Жнець

22 Знак Двозубця

Дні Сітри були наповнені тренуваннями та збираннями.

Сітра і жниця Кюрі щодня їздили у випадково обрані містечка. Дівчина спостерігала, як жниця бродила вулицями, торговельними центрами, парками, перетворюючись на таку собі левицю, яка шукає уразливу жертву. Сітра навчилася помічати ознаки «застою», як їх називала жниця Кюрі, — хоча Сітра й не зовсім поділяла ідею про готовність людей до збирання. Сітра роздумувала, скільки днів у своєму житті вона була втомлена світом до перетворення на ученицю смерті. Якби в один з таких днів її зустріла жниця Кюрі, то чи вона б її теж зібрала?

Якось вони опинилися біля початкової школи, коли там закінчились уроки, і в Сітри з’явилося неприємне відчуття, що вона збере когось з учнів.

— Я ніколи не збираю дітей, — сказала їй жниця Кюрі. — Ніколи не зустрічала дитини з застоєм, а навіть якби зустріла, то все одного цього б не зробила. На конклаві мене про це застерігали, але вони ніколи не ризикнуть якось мене карати.

У женця Фарадея такого правила не було. Він суворо притримувався статистик Ери смертності. Хоча в ті часи помирало не дуже багато підлітків, але інколи таке все ж траплялося. За час навчання він лише раз здійснив таке збирання. Він не запрошував Рована та її з собою, а під час вечері почав сильно плакати і, вибачившись, вийшов з кімнати. Якщо Сітру посвятять, вона поклялася собі притримуватися правила жниці Кюрі, навіть якщо це не влаштовуватиме відбіркову комісію.

Вони зі жницею майже щовечора готували їжу для родичів померлих. Більшість із них виходила, відчуваючи полегшення. А деякі залишалися невтішними, обуреними та знавіснілими. Саме в такій формі життя і смерть наповнювали дні Сітри перед Врожайним конклавом. Вона не могла не думати про Рована, про те, як йому там. Вона водночас хотіла і боялася його побачити, бо знала, що так чи інакше вже за кілька коротких місяців побачить його востаннє.

І вона все-таки продовжувала сподіватися, що коли доведе факт усунення женця Фарадея його колегою, то це перетвориться на такий собі лом, устромлений у невпинний механізм коліщат Цитаделі женців. І цей лом звільнить Сітру від необхідності збирати Рована чи навпаки.

Сітрі доводилося повідомляти про збирання родичів померлих: чоловіків, дружин, дітей, батьків. Спочатку її обурювало, що жниця Кюрі змушує поставати першою перед цими вбитими горем людьми, але вже незабаром Сітра все усвідомила. Жниця не намагалася сама цього уникнути, а хотіла, щоб Сітра набралася досвіду та навчилася виявляти співчуття, ставши свідком трагедії. Це виснажувало емоційно, але також було винагородою.

Вона лише раз змінила процедуру після збирання. Першою частиною завдання було знайти найближчих родичів зібраної особи. Здавалося, що в однієї зібраної жінки не було близьких родичів — лише брат, з яким та не спілкувалася. Це було дивно, бо в сучасному світі родина може складатися зі звивистого переплетення, що розходиться на шість чи й більше поколінь. А ця бідолашна жінка мала лиш одного брата. Сітра знайшла його адресу, поїхала туди, але не звернула уваги, куди саме їде. І лише на місці усвідомила, де опинилася.

То був не дім у традиційному розумінні — то був монастир. Саманний комплекс, оточений стіною та стилізований під старовинні місіонерські будинки. Але центральний шпиль прикрашав не хрест, а камертон. Двозубець. Символ тонального культу.

Тональний монастир.

Сітра почала тремтіти, як і будь-яка людина, зіткнувшись із чимось віддалено-чужим та загадково-містичним.

— Тримайся якнайдалі від шаленців, — якось сказав їй тато. — Людей затягує, і вони зникають назавжди.

Це були сміховинні слова. В наш час ніхто не зникає. Шторм завжди знає, де ти. Хоча й має про це не повідомляти.

За інших умов Сітра могла б дослухатися до батькової поради. Але вона прийшла повідомити про смерть, а це перевершувало будь-яку тривогу.

