Жнець

29 Вони називали це в’язницею

Жниця Кюрі ще з конклаву нікого не збирала. Вона приділяла увагу лише Сітрі.

— Я маю право зробити перерву, — сказала їй жниця. — І в мене вдосталь часу, щоб наздогнати свій графік.

Вони вперше вечеряли у «Водоспаді» після повернення, і Сітра нарешті порушила тему, якої так боялася.

— Маю де в чому зізнатися, — після п’яти хвилин вечері сказала Сітра.

Перш ніж відповісти, жниця Кюрі пережувала та проковтнула шматок їжі.

— У чому саме?

— Вам це не сподобається.

— Я слухаю.

Сітра дуже намагалася не відводити погляду від холодних сірих очей жінки.

— Я робила це деякий час. Ви про це не знаєте.

Жниця криво посміхнулася.

— Ти справді гадаєш, що я не знаю бодай про якийсь твій крок?

— Я розслідувала вбивство женця Фарадея.

Жниця Кюрі аж виделку впустила, і та брязкотом упала долу.

— Ти робила що?!

Сітра все розповіла жниці Кюрі. Як рилась у «другорядному мозку», як ретельно відновлювала маршрут Фарадея в його останній день. І як знайшла двох з п’яти свідків, які отримали імунітети, і це якщо не доводить, то обґрунтовує думку про те, що те вчинив інший жнець.

Жниця Кюрі все уважно вислухала, і Сітра скінчила, схилила голову й чекала найгіршого.

— Я прийму своє покарання, — мовила Сітра.

— Покарання, — з огидою в голосі сказала жниця Кюрі, але Сітри та огида не стосувалася. — Мені варто себе покарати, що була такою сліпою до твоїх дій.

Сітра видихнула, не усвідомлюючи, що останні двадцять секунд не дихала.

— Ти ще комусь розповіла? — спитала жниця Кюрі.

Сітра завагалась, а потім усвідомила, що вже немає сенсу це приховувати.

— Рованові.

— Цього я й боялася. Сітро, скажи мені, що він після цього зробив? А я скажу, що він зробив, — зламав тобі шию! Думаю, це чудово демонструє, на чиєму він боці. Можу закластися, що й Ґоддард уже знає про твою теорію.

Сітра не хотіла навіть думати, чи це правда.

— Нам варто знайти тих свідків та спробувати їх розговорити.

— Залиш це мені, — сказала жниця Кюрі. — Ти вже більш ніж достатньо зробила. А тепер маєш про все забути й зосередитися на своєму навчанні та тренуваннях.

— Але якщо в Цитаделі женців дійсно стався такий скандал…

— …то найкращим для тебе буде стати жницею і боротися проти цього зсередини.

Сітра зітхнула. Саме це сказав Рован. Жниця Кюрі ще впертіша за Сітру, і коли вона щось вирішила, то це неможливо змінити.

— Так, ваша честе.

Сітра пішла до своєї кімнати, але її не покидала думка, що жниця Кюрі щось від неї приховує.

Уже наступного дня по Сітру прийшли. Жниця Кюрі пішла до крамниці, а Сітра займалася тим, чого від неї очікували. Вона вчилася вбивати за допомогою ножів різних розмірів і ваги, намагаючись не втрачати балансу та залишатися граційною.

Аж раптом у двері почали так гучно гамселити, що Сітра впустила свій великий ніж, ледь не проколовши ним ногу. Це було дежавю, бо коли помер жнець Фарадей, у двері так само стукали, тільки серед ночі. Наполегливо, гучно, невпинно.

Залишивши більший ніж на землі, вона заховала менший у кишеньку-піхви, вшиту в її штани. Хай що це таке, вона не відчинятиме дверей беззбройною.

З іншого боку дверей виявилися двоє офіцерів Гвардії клинка — так само було й тієї жахливої ночі, і в неї аж серце завмерло.

— Сітра Терранова? — запитав один з гвардійців.

— Так.

— Вам доведеться пройти з нами.

— Чому? Що трапилось?

