Жнець

18 «Водоспад»

На східному краєчку Мідмерики, біля кордону з Істмерикою, стояв будинок, а під ним текла річка, переходячи у водоспад десь під фундаментом.

— Його спланував один дуже відомий архітектор Ери смертності, — розповіла Сітрі жниця Кюрі, ведучи її кладкою до входу. — Це місце зовсім занепало; ти можеш собі уявити, що такий дім потребує постійного догляду. Він практично перетворився на руїни, і ніхто не бажав його зберегти. Тож лише після появи женця з’явилися необхідні для його порятунку пожертви. Тепер його повернули до колишньої слави.

Відчинивши двері, жниця пропустила Сітру вперед.

— Ласкаво прошу до «Водоспаду», — сказала жниця Кюрі.

На першому поверсі був величезний відкритий простір, з відполірованою кам’яною підлогою, дерев’яними меблями, великим каміном та панорамними вікнами. Там було багато вікон. Водоспад розташовувався якраз під великою терасою. Звук від річки, що текла під будинком та переходила у водоспад, був невпинним, але заспокійливим.

— Я ніколи не бувала в будинку, що має назву, — роззираючись, мовила Сітра, яка робила все можливе, щоб не здаватися враженою. — Але це, мабуть, трохи занадто, хіба ні? Особливо для жниці. Хіба ж ви всі не повинні жити скромно?

Сітра знала, що цей коментар може розізлити жницю, але їй було байдуже. Її присутність тут означала, що жнець Фарадей помер марно. Чудовий будинок не міг її втішити.

Жниця Кюрі не розізлилася. Вона просто сказала:

— Я живу тут не через своє марнотратство, а тому, що моя присутність — єдиний спосіб зберегти це місце.

Здавалося, декор не оновлювали з двадцятого сторіччя, в якому й побудували цей будинок. Єдиними натяками на модернізацію були кілька простих інтерфейсів, розташованих у непомітних кутках. Навіть кухня була обставлена за модою минулого.

— Ходімо, я покажу твою кімнату.

Вони піднялися сходами, які ліворуч були облицьовані гранітом, а праворуч розташувалися ряди й ряди заповнених книжками полиць. На другому поверсі були спальні апартаменти женця. На третьому — менша спальня та кабінет. Спальня була вмебльована просто, і там, як і в решті будинку, були величезні обрамлені у відполірований кедр вікна, що займали цілі дві стіни. Дивлячись на лісовий краєвид, Сітра почувалася так, наче опинилася в будинку на дереві. Їй це сподобалось. І вона ненавиділа себе за це.

— Ви ж знаєте, що я не хочу тут бути, — сказала Сітра.

— Нарешті я почула від тебе щось щире, — трішки усміхнулася жниця Кюрі.

— І, — додала Сітра, — я знаю, що не подобаюся вам — то навіщо ви мене обрали?

Жниця дивилася на неї холодним, незбагненним поглядом сірих очей.

— Не має значення, чи ти мені подобаєшся, — сказала вона. — У мене є причини.

І вона мовчки вийшла з кімнати.

Сітра не пам’ятала, як заснула. Вона навіть не думала про свою втому. Вона пам’ятала, як лягає на застелене ліжко, дивиться на дерева крізь вікно, слухає, як унизу невпинно реве річка, і питає себе, чи цей звук колись стане нестерпним замість заспокійливого. Аж тут вона розплющила очі через яскраве світло від лампи, щулячись на жницю Кюрі, яка стояла в коридорі, біля світильника. Надворі вже стемніло. Там було не просто темно, а чорно, немов у космосі. Вона й досі чула річку, але не бачила навіть натяку на дерева.

— Ти що, забула про вечерю? — запитала жниця Кюрі.

Сітра різко підвелася, не зважаючи на раптове запаморочення.

— Ви могли мене розбудити.

Жниця Кюрі хитро всміхнулася.

— Так я начебто саме це й зробила.

Сітра почала спускатися до кухні — але жниця пропустила її вперед, а дівчина не зовсім пам’ятала маршрут. Будинок був цілим лабіринтом. Жниця Кюрі ніяк не реагувала, коли вона кілька разів повернула не туди. Вона просто чекала, доки Сітра знайде правильний напрямок.

Сітрі стало цікаво, чого захоче ця жінка. Чи вона мовчки їстиме будь-які Сітрині страви, як робив жнець Фарадей? Після згадки про чоловіка її спочатку оповив смуток, а потім злість. А оскільки вона не знала, на кого злитися, то це було немов ятрити рану.