Вона зайшла в комплекс крізь арку-браму. Ворота були незамкнені. Вона опинилась у саду, де росла безмежна кількість білих пахучих квітів. Гарденії. В тональних культах дуже полюбляють різноманітні аромати та звуки. Вони не особливо переймаються тим, що бачать. Найбільш екстремальні тональні групи навіть осліплюють своїх членів, і Шторм неохоче це дозволяє, зупиняючи процес відновлення зору через їхні лікувальні наніти. Це жахливо, але водночас є одним з небагатьох виявів релігійної свободи у світі, де всі боги пішли в небуття.

Пішовши кам’яною стежкою крізь сад, Сітра дісталася церкви, купол якої прикрашав двозубець, а штовхнувши важкі дубові двері, вона потрапила в заставлену лавами каплицю. Там було тьмяне освітлення, навіть попри вітражні вікна з обох боків. Вітражі були не з Ери смертності, а створені для тонального культу. Там зобразили різноманітні дивні сцени: чоловік без сорочки тягне на спині величезний камертон; з тріснутого каменя вилітають блискавки; люди тікають від огидної, схожої на черв’яка істоти у формі подвійної спіралі, що виривається з землі.

Їй не подобалися ці зображення, і Сітра не знала, у що вірять ці люди, — лише що це кумедно. Безглуздо. Усім відомо, що ця так звана релігія є не чим як мішаниною релігій Ери смертності, зліплених у тривожну мозаїку. Проте декого та дивна мозаїка чомусь спокушала.

Біля олтаря монотонно щось наспівував і по черзі гасив свічки чи священник, чи монах, чи як там називають духовну особу в цьому культі.

— Пробачте, — мовила Сітра. Її голос прозвучав набагато гучніше, ніж вона хотіла. Це через акустику в каплиці.

Та вона не злякала чоловіка. Загасивши ще одну свічку, він, помітно кульгаючи, пішов до неї. Сітрі стало цікаво, чи це через травму, чи завдяки релігійній свободі йому вдалося зберегти ушкодження — кульгавість. Зморшки на його обличчі показали Сітрі, що він би вже давно мав повернути назад.

— Я вікарій Бореґард, — сказав він. — Ви прийшли покаятися?

— Ні, — відповіла вона, показуючи йому пов’язку зі знаком женця на руці. — Мені потрібно поговорити з Робертом Ферґюсоном.

— Брат Ферґюсон на Обідній Пречистій. Я не можу його турбувати.

— Це важливо, — сказала вона йому.

Вікарій зітхнув.

— Ну гаразд. Неможливо уникнути того, що приходить у наше життя.

На цьому він кудись пошкандибав, залишивши Сітру саму.

Вона почала оглядати незнайомий простір навколо. На олтарі перед нею стояла гранітна чаша, наповнена водою, але вода була каламутна і неприємно пахла. Одразу за олтарем була центральна точка церкви: сталевий двозубець, схожий на той, який вона бачила на даху. Цей двозубець мав шість футів висоти й стирчав з обсидіанової основи. А поряд стояла ще одна невеличка платформа, на якій на чорній оксамитовій подушечці лежав гумовий молоток. Але її увагу привернув саме двозубець. Величезний камертон мав циліндричну форму, був гладеньким та холодним на дотик.

— Хочеться по ньому вдарити, так? Спробуйте — це не заборонено.

Сітра аж підскочила і мовчки лаяла себе, що її отак заскочили.

— Я брат Ферґюсон, — підходячи, привітався чоловік. — Ви хотіли мене бачити?

— Я учениця високоповажної жниці Марії Кюрі, — сказала йому Сітра.

— Чув про неї.

— Мушу повідомити про смерть.

— Продовжуйте.

— Змушена сказати, що вашу сестру Маріссу Ферґюсон сьогодні о першій п’ятнадцять дня зібрала жниця Кюрі. Співчуваю вашій втраті.

Чоловік мав не засмучений чи шокований вигляд, а просто смиренний.

— Це все?

— Все? Ви мене почули? Я щойно сказала, що вашу сестру сьогодні зібрали.

Чоловік зітхнув.

— Неможливо уникнути того, що приходить у наше життя.

І якщо вона досі не зневажала тоністів, то тепер це почуття точно в ній прокинулось.

