Жнець

2 0,303%

Тайґер Салазар викинувся з вікна на тридцять дев’ятому поверсі, спричинивши жахливий гармидер на викладеній мармуром площі внизу. Цей учинок так роздратував його батьків, що вони його не провідали. Зате прийшов Рован. Рован Даміш був саме таким другом.

Він сидів біля ліжка Тайґера, у центрі відродження, чекаючи, доки той прокинеться після пришвидшеного зцілення. Рован був спокійний. У центрі відродження було тихо. Мирно. Це гарна можливість перепочити від сум’яття в його домі, котрий останнім часом заполонило більше родичів, ніж може витримати будь-яка людина. Двоюрідні, троюрідні, рідні, напіврідні брати й сестри. А тепер, утретє повернувшись, прибула його бабуся в компанії нового чоловіка та в очікуванні поповнення.

— У тебе буде нова тітонька, Роване, — оголосила вона. — Хіба ж це не чудово?

Уся ця ситуація роздраконила Рованову маму — бо цього разу бабуся повернулась аж у свої двадцять п’ять років, зробивши себе на десять років молодшою за власну доньку. Тепер мама відчувала потребу й собі повернути назад, щоб лише не відставати від бабусі. Дідусь був набагато розсудливішим. Він оселився десь у Євроскандії, причаровував панянок і підтримував свій вік на прийнятній позначці в тридцять вісім років.

У свої шістнадцять Рован прийняв рішення, що, перш ніж розпочати нове життя, він має дожити до сивини — і навіть тоді не повертатиметься в безсоромно юний вік. Дехто повертався у двадцять один рік, а це був наймолодший вік, до якого могла повернути людину генетична терапія. Хоча ходили чутки, що вже йде робота над способами перезавантажитись аж до підліткових років, — Ровану це здавалося сміховинним. Бо хто з клепкою в голові захоче ще раз ставати підлітком?

Знову поглянувши на свого друга, він побачив, що Тайґер уже розплющив очі та спостерігає за Рованом.

— Привіт, — мовив Рован.

— Як довго? — хотів знати Тайґер.

— Чотири дні.

Тайґер тріумфально підкинув догори кулака.

— Так! Новий рекорд!

Він оглянув свої руки, наче оцінюючи ушкодження. Але, звісно ж, не залишилося жодних ушкоджень. Ти не прокинешся після пришвидшеного зцілення, доки не загояться всі травми.

— Як гадаєш, це завдяки стрибку з такого високого поверху чи викладеній мармуром площі?

— Напевно, через мармур, — сказав Рован. — Коли досягаєш граничної швидкості, то вже неважливо, з якої висоти стрибаєш.

— Вона через мене тріснула? Мармур міняли?

— Не знаю, Тайґере… і зупинись.

Тайґер відкинувся на подушку, безмежно собою задоволений.

— Найкраще ляпання в історії!

Рован зрозумів, що мав терпіння дочекатися, доки його друг отямиться, але не має терпіння нині, коли він оговтався.

— І навіщо ти взагалі це робиш? Бо це таке марнування часу.

Тайґер знизав плечима.

— Мені до вподоби те відчуття, коли летиш додолу. Окрім того, варто нагадувати моїм старим, що існує салат.

Це викликало в Рована смішок. Саме Рован вигадав термін «дитина-салат» для називання таких, як вони. Вони обоє народилися затиснуті десь посередині великих родин і були далеко не улюбленцями у своїх батьків. «Кілька моїх братів — м’ясо, кілька сестер — сир і томати, а я — салат».

Ця ідея причепилась, і Рован започаткував шкільний клуб під назвою «Вершини айсберга», в котрому тепер перебувало понад два десятки членів… хоча Тайґер часто дражнився, що влаштує розкол і розпочне салатний бунт.

Тайґер ще кілька місяців тому почав спроби розбитися на млинець. Рован теж раз спробував і зрозумів, що це завдає колосального болю. Також йому довелося надолужувати всі домашні шкільні завдання, а батьки наклали на нього всі форми покарання (котрі вони досить швидко забули застосовувати — один з позитивних моментів бути салатом). Та все одно, гострі відчуття під час падіння були того не варті. А от Тайґер на це підсів.

