Жнець

28 Водень, що палає в серці Сонця

— Сітро Терранова, — почувся водночас сильний, але ніжний голос. — Сітро Терранова, ви мене чуєте?

— Хто це? Тут хтось є?

— Допитлива, — лунав голос. — Дуже допитлива…

Бути тимчасово мертвою — це як скалка в дупі. Однозначно.

Після повторного оголошення законно живою вона прокинулась у центрі відродження, коли її показники перевіряла незнайома медсестра з професійно дружнім виразом обличчя. Вона спробувала роззирнутися, але з шиї ще не зняли фіксатора.

— З поверненням, дорогенька, — мовила медсестра.

Здавалося, що кімната крутиться щоразу, коли вона намагалася рухати очима. То були не лише знеболювальні наніти, а й, напевно, всілякі анестетики, омолоджувальні хімікати й мікроботи, які їй ввели.

— Як довго? — прохрипіла вона.

— Лише два дні, — радісно повідомила медсетра. — Звичайний розрив спинного мозку. Ми легко впоралися.

З її життя вкрадено два дні; тепер у неї залишилося на два дні менше жити.

— Мої рідні?

— Пробач, дорогенька, але ж ти живеш серед женців. Тож рідних не повідомляли. — Медсестра поплескала її по руці. — Ти можеш розповісти їм усе під час вашої наступної зустрічі. А тепер найкраще для тебе — розслабитися. Ти ще день тут проведеш, а потім будеш як новенька.

А потім вона запропонувала Сітрі найсмачніше в її житті морозиво.

Увечері прийшла жниця Кюрі та розповіла все, що Сітра пропустила. Через порушення правил чесного змагання Рована дискваліфікували й суворо покарали.

— Ви хочете сказати, що я перемогла через його дискваліфікацію?

— На жаль, ні, — сказала жниця Кюрі. — Він, без сумніву, мав перемогти. Було вирішено, