Жнець

24 Сором від того, ким і чим ми є

Заціпеніння. Рован відчув, що починає ціпеніти, — і хоча це могло піти на користь його багатостраждальному здоровому глузду, та не йшло на користь душі.

— Ніколи не втрачай людяності, — казав йому жнець Фарадей, — бо перетворишся на машину для вбивства, і все.

Він ужив слово «вбивство», а не «збирання». Тоді Рован не особливо це обдумував, але тепер розумів: від тієї миті, коли ти втрачаєш чутливість до самої дії, це вже не збирання.

Однак це глибоке заціпеніння — ще не найгірше. Заціпеніння — то звичайне сіре болото. Ні, існує набагато гірше місце. Темрява, що прикидається просвітленням. Місце, де сяє інкрустований діамантами темно-синій.

— Ні, ні, ні! — обурювався жнець Ґоддард, спостерігаючи, як Рован відпрацьовує свої навички роботи з холодною зброєю, практикуючись самурайським мечем на бавовняних манекенах. — Невже ти нічого не навчився?

Рована це дратувало, але він стримувався, щоб не закипіти, рахуючи до десяти в голові, перш ніж повернутися до женця, який ішов до нього галявиною перед маєтком, де тепер було повно пуху та залишків бавовни.

— Що я зробив не так цього разу, ваша честе?

Рован почав сприймати фразу «ваша честь» як лайку, тож фактично плювався нею.

— П’ятьом з них я відрізав голову одним ударом, трьом випустив кишки, а решті розірвав аорти. Якби вони насправді були живі, то вже б загинули. Я зробив те, чого ви хотіли.

— У цьому й проблема, — сказав жнець. — Цього маю хотіти не я, а ти. Де твоя пристрасть? Ти атакуєш, немов робот!

Рован зітхнув, ховаючи меча в піхви. Тепер на нього чекає лекція, а точніше, промова, бо жнець Ґоддард обожнював виступати перед публікою, навіть якщо вона складалася з однієї людини.

— Люди від природи є хижаками, — почав він. — Можливо, цю природу й видалили з нас завдяки стерильній силі цивілізації, але цілковито її позбутися неможливо. Прийми її, Роване. Припади до її щедротних грудей — і здобудеш перевтілення. Тобі може здаватися, що до збирання необхідно звикнути, але це не так. У всіх нас повільно кипить азарт від полювання та задоволення від убивства. Витягни це почуття на поверхню, і станеш женцем, якого потребує цей світ.

Рован хотів би все це зневажати, але приємно ж відточувати свою майстерність, якою б вона не була. Він ненавидів те, що не ненавидів цей процес.

Слуги поставили нові манекени. І ті опудала довго не прожили. Тоді Ґоддард забрав у нього самурайський меч, замінивши його на загрозливий мисливський ніж для більш інтимного звершення смертного вироку.

— Цим мисливським ножем полюбляють користуватися женці з Техасу, — розповів Ґоддард. — Роване, отримуй від цього якомога більше насолоди, бо перетворишся на звичайну машину для вбивства.

Усі дні минали однаково: ранкова пробіжка зі жницею Ренд, силове тренування з женцем Хомським, поживний сніданок, приготований шеф-кухарем. Далі сам жнець Ґоддард навчав його правильно вбивати. Холодна зброя, луки, вогнепальна зброя; як перетворити на зброю власне тіло. Але жодної отрути, крім випадків, коли вона була на кінчику зброї.

— Збирання здійснюють, а не виконують, — казав йому жнець Ґоддард. — Це навмисна дія. Стати пасивним та дозволити отруті працювати замість нас — це сором, особливо з огляду на наш статус.

Ґоддард безперестанку його повчав, і хоча Рован часто не погоджувався, він не сперечався і не висловлював своєї думки. Отак Ґоддардів голос почав витісняти голос його власного сумління. Він перетворився на голос осуду в Ровановій голові. Рован не знав, чому це сталося. Однак тепер Ґоддард оселився в його голові, засуджуючи всі його дії.

По обіді він проводив інтелектуальну підготовку з женцем Вольтою. Вправи на покращення пам’яті, ігри для підвищення когнітивної гостроти. І лише перед вечерею Рован мав трішки часу для читання — але виявилося, що розумові вправи допомагали йому без повторення запам’ятовувати вивчене.

— Щоб вразити всіх на конклаві, зараз тобі необхідно повчити біохімію, оці нескінченні токсини, — з огидою махаючи рукою, сказав Рованові Ґоддард. — Я завжди вважав це безцільним, але варто вразити як учених, так і прагматиків Цитаделі женців.

— То ви прагматик? — поцікавився Рован.

Йому відповів Вольта.

— Жнець Ґоддард — провидець. Це дозволяє йому вийти на рівень вище, ніж решта женців у Мідмериці. А можливо, й у світі.

Ґоддард не заперечував.

А ще були вечірки. Вони, немов судоми, накочували на маєток. Усе зупинялося. Вони були важливіші навіть за Рованове тренування. Він навіть не уявляв, хто їх організовує, звідки беруться гуляки, — але вони з’являлися разом з наїдками для цілої армії, з усякими декадансовими штучками.

Рован не знав, чи то йому здається, чи то на Ґоддардові вечірки постійно приходить навіть більше женців та знаменитостей, ніж того першого дня, коли він приїхав.

За три місяці Рован помітно змінився фізично, і хоча не хотів, щоб хтось про це знав, та досить багато часу роздивлявся себе у високому дзеркалі в його спальні. Спосіб життя виявлявся всюди: прес, грудні м’язи… Здавалося, біцепси виросли нізвідки, а жниця Ренд постійно ляскала його по сідницях, хтиво погрожуючи різноманітною розпустою, коли він стане повнолітнім.

Він нарешті призвичаївся робити записи у своєму щоденнику, пишучи туди всілякі ніби філософські роздуми, — але то був обман. Він ніколи не записував своїх справжніх почуттів, бо знав, що його «особистий» щоденник є зовсім не особистим, і жнець Ґоддард читає все до останнього слова. Тож він записував лише те, що хотів там прочитати жнець Ґоддард.

І хоча Рован пам’ятав про свою таємну обіцянку поступитися статусом женця Сітрі, та інколи примушував себе про це забути, дозволяючи собі уявляти, як воно — бути висвяченим женцем. Чи піде він шляхом Фарадея, чи прийме Ґоддардову науку? Хоч як Рован хотів заперечити це, але в Ґоддардовому підході була логіка. Бо, зрештою, яка істота зневажає власне існування та соромиться свого способу життя?

«Коли ми перемогли смерть, ми перестали бути частиною природи», — сказав би жнець Фарадей. Але, може, це і є причина спробувати розшукати в собі принаймні крихту цієї природи? Якби він почав отримувати задоволення від збирання, то невже це було б такою трагедією?

Він тримав ці думки при собі, але жнець Вольта розумів якщо не конкретні деталі, то загальний хід його думок.

— Я знаю, що спершу тебе обрали для навчання на женця, спираючись на зовсім інші якості, ніж до вподоби женцеві Ґоддарду, — сказав йому Вольта. — Співчуття та терплячість він сприймає як слабкість. Але в тобі починають прокидатися й інші риси. Ти ще станеш женцем нового порядку!

Вольта був найбільш гідним поваги серед молодших женців Ґоддарда, і Рован найкраще знаходив з ним спільну мову. Він уявляв, як вони стануть друзями, маючи однаковий статус.

— Пам’ятаєш той біль, який відчував після нашого побиття? — одного дня запитав Вольта, коли вони закінчили тренувати його пам’ять.

— Як я можу таке забути?

— Для цього є три причини, — сказав йому Вольта. — Перша: поєднати тебе з предками, знову й знову переживати біль та страх від нього, бо саме це спонукало цивілізацію й людство розвиватися й вийти за межі своєї смертності. Друга: обряд посвячення — те, чого дуже бракує в нашому пасивному світі. А третя причина, може, найважливіша: біль дає нам відчути насолоду бути людиною.

Для Рована це були порожні балачки, але в цьому Вольта відрізнявся від Ґоддарда. Зазвичай останній не озвучував піднесених, але прагматично не виправданих ідей.

— Я більш ніж достатньо насолоджувався життям, щоб потребувати побиття до півсмерті.

Вольта кивнув.

— Ти мав трохи насолоди у своєму житті — але це лише крихта того, що ти можеш відчувати. Ми не можемо відчувати справжньої насолоди без загрози страждань. Нам максимум буде приємно жити.

Рован нічого не відповів, бо зрозумів, що це правда. Він жив приємним життям. Найбільшою прикрістю було перебувати на периферії уваги інших. Але ж хіба не всі так почуваються? Вони живуть у світі, де ніщо вже не має особливого значення. Виживання гарантоване. Прибуток гарантований. Є вдосталь їжі, а комфорт — даність. Шторм забезпечує всі потреби. Як життя може бути не лише приємним, коли в тебе немає жодних потреб?

— Ти зрештою все це відчуєш, — сказав йому жнець Вольта. — Це невідворотно тепер, коли твої знеболювальні наніти — на нульовій позначці.

Есмі залишалася таємницею. Вона інколи спускалася, щоб поїсти з ними, а інколи ні. Рован, бувало, бачив як вона читає в різноманітних закутках маєтку: то були паперові книжки з Ери смертності, які, вочевидь, колекціонував господар цього дому, перш ніж передати все женцеві Ґоддарду. Вона завжди ховала від нього назву книжки, наче соромлячись її.

— А ти зостанешся тут після отримання статусу женця? — запитала його вона.

— Можливо. А може, й ні. Можливо, я не стану женцем. Тоді мене взагалі ніде не буде.

Вона проігнорувала останню частину його відповіді.

— Тобі варто залишитися, — сказала вона йому.

Ще одним непотрібним Рованові ускладненням став той факт, що на нього запала оця дев’ятирічна дівчинка. Здавалося, вона завжди отримувала бажане. Це означає, що вона і його може отримати, якщо захоче?

— Мене звати Есмеральда, але всі називають мене Есмі, — розповіла вона йому, коли одного ранку пішла слідом до тренажерної зали.

Він зазвичай гарно ставився до дітей — але відколи йому сказали, що таким бути необхідно, Рован зрозумів, що не хоче цього.

— Я знаю, мені розповів жнець Ґоддард. Тобі справді не варто тут бути — ці ігри можуть бути досить небезпечними.

— А ти не маєш тут бути без женця Хомського, який повинен тебе страхувати, — зауважила вона, сідаючи на лаву для підйому штанги і не збираючись нікуди йти. — Якщо хочеш, після твого тренування ми можемо пограти абощо.

— Я не люблю ігор.

— Навіть карти?

— Навіть карти.

— Тобі, напевне, нудно.

— Та де там, уже не нудно.

— Я навчу тебе грати в карти завтра після вечері, — заявила вона.

І оскільки Есмі завжди отримувала бажане, то, незважаючи на своє небажання Рован, був на місці точно у визначений час.

— Есмі завжди має бути задоволена, — після тієї гри в карти нагадав йому жнець Вольта.

— Чому? — хотів знати Рован. — Ґоддарда, здається, не турбують люди, які не носять мантії женця, то чому він турбується про неї?

— Просто поводься з нею пристойно.

— Я з усіма так поводжусь, — зазначив Рован. — Якщо ти не помітив, я взагалі пристойна людина.

Вольта розсміявся.

— Залишайся таким якомога довше, — мовив він, наче зберігати цю якість — дуже важке завдання.

А тоді настав день, коли жнець Ґоддард додав до тканини Рованового життя ще одну складку. Це сталося без попередження, як і решта випробувань від женця Ґоддарда. Сталося під час відточування різноманітних методів убивства. Сьогодні Рован вправлявся з двома лезами — тримаючи по кинджалу в кожній руці. Йому було складно працювати з двома клинками: права рука домінантна, а лівою він працював без особливої влучності. Жнець Ґоддард полюбляв ускладнювати Рованові тренування, а коли той не підіймався до якогось уявного рівня досконалості, то жорстко його засуджував. Однак Рован сам себе дивував. Він покращив свою техніку володіння зброєю, і Ґоддард навіть почав його скупо хвалити.

— Згодиться, — міг сказати Ґоддард. Або: — Це була не повна катастрофа.

То взагалі була висока похвала.

І навіть того не бажаючи, Рован відчував задоволення після кожного схвального відгуку від Ґоддарда. Варто визнати, що йому починало подобатися користуватися смертоносною зброєю. Цей процес захопив його, як спорт. Навичка навичкою, а після оволодіння нею приходило відчуття реалізації.

А одного дня все різко погіршилося. Він відчув щось недобре, лиш зайшовши на галявину, бо там не було манекенів. А натомість газоном походжали з десятеро людей. Спочатку він не зрозумів, хоча мав би, адже сьогодні на його тренування прийшли всі молодші женці. За ним зазвичай спостерігав лише Ґоддард.

— Що відбувається? — запитав Рован. — Я не можу тренуватися, коли тут повно людей. Накажіть їм розійтися.

Жниця Ренд на те розсміялася.

— Ти такий чарівно дурненький.

— А це має бути цікаво, — мовив жнець Хомський, складаючи руки й готуючись насолоджуватися прийдешнім.