Опинившись на першому поверсі, Сітра приготувалась оглянути вміст буфета й холодильника, але, на свій подив, побачила, що стіл накрито на двох, і там уже стоять тарілки зі щойно приготованою їжею.

— Мені дуже захотілося газенпфефера, — мовила жниця. — Гадаю, тобі сподобається.

— Я навіть не знаю, що таке газенпфефер.

— Краще й не знати…

Жниця Кюрі сіла за стіл і запросила туди ж Сітру. Але Сітра була не зовсім до цього готова, досі роздумуючи: можливо, це якийсь підступ?

Жниця Кюрі засунула ложку в густе рагу, але, помітивши, що Сітра не зрушила з місця, зупинилась.

— Ти чекаєш на офіційне запрошення? — запитала вона.

Сітра не могла сказати, дратує чи веселить Кюрі її поведінка.

— Та я ж учениця. Чому ви для мене готуєте?

— А я не готувала для тебе. Я робила це для себе. А ти зі своїм буркотливим шлунком просто опинилася неподалік.

Сітра нарешті сіла та скуштувала рагу. Ароматне. Трішки жорстке м’ясо, але загалом непогано. І солодка морква перекривала жорсткість.

— Життя женця було б дійсно жахливим, якби ми не дозволяли собі мати хобі. Я захоплююсь приготуванням їжі.

— Смачно, — зізналася Сітра. А потім додала: — Дякую.

Вони практично не спілкувалися під час вечері. Сітрі здавалося дивним не прислуговувати за столом, тож, підвівшись, вона вирішила долити води в склянку жниці. У женця Фарадея не було хобі, принаймні Сітра з Рованом про них не знали.

При згадці про Рована в неї почала тремтіти рука, тож, наливаючи у склянку, вона трішки розлила на стіл.

— Пробачте, жнице Кюрі.

Ухопивши серветку, вона почала вимочувати воду, перш ніж рідина розтечеться.

— Якщо хочеш бути жницею, тобі варто навчитися краще контролювати свої руки.

Сітра знову не могла сказати, чи жниця говорить серйозно, чи іронічно. Читати цю жінку Сітрі було навіть важче, ніж Фарадея, — та й узагалі читання людей зовсім не було її перевагою. Вона ніколи раніше цього не усвідомлювала, аж доки не почала проводити час із Рованом, майстром ненав’язливого спостереження. Сітрі доводилося собі нагадувати, що вона володіє іншими навичками. Швидкістю та рішучістю, коли потрібно діяти. Координацією. Ці речі точно знадобляться, якщо вона стане…

Вона не могла закінчити цю думку — не могла собі цього дозволити. Ця думка вела на аж занадто жахливу територію.

На сніданок жниця Кюрі приготувала чорничні млинці, а потім вони вирушили на збирання.

Якщо жнець Фарадей завжди переглядав свої нотатки про обраного об’єкта і користувався громадським транспортом, то жниця Кюрі мала спортивне ретро-авто, водіння якого вимагало неабияких навичок — особливо на гірському серпантині.

— Цей «Порш» подарував продавець антикварних машин, — пояснила їй жниця Кюрі.

— Він хотів отримати імунітет? — уявляючи мотив чоловіка, запитала Сітра.

— Якраз навпаки. Я щойно зібрала його батька, тож він уже мав імунітет.

— Зачекайте, — мовила Сітра. — Ви зібрали його батька, а він подарував вам авто?

— Так.

— То він ненавидів свого батька?

— Ні, дуже любив.

— Я чогось не розумію?

Серпантин перейшов у рівну дорогу, жниця Кюрі перемкнула передачу, і вони поїхали швидше.

— Він оцінив запропоновану мною одразу після збирання втіху, — розповіла вона Сітрі. — Справжня втіха може бути на вагу золота.

Та Сітра все одно не зовсім це розуміла — і все мало змінитися лише пізно ввечері.

Вони поїхали в містечко за сотні миль від будинку, діставшись туди лише десь в обідній час.

— Деякі женці надають перевагу великим містам, а я полюбляю невеличкі містечка, — сказала жниця Кюрі. — Містечка, в яких, наприклад, понад рік нікого не збирали.

— Кого ми збираємо? — поцікавилася Сітра, поки вони шукали місце для паркування — це один з обов’язків, які потрібно виконувати, коли маєш автономне авто.

— Дізнаєшся, коли настане час.