Вони не відповіли, і цього разу не було нікого, хто міг би щось пояснити. А тоді їй спало на думку, що це може бути дещо інше. Звідки взагалі їй знати, що це справжні гвардійці? Уніформи можуть бути несправжніми.

— Покажіть ваші жетони! — наполягала вона. — Я хочу побачити ваші жетони.

Або вони їх не мали, або їм було байдуже, бо один з чоловіків її схопив.

— Ти мене погано почула? Я сказав, ходи з нами!

Сітра вирвалася, розвернулась і на мить подумала скористатися захованим у штанах ножем, але натомість жорстоко вдарила його ногою в шию, після чого чоловік упав на землю. Вона згрупувалася, готуючись атакувати другого, але на мить запізнилася. Він дістав кийок-шокер і тицьнув ним їй у бік. І раптом її власне тіло перетворилося на ворога. Сітра впала, вдарившись головою досить сильно, щоб знепритомніти.

А отямившись, зрозуміла, що перебуває на відгородженому задньому сидінні авта, і голова так розривалася від болю, що навіть знеболювальні наніти не цілком могли його придушити. Вона спробувала піднести руку до обличчя, але зрозуміла, що закута. На обох руках були сталеві затискачі, поєднані коротким ланцюгом. Якийсь жахливий артефакт з Ери смертності.

Вона гепала по перетинці між сидіннями, аж доки до неї не повернувся один з вартових, і в його очах вирувала буря.

— Хочеш ще один заряд? — пригрозив він. — З радістю його подарую. А після твого вчинку я не проти підняти силу струму до червоної позначки.

— Після мого вчинку? Я нічого не зробила! В чому мене звинувачують?

— У стародавньому злочині під назвою «вбивство», — сказав він. — У вбивстві високоповажного женця Майкла Фарадея.

Їй ніхто не зачитав прав. Ніхто не запропонував адвоката. Ті закони та звичаї були з цілком іншого часу. З часу, коли злочин був життєвою реальністю, а для затримання, суду та покарання злочинців діяли цілі організації. А у вільному від злочинів світі не існувало сучасного прецеденту, як поводитися в такій ситуації. Хіба що Шторм міг би розв’язати щось таке заплутане й дивне — але це стосувалося женців, тож Шторм не втручався. Сітрина доля цілковито залежала від верховного клинка Ксенократа.

Її привезли до його резиденції — дерев’яної хатинки посеред доглянутого газону на даху стодев’ятнадцятиповерхової будівлі.

Вона сиділа на твердому дерев’яному стільці. Кайдани сильно стискали руки, і знеболювальним нанітам не вдавалося придушити біль.

Перед нею стояв Ксенократ, затуляючи світло. Цього разу він не виявляв ані доброти, ані привітності.

— Міс Терраново, не певен, що ви усвідомлюєте всю серйозність цього звинувачення.

— Я все усвідомлюю. А також знаю, яким обурливим є це звинувачення.

Верховний клинок на це не відреагував. Вона пручалася в клятих штуках, якими скували її руки. У якому світі могли вигадати такий пристрій? І в якому світі вони потрібні?

Аж тут з темряви вийшов ще один жнець, у мантії темно-коричневого та темно-зеленого кольорів. Жнець Мандела.

— Нарешті хтось розважливий! — мовила Сітра. — Женче Мандело, прошу, допоможіть мені! Прошу, скажіть йому, що я не винна!

Жнець Мандела похитав головою.

— Я такого не робитиму, Сітро, — з сумом сказав він.

— Поговоріть з жницею Кюрі! Вона знає, що я цього не робила!

— На цьому етапі ситуація занадто неоднозначна, аби залучати жницю Кюрі, — повідомив Ксенократ. — Її повідомлять після визначення твоєї провини.

— Зачекайте, тобто вона не знає, де я?

— Вона знає, що ми вас затримали, — мовив Ксенократ. — Але поки що ми не посвячуємо її в деталі.

Жнець Мандела сів на стілець навпроти неї.

— Нам відомо, що ви заходили в «другорядний мозок», намагаючись знищити записи пересування женця Фарадея в день його смерті та зірвати наше внутрішнє розслідування.

