Жнець

5 «Але ж мені лише дев’яносто шість…»

І хоча похід до крамниці мав би стати буденною подією, Сітра зрозуміла, що купівля харчів разом з женцем — це ще те божевілля.

Щойно перед ними прочинилися двері крамниці та трійця зайшла всередину, люди навколо були настільки нажахані, що в Сітри на руках аж гусяча шкіра виступила. Нічого аж такого очевидного, як роззявлені роти чи крики, — ні, люди вже звикли бачити женців у повсякденному житті. Усі напружено мовчали, наче випадково забрели на театральну сцену і зіпсували виставу.

Сітра помітила, що загалом існує три типи людей.

1) Заперечувальники: ці люди продовжували займатися своїми справами, вдаючи, що женця немає. І це виявлялося не просто в ігноруванні його, а в активному, свідомому запереченні його присутності. Це нагадало Сітрі дитячі ігри в хованки, коли дуже маленькі дітки гадають: якщо вони не бачать тебе, то й ти їх не побачиш.

2) Ілюзіоністи: ці люди тікали, але намагалися вдавати, що цього не роблять. Вони раптом пригадували, що забули придбати яйця, чи починали наздоганяти дитину, яка втекла і якої насправді не існувало. Один покупець кинув свій візок, белькочучи щось про гаманець, який, здається, забув удома, хоча з його задньої кишені випирало щось дуже схоже за формою. Він вилетів з крамниці й не повернувся.

3) Догоджальники: ці люди зі шкіри пнулися, аби привернути увагу женця і щось йому запропонувати, таємно (або й не дуже таємно) сподіваючись, що він може подарувати їм імунітет чи принаймні збере сусіда, а не їх. «Ось, ваша честе, візьміть мій кавунчик, він більший. Я наполягаю». А чи ці люди знали, що їхнє підлабузництво лише спонукатиме женця зібрати їх? Не те щоб Сітра прирівнювала таку поведінку до заслуженої смертної кари, але якби отримала вибір між байдужим спостерігачем і тим, хто обридливо розхвалює свою продукцію, то вона б обрала дарувальника кавунів.

Та один покупець, здається, не вписувався в жодну з трьох категорій. То була жінка, яка начебто раділа його появі.

— Доброго ранку, женче Фарадею, — озвалася вона, коли вони минали її біля продуктового прилавка, а потім з цікавістю поглянула на Сітру та Рована. — Це ваші племінники?

— Та ні, — сказав він, і в голосі почулося трохи зневаги до родичів, про яких Сітра зовсім не хотіла знати. — Я обрав собі учнів.

У неї був трохи здивований погляд.

— Оце так! — вона говорила таким тоном, що було складно зрозуміти, чи ідея здавалася жінці хорошою, чи ні. — А вони наділені схильністю до такого заняття?

— Ні краплиночки.

Вона кивнула.

— Ну, тоді, гадаю, все гаразд. Ви ж знаєте, як кажуть: «Стриманий будь, не захоплюйся лезом».

Жнець усміхнувся:

— Сподіваюся, мені випаде нагода привести їх до вас на дегустацію штруделя.

Вона їм обом кивнула.

— Ясна річ.

Коли жінка пішла далі, жнець Фарадей пояснив, що це його давня подруга.

— Вона інколи для мене куховарить — і працює в кабінеті паталогоанатома. А на моїй посаді не завадить мати в такому місці друга.

— А ви даруєте їй імунітет? — поцікавилася Сітра.

Рован думав, що це питання може обурити женця, але той відповів:

— У Цитаделі женців погано ставляться до тих, хто має улюбленців, але так, я можу дарувати їй імунітет раз на два роки, не привертаючи до цього особливої уваги.

— А якщо в проміжку між роками з імунітетом її збере інший жнець?

— Тоді я піду на її похорон, переповнений скорботою.

Поки вони робили покупки, Сітра обрала кілька смаколиків, на які жнець дивився скоса.

— А вони справді необхідні? — запитав він.

— А чи є щось справді необхідне? — відповіла Сітра.

Рована веселили Сітрині вибрики перед женцем — але це спрацювало. Він дозволив їй залишити чипси.

Рован намагався бути більш практичним і обирав лише основні продукти, як-от яйця, борошно, різноманітні види м’яса та можливі гарніри.

— Тільки не бери філе куровидних, — оглядаючи обране ним, сказала Сітра. — Повір, моя мама — інженер із синтезування харчів. Та штука насправді не з курки — вони вирощують оте в чашках Петрі.

Рован підняв інший протеїновий пакет.

— А це?

— Морський стейк? Звісно, якщо тобі до смаку планктон, спресований у м’ясні форми.

— Тоді, може, тобі варто самій обрати собі харчі, а не хапати лише солодощі та закуски?

— А ти завжди такий нудний?

— Хіба ж він не сказав, що ми маємо жити за його прикладом? Не думаю, що пломбір зі смаком печива є частиною його стилю життя.

Вона зневажливо йому посміхнулася, але змінила смак морозива на ванільний.