— Друже, тобі варто знайти нове хобі, — звернувся до нього Рован. — Я знаю, що перше відродження безкоштовне, але твої батьки, напевно, цілий статок витрачають на всі наступні.

— Так, вони ж хоч інколи мають витрачати свої грошики на мене.

— А чи не краще, якби вони тобі машину купили?

— Відродження — обов’язкове, — мовив Тайґер. — А машина — необов’язкова. Якщо їх не змусять витрачатися, то вони цього не робитимуть.

З цим Рован сперечатися не міг. У нього також не було авта, і він сумнівався, що батьки йому колись придбають машину. Вони переконували, що громадський транспорт чистий, ефективний і керований комп’ютерами. То навіщо витрачати купу грошей на те, що йому не потрібне? А вони тим часом тринькали гроші на все, крім нього.

— Ми — звичайна мікрофлора, — сказав Тайґер. — Якщо не влаштуємо невеликого кишкового розладу, то ніхто й не дізнається, що ми існуємо.

Наступного ранку Рован наткнувся на женця. Воно й не дивина зустріти женця в цьому районі. Хоч-не-хоч, такі спонтанні зустрічі теж інколи бувають — але женці нечасто з’являлися в школі.

Рован сам був винен у цій несподіваній зустрічі. Пунктуальність не була його чеснотою — а особливо тепер, коли він мав водити своїх молодших братів і сестер у школу, перш ніж швиденько скочити в публікар і поїхати у свій навчальний заклад. Він так і вчинив, і саме прямував до вікна реєстрації, коли з-за рогу вийшов жнець, за ним маяла його ідеально чиста мантія кольору слонової кістки.

Пішовши якось у похід з родиною, Рован відійшов від групи й натрапив на пуму. І тепер йому точнісінько так само стискалося в грудях і тремтіли стегна. Тоді всередині все кричало: бийся або вшийся! Але Рован учинив інакше. Він поборов ті інстинкти та спокійно підняв руки, бо читав, що завдяки цьому здаватиметься більшим. Це спрацювало, і тварина забралася геть, заощадивши йому подорож до місцевого центру відродження.

А тепер, коли з’явилася раптова перспектива спілкування з женцем, у Рована виникло дивне бажання повторити ту свою поведінку — наче, піднявши руки над головою, він зможе відлякати женця. Після цієї думки він мимоволі вголос розсміявся. Останнє, чого ти хочеш, — це сміятися з женця.

— Можеш сказати, де тут головний корпус? — запитав чоловік.

Рован думав був показати йому інший напрямок, але вирішив, що це буде занадто боягузливо.

— Я туди йду, — мовив Рован. — Тож відведу вас.

Чоловік має оцінити послужливість, а догодити женцеві точно не зашкодить.

Рован почав іти, минаючи в коридорі інших дітей — учнів, які так само запізнювалися чи просто виконували якесь завдання. Усі витріщалися, коли вони з женцем проходили повз, і намагалися розчинитись у стіні. Коли навколо інші перелякані, чомусь не так страшно йти коридором з женцем — і Рован не міг заперечити, що його п’янило бути гідом для женця, опинитись у промінні такої поваги. І тільки дійшовши до кабінету, він усвідомив усю правду. Жнець збере сьогодні когось із його товаришів.

Побачивши женця, всі в кабінеті одразу ж підвелись, а той не гаяв часу:

— Будь ласка, негайно викличте сюди Коля Вітлока.

— Коля Вітлока? — перепитала секретарка.

Жнець більше не повторював, бо знав, що вона почула — просто не хотіла в це вірити.

— Так, ваша честе, негайно викличу.

Рован знав Коля. Та всі знали Коля Вітлока. Хоча він ще не був у випускному класі, але вже став квотербеком у шкільній футбольній команді. Він уперше за дуже довгий час має вивести їх до вищої ліги.

У секретарки дуже тремтів голос, коли вона викликала його по інтеркому. Вимовивши ім’я, вона закашлялася.

А жнець терпляче очікував появи Коля.

Останнє, чого хотів Рован, — це налаштувати проти себе женця. Йому варто було просто крадькома дістатися до вікна реєстрації, відмітитись і піти на уроки. Але, як і з пумою, він мав стояти лицем до страху. Саме цей момент змінив його життя.