— Ні! Я робила не це!

Але чим більше вона заперечувала, тим більш винуватою здавалася.

— Але це не найбільш згубний доказ, — сказав жнець Мандела. Тоді глянув на Ксенократа. — Я можу їй показати?

Ксенократ кивнув, і Мандела дістав зі своєї мантії аркуш, поклавши його на скуті Сітрині руки. Вона підняла його, аби прочитати, навіть не уявляючи, що це може бути. То була копія написаного від руки запису в щоденнику. Сітра впізнала почерк. Він, без сумніву, належав женцеві Фарадею. Поки вона читала написане, її серце опустилося в місце, про існування якого вона не підозрювала ні в цьому, ні в будь-якому іншому світі.

Боюся, що припустився жахливої помилки. Ніколи не варто поспішати з вибором учня, але я вчинив нерозумно. Я відчував потребу поділитися всім, що знаю, всім, що вивчив. Я прагнув збільшити кількість своїх однодумців у Цитаделі женців.

Уночі вона приходить до моїх дверей. Я чую її в пітьмі й лише здогадуюсь про її наміри. Я лише раз піймав її у своїй кімнаті. Хто може сказати, що б вона зробила, якби я таки спав?

Мене турбує думка, що вона може бажати моєї смерті. Вона нахабна, цілеспрямована, тямуща, і я занадто добре навчив її різноманітних способів убивства. Нехай усі знають, що коли я помру — це не самозбирання. І якщо я зустріну несподівану смерть, то від її руки, а не моєї.

У Сітриних очах забриніли сльози від почуттів туги та зради.

— Навіщо? Навіщо він міг таке написати?

Тепер вона почала сумніватись у власному здоровому глузді.

— Сітро, для цього є лиш одна причина, — сказав жнець Мандела. — Після нашого розслідування було встановлено, що свідків підкупили, аби ті збрехали про події. На додачу, хтось сфальсифікував їхні імена, і ми не можемо їх відшукати.

— Підкупили! — мовила Сітра, тримаючись за останню ниточку надії. — Так! Їх підкупили імунітетом! А це доводить, що то не могла бути я! Це міг бути лише інший жнець!

— Ми відслідкували джерело надання імунітетів, — розповів жнець Мандела. — Убивця женця Фарадея наостанок ще й познущався з нього. Після його смерті вбивця знешкодив заходи безпеки в персні Фарадея і скористався ним, аби пороздавати свідкам імунітет.

— Сітро, де перстень? — вимогливо запитав Ксенократ.

Вона більше не могла на нього дивитися.

— Я не знаю.

— Маю лише одне запитання, Сітро, — мовив жнець Мандела. — Чому ти це зробила? Тобі не подобалися методи його роботи? Ти працюєш на тоністів?

Сітра не відводила погляду від згубного запису щоденника у своїх руках.

— Нічого такого.

Похитавши головою, жнець Мандела підвівся.

— Я за всі свої роки роботи женцем ніколи такого не бачив, — сказав він. — Ти всіх нас осоромила.

Тоді він залишив її наодинці з Ксенократом.

Верховний клинок кілька секунд мовчки походжав туди-сюди. Сітра відмовлялася на нього дивитись.

— Я вивчав одне поняття з Ери смертності, — повідомив він. — Це процедури, покликані визначити правду. Слово, здається, звучить як «тортури». Це передбачає вимкнення твоїх знеболювальних нанітів, а потім заподіяння значного фізичного страждання, доки ти не зізнаєшся у скоєному.

Сітра не відповіла. Вона й досі не могла всього осягнути. І не знала, чи зможе.

— Прошу, не зрозумій мене неправильно, — мовив Ксенократ. — Я не маю жодного наміру піддавати тебе тортурам. Це лише крайній захід.

Тоді він дістав інший аркуш і поклав його на свій стіл.

— Якщо ти підпишеш оце зізнання, ми можемо уникнути будь-яких інших неприємностей Ери смертності.

