Жнець

16 Доглядальник басейну

На порозі маєтку одного посадовця стояв жнець. Насправді їх там було четверо, хоча інші троє відігравали другорядну роль, дозволивши бути головним чоловікові в яскраво-синій мантії.

Посадовець був наляканий — та ні, нажаханий, — але він піднявся кар’єрними щаблями, тримаючи емоції при собі. Він мав гострий розум, неперевершено кам’яний вираз обличчя. Він не дозволить собі злякатися смерті, що прийшла на його поріг, навіть якщо ця смерть одягнена в інкрустовану діамантами мантію.

— Я здивований, що ви дісталися парадного входу і мене про це не попередила охорона на воротах, — цілком безтурботно мовив він.

— Вони б вас попередили, але ми їх зібрали, — повідомив один з трьох женців позаду — жінка в зеленому, з паназійським корінням.

Посадовець не дозволить, щоб його настрахали цим.

— О, то вам потрібно, аби я надав їхні персональні дані, щоб повідомити їхні родини.

— Не зовсім, — сказав головний жнець. — Ми можемо зайти?

І оскільки посадовець знав, що не має права відмовити, він відступив назад.

Жнець з діамантами на одязі зайшов усередину разом зі своїми різнокольоровими послідовниками, і всі почали оглядати недооцінену пишноту маєтку.

— Я високоповажний жнець Ґоддард. А це мої молодші колеги — женці Вольта, Хомський та Ренд.

— Нічогенькі мантії, — прокоментував посадовець, якому ще вдавалося успішно приховувати свій страх.

— Дякую, — мовив жнець Ґоддард. — Бачу, ви маєте гарний смак. Мої компліменти декоратору.

— Це моя дружина, — розповів він і скривився всередині, бо привернув увагу цих носіїв смерті до своєї дружини.

Жнець Вольта — у жовтій мантії, з африканськими рисами — пройшовся грандіозним холом, зазираючи в арки, що вели в різні частини маєтку.

— А тут чудовий фен-шуй, — зауважив він. — У такому великому будинку дуже важливо мати хороший потік енергії.

— Гадаю, тут є басейн досить непоганого розміру, — озвався той, що носив вогняну мантію з рубінами. Жнець Хомський[12]. Він був білявий, блідий, мав грубі риси обличчя.

Посадовець задумався, чи вони отримували задоволення, розтягуючи цю зустріч. І чим більше він підігравав, тим більше вони здобували влади, тож він вирішив перейти до суті, перш ніж розсиплеться його бравада.

— Чи можу я дізнатися про ваші справи в моєму домі?

Жнець Ґоддард на нього глянув, але питання проігнорував. Він махнув своїм підлеглим, і двоє з трьох пішли. Той, що в жовтому, піднявся звивистими сходами, жінка в зеленому пішла досліджувати решту першого поверху. А блідий молодик у помаранчевому залишився. Він був найбільшим з них усіх і, можливо, охороняв їхнього лідера — якщо комусь насправді вистачить розуму напасти на женця.

Посадовець почав гадати, де зараз його діти. Може, з нянею в задній частині будинку? Чи нагорі? Він точно не знав, але останнє, чого хотів, — це щоб женці без нагляду блукали його будинком.

— Зачекайте! — мовив він. — Чому б ви сюди не прийшли, я певен, що ми можемо досягти якогось порозуміння. Ви ж знаєте, хто я, правда?

Замість поглянути на чоловіка, жнець Ґоддард зосередив свою увагу на одній з картин, що висіла у фойє.

— Хтось достатньо заможний, щоб бути власником полотна Сезанна.

А можливо, він не знав? Що, коли їхня поява тут не запланована, а випадкова? Женці мали випадково робити свій вибір, але така випадковість? Дамба, що стримувала його страх, почала тріщати по швах.

— Прошу, — мовив посадовець, — я Максим Ізлі — це ім’я має для вас хоч якесь значення?

Жнець поглянув на нього без краплини впізнання. А відреагував якраз жнець у яскраво-помаранчевій мантії.

— Той, хто керує «Регенезисом»?

І Ґоддард нарешті його впізнав.

— О, точно — ваша компанія є другою в переліку поворотної індустрії.