— Сподіваюся, ви знаєте, що збираєте нашого зіркового квотербека.

Такий приязний ще мить тому жнець різко перетворився на камінь.

— Не бачу, яким боком це тебе стосується.

— Ви в моїй школі, — сказав Рован. — Тому це мене стосується.

Але тут увімкнувся інстинкт самозбереження, і хлопець почимчикував до вікна реєстрації, вийшовши за поле зору женця. Він віддав підроблену записку про запізнення, а тим часом постійно бубонів: «Дурень, дурень, дурень». Йому пощастило народитися не в еру природної смерті, бо навряд чи дожив би до повноліття.

Повернувшись до виходу з офісу, він побачив, як жнець веде понурого Коля Вітлока до директорського кабінету. Директор добровільно звільнив власний кабінет, потім глянув на персонал, просячи пояснення, але вони лише заплакано хитали головами.

Здається, ніхто не помічав, що Рован і досі тут. Кого цікавить салат, коли поглинають котлету?

Він спробував прошмигнути повз директора, але той вчасно його помітив і зупинив, поклавши руку на плече.

— Синку, не треба туди заходити.

Він мав рацію, Ровану не треба було туди заходити. Однак він усе одно пішов і зачинив по собі двері.

Перед надзвичайно охайним столом директора стояли два стільці. Жнець сидів на одному, а на другому згорбився та ридав Коль. Жнець обпалив Рована поглядом.

«Пума», — подумалося Ровану. Однак жнець насправді мав владу забрати людське життя.

— Тут немає його батьків, — мовив Рован. — Хтось має залишитися з ним.

— Ви родичі?

— А це має значення?

Тут Коль підвів голову.

— Прошу, не виганяйте Рональда, — благав він.

— Я Рован.

На обличчі Коля з’явилося ще більше жаху, наче ця помилка якимось чином закріпила його долю.

— Я це знав! Знав! Справді!

Незважаючи на його великі розміри та показну хоробрість, Коль Вітвік залишався малим наляканим хлопчиськом. Отакими всі стають перед смертю? Рован вирішив, що це відомо лише женцеві.

Замість витурити Рована, жнець сказав:

— Тоді бери стілець. І влаштовуйся зручніше.

Поки Рован обходив директорський стіл, щоб притягнути крісло, йому стало цікаво, чи жнець іронізує, чи просто не розуміє, що в його присутності неможливо зручно влаштуватися.

— Ви не можете це зі мною зробити, — молив Коль. — Мої батьки просто помруть! Вони помруть!

— Та ні, — виправив жнець. — Вони житимуть далі.

— Може, хоч дасте йому кілька хвилин на підготовку? — попросив Рован.

— Ти розказуєш, як мені виконувати мою роботу?

— Я прошу виявити трохи милосердя!

Жнець знову на нього зиркнув, але цього разу в погляді було щось інше. Він не лише залякував, а й щось визначав. Досліджував щось у Рованові.

— Я вже багато років цим займаюся, — мовив жнець. — З досвіду можу сказати, що найбільшим виявом милосердя з мого боку може бути швидке й безболісне збирання.

— Тоді принаймні поясність йому причину! Розкажіть, чому це має бути саме він!

— Це випадковий вибір, Роване! — озвався Коль. — Усі це знають! Це бісова випадковість!

Але щось у погляді женця вказувало на протилежне. Тож Рован не вгавав.

— Тут є причина, хіба не так?

Жнець зітхнув. Він не мусив нічого розповідати, бо зрештою був женцем — вищим за закон. Він нікому нічого не мусив пояснювати. Однак він вирішив пояснити.

— Якщо вилучити з рівняння старість, то, відповідно до статистики з сайту про Еру смертності, 7 % смертей були пов’язані з автомобілями. А в 31 % цієї кількості був наявний алкоголь, а вже в тих випадках 14 % загиблих були підлітками, — і він посунув Рованові невеликий калькулятор з директорського столу. — Полічи сам.

Рован лічив не поспішаючи, бо знав, що кожна додаткова секунда — це додаткова секунда життя Коля.

— 0,303 %, — нарешті мовив Рован.