— Чому я маю будь-що підписувати? Мене вже засудили і… як там це зветься? Визнали винною.

— Після зізнання зникнуть усі сумніви. Ми всі спатимемо набагато краще, якщо ти усунеш підставу для сумнівів.

Ксенократ нарешті доброзичливо їй усміхнувся.

— І що буде, якщо я це підпишу?

— Ну, жнець Фарадей надав тобі імунітет до Зимового конклаву. Імунітет скасувати неможливо навіть у такому разі. Тому до того часу ти перебуватимеш у пенітенціарному закладі.

— Де?

— Це називали «в’язницями». Кілька ще залишилося — вони, звісно, покинуті, але, мабуть, буде неважко відновити одну з них для утримування єдиного в’язня. А на Зимовому конклаві, як і було визначено, відбудеться посвячення твого друга Рована, і він тебе збере. Я певен, що він не матиме жодних застережень, дізнавшись про все, що нам відомо.

Сітра похмуро глянула на аркуш на столі біля себе.

— Я не можу цього підписати, — сказала йому вона.

— О так, звісно, тобі потрібна ручка.

Він обшукував різноманітні кишені своєї позолоченої мантії, аж доки знайшов ручку. Коли він підійшов до столу, аби покласти її біля Сітри, вона подумала про кілька точок на його тілі, куди можна запхати цей пристрій і або тимчасово його вбити, або хоча б добряче покалічити. Але для чого? У сусідній кімнаті перебували офіцери Гвардії клинка, а крізь переднє вікно було видно й інших, на порозі.

Він м’яко поклав ручку так, щоб вона могла дотягтись, а тоді гукнув Манделу, аби той засвідчив її підпис. Щойно відчинилися двері хатинки, Сітра усвідомила, що з цієї ситуації є лиш один вихід. Вона може зробити лиш одне. Завдяки цьому вона буде в змозі виграти хіба що трохи часу, але зараз час — найдорожчий товар на світі.

Удавши, що тягнеться до ручки, вона замахнулася в іншому напрямку, вперіщивши своїми зв’язаними руками Ксенократа в черево.

Охнувши, він зігнувся, а вона, скочивши зі стільця, врізалася плечем у Манделу, перекинула його назад і вилетіла крізь двері. Сітра перестрибнула через женця, і на неї негайно налетіли гвардійці. Тепер їй була потрібна кожна дрібка свого тренування. У неї були скуті руки, але в бокаторі більше користувалися ліктями та ногами, а не долонями. Їй було не потрібно їх винищувати, а лише роззброїти й не дозволяти згрупуватись. Один пішов на неї з кийком-шокером, і Сітра вибила зброю в нього з руки. Інший ударив биткою, але промахнувся, бо вона відхилилась, і використала його незбалансованість, щоб перекинути на спину. Двоє інших не витрачали часу на зброю; вони просто кинулися на неї, широко розставивши руки, — хрестоматійний приклад, як не потрібно атакувати. Вона впала на газон, махнула ногами, і вони покотилися, немов кеглі.

А за цим вона почала бігти.

— Сітро, тобі немає куди тікати! — гукнув Ксенократ.

Але він помилявся.

Додаючи сили та швидкості своїм ногам, вона побігла газоном на даху будівлі. Там не було жодної огорожі, бо верховний клинок не бажав, аби щось заважало йому оглядати свої володіння.

Наблизившись до краю, Сітра не зупинилась, а лише додала ходу, аж доки замість трави під ногами залишилося сто дев’ятнадцять поверхів повітря. Вона витягнула свої скуті руки над головою, кривлячись через вітер та тривожне відчуття вільного падіння і здаючись перед гравітацією, насолоджуючись своєю непокорою, аж доки вже вдруге за тиждень її життя добігло кінця — але зараз це було, без сумніву, найкраще можливе падіння з висоти.

Це було неочікувано й спричиняло незручності, але нічого не міняло. Ксенократ навіть не побіг до краю. То було б марнування часу.

— А дівчина з перцем, — сказав Мандела. — Ви справді гадаєте, що вона працює на тональний культ?