— Ми вже незабаром будемо першими, — рефлекторно похвалився Ізлі. — Відразу після презентації нашої технології, котра дозволяє проводити клітинну регресію нижче за двадцять один рік.

— Деякі мої друзі користувалися вашими послугами. От я ще не повертав назад.

— Ви можете першим скористатися нашою новою процедурою.

Ґоддард розсміявся та повернувся до свого колеги.

— Можеш уявити мене підлітком?

— Нізащо.

І чим більше вони веселилися, тим більше починав боятися Ізлі. Його відчай уже не було сенсу приховувати.

— Має ж бути те, чого ви хочете, — якась цінність, яку я можу вам запропонувати…

І Ґоддард нарешті розкрив карти.

— Я хочу ваш маєток.

Ізлі втримався, щоб не сказати: «Пробачте?», бо та фраза була надзвичайно чіткою. Це була просто зухвала вимога. Проте Максим Ізлі був чудовим посередником.

— У моєму гаражі є понад десяток автотранспортних засобів Ери смертності. Кожен з них безцінний. Ви можете взяти собі будь-який. Та навіть усі.

Жнець підійшов ближче, і до шиї Ізлі — праворуч від його адамового яблука — раптом притисли лезо. Він узагалі не помітив, як жнець дістав зброю. Дія була такою миттєвою, що здавалося, наче лезо просто нізвідки виникло біля його сонної артерії.

— Можу уточнити, — спокійно сказав Ґоддард. — Ми тут не для обміну чи торгів. Ми женці, а це означає, що ми за законом можемо забрати будь-що бажане. І ми заберемо будь-чиє життя, якщо захочемо. Отак просто. А ти не маєш тут жодної влади. Я чітко висловлююсь?

Ізлі кивнув, а в процесі відчув, як лезо майже зачепило його шкіру. Вдовольнившись реакцією, Ґоддард прибрав від його шиї лезо.

— Для догляду за таким великим маєтком необхідно багато людей. Економки, садівники, а можливо, навіть конюхи. Який тут штат?

Ізлі марно спробував заговорити. Відкашлявшись, він спробував знову.

— Дванадцятеро штатних працівників.

Тоді з кухні зайшла жінка в зеленому — жниця Ренд, — ведучи чоловіка, якого нещодавно найняла дружина Ізлі. На вигляд йому було трохи за двадцять. Ізлі не міг пригадати його імені.

— І хто це в нас такий? — поцікавився Ґоддард.

— Доглядальник басейну.

— Доглядальник басейну, — повторила за ним жниця Ренд.

Ґоддард кивнув м’язистому женцеві в помаранчевому, який одразу підійшов до хлопчини й торкнувся його щоки. Доглядальник басейну впав на підлогу, б’ючись головою об мармур. У нього були розплющені очі, але в них не залишилося ознак життя. Його зібрали.

— Воно працює! — дивлячись на свою руку, мовив жнець Хомський. — Дійсно варте викладених Зброярем грошей.

— Отож, — сказав Ґоддард. — Хоча ми маємо право відібрати будь-що бажане, та я справедлива людина. В обмін на цей чудовий маєток я запропоную імунітет за кожен рік нашого перебування тут — вам, вашій родині та решті штату.

Полегшення Ізлі було інтенсивним та негайним. «Як дивно, — подумалося йому, — крадуть твій будинок, а ти відчуваєш полегшення».

— Навколішки, — мовив Ґоддард, й Ізлі підкорився. — Цілуй.

Ізлі навіть не вагався. Він із силою торкнувся вустами персня, відчуваючи, як губа чіпляється за оправу.

— А тепер ти негайно поїдеш на роботу та напишеш заяву про відставку.

Цього разу Ізлі таки сказав:

— Прошу?

— Твою роботу може виконувати хтось інший — я певен, що іншим аж кортить отримати таку можливість.

Ізлі непевно підвівся.

— Але… але чому? Невже ви не можете дозволити мені та моїм рідним спокійно жити? Ми вас не потурбуємо. Ми підемо лише в цьому одязі. Ви нас більше ніколи не побачите.

— На жаль, я не можу тебе відпустити, — мовив жнець Ґоддард. — Мені потрібен новий доглядальник басейну.