеш просто вести перелік покупок чи писати, що їв на сніданок. Усім буде байдуже.

Але Рованові було небайдуже. Якщо він таки почне писати — якщо справді піде шляхом женця, — то або робитиме це як слід, або не робитиме взагалі. Поки що він дивився на цю болісно порожню сторінку і схилявся до варіанта «не робитиме взагалі».

Він спостерігав, як пише Сітра, цілковито занурившись у свій щоденник. Він не міг прочитати її записи зі свого місця, але бачив, що в неї красивий почерк. Вона, певно, вчилася каліграфії в школі. Це один з тих предметів, який обирають для того, щоб здаватися кращими за решту. Латина — теж такий предмет. Якщо він таки стане женцем, то, напевно, муситиме навчитися писати прописом, а поки що йому залишалося писати неохайними друкованими літерами.

Йому було цікаво, чи поладнали б вони з Сітрою, якби вона ходила в його школу? Вони б, напевне, навіть не були знайомі. Вона досить активна дівчина, а Рован уникав будь-якої шкільної активності. Кола їхнього спілкування були настільки далекі, як Юпітер і Марс на нічному небі. Одначе тепер вони потрапили у взаємодію. Не зовсім друзі — перш ніж розпочати це спільне навчання, вони не мали можливості розвинути дружні стосунки. Вони напарники, вони суперники — і Рованові ставало дедалі складніше зрозуміти свої почуття до неї. Він лише знав, що йому до вподоби спостерігати, як вона пише.

Жнець Фарадей вів сувору політику: не спілкуватися з рідними. «Під час навчання це небажано». Сітрі було важко дотримуватися цього правила. Вона сумувала за батьками, а ще більше — за братом Беном, і це її дивувало, бо вдома вона ніколи не мала особливого терпіння до нього.

А Рован досить легко переживав розлуку з батьками.

— Вони набагато більше будуть раді своєму імунітету, ніж тому, що я буду з ними, — розповів він Сітрі.

— Та невже? — відреагувала Сітра. — То я маю тебе пожаліти?

— Зовсім ні. Можеш позаздрити. Так мені простіше облишити своє старе життя.

Та одного разу жнець Фарадей таки порушив своє правило. Десь після першого місяця навчання він дозволив Сітрі відвідати весілля її тітки. І хоча всі присутні були в сукнях та смокінгах, жнець Фарадей не дозволив Сітрі одягтися так само: «Щоб ти не почувалася частиною того світу». Це подіяло. Вона почувалася сторонньою, ходячи в повсякденному одязі серед усіх тих розкошів, а учнівська пов’язка на руці все лише погіршувала. Можливо, тому Фарадей і дозволив їй піти — щоб різниця між її минулим і теперішнім стала цілковито чіткою.

— І як воно? — поцікавилась у неї кузина Аманда. — Збирання і все інше. Це огидно?

— Ми не можемо про це говорити, — сказала їй Сітра.

Вона збрехала, але лише тому, що зовсім не хотіла обговорювати збирання, наче якусь шкільну плітку. Однак їй варто було підтримувати розмову, бо Аманда була однією з небагатьох присутніх, хто з нею розмовляв. Багато хто скоса на неї зиркав, і люди говорили про неї, коли гадали, що вона не дивиться, — але майже всі сахалися, наче дівчина підхопила болячку з Ери смертності. Можливо, якби вона вже отримала перстень, то, сподіваючись на імунітет, вони б намагалися підлещуватись, але в статусі учня вона всіх лише лякала.

Брат був більш ніж стриманий, і навіть з мамою було ніяково розмовляти. Вона питала стандартні речі, як-от: «Ти там нормально харчуєшся?», «Ти достатньо спиш?»

— Я так розумію, з тобою живе хлопець, — мовив тато.

— У нього власна кімната, і він узагалі мною не зацікавлений, — відповіла йому вона, і було досить соромно це визнати.

Сітра висиділа весільну церемонію, але, не в змозі більше це терпіти, перед початком банкету відкланялась і, скориставшись публікаром, повернулася до будинку женця Фарадея.

— А ти рано повернулася, — побачивши її, зауважив жнець Фарадей. Він удавав подив, проте заздалегідь поставив її столовий прибор для вечері.