Коли вони продовжили обирати харчі, саме Сітра помітила двох підозрілих на вигляд підлітків, які через усю крамницю, здавалося, йшли за ними назирці, затримуючись позаду, намагаючись удавати, наче вони просто прийшли на закупи. То, напевно, лихочинці — люди, які полюбляють учинки, що межують з порушенням закону. Лихочинці зрідка чинять дрібні правопорушення, хоча більшість зрештою втрачає до такого інтерес, бо їх завжди відстежує Шторм, а правоохоронці виносять догану. Для серйозніших правопорушників застосовують шокові наніти, котрі активують у їхній кровоносній системі, — заряд достатньо сильний, щоб зникало бажання насміхатися з закону. А якщо й це не діє, то ти отримуєш власного цілодобового правоохоронця. У Сітри був дядько, який такого мав. Той називав свого офіцера янголом-охоронцем і врешті з нею одружився.

Вона смикнула Рована за рукав, привертаючи до лихочинців лише його увагу і не чіпаючи женця Фарадея.

— Як гадаєш, чому вони за нами волочаться?

— Напевно, гадають, що тут буде збирання, і хочуть подивитися, — припустив Рован, і це здавалося досить імовірною теорією.

Однак виявилося, що в них зовсім інші мотиви. Поки трійця стояла в черзі на касі, один з лихочинців схопив женця Фарадея за руку і поцілував його перстень, перш ніж той устиг його зупинити. Перстень почав миготіти червоним сяйвом, указуючи на імунітет.

— Ха! — набундючено вигукнув лихочинець, радіючи своєму тріумфу. — Тепер у мене є річний імунітет — і ви не можете його скасувати! Я знаю правила!

Жнець Фарадей залишився непорушним.

— Так, молодець, — мовив він. — У тебе є триста шістдесят п’ять днів імунітету, — а потім, дивлячись йому в очі, додав, — а ми побачимось на триста шістдесят шостий.

Раптом той підліток втратив усю свою чванькуватість, наче зненацька перестали працювати всі м’язи на його лиці. Він почав затинатися, поки друг відтягував хлопця подалі. Вони на повній швидкості вилетіли з крамниці.

— Гідна відповідь, — прокоментував якийсь чоловік у черзі. Він запропонував оплатити женцеві покупки — хоча не варто було, бо женці ніколи не платили за харчі.

— Ви справді знайдете його через рік? — поцікавився Рован.

Жнець узяв з полиці пакунок м’ятних льодяників.

— Не варто витрачати на це мій час. До того ж, він уже отримав покарання. Він увесь рік хвилюватиметься через своє збирання. Урок для вас обох: для ефективності погрози жнець не мусить її виконувати.

А потім, коли вони за кілька хвилин складали продукти в публікар, жнець поглянув на інший край паркінгу.

— Он, — сказав він, — бачите ту жінку? Ту, яка щойно впустила сумочку?

— Так, — підтвердив Рован.

Жнець Фарадей дістав свій телефон, наставив на жінку фотолінзу, і на екрані миттєво з’явилась інформація про неї. Природний вік — дев’яносто шість, фізичний вік — тридцять чотири. Має дев’ятьох дітей. Працює техніком з управління даними в невеликій транспортній компанії.

— Потому як вона заховає свої покупки, жінка поїде на роботу. По обіді ми поїдемо туди та зберемо її.

Сітра голосно вдихнула. Вона не зовсім зойкнула, але щось схоже. Щоб не показувати своїх емоцій так, як Сітра, Рован зосередився на власному диханні.

— Чому? — запитав він. — Чому вона?

Жнець спокійно на нього глянув.

— А чому не вона?

— У вас була причина зібрати Коля Вітлока…

— Кого? — перепитала Сітра.

— Хлопця з моєї школи. Саме так ми й познайомилися з нашим високоповажним женцем.

Фарадей зітхнув.

— Перед закінченням Ери смертності смертельні випадки на паркінгах складали 1,25 % усіх випадкових смертей. Минулого вечора я вирішив, що свій наступний об’єкт для збирання оберу на паркінгу.

— Тож під час усього нашого шопінгу ви знали, що похід закінчиться саме так? — мовив Рован.

— Мені вас шкода, — мовила Сітра. — Навіть під час походу по харчі смерть ховається за пляшкою молока.

— Вона ніколи не ховається, — жнець говорив до них з такою всеосяжною втомою, яку було складно навіть описати. — І вона не спить. Ви достатньо швидко це засвоїте.

Та жоден з них не горів бажанням таке засвоювати.

Як і казав жнець, по обіді того дня вони подалися до транспортної компанії, де працювала жінка, і стали свідками збирання — як Рован під час збирання Коля. Але сьогодні це було не лише спостереження.

— Для вас я обрав смертоносну пігулку, — повідомив жнець наляканій жінці, якій аж мову відібрало. З кишені в мантії він дістав невеличку пігулку в маленькій скляній пляшечці. — Вона не почне діяти, доки ви її не розгризете, тож просто оберіть мить. Вам не потрібно її ковтати, досить розкусити. Смерть буде миттєвою та безболісною.