Припаркувавшись на центральній вулиці, вони пішли — ні, почали прогулюватися — тротуаром, на якому було чимало людей, але не занадто метушливо. У Сітри викликала дискомфорт некваплива хода жниці Кюрі, й вона не знала чому. Тоді їй спало на думку, що під час збирання з женцем Фарадеєм той завжди зосереджувався на пункті призначення, і це було не місце, а особа. Об’єкт. Душа для збирання. І хоча це було жахливо, Сітра якимось чином почувалася спокійніше. У роботі з женцем Фарадеєм їхні зусилля завжди приводили до реального кінця. А поведінка жниці Кюрі взагалі не свідчила про хоч якусь попередню підготовку. І на це була причина.

— Навчайся спостерігати, — сказала Кюрі Сітрі.

— Якщо ви хотіли спостерігача, то варто було обрати Рована.

Жниця Кюрі це проігнорувала.

— Дивися на обличчя людей, їхні очі, як вони рухаються.

— Що я шукаю?

— Відчуття, що вони тут занадто довго. Відчуття, що вони готові до… завершення, відомо їм це чи ні.

— Я гадала, вам не можна дискримінувати за віком.

— Це стосується не віку, а стагнації. Деякі люди стають інертними навіть до того, як уперше повернуть назад. А інші можуть стати такими аж за сотні років.

Сітра спостерігала за людьми навколо — усі вони намагалися не дивитися в очі жниці та її учениці, якомога швидше забратися, а ще — не привертати до себе уваги. З кафе вийшла пара; бізнесмен розмовляв по телефону; жінка почала була переходити дорогу на червоне світло, а потім повернулася, напевно, злякавшись бути зібраною через порушення правил дорожнього руху.

— Я нічого такого в них не бачу, — мовила Сітра, роздратувавшись водночас через завдання і неспроможність його виконати.

З офісного центру вийшла група людей — то, здається, була найвища будівля в місті, десь на десять поверхів. Жниця Кюрі звернула особливу увагу на одного чоловіка. Коли вони з Сітрою почали на відстані його переслідувати, у неї з’явився майже хижий погляд.

— Бачиш, як він тримає плечі, наче на них поклали невидиму вагу?

— Ні.

— Бачиш, як він ходить: не так цілеспрямовано, як його супутники?

— Ні.

— А помітила, які в нього зношені черевики, наче йому вже байдуже?

— Можливо, в нього просто невдалий день, — припустила Сітра.

— Можливо, — погодилася жниця Кюрі, — але я вирішила інакше.

Вони почали ближче підходити до чоловіка, який, здавалося, зовсім не помічав своїх переслідувачів.

— Лишилося зазирнути йому в очі, — сказала жниця. — Щоб переконатися.

Жниця Кюрі торкнулася його плеча, він повернувся, і їхні погляди на мить перетнулися. І він раптом зойкнув, бо жниця Кюрі встигла вдарити його своїм лезом у груди, прямісінько в серце. Жниця Кюрі була такою швидкою, що Сітра нічого не встигла помітити. Вона навіть не бачила, як жниця витягла зброю.

Жниця ніяк не відреагувала на жахливий подив чоловіка, взагалі нічого йому не сказала. Вона просто вийняла з нього лезо, і чоловік упав на землю. Він помер, перш ніж торкнувся асфальту. Люди навколо, зойкаючи, почали розбігатися в різні боки, але не так далеко, щоб не спостерігати за продовженням. Для більшості присутніх смерть була незнайомою подією. Вона мала існувати в окремій бульбашці, а вони могли хіба зазирати всередину.

Жниця витерла лезо, використавши шматок замші такого ж лавандового кольору, як і її мантія, і тоді Сітра втратила контроль.

— Ви взагалі його не попередили! — випалила вона. — Як ви могли таке зробити? Ви ж його навіть не знали! Ви навіть підготуватися йому не дозволили!

Зі жниці Кюрі вилізла така потужна хмара люті, що її майже можна було роздивитись, і Сітра зрозуміла, що припустилася жахливої помилки.

— НА ЗЕМЛЮ! — заверещала жниця так голосно, що цей звук пішов луною між цегляними будинками на тій вулиці.

Сітра негайно впала навколішки.

— ОБЛИЧЧЯМ В АСФАЛЬТ! НЕГАЙНО!

Лють, що вирувала в Сітрі, перейшла у страх, і вона підкорилася. Покірно лігши долілиць, вони притисла праву щоку до розжареного на полудневому сонці асфальту. Тепер вона опинилася десь за фут від мертвого, у того був порожній погляд, але він водночас очей з Сітри не зводив. Як на тебе може витріщатися мертвяк?

