Жнець

3 Сила долі

Сітра отримала своє запрошення на початку січня. Воно прийшло поштою, а це було першою ознакою, що то щось незвичне. Поштою приходили всього три види пересилань: пакунки, офіційні документи й листи від диваків — бо лише такі досі писали листи. Здається, це був саме третій вид кореспонденції.

— Ану відкривай, — мовив Бен, якого поява конверта схвилювала набагато більше, ніж Сітру.

Лист був підписаний від руки, а це було ще чудніше. Дійсно, письмо від руки ще залишалося факультативним способом спілкування, але, крім себе, Сітра знала лише кількох людей, які продовжували ним користуватися. Розірвавши конверт кольору яєчної шкаралупи, вона витягла картку такої ж барви, а перш ніж прочитати вголос, зробила це про себе.

«Маємо честь запросити вас до Великої міської опери дев’ятого січня о сьомій годині вечора».

Там не було підпису чи зворотної адреси. Одначе в конверті був один квиток.

— Опера? — сказав Бен. — Фе.

Сітра була повністю згодна.

— Можливо, це якась шкільна подія? — запитала мама.

Сітра похитала головою.

— Якби так, я б знала.

Мама забрала в Сітри запрошення й конверт, щоб і самій роздивитися.

— Ну, хай що воно таке, але цікаво.

— Це, гадаю, якийсь лузер так запрошує мене на побачення, бо занадто наляканий підійти особисто.

— То ти підеш? — поцікавилася мама.

— Мамо… хлопець, який запрошує мене в оперу, або жартує, або марить.

— Або намагається тебе вразити.

Щось буркнувши, Сітра вийшла з кімнати, роздратована власною цікавістю.

— Я не йду! — зі своєї кімнати гукнула вона, добре знаючи, що піде.

Велика міська опера — одне з кількох місць, де бажають побувати всі, хто є хоч кимось у цьому світі. Лише половина постійних відвідувачів опери приходить туди заради вистави. Решта ж хоче долучитися до великої мелодрами про те, як підніматися соціальними сходами й будувати кар’єру. Навіть Сітра знала процедуру, хоча не крутилась у таких колах.

Вона одягла сукню, котру придбала для торішнього шкільного балу, коли була вважала, що її запросить Гантер Моррісон. А Гантер натомість запросив Захарія Свейна, і про це, вочевидь, знали всі, окрім Сітри. Ті двоє ще й досі зустрічались, а Сітра аж до сьогодні не мала причини одягти цю сукню.

Сукня мала на ній набагато кращий вигляд, аніж Сітра очікувала. Дівчатка-підлітки за рік змінюються, але тепер ця сукня — котру вона торік обрала, сприймаючи бажане за дійсне, — справді чудово на ній сиділа.

Сітра подумки звузила перелік своїх можливих таємних залицяльників. То мав бути один з п’ятьох претендентів, і лише з двома вона залюбки проведе вечір. А інших трьох терпітиме заради новизни. Бо, зрештою, має ж бути весело, коли цілий вечір удаєш претензійність.

Тато наполіг, що відвезе її.

— Зателефонуй мені, коли будеш готова їхати додому.

— Я скористаюся публікаром.

— Усе одно зателефонуй, — мовив він.

Удесяте він повторив, яка вона вродлива, потім Сітра вийшла з авта, а тато від’їхав, звільнивши місце для лімузинів і «Бентлі», що стояли в черзі позаду. Глибоко вдихнувши, вона почала підніматися мармуровими сходами, почуваючись ніяково й не на своєму місці, наче та Попелюшка на балу.

Коли вона зайшла всередину, її не скерували ні в напрямку оркестру, ні до центральних сходів, що вели на балкон першого ярусу. Натомість білетер спочатку глянув на квиток, потім на неї, потім знову на квиток, а тоді покликав ще одного білетера, який особисто провів її на місце.

— До чого все це? — хотіла знати вона.

Спершу їй спало на думку, що квиток — підробка і її виводять з приміщення. Можливо, це все-таки якийсь жарт, — і вона вже почала подумки складати перелік підозрюваних.

Але потім заговорив другий білетер:

— Особистий супровід є звичним для власників місць у ложі, міс.