— А це означає, — сказав жнець, — що з кожної тисячі зібраних мною душ кожні три відповідають цьому опису. Одна на триста тридцять три людини. Твій друг щойно отримав нове авто й відомий надлишковим уживанням алкоголю. Тож я навмання обрав з підлітків, які відповідають опису.

Коль прикрив голову руками, а сльози полилися ще дужче.

— Я такий ІДІОТ!

Він притиснув долоні до очей, наче намагаючись проштовхнути їх глибше в голову.

— Тож скажи мені, — жнець спокійно звернувся до Рована, — пояснення полегшило його збирання чи лише погіршило страждання?

Рован трохи знітився в кріслі.

— Досить, — вирішив жнець. З кишені мантії він дістав невеличку лопатку, що формою пасувала до його руки. Задня поверхня була з тканини, а широка частина виблискувала металом. — Колю, для тебе я обрав шокер, що викличе зупинку серця. Смерть буде швидкою, безболісною і навіть близько не такою жорстокою, як автокатастрофа, в яку б ти потрапив у Еру смертності.

Коль раптом міцно схопив Рована за руку. Рован не пручався. Вони не були родичами; до сьогодні він навіть другом Колю не був — але як там кажуть? «Смерть усіх на світі ріднить». Рован роздумував, чи в такому разі у світі без смерті всі стануть сторонніми одне одному. Він міцніше стиснув руку Коля — мовчазна обіцянка, що не відпустить.

— Може, хочеш, аби я щось комусь переказав? — запитав Рован.

— Та безліч усього, — мовив Коль, — але зараз нічого не згадаю.

Рован вирішив, що сам вигадає останні слова Коля й розповість його рідним. І це будуть добрі слова. Втішні. Рован добере глузду в безглуздій ситуації.

— На жаль, тобі доведеться відпусти його руку перед процедурою, — сказав жнець.

— Ні, — відповів йому Рован.

— Заряд може й твоє серце теж зупинити, — попередив жнець.

— То й що? — зронив Рован. — Мене оживлять. Хіба що ви й мене вирішили зібрати.

Рован розумів, що тільки-но посмів підбурити женця себе вбити. Та, незважаючи на ризик, він не шкодував про цей вчинок.

— Як бажаєш.

І тієї ж миті жнець притиснув шокер до грудей Коля.

У Рована потемніло в очах. По тілу пішли конвульсії. Його викинуло з крісла, і хлопець врізався в стіну позаду. Може, Колю й не боліло, але не Рованові. Це був невимовний біль — сильніший, ніж будь-хто мав відчувати, — але потім мікроскопічні знеболювальні наніти в його крові випустили свої анестезійні опіати. Коли опіати почали діяти, біль ущух, а потім і в очах розвиднілось, і він побачив, як Коль сповз на своєму стільці, а жнець простягнув руку, щоб заплющити його вже нерухомі очі. Збирання було завершене. Коль Вітлок помер.

Підвівшись, жнець простягнув Ровану руку, але той за неї не вхопився. Він самотужки зіп’явся на ноги, і хоча Рован не відчував навіть дрібки вдячності, усе ж сказав:

— Дякую, що дозволили залишитися.

Жнець трохи задовго на нього дивився, а потім відповів:

— Ти був непохитним заради ледь знайомого хлопця. Ти втішив його в мить смерті, прийнявши на себе біль шокового розряду. Ти став свідком цього, хоча ніхто не просив.

Рован знизав плечима.

— Я вчинив так, як і будь-хто на моєму місці.

— А ще хтось пропонував це? — зауважив жнець. — Директор? Персонал школи? Будь-хто з десятків учнів, повз яких ми пройшли в коридорі?

— Ні… — мусив визнати Рован. — Але чому мій учинок має значення? Він усе одно мертвий. А ви знаєте, що кажуть про хороші наміри.

Жнець кивнув, поглянув на свій перстень, такий великий на його пальці.

— Гадаю, тепер ти попросиш у мене про імунітет.

Рован похитав головою.

— Я нічого від вас не хочу.

— Справедливо.

Жнець повернувся до виходу, але завагався, перш ніж відчинити двері.

— Маю попередити, що ти можеш не чекати добра за свої сьогоднішні дії, — сказав він. — Але пам’ятай, що хорошими намірами можна вистелити багато доріг. І не всі вони ведуть до пекла.