— Сумніваюся, що ми колись зрозуміємо її мотиви, — відповів йому Ксенократ. — Але її ліквідація допоможе зцілитися Цитаделі женців.

— Бідолашна Марія, напевно, не знаходить собі місця, — мовив Мандела. — Місяцями жити з дівчиною і нічого не знати.

— Та ну, жниця Кюрі — сильна жінка, — сказав Ксенократ. — Вона переживе.

Він наказав гвардійцям спускатися в хол. Місце з останками Сітри Терранови варто було огородити, доки з тротуару зішкребуть огидні частини її тіла та повезуть до центру відродження. Було б набагато простіше, аби вона просто залишилася мертвою. Ці чортові правила імунітету! Ну, коли її знов оголосять живою, вона опиниться в камері без жодних можливостей для втечі і, що важливіше, без жодного контакту з будь-ким, хто може перейнятися нею та клопотатися про її свободу.

Не довіряючи своїй охороні з вирішенням ситуації внизу, Ксенократ пішов до швидкісного ліфта.

— Нельсоне, підете зі мною?

— Залишуся тут, — мовив Мандела. — Не маю жодного бажання бачити бідненьку дівчинку в такому неприємному стані.

Ксенократ думав, що це будуть прості дії зішкрібання та відправлення, — і справді, на вулиці вже чекав амбулаторний дрон, готовий швиденько забрати Сітрині рештки. Але дещо було не зовсім так. Її останки оточила не його служба безпеки, а принаймні десятеро чоловіків та жінок, одягнених у костюми кольору хмар. Агенти Німба! Вони ігнорували погрози та кпини офіцерів Гвардії клинка, які наполягали, що мусять пройти.

— Що тут відбувається? — вимогливо запитав Ксенократ.

— Кляті німи! — пояснив один з гвардійців. — Коли ми спустилися, вони вже були тут. Вони не підпускають нас до тіла.

Проштовхавшись крізь свою службу безпеки, Ксенократ звернувся до жінки, яка, здається, була головною серед агентів Німба.

— Увага! Я — верховний клинок Ксенократ. Це справа женців, а тому ви і решта ваших агентів Німба тут зайві. Так, за законом вона має бути відроджена, але саме ми доправимо її до центру відродження. Шторм не має тут жодної юрисдикції.

— Якраз навпаки, — мовила жінка. — Усі випадки відродження підпадають під егіду Шторму, і ми тут, аби переконатися, що ніхто не порушує поля його діяльності.

Перш ніж отямитися, Ксенократ якусь мить щось белькотів.

— Дівчина не є звичайною громадянкою. Вона учениця женця.

— Була ученицею женця, — сказала жінка. — Щойно вона померла, то перестала бути чиєюсь ученицею. Тепер вона пошкоджений комплект останків, які має відновити й відродити Шторм. Запевняю, що вона знов опиниться під вашою повною юрисдикцією, тільки-но її оголосять живою.

З амбулаторного дрона вийшла команда працівників центру відродження, і вони почали готувати тіло до транспортування.

— Це свавілля! — шаленів верховний клинок. — Ви не можете цього робити! Я вимагаю поговорити з вашим начальником.

— На жаль, я звітую безпосередньо Шторму. Як і всі ми. А оскільки між Цитаделлю женців і Штормом заборонені будь-які контакти, вам немає з ким говорити. Я й зараз не мала б з вами спілкуватися.

— Та я вас зберу! — пригрозив Ксенократ. — Я прямо на цьому місці всіх вас позбираю!

Жінку це не схвилювало.

— Це ваша прерогатива, — мовила вона. — Але це, здається, вважатиметься упередженим та злісним умислом. Порушення другої заповіді Цитаделі женців регіональним верховним клинком, певно, викличе інтерес Світової ради женців на наступному Всесвітньому конклаві.

Не маючи чого сказати, Ксенократ, як дикий звір, просто волав перед жінкою, аж доки його заспокоїли емоційні наніти. Але він не хотів спокою. Він просто хотів кричати, і кричати, і кричати.