— ТИ СМІЄШ УКАЗУВАТИ, ЯК МЕНІ ВИКОНУВАТИ МОЄ ЗАВДАННЯ?

Світ наче завмер навколо них.

— ТИ ВИБАЧИШСЯ ЗА СВОЄ НАХАБСТВО Й ОТРИМАЄШ ЗА ЦЕ ПОКАРАННЯ.

— Пробачте, жнице Кюрі.

Очевидці почали перешіптуватися, почувши її ім’я. Вона будь-де була легендою.

— ПЕРЕКОНАЙ МЕНЕ!

— Мені справді шкода, жнице Кюрі, — голосніше заговорила Сітра, волаючи своє вибачення в лице мерця. — Я більше ніколи так вас не зневажу.

— Підводься.

Жницю більше не трусило від епічного гніву. Сітра підвелася, лютуючи через свої тремтливі ноги і через те, що не може контролювати свої сльози, та мріючи, щоб вони випарувалися, перш ніж це помітить жниця Кюрі чи будь-хто.

Розвернувшись, відома на весь світ верховна дама смерті пішла геть, а присоромлена Сітра попленталася слідом, бажаючи схопити зброю женця та ввігнати її жінці в спину… а потім вона розлютилася на себе через таке бажання.

Сівши в авто, вони від’їхали від місця події. Жниця заговорила до Сітри, лише коли вони десь квартал проїхали.

— Ти маєш визначити особу цього чоловіка, знайти його найближчих родичів і запросити їх до «Водоспаду», щоб я могла подарувати їм імунітет.

Вона говорила без жодного натяку на лють, що кипіла в ній ще кілька секунд тому.

— Щ-що?

Це було так, наче на вулиці нічого не відбувалось. Сітра зовсім розгубилась — у неї трохи паморочилося в голові, наче з авта викачали все повітря.

— У мене є сорок вісім годин для надання їм імунітету. Я б хотіла зустрітися з ними ввечері у своєму домі.

— Але ж… там… коли ви наказали мені лягти на землю…

— Так?

— Ви так розізлилися…

Жниця Кюрі зітхнула.

— Дорогенька, я маю підтримувати свою репутацію. Ти прилюдно кинула мені виклик, тож я не мала іншого вибору, крім як прилюдно поставити тебе на місце. У майбутньому тобі варто висловлювати свою точку зору лише наодинці зі мною.

— Тож ви не сердитеся?

Жниця обдумала це питання.

— Я роздратована. Але варто було попередити тебе про мої наміри. Твоя реакція була… виправданою. І моя на це відповідь також.

Сітра мусила погодитися зі жницею, навіть перебуваючи з іншого боку цих емоційних американських гірок. Учень має виявляти відповідну пристойність. Інший жнець міг покарати її набагато гірше.

Зробивши коло, жниця Кюрі висадила Сітру на бічній вулиці, всього за квартал від місця збирання. Вона матиме годину, щоб знайти родичів чоловіка й передати їм запрошення від жниці.

— А якщо він живе сам, то це спростить завдання нам обом, — мовила вона.

Сітра замислилася, як збирання може бути простим.

Чоловіка звали Бартон Брін. Він уже неодноразово повертав назад, мав понад двадцятеро дітей, кілька з яких були старші за сто років. Наразі він жив зі своєю останньою дружиною та трьома наймолодшими дітьми. Саме вони отримають річний імунітет після його збирання.

— А якщо вони не з’являться? — на шляху додому поцікавилась у жниці Кюрі Сітра.

— Вони завжди з’являються, — відповіла їй жниця.

І вона мала рацію. Вони приїхали після восьмої вечора, всі засмучені та шоковані. Жниця Кюрі ще на порозі наказала їм стати навколішки й поцілувати її перстень для отримання імунітету. А потім вони з Сітрою пригостили їх вечерею: печеня в горщику, зелені боби, картопляне пюре з часником. Родичі загиблого були зовсім не голодні, але відмовитися від їжі не могли.

— Розкажіть про свого чоловіка, — ніжним та щирим тоном запитала жниця Кюрі.

Спочатку жінка не мала особливого бажання говорити, але вже незабаром не могла зупинитися, розповідаючи історію життя свого чоловіка. Та й діти також додали свої спогади. Досить швидко той чоловік перетворився з аноніма на вулиці на конкретну особу, і тепер Сітру засмучувала втрата його життя, хоча вони не були знайомі.

