Жнець

36 Тринадцяте вбивство

Ґоддард саме закінчував свою жахливу роботу в каплиці святилища. Надворі вже почав стихати лемент, бо Ренд і Хомський теж закінчували. З іншого боку дворика палала будівля. Крізь розбиті вітражі каплиці просочувалися дим та холодне повітря. Ґоддард стояв спереду, біля олтаря, де були блискучий двозубець і миска з брудною водою.

У каплиці залишився живим тільки один тоніст. То був лисуватий чоловік, чиє вбрання трохи відрізнялося від одягу навколишніх мерців. Ґоддард тримав його однією рукою, а другою — меча. Обернувшись, він побачив Рована й усміхнувся.

— О, Роване! Саме вчасно, — радісно мовив він. — Я залишив для тебе вікарія.

Вікарій тоністів демонстрував радше зневагу, а не страх.

— Ваші сьогоднішні дії лише допоможуть нашій меті, — сказав він. — Мученики свідчать набагато краще за живих.

— Заради чого ви станете мучениками? — вищирився Ґоддард і постукав лезом об величезний камертон. — Заради цього? Я б посміявся, якби не відчував такої огиди.

Рован підійшов ближче, ігноруючи всю ту різанину навколо нього і зосереджуючись лише на Ґоддардові.

— Відпустіть його, — мовив Рован.

— Навіщо? Ти надаєш перевагу рухомій цілі?

— Краще без цілі.

Ґоддард нарешті зрозумів. Він вишкірився, наче Рован щойно сказав щось кумедне та чудернацьке.

— Невже наш хлопчик має дрібку заперечення?

— Вольта мертвий, — повідомив йому Рован.

Радість Ґоддарда потьмяніла, але лише на мить.

— На нього напали тоністи? Вони дорого за це заплатять!

— Не вони, — Рован навіть не намагався приховати ворожість у голосі. — Він сам себе зібрав.

А це вже призупинило Ґоддарда. Вікарій почав пручатись, і Ґоддард ударив ним об кам’яну чашу достатньо сильно, щоб вирубати, і чоловік упав на підлогу.

— Вольта був найслабшим з нас, — сказав Ґоддард. — Я не дуже здивований. Я з радістю віддам тобі його місце після твоєї посвяти.

— Я цього не робитиму.

Ґоддард якусь мить оцінював Рована. Читав його. Це було якесь насильство. Ґоддард проник у його голову — навіть глибше, у душу, — а Рован не знав, як його звідти вигнати.

— Роване, я знаю, що ви з Алессандро дружили, але ви з ним дуже різні, повір мені. У ньому не було голоду. А в тобі є. Я бачив це у твоїх очах. Я бачив, яким ти стаєш під час тренувань. Живеш однією миттю. Кожне твоє вбивство ідеальне.

Рован усвідомив, що не може відвести погляду від Ґоддарда, який тепер відклав свій меч і широко розкинув руки, наче пропонуючи рятівні обійми. У відблисках далекої пожежі сліпуче сяяли діаманти на його мантії.

— Нас могли б називати посланцями смерті, — сказав Ґоддард, — але засновники вирішили за краще назвати нас женцями, бо працюємо заради блага безсмертного людства. Роване, ти чудовий жнець. Твоя зброя гостра й точна. А коли б’єш, то це розкішне видовище.

— Перестаньте! Це неправда!

— Ти знаєш, що правда. Роване, ти для цього народився. Не відмовляйся від такої можливості.

Вікарій почав стогнати, отямлюючись. Ґоддард змусив його стати.

— Збери його, Роване. Не опирайся. Збери його негайно. І насолодися цим.

Дивлячись у затуманені напівсвідомі очі вікарія, Рован ще міцніше схопив рукоятку свого меча. Навіть стоячи на місці, він не міг ігнорувати силу течії.

— Ви монстр! — заволав Рован. — Та ще й найгіршого типу, бо не просто вбиваєте, а ще й перетворюєте інших на таких самих.

— Тобі просто бракує перспективи. Здобич завжди вважає хижака монстром. Газель сприймає лева як демона. Орел є втіленням зла для миші.

Продовжуючи міцно тримати вікарія, Ґоддард підійшов на крок.

— Роване, ти будеш орлом чи мишею? Ширятимеш у повітрі чи тікатимеш? Бо сьогодні є лише два варіанти.

У Рована паморочилося в голові. Запах крові й дим, що просочувався крізь розтрощені вікна, збивали його з пантелику, й думки почали плутатися. Вікарій нічим не відрізнявся від щоденних Рованових цілей на тренуваннях — і він на мить перенісся на галявину, урок з відточування методів убивства. Рован вийняв з піхов меч і пішов уперед, відчуваючи жагу, живучи цією миттю, як і казав Ґоддард. І ця жага подарувала йому таке відчуття свободи, що навіть важко описати. Він багато місяців для цього тренувався і тепер нарешті зрозумів, чому Ґоддард завжди змушував Рована відпускати останню жертву, зупиняючи за мить до завершального удару.

Він готував його до цього дня.

Сьогодні він нарешті матиме завершення і з цього дня, коли в майбутньому йтиме на збирання, аж до останнього об’єкта продовжуватиме бити, різати чи стріляти.

Навіть не обдумавши цього, не переконавши себе зупинитися, він кинувся до вікарія і нарешті досягнув завершення, увіткнувши меча, приклавши всю свою силу.

Чоловік зойкнув і, спотикаючись, відійшов убік. Він залишився неушкодженим.

Бо Рован аж по руків’я загнав меч у свою справжню ціль — женця Ґоддарда.

Рован опинився надзвичайно близько до нього. За кілька дюймів від його обличчя. Він дивився в широко розплющені, наповнені шоком очі Ґоддарда.

