Жнець

33 Посланець і послання

Сітра занесла його всередину. Всадовила на диван і джгутом перетягла йому ногу, щоб зупинити кров. Він, стогнучи, почав приходити до тями, і коли його свідомість ожила, перша думка була саме про Сітру.

— Тобі не треба тут бути, — заговорив він слабко та нечітко — побічна дія нанітів у його організмі. І незважаючи на їхню дію, він кривився від виснажливого болю.

— Слід відвезти вас до лікарні, — сказала вона йому. — Ваші наніти не зможуть з цим упоратися.

— Ні. Вони вже частково втамували біль. І без додаткового втручання загоять мою рану.

— Але…

— У мене немає виходу, — запевнив її він. — Якщо опинюся в лікарні, то в Цитаделі женців дізнаються, що я живий. — Він змінив позу, лише трішки кривлячись від болю. — Моє коліно загоїться за допомогою природи та нанітів. Просто на це піде якийсь час, а в мене його вдосталь.

Вона підняла його ногу, перемотала й сіла на підлогу поруч.

— Невже тебе так обурило моє зникнення, що сама вирішила мені помститися? — Він жартував, але не зовсім. — Аж так образило, що я знайшов спосіб таємно піти на пенсію, а не просто зібрати себе?

— Я гадала, що тут живе хтось інший, — сказала вона. — Людина на ім’я Ґеральд Ван Дер Ґанс…

— Це моє справжнє ім’я, — пояснив він. — Я відмовився від нього, ставши високоповажним женцем Майклом Фарадеєм. Але все це не пояснює твоєї появи. Сітро, я тебе звільнив — вас із Рованом. Після мого нібито самозбирання ви обоє перестали бути моїми учнями. Ти маєш жити своїм старим життям і забути, що я висмикнув тебе з нього. То чому ти тут?

— Тобто ви нічого не знаєте?

Він сів трохи рівніше, щоб краще її бачити.

— Не знаю чого?

І вона все йому розповіла. Як замість свободи вони з Рованом потрапили до женців Кюрі та Ґоддарда. Як Ксенократ намагався звинуватити її в його вбивстві, а жниця Кюрі допомогла сюди дістатися. Поки вона говорила, він підніс руки до очей, наче намагаючись їх виколупати.

— Тільки подумати, що все це відбувалося, поки я тут відпочивав.

— Як ви могли не знати? — питала вона, бо підсвідомо завжди гадала, що він уже знає, навіть те, чого не мав би знати.

Жнець Фарадей зітхнув.

— Марія — жниця Кюрі — єдина з усієї Цитаделі женців знає, що я живий. Зараз я живу в повній ізоляції. Єдиний спосіб зі мною зв’язатися — це побачитися. Тож вона й надіслала тебе сюди. Ти водночас посланець і послання.

Мить ніяково затяглася. Грім поближчав до берега. Блискавка стала яскравішою.

— Це правда, що ви сім разів за неї померли? — запитала Сітра.

Він кивнув.

— А вона за мене. Це вона розповіла, так? Ну, це було дуже давно.

Зовні нарешті почало поривами дощити.

— Я обожнюю тутешні дощі, — розповів він. — Це нагадує, що природу неможливо повністю приборкати. Вона вічна, а це набагато краще, ніж безсмертя.

І вони слухали заспокійливу випадковість дощу, аж доки Сітра навіть думати втомилася.

— То що тепер? — запитала вона.

— Насправді все дуже просто. Я буду лікуватись, а ти — відпочивати. А все інше — то розмова на майбутнє. Отам спальня. Я чекаю, що ти спатимеш усю ніч, а зранку назвеш мені всі свої отрути в порядку токсичності.

— Мої отрути?

Жнець Фарадей усміхнувся навіть попри свій біль та затуманений ліками розум.

— Так, твої отрути. Хіба ти не моя учениця?

Сітра не могла не усміхнутися йому у відповідь.

— Так, ваша честе.