— Отак? — запитала вона. — Це «священний» вислів ваших людей?

— Це не вислів; це звичайна істина, за якою ми живемо.

— Ага, як скажете. Ви маєте організувати похорон сестри — він також прийде у ваше життя.

— А хіба Шторм не організує її похорон без мене?

— Невже вам узагалі байдуже?

Чоловік відповів не одразу.

— Смерть від руки женця не є природною. Тоністи її не визнають.

Сітра відкашлялася, стримуючи тираду. Хоча язик так і чесався, вона зробила все можливе, щоб залишатися професіоналом.

— Ще одне. Хоча ви з нею не жили разом, та є її єдиним задокументованим родичем. А цей статус дозволяє вам отримати річний імунітет.

— Імунітет мені не потрібен, — мовив він.

— Це мене чомусь не дивує.

Вона вперше зустрілася з людиною, яка відмовилася від імунітету. Перстень цілували навіть найбільш зневірені.

— Ви виконали своє завдання. Можете йти, — сказав брат Ферґюсон.

Сітра не могла постійно стримувати своє роздратування. Не могла на нього кричати. Не могла застосувати прийоми бокатору, щоб дати йому по шиї чи завалити його сильним ліктьовим ударом. Тож вона зробила єдине, що могла. Піднявши молоток, вона вклала всю свою злість в один потужний удар по камертону.

Звук був настільки сильним, що вона відчула вібрацію у своїх зубах та кістках. Він виявився не схожим на приглушений дзвін. Цей тон був щільний і потужний. Від шоку вся її злість просто зникла. Розчинилась. У неї розслабилися м’язи та зціплені щелепи. Відлуння пішло в мозок, у живіт, у хребет. Тон продовжував дзвеніти набагато довше, ніж мав би, а потім повільно почав ущухати. Вона ніколи раніше водночас не відчувала чогось такого дратівливого та заспокійливого. Лише й змогла сказати:

— Що це було?

— Фа-дієз, — відповів брат Фергюсон. — Хоча братія продовжує сперечатися, мовляв, насправді це ля-бемоль.

Двозубець продовжував трішки дзвеніти. Сітра бачила, як той вібрує, а краї при цьому здаються розмитими. Вона до нього торкнулась, і тієї ж миті інструмент затих.

— У вас є питання, — мовив брат Ферґюсон. — Я відповім на ті, на які зможу.

Сітра хотіла заперечити, що має питання, але раптом зрозуміла, що таки їх має.

— У що ви всі вірите?

— Багато в що.

— Назвіть щось одне.

— Ми віримо, що язики полум’я мають палати не вічно.

Сітра поглянула на свічки біля олтаря.

— Це тому вікарій гасив свічки?

— Так, це частина нашого ритуалу.

— Тож ви поклоняєтеся темряві.

— Ні, — мовив він. — Це загальне помилкове уявлення. Таким чином загал нас очорняє. Ми поклоняємося діапазону хвиль та вібраціям, що є поза межами людського зору. Ми віримо у Велику Вібрацію, яка звільнить нас від стагнації.

«Стагнації».

Жниця Кюрі саме цим словом описувала обраних для збирання людей. Брат Ферґюсон усміхнувся.

— У тобі щось резонує, хіба ні?

Вона відвернулася, не бажаючи зустрітися з нав’язливістю в його погляді, натомість подивилася на кам’яну чашу. Показала на неї.

— А чому вода брудна?

— Це первинний бульйон! Там кишить мікробами! В Еру смертності вмістом оцієї єдиної чаші можна було знищити цілі народи. Це називали «хворобою».

— Я знаю, як це називали.

Зануривши палець у мулисту воду, він почав ним крутити.

— Віспа, поліомієліт, Ебола, сибірська виразка — всі вони тут, але вже не несуть для нас загрози. Навіть бажаючи цього, ми не можемо захворіти, — вийнявши палець з брудного мулу, він його облизав. — Я можу хоч усе випити, і навіть розладу травлення не буде. На жаль, ми вже не можемо перетворити воду на черв’яка, що їстиме людське тіло.

Сітра пішла звідти, не промовивши жодного слова й не озираючись… але цілий день відчувала сморід тієї води.