Сітра пригадала, що місця в ложі — ексклюзивні. Їх зазвичай резервують для найвищої еліти, тих, хто не може сидіти поруч з простолюдом. Пересічні люди не могли собі цього дозволити, а навіть якби могли, то не мали такої можливості. Ідучи за білетером вузькими сходинками до лівої ложі, Сітра почала боятися. Вона не знала нікого з такими статками. А якщо запрошення надіслали їй помилково? Якщо ж на неї дійсно чекає якась відома, важлива особа, то які вона має наміри?

— От ми й прийшли!

Білетер відсунув портьєру ложі, а там сидів хлопець її віку. У нього було темне волосся та світла шкіра, всипана ластовинням. Побачивши її, він підвівся, і Сітра помітила, що з-під його закоротких штанів аж занадто виднілися шкарпетки.

— Привіт.

— Вітаю.

І білетер залишив їх наодинці.

— Я залишив тобі місце ближче до сцени, — мовив він.

— Дякую.

Вона зайняла крісло, намагаючись зрозуміти, хто це і навіщо запросив її сюди. Він здавався їй незнайомим. Чи вона мала його знати? Сітра не хотіла показувати, що не впізнала його.

А потім він наче нізвідки сказав:

— Спасибі.

— За що?

Він показав таке ж запрошення, як у неї.

— Я не великий прихильник опери, та чого там — це краще, ніж байдикувати вдома. Тож… ми з тобою знайомі?

Сітра вголос розсміялась. У неї немає таємного залицяльника; здається, в них обох є таємнича сваха, і це спонукало Сітру подумки складати новий перелік, де на першому місці опинилися її батьки. Можливо, це син якихось їхніх друзів — але такий виверт навіть для них був занадто.

— Що тебе так розвеселило? — запитав хлопчина, і вона продемонструвала йому ідентичне запрошення. Його воно не розвеселило. Натомість він здавався стурбованим і не пояснив, чому саме.

Він відрекомендувався Рованом, і вони потиснули руки, якраз коли згасло світло, піднялася завіса і вибухнула настільки розкішна та гучна музика, що вже неможливо було продовжувати розмову. Це була опера Верді під назвою «La Forza del Destino» — «Сила долі», але цих двох, вочевидь, звела не доля, а цілеспрямований намір.

Музика виявилася вишуканою та гарною, аж доки Сітрі не стало важко слухати. І хоча сюжет був зрозумілий навіть без знання італійської, але майже не резонував з ними обома. Бо, зрештою, ця опера була з Ери смертності. Війна, помста, вбивство — саме на цих темах зав’язувалась історія — були настільки далекими від сучасних реалій, що небагато людей могли їх осягнути. Спільне духовне враження могла справити лише тема кохання, а оскільки вони — незнайомці в пастці театральної ложі, то відчували більше дискомфорту, ніж естетичного враження.

— То хто, на твою думку, запросив нас сюди? — щойно ввімкнули світло на антракт, поцікавилася Сітра.

Рован теж гадки не мав, тому для створення спільної теорії вони розповідали про себе. Їх не об’єднувало ніщо, крім віку. Вона жила в центрі, а він у передмісті. У неї була невелика родина, а в нього — численна, і професії батьків сильно різнились.

— А який у тебе генетичний індекс? — запитав він — це було досить особисте питання, та, можливо, цей факт міг якось допомогти.

— 22-37-12-14-15.

Він усміхнувся.

— Тридцять сім відсотків африканського походження. Круто! Це досить високий відсоток!

— Дякую.

Він розповів, що його код 33-13-12-22-20. Вона думала запитати його, чи знає хлопець про підіндекс своєї складової «іншого», бо двадцять відсотків — також досить багато; але якщо він цього не знає, то питання його присоромить.

— У нас обох 12 відсотків паназійського походження, — зауважив він. — Може, це воно?

Але він хапався за соломинки — це був просто збіг.

Відповідь з’явилась у ложі позаду них перед закінченням антракту.

— Приємно бачити, що ви знайомитесь.

І хоча після зустрічі минуло вже кілька місяців, Сітра одразу його впізнала. Високоповажного женця Фарадея було складно так швидко забути.

— Ви? — Рован говорив так уїдливо, що він, безсумнівно, також зустрічався з женцем.