А потім до Рована нарешті дійшло. Люди на газоні не просто ходили туди-сюди, вони стояли на рівній відстані одне від одного. Вони на нього чекали. Більше ніяких манекенів. Його тренування перейшли на реальний рівень. Ремесло вбивства справді стене ремеслом.

— Ні, — почав хитати головою Рован. — Ні, я не можу цього зробити!

— Але зробиш, — спокійно сказав жнець Ґоддард.

— Але… але ж мене ще не висвятили, я не можу збирати!

— А ти й не збиратимеш, — поклавши руку Рованові на плече, заспокоїв його жнець Вольта. — На кожного з них чекає амбулаторний дрон. Щойно ти з ними розправишся, кожну людину негайно відправлять до центру відродження, і вже за день-два всі вони будуть як новенькі.

— Але… але… — Рованові не вдалося вигадати жодного вагомого аргументу, окрім як «Це ж неправильно!»

— Послухай-но, — вийшовши вперед, мовив жнець Ґоддард. — На тій галявині стоїть тринадцятеро людей. Всі вони тут з власної волі, і всі отримають гарну винагороду за свої послуги. Вони знають, чому тут перебувають і яке мають завдання, і більш ніж раді його виконати, а я очікую від тебе того ж. Тому берися до справи.

Рован витягнув свої кинджали та глянув на них. Сьогодні ті леза різатимуть не бавовну, а живу плоть.

— Серця та сонні артерії, — сказав йому Ґоддард. — Роби все швидко. Ти працюєш на час.

Рован хотів заперечити — наполягти, що не може цього зробити, — але хоч серце казало, що він не може, розум знав правду.

Так, він міг.

Він якраз для цього навчався. Він просто мав прикрутити свою совість до нуля. Він знав, що здатний таке зробити, і цей факт його жахав.

— Ти маєш прибрати дванадцятьох з них, — сказав йому жнець Ґоддард, — а останнього варто залишити жити.

— А навіщо?

— Бо я так сказав.

— Ну ж бо, не розтягуй на весь день, — пробубнів Хомський.

Просто спопеливши Хомського поглядом, до Рована набагато терплячіше звернувся Вольта:

— Це наче стрибнути в басейн з холодною водою. Очікування набагато гірше за реальність. Просто стрибни, і обіцяю, що все буде гаразд.

Рован міг піти.

Міг кинути свої кинджали та повернутися в дім. Міг тут і зараз довести, який він невдаха, і, можливо, не довелося б більше це терпіти. Але в нього вірив Вольта. І Ґоддард теж, навіть якщо вголос цього не визнавав, — бо навіщо ставити перед Рованом таке випробування, якщо він не вірив, що той зможе його виконати?

Глибоко вдихнувши, Рован міцно схопив кинджали й кинувся вперед з голосним бойовим кличем, що заглушив тривогу, котра ревла в його душі.

Там були жінки і чоловіки. Об’єкти різного віку, етнічних груп, з різною статурою: мускулясті, ожирілі, худорляві. Під час кожного випаду, порізу, повороту леза він вищав, кричав, хрипів. Та він був гарно тренований. Леза входили в плоть з ідеальною точністю. І, почавши, він уже не міг зупинитися. Тіла падали, а він уже переходив до наступного і до наступного. Вони не відбивалися, не тікали нажахані, а просто стояли, приймаючи свою смерть. Вони не відрізнялися від манекенів. Він був залитий кров’ю. Вона обпікала його очі, а запах повнив ніздрі. Нарешті він дійшов до останнього об’єкта. То була дівчина його віку, а на її обличчі був вираз покори, що межував зі скорботою. Він хотів зупинити ту скорботу. Йому хотілося закінчити почате, але він придушив той брутальний порив свого внутрішнього мисливця. Він примусив себе не скористатися кинджалами.

— Зроби це, — прошепотіла вона. — Інакше мені не заплатять.

Але він кинув леза на траву. Дванадцятеро були тимчасово мертві, а одна жива. Він обернувся до женців, і всі вони почали аплодувати.

— Чудово! — мовив жнець Ґоддард, Рован ніколи не бачив його таким задоволеним. — Просто чудово!

Згори почали спускатися амбулаторні дрони, хапаючи його жертв, та доправляючи до найближчого центру відродження. А Рован почав усміхатись. Усередині нього щось вирвалося на волю. Він не знав, чи те щось погане, чи ні. І поки частина його хотіла впасти навколішки й позбутися свого сніданку, інша частина жадала завити, немов вовк на місяць.