Ляпас виявися настільки ж різким, як і електричний розряд, — навіть гіршим, бо Рован його не чекав. Усе сталося якраз перед обідом, коли він стояв перед своєю шкільною шафкою; сила удару була такою, що він аж перекинувся назад, і по ряду шафок рознісся звук, схожий на удар по сталевому барабані.

— Ти там був і нічого не зупинив! — У очах Мáри Павлік палали скорбота і праведне обурення. Вона мала такий вигляд, наче готова засунути йому в ніздрі свої довгі нігті та витягнути мозок. — Ти просто дав йому померти!

Мара понад рік зустрічалася з Колем. Вона, як і Коль, була надзвичайно популярною десятикласницею, а тому активно уникала будь-якого спілкування з такою дрібнотою, як дев’ятикласник Рован. Але це були виняткові обставини.

— Було не так, — устиг пролепетати Рован, перш ніж вона знову почала бити.

Цього разу він відбив її руку. Вона зламала ніготь, але, здається, дівчині було байдуже. Принаймні після збирання Коля в неї з’явилася перспектива.

— Було саме так! Ти пішов туди, щоб дивитися, як він помирає!

Почали збиратись інші, як часто буває: їх приваблював запах конфлікту. Рован шукав у натовпі співчутливе обличчя — когось, хто може стати на його бік, — але на обличчях однокласників можна було побачити лише зневагу. Мара говорила й давала ляпаси за всіх присутніх.

Рован цього не очікував. Не те щоб він хотів похвали за те, що допоміг Колю в останні миті його життя, але такого немислимого звинувачення точно не чекав.

— Ти що, божевільна? — почав Рован волати на неї — на них усіх. — Неможливо завадити женцеві виконати збирання!

— Мені байдуже! — лементувала вона. — Ти міг бодай щось зробити, але ти лише дивився!

— Я й зробив бодай щось! Я… я тримав його за руку.

Вона з такою силою ляснула його об шафку, аж він повірити не міг, що дівчина на це здатна.

— Ти брешеш! Він би ніколи не тримав тебе за руку. Він би ніколи тебе не торкнувся взагалі! — А потім додала: — Це я мала тримати його за руку!

Діти навколо них почали хмуритися та шепотіти речі, котрі він точно мав почути.

— Я бачив, як він ішов з женцем по коридору так, наче вони — найкращі дружбани.

— Вони разом зайшли вранці в школу.

— Я чула, що це він дав женцеві Колеве ім’я.

— Хтось розповів мені, що він насправді допомагав.

Він підлетів до огидного малого, який промовив останнє звинувачення — Ральфі Якогось-Там.

— Від кого ти це чув? Ти ідіот, у кімнаті більше нікого не було!

Та це не мало значення. У чуток немає іншої логіки, крім власної.

— Хіба тобі не доходить? Я не женцеві допомагав, а Колю! — наполягав Рован.

— Еге ж, допоміг йому потрапити в могилу, — прокоментував хтось, а решта схвально забурмотіла.

Усе дарма: його судили та визнали винним — і що дужче він це заперечував, то більше вони переконувалися в його вині. Акт його мужності був їм не потрібен — потрібно було знайти крайнього. Знайти, кого ненавидіти. Вони не могли зігнати свою лють на женцеві, а Рован Даміш був ідеальним кандидатом.

— Закладаюся, що за допомогу він отримав імунітет, — сказав хлопчина, з яким вони були одвічними друзями.

— Ні!

— Добре, — з цілковитим презирством сказала Мара. — Тоді я сподіваюся, що наступний жнець прийде по тебе.

Він знав, що вона говорила щиро — не лише цієї миті, а завжди, — і якби наступний жнець таки прийшов по нього, то вона б насолоджувалася його смертю. Думка, що на світі тепер існують люди, які активно бажають його смерті, була наче відро холодної води на голову. Одна річ, коли тебе не помічають, а цілковито інша — стати об’єктом неприязні для всієї школи.

Лише тоді він пригадав попередження женця, що йому не варто сподіватися доброти за свої дії щодо Коля. Чоловік мав рацію — і за це Рован ненавидів женця так само, як інші ненавиділи його самого.