— Я б з’явився раніше, але мав… інші справи.

Він не уточнив, і Сітра була рада. Та сама його присутність точно не свідчила про щось хороше.

— Ви запросили нас сюди, щоб зібрати.

То було не питання, а констатація факту, бо Сітра була в цьому впевнена, — але озвався Рован:

— Не думаю, що річ у цьому.

Жнець Фарадей не намагався вкоротити їм життя. Натомість він узяв вільний стілець і всівся поруч з ними.

— Цю ложу мені подарувала директорка театру. Людям завжди здається, наче підношення женцям допоможуть їм уникнути збирання. Я й не мав наміру її збирати, але тепер вона гадає, що подарунок відіграв у цьому роль.

— Люди вірять у те, у що хочуть, — сказав Рован з такою переконаністю, що Сітра зрозуміла: для нього це перевірена істина.

Фарадей показав на сцену.

— Сьогодні ми є свідками вистави про людське безглуздя і трагедію, — мовив він. — А завтра ми їх переживемо.

Не встиг він пояснити сказане, як підняли завісу для другого акту.

Останні два місяці Рован був шкільним парією — вигнанцем найвищого ступеня. І хоча такі ситуації з часом зазвичай втрачали свою актуальність і згасали, історія зі збиранням Коля Вітлока такою не стала. Кожна футбольна гра була наче чимала доза солі, котру втирали в спільну рану, — а оскільки всі ігри були програшними, то це лише подвоювало біль. Рован ніколи раніше не був особливо популярним, але тепер його регулярно заганяли в кут і лупцювали. Його цурались, і навіть найближчі друзі всіляко уникали хлопця. Навіть Тайґер.

— Винний, бо з цим асоціюєшся, друже, — пояснив Тайґер. — Я відчуваю твій біль, але не хочу в ньому жити.

— Це якась нещаслива ситуація, — сказав Ровану директор, коли той під час обідньої перерви прийшов до медпункту, щоб загоїти кілька нових синців. — Вам варто подумати про зміну школи.

Одного дня Рован не витримав тиску. Він виліз на стіл у їдальні та розповів усім брехню, яку вони хотіли почути.

— Той жнець — мій дядько, — проголосив він. — Це я сказав йому зібрати Коля Вітлока.

Вони, звісно ж, повірили кожному його слову. Діти почали освистувати його та жбурляти їжу, аж доки він не сказав:

— Хочу, щоб ви знали: мій дядько повернеться, і він попросив мене обрати наступну жертву.

Раптом їжа в нього вже не летіла, ніхто більше не зиркав, навіть побиття чудесним чином зупинилися. Порожнечу заповнила… ну… порожнеча. Більше ніхто не дивися йому в очі. Навіть учителі (а кілька почали ставити відмінно, коли його роботи тягнули хіба на добре чи задовільно). Він став почуватися привидом у власному житті, існуючи у вимушеній сліпій зоні світу.

Удома все було гаразд. Вітчим узагалі не втручався в його справи, а в мами було стільки інших справ, аж вона була надто заклопотана, щоб особливо звертати увагу на його труднощі. Вони знали про події в школі, про теперішній стан теж, але ігнорували це в такій практичній манері, як часто роблять батьки: вдають, що це не проблема, якщо не здатні її розв’язати.

— Я хочу перевестися до іншої школи, — нарешті дослухавшись до поради директора, повідомив маму Рован, а вона відповіла до болю нейтрально:

— Роби так, як вважаєш за краще.

Він був майже впевнений, що якби сказав їй про своє рішення піти з суспільства та приєднатися до тонального культу, вона б сказала: «Роби так, як вважаєш за краще».

Тож коли прийшло запрошення до опери, йому було байдуже, хто його надіслав. Хай що це означало, воно було порятунком — принаймні на один вечір.

У ложу прийшла досить приємна дівчина. Гарненька, впевнена в собі — така, яка вже, напевно, має хлопця, хоча жодного разу про нього не згадала. Потім з’явився жнець, і Рованів світ знову поринув у темряву. Саме цей чоловік спричинив його страждання. Якби Ровану це зійшло з рук, він би зіштовхнув його вниз — але напади на женців були неприпустимі. Покаранням було збирання всієї родини нападника. Завдяки цьому гарантувалася безпека шанованих вершителів смерті.