І жниця Кюрі дійсно слухала, наче намагаючись запам’ятати все почуте. В її очах не раз бриніли сльози, вона плакала разом з родиною померлого.

А потім жниця зробила дещо дивне. Вона вийняла з мантії зброю, якою обірвала чоловікове життя, і поклала лезо на стіл.

— Якщо бажаєте, можете забрати моє життя, — звернулася вона до жінки.

Та просто на неї витріщилася, нічого не розуміючи.

— Це справедливо, — сказала жнець. — Я відібрала вашого чоловіка, вкрала батька у ваших дітей. Ви, напевно, мене зневажаєте.

Жінка поглянула на Сітру, наче та може підказати, як поводитись, але вона лише знизала плечима, теж дивуючись цій пропозиції.

— Але… напад на женця карається збиранням.

— Ні, якщо ви маєте дозвіл самого женця. До того ж, ви вже отримали імунітет. Обіцяю, що ви не будете покарані.

Ніж лежав на столі між ними, і раптом Сітра відчула себе отим пішоходом під час збирання: завмерла на краю немислимої події.

Жниця Кюрі щиро та з добротою вміхнулася жінці.

— Все гаразд. Якщо ви мене заріжете, моя учениця просто відвезе мене до найближчого центру відродження, і я повернуся за день чи два.

Жінка дивилася на ніж, а діти дивилися на маму. І нарешті жінка сказала:

— Ні, не треба.

Жниця Кюрі заховала зброю.

— Ну, в такому разі перейдемо до десерту.

Перед родиною наче зняли велику завісу, і вони почали поглинати шоколадний торт з таким апетитом, якого досі не було впродовж цієї вечері.

Коли вони пішли, жниця Кюрі допомогла Сітрі помити посуд.

— Коли ти станеш жницею, — звернулася до Сітри вона, — я певна, що ти не підеш моїм шляхом. І шляхом женця Фарадея теж не підеш. Ти знайдеш власний шлях. І, можливо, це не принесе тобі спокути або навіть спокою, але допоможе не впадати в депресію.

Тоді Сітра ще раз поставила їй питання, підозрюючи, що цього разу таки отримає відповідь.

— Ваша честе, навіщо ви мене обрали?

Жниця обмила тарілку, Сітра її витерла, і жінка нарешті дала відповідь — дуже дивну:

— Ти чула про вид спорту під назвою півнячі бої?

Сітра захитала головою.

— В Еру смертності лихочинці обирали двох півнів, випускали їх на невелику арену й робили ставки на те, який півень уб’є іншого.

— Це було законно?

— Ні, але люди все одно це робили. До появи Шторму життя було сумішшю дивних звірств. Тобі цього не сказали… але жнець Ґоддард запропонував узяти тебе і Рована.

— Нас обох?!

— Так. І я знала, що він робить це лише для того, аби щодня ставити вас одне проти одного, немов тих півнів, та отримувати від цього задоволення. Тож, запропонувавши забрати тебе, я втрутилася, щоб ви обоє могли уникнути кривавої арени женця Ґоддарда.

Усе зрозумівши, Сітра кивнула. Вона вирішила не нагадувати, що насправді вони зовсім не уникнули тієї арени. Один з них усе одно мав померти. Ніщо не могло цього змінити.

Вона спробувала уявити, як би все було без втручання жниці Кюрі. Думку про можливість залишитися з Рованом затьмарила інформація про те, в чиїх вони опиняться руках. Вона навіть уявляти не хотіла, як він виживає поруч з Ґоддардом.

Оскільки це перетворилося на вечір відповідей, то Сітра насмілилася поставити питання, котре так недоречно висловила на вулиці, коли ще навіть не охололо тіло чоловіка.

— Чому ви не попередили того чоловіка, перш ніж зібрати? Хіба він не заслуговував бодай на миттєве розуміння ситуації, перш ніж померти?

Цього разу жниця Кюрі не образилась.

— Кожен жнець має свій метод. У мене саме такий. В Еру смертності люди часто помирали без попередження. Нашим завданням є імітація вкраденого у природи процесу — тож саме так я вирішила відтворювати образ смерті. Я завжди збираю миттєво та публічно, щоб люди не забували, що і навіщо ми робимо.

— Але що трапилося зі жницею, яка зібрала президента? З героїнею, яка протистояла корпоративній корупції, яку не міг побороти навіть Шторм? Я гадала, що верховна дама смерті завжди матиме вищу мету для збирання.

Жниця Кюрі трохи спохмурніла. Щось схоже на привид смутку, котрого Сітра не могла розгадати.

— Ти помилялася.