— Я такий, яким ви мене зробили, — сказав Рован. — І маєте рацію: я цим насолодився. Я отримав від цього більше насолоди, ніж від будь-чого в житті. — Тоді він вільною рукою зняв Ґоддардів перстень. — Ви не заслуговуєте носити це. І не заслуговували ніколи.

Ґоддард розтулив рота, аби щось сказати, — можливо, видати красномовний монолог, — але Рован його не слухав. Він відступив, виймаючи меча з Ґоддардового черева, і, широко розмахнувшись, відрубав йому одним ударом голову. Скотившись, вона опинилася в чаші з брудною водою, наче посудина для цього там і стояла.

Решта Ґоддардового тіла мляво впала на землю, і в той наповнений тишею момент Рован позаду себе почув:

— Що ти накоїв?!

Повернувшись, Рован побачив, що на вході до каплиці стоять Хомський і Ренд.

— Та тебе ж зберуть, щойно його оживлять!

Рован згадав свій тренувальний досвід. «Я — зброя», — сказав собі він. І тієї миті він таки був смертельною зброєю. Хомський і Ренд захищалися, й хоча вони були гарними бійцями, але не могли встояти проти такої гострої та точної зброї. Рован глибоко порізав Ренд, але вона зуміла вибити його меча влучним прийомом бокатору. Рован відповів не менш ефективним ударом ноги, зламавши їй хребта. Хомський підпалив вогнеметом Рованову руку, але той покотився по землі, загасивши полум’я, а тоді схопив з олтаря тональний молоток і почав бити ним Хомського, як Тор своїм молотом, знову і знову, наче відбиваючи годину, аж доки вікарій не схопив його за руку:

— Досить, синку. Він мертвий.

Рован кинув молоток. Він лише тепер послабив свій внутрішній захист.

— Ходи зі мною, синку, — сказав чоловік. — Ти можеш зостатися з нами. І ми заховаємо тебе від Цитаделі женців.

Рован поглянув на простягнуту чоловіком руку, але навіть зараз пригадав слова Ґоддарда. «Орел чи миша?» Ні, Рован не тікатиме й не ховатиметься. Він ще не закінчив.

— Тікайте звідси, — сказав чоловікові він. — Знайдіть уцілілих, якщо вони залишились, і тікайте — якомога швидше.

Чоловік ще мить на нього дивився, а тоді повернувся і вийшов з каплиці. А коли той зник, Рован ухопив вогнемет і взявся за справу.

На вулиці вже з’явилися пожежні авта, а правоохоронці стримували натовп. Тепер палав увесь монастир, і хоча пожежники вже кинулися гасити полум’я, їх зупинив юнак, що вийшов з головних воріт.

— Це робота женців. Не втручайтеся, — сказав він.

До нього підійшов капітан пожежників, який чув про підпали женців, але сам ніколи з ними не стикався. У цьому випадку щось здавалося неправильним. Так, хлопчина був одягнений у мантію женця — темно-синю, інкрустовану діамантами, — але вона була явно не його розміру. Побачивши, як полум’я з загрозливою швидкістю пожирає комплекс, капітан послухався своєї інтуїції. Цей малий точно не є женцем, і він не стане їм на заваді.

— Геть з дороги! — зневажливо кинув малому він. — Повернися до решти і дай нам виконати свою роботу.

Тоді хлопчина почав рухатися з блискавичною швидкістю. Капітан відчув, як у нього з-під ніг зникла земля. Він приземлився на спину, і малий раптом опинився на ньому, болісно тиснучи коліном капітанові на груди і так міцно стискаючи рукою горло, що майже повністю перекрив трахею. Хлопчик раптом уже зовсім не здавався хлопчиком. А набагато більшим. І набагато старшим.

— Я СКАЗАВ, ЩО ЦЕ РОБОТА ЖЕНЦІВ, І НЕ ВТРУЧАЙТЕСЬ, БО Я ЗБЕРУ ВАС ТУТ І ЗАРАЗ!

Капітан пожежників зрозумів, що жахливо помилився. Лише жнець може бути настільки самовпевненим і так контролювати ситуацію.

— Так, ваша честе, — прохрипів капітан. — Пробачте, ваша честе.

Жнець підвівся, дозволивши капітану зіп’ятися на ноги. Той наказав відступити своєму загону, а вони бачили, як їхнього капітана так ефективно вклали на землю, тож не ставили зайвих питань.

— Можете захищати інші будівлі, якщо вони опиняться під ризиком загоряння, — сказав юний жнець, — але весь цей комплекс має згоріти дощенту.

— Зрозумів, ваша честе.

Тоді жнець простягнув руку з перснем, і капітан поцілував його з такою силою, що аж зуба надламав.

Одягнувши закривавлену мантію женця Ґоддарда, Рован відчував неабияку огиду, але мантія потрібна для цієї ролі. Він діяв набагато переконливіше, ніж гадав. Він сам себе лякав.

Тепер пожежники звернули всю свою увагу на прилеглі будівлі, поливаючи найближчі дахи антивогневою сумішшю зі шланга. Рован опинився один між палаючим монастирем і юрбою, яку стримували правоохоронці. Він залишався там, аж доки завалився шпиль і в полум’я впала величезна виделка з його верхівки. Після її зіткнення з землею почулося скорботне гудіння.

«Я став чудовиськом з чудовиськ, — спостерігаючи за пожежею, подумав він. — Нищителем левів. Катом орлів».

І Рован, намагаючись не наступити на мантію, пішов геть з цього пекла, що залишить від женця Ґоддарда і його послідовників хіба обвуглені кістки, які буде неможливо відновити.