Після завершення опери жнець Фарадей дав їм картку й надзвичайно чіткі інструкції.

— Ми зустрінемося завтра рівно о дев’ятій ранку за цією адресою.

— Що ми маємо сказати батькам про сьогоднішній вечір? — запитала Сітра. Вочевидь, її батькам буде небайдуже.

— Кажіть що завгодно. Це не має значення, головне, щоб завтра зранку були на місці.

За тією адресою виявився Музей світового мистецтва — найкращий музей у місті. Його відчиняли тільки о десятій, але, щойно побачивши женця, який піднімався сходами до головного входу, охоронець одразу ж відчинив двері та без жодного питання пропустив усіх трьох усередину.

— Ще привілей цієї посади, — зауважив жнець Фарадей.

Вони мовчки прогулювалися галереями, де були представлені стародавні майстри, а тишу порушувало лише відлуння кроків та нечасті коментарі женця. «Бачите, як Ель Греко використовує контраст, щоб викликати емоційну жагу». «Погляньте на плавність руху в цій роботі Рафаеля — як вона додає інтенсивності його візуальній історії». «А! Сьора! Пророчий пуантилізм за століття до появи пікселів!»

Рован перший запитав про очевидне:

— Як це все стосується нас?

Жнець Фарадей зітхнув, трохи роздратувавшись, хоча він, напевно, очікував цього питання.

— Я навчаю вас того, чого ви не вивчите у школі.

— Тож, — мовила Сітра, — ви висмикнули нас із наших життів заради уроку з образотворчого мистецтва? Хіба це не марнування вашого дорогоцінного часу?

Жнець розсміявся, і Рованові захотілося самому його розсмішити.

— І чого ви вже навчилися? — поцікавився Фарадей.

У жодного з них не було відповіді, тож він поставив інше питання:

— Як гадаєте, якою була б наша розмова, якби я привів вас до однієї з галерей Ери безсмертя, а не до цієї — старовинної?

Рован ризикнув відповісти.

— Мабуть, ми б обговорювали, наскільки приємніше дивитися на витвори мистецтва Ери безсмертя. Наскільки вони миліші та… спокійніші.

— А може, ненатхненніші? — підказав жнець.

— Це вже як для кого, — сказала Сітра.

— Можливо. Але тепер, коли ви знаєте, чого шукати в цьому мистецтві смертного згасання, я хочу, щоб ви його відчули.

І він повів їх до наступної зали.

Хоча Рован був певен, що нічого не відчує, він помилявся. У наступній залі картини займали простір від підлоги до стелі. Він не впізнавав митців, але це не мало значення. У роботах була послідовність, наче все те малювала одна душа, якщо вже не одна рука. Деякі картини мали релігійну тему, інші були портретами, а інші просто так динамічно відтворювали невловиме світло щоденного життя, що цього відчутно бракувало в мистецтві Ери безсмертя. Туга і піднесення, біль і радощі — всі ці емоції були там, інколи поєднуючись на одному полотні. У певному розумінні це непокоїло, але також і приваблювало.

— А ми можемо трохи тут затриматися? — запитав Рован, і це викликало усмішку в женця.

— Звісно, можемо.

Поки вони закінчили, музей уже відчинився. Інші відвідувачі обминали їх десятою дорогою. Це нагадувало Рованові ставлення до нього в школі. Сітра й досі гадки не мала, навіщо жнець Фарадей покликав їх сюди — але Рован починав розуміти.

Він повів дітлахів на обід, де офіціантка негайно посадовила їх за столик і принесла меню, ігноруючи інших відвідувачів. Вигоди посади. Рован помітив, що відколи вони сіли за столик, нових відвідувачів більше не з’являлося. Коли вони закінчать, ресторан, напевно, вже спорожніє.

— Якщо ви хочете, щоб ми надали інформацію про наших знайомих, — коли подали їжу, мовила Сітра, — мене таке не цікавить.

— Я сам збираю інформацію, — відповів їй жнець Фарадей. — Мені не потрібні двоє малолітніх інформаторів.

— Але ми вам таки потрібні, хіба ні? — мовив Рован.

Жнець не відповів. Натомість він почав говорити про населення планети та завдання всіх женців на світі, які мали якщо не вирівняти його, то утримувати в розумному співвідношенні.