Вона трусила головою, наче та лялька-покиванка.

— А я можу…. зателефонувати дітям?

Жнець Фарадей із сумом похитав головою.

— Ні, пробачте. Але ми передамо їм будь-яке ваше повідомлення.

— Невже комусь зашкодить, якщо вона попрощається з рідними? — запитала Сітра.

Він підніс руку, щоб вона змовкла, та передав жінці ручку і папірець.

— Напишіть усе необхідне в листі. Я обіцяю, що доставлю його.

Вони чекали біля її кабінету. Здається, жнець Фарадей був наділений безкінечним терпінням.

— А якщо вона відчинить вікно й викинеться? — поцікавився Рован.

— Тоді її життя все одно закінчиться за розкладом. Це буде більш неприємний вибір, однак кінцевий результат залишиться незмінним.

Жінка не викинулась. А натомість знову впустила їх до кабінету, чемно передала женцеві Фарадею конверт і сіла за столом.

— Я готова.

Аж тут жнець Фарадей зробив те, чого вони не очікували. Він повернувся до Рована та передав йому пляшечку.

— Прошу, поклади пігулку в рот пані Бекер.

— Хто, я?

Жнець Фарадей не відповів, просто простягнув пляшечку, чекаючи, що Рован її візьме. Рован знав, що офіційно він не здійснює збирання, він посередник — і ця думка ослаблювала опір. Він глитнув, відчуваючи гіркоту, наче пігулка була у нього в роті. І відмовився її взяти.

Жнець Фарадей дав йому ще мить на рішення, а потім повернувся до Сітри.

— Тоді ти.

Сітра захитала головою.

Жнець Фарадей усміхнувся.

— Дуже добре, — сказав їм він. — Я вас тестував. Мене б не дуже вдовольнило, якби хтось із вас рвався вкоротити комусь віку.

Почувши слово «вкоротити», жінка нервово вдихнула.

Жнець Фарадей відкоркував пляшечку й обережно вийняв з неї пігулку. Та мала трикутну форму і темно-зелену оболонку. Хто ж знав, що смерть може бути такою маленькою?

— Але… але ж мені лише дев’яносто шість, — мовила жінка.

— Ми знаємо, — сказав їй жнець. — А тепер, прошу… розтуліть рота. Пам’ятайте, її не варто ковтати; ви мусите її розкусити.

Підкорившись, жінка розтулила рота, і жнець Фарадей поклав пігулку їй на язик. Вона стулила рот, але розкусила не одразу. Вона по черзі глянула на кожного з них. На Рована, потім на Сітру і нарешті зупинила свій погляд на женцеві Фарадеї. Потім був ледь чутний хруст. І вона обм’якла. Отак просто. Але не так просто.

У Сітри були мокрі від сліз очі. Вона стиснула губи. І хоч як Рован намагався контролювати свої емоції, та йому було важко видихати, і паморочилося в голові.

А потім жнець Фарадей обернувся до Сітри.

— Перевір, будь ласка, пульс.

— Хто, я?

Жнець був терплячим. Він не повторював свого прохання. Ніколи двічі не просив. Коли вона продовжувала вагатися, він нарешті сказав:

— Це вже не тест. Мені насправді потрібно, щоб ти підтвердила відсутність у неї пульсу.

Сітра потяглася до жінчиної шиї.

— З іншого боку, — підказав жнець.

Вона притисла пальці до сонної артерії жінки, якраз у неї під вухом.

— Пульсу немає.

Вдовольнившись, жнець Фарадей підвівся.

— І це все? — запитала Сітра.

— А ти чого чекала? — мовив Рован. — Янгольських співів?

Сітра нерішуче на нього зиркнула.

— Але я хочу сказати…. це так… нормально.

Рован знав, щó вона мала на увазі. Він відчув електричний заряд, завдяки котрому скінчилося життя його шкільного товариша. То було жахливо, але це якимось чином було гірше.

— І що тепер? Ми просто отак її залишимо?

— Краще надто довго не затримуватися, — мовив жнець Фарадей, набираючи щось на своєму телефоні. — Я повідомив патологоанатому, що слід забрати тіло пані Бекер. — Потім він забрав написаний нею лист і поклав його в одну з багатьох кишень мантії. — На похороні ви обоє маєте віддати листа її родичам.

— Зачекайте-но, — сказала Сітра. — Ми підемо на похорон?!

— Ви ж сказали, що краще надто довго не затримуватися, — нагадав Рован.

— Затримуватися і віддавати шану — це різні речі. Я відвідую похорони всіх зібраних мною людей.

— Це правило женців? — запитав Рован, який ніколи не був на похороні.

— Ні, не правило, — відповів жнець. — Це зветься звичайною порядністю.

Потім вони звідти пішли, причому Рован і Сітра уникали дивитися в очі колегам мертвої жінки. Вони усвідомили, що це був їхній перший ритуал посвяти. Саме з цього моменту насправді розпочалося їхнє навчання.