— Співвідношення росту населення і можливості Шторму забезпечити потреби людства вимагає збирання відповідної щорічної кількості людей, — пояснив їм він. — Для цього нам потрібно буде більше женців.

Тоді з однієї з багатьох кишень у своїй мантії він дістав перстень женця, точнісінько такий, як його власний. Проміння світла в кімнаті падало на перстень, відбивалося від нього, заломлювалось, але ніколи не вгиналось у центр його темної серцевини.

— Тричі на рік відбувається велика асамблея женців під назвою конклав. Там обговорюються питання збирання, і потрібно більше женців у нашому регіоні.

Тепер Сітра, здавалося, скулилася на своєму стільці. До неї дійшло. Хоча Рован саме це й підозрював, але, побачивши перстень, він теж трохи скулився.

— Камені в перснях женців створили перші з нас ще на початку Ери безсмертя, — розповів Фарадей, — коли в суспільстві почали вважати, що природну смерть має замінити неприродна. Було створено набагато більше каменів, ніж тоді було потрібно, бо засновники Цитаделі женців були достатньо мудрі, щоб передбачити майбутню потребу в них. Коли має з’явитися новий жнець, то камінь прилаштовують у золоту оправу та дарують обраному кандидатові.

Він почав крутити перстень у руці, міркуючи, а проміння світла відбивалося від прикраси, танцювало навколо. Потім він поглянув їм обом у вічі — спочатку Сітрі, а потім Рованові.

— Я щойно повернувся з Зимового конклаву й отримав цей перстень, щоб обрати собі учня.

Сітра одразу відступила.

— Це може бути Рован. Мене таке не цікавить.

Рован обернувся до неї, шкодуючи, що це сказав не він.

— Чого ти думаєш, наче я цього хочу?

— Я обрав вас обох! — підвищив тон Фарадей. — Ви обоє вивчите це ремесло. Але лише один зрештою отримає перстень. Другий зможе повернутися додому, до свого життя.

— Навіщо нам змагатися за те, чого жоден з нас не хоче? — хотіла знати Сітра.

— У цьому полягає парадокс професії, — мовив Фарадей. — Ті, хто жадає цієї роботи, її не отримають… а ті, які найбільше відмовляються вбивати, якраз і повинні стати женцями.

Він заховав перстень, і Рован видихнув, навіть не усвідомлюючи, що затамував подих.

— Ви обоє створені з найкращого морального матеріалу, — сказав їм Фарадей, — і я вважаю, що завдяки вашій високій моралі ви приймете пропозицію стати моїми учнями — не тому, що я вас змушую, а тому, що ви самі зробите цей вибір.

А тоді він пішов не заплативши, бо женцю ніколи не приносили і не принесуть жодного рахунку.

Оце нахабство! Гадати, що він зможе справити на них враження атмосферою культури, а потім уплутати у свій хворий планчик! Сітра ніколи і нізащо не змарнує свого життя на те, щоб почати забирати життя людські.

Вона розповіла про все батькам, коли ті повернулися ввечері додому. Отримавши таку жахливу пропозицію, Сітра плакала в татових обіймах. Аж тут мама спитала те, чого дівчина й не очікувала.

— А ти погодишся?

Лише саме питання викликало в Сітри набагато більше шоку, ніж запропонований їй того ранку перстень.

— Що?!

— Я знаю, це складний вибір, — озвався тато. — Ми в будь-якому разі тебе підтримаємо.

Тієї миті вона поглянула на них так, наче ніколи насправді не бачила. Невже батьки так погано її знають, що здатні подумати, ніби вона прийме пропозицію стати ученицею женця? Вона не знала навіть, що відповісти.

— А ви… цього хочете?

Вона з жахом чекала на відповідь.

— Люба, ми хочемо того самого, чого й ти, — сказала мама. — Але поглянь на це в перспективі: жнець абсолютно всім забезпечений. Усі твої потреби та бажання будуть виконані, й тобі ніколи не доведеться боятися збирання.

А потім Сітра дещо усвідомила.

— І вам теж не доведеться хвилюватися через збирання… Допоки жнець живе, його родина має імунітет перед збиранням.

Тато захитав головою.

— Наш імунітет не має до цього стосунку.

І вона зрозуміла, що він каже правду.

— Ви хвилюєтеся не за себе… а за Бена… — мовила Сітра.

На це вони не мали відповіді. Спогад про несподіваний прихід женця Фарадея й досі переслідував їх темним привидом. Вони тоді не знали причини його появи. Він запросто міг прийти зібрати Сітру чи Бена. Але якщо Сітра стане жницею, їм більше ніколи не доведеться боятися такого неочікуваного гостя.

— Ви хочете, щоб я все життя вбивала людей?

Мама відвела погляд.

— Сітро, прошу, це не вбивство, а збирання. Це важливо. Це необхідність. І це, звісно ж, нікому не до вподоби, але всі погоджуються, що це має відбуватись і хтось має це робити. Чому ж не ти?

Того вечора Сітра пішла спати ще до вечері — її апетит став жертвою дня. Батьки кілька разів приходили до її дверей, але вона просила дати їй спокій.

Вона ніколи не була певна, яким шляхом піде в житті. Гадала, що закінчить коледж, отримає якусь приємну спеціальність, а потім знайде комфортну роботу, зустріне комфортного чоловіка і проживе хороше непримітне життя. Не те щоб вона жадала такого існування, але це було очікувано. І так мала жити не лише вона, але й усі інші. Коли не було чого прагнути, то головною метою життя ставало підтримання комфорту. Вічне підтримання комфорту.

А чи можливо знайти важливішу мету, збираючи людські життя? Відповідь була твердим «ні».

Та якщо все саме так, то чому їй так важко заснути?

Ровану було простіше зробити вибір. Так, він ненавидів ідею бути женцем — його від неї вернуло, — але ще більше його вернуло від думки, що на це би погодилися практично всі, кого він знав. І хоча він не вважав себе морально вищим за решту, але таки був чуйнішим. Інколи співчував іншим більше, ніж собі. Саме це змусило його не покинути під час збирання Коля. Саме тому він підтримував Тайґера щоразу, коли той розбивався.

І Ровану вже було відомо, як бути женцем — тобто коли до тебе ставляться інакше, ніж до решти. Він уже так жив, але чи зможе він жити так вічно? Можливо, йому не доведеться. Женці збираються разом, хіба ні? У них тричі на рік відбуваються конклави, і вони, напевно, заводять друзів серед свого кола. Це найелітніший на світі клуб. Ні, йому не хотілося вступати туди — але запросили. Це буде тягарем, але також неймовірною честю.

Того дня він не розповів своїм рідним, адже не хотів, щоб вони впливали на його рішення. Імунітет для них усіх? Звісно ж, вони захочуть, щоб він погодився. Його люблять, та лише як одного поміж інших. Якщо його жертва може врятувати решту, то здійсниться вище родинне добро.

Але остаточним чинником стало мистецтво. Тієї ночі полотна заполонили його сновидіння. Яке було життя за Ери смертності? Наповнене пристрастями, як хорошими, так і поганими. Страх породжує віру. Відчай надає значення піднесенню. Розповідають, що в ті часи навіть літо було тепліше, а зима холодніша.

Напевно, чудово було жити між перспективою невідомого вічного неба і темною матеріальною Землею — бо як інакше могло з’явитися таке величне вираження? Більше ніхто не створював чогось дійсно цінного — але якщо завдяки збиранню він зможе повернути бодай крихту минулого, то воно того варте.

Чи зможе він знайти в собі сили вбити іншу людину? І не одну, а багатьох, день у день, рік у рік, аж доки досягне власної вічності? Жнець Фарадей вважав, що зможе.

Наступного ранку, перш ніж піти на уроки, Рован розповів мамі, що жнець запропонував стати його учнем і що він піде зі школи, щоб прийняти цю пропозицію.

— Роби так, як вважаєш за краще, — відповіла вона.

Сьогодні відбулася моя культурна ревізія. Вона буває лише раз на рік, але стресу завжди приносить чимало. Коли цього року підрахували культурні індекси людей, зібраних мною за останні дванадцять місяців, я, на щастя, вписалася в параметри:

20 % — європеоїдні;

18 % — африканські;

20 % — паназійські;

19 % — мезолатинські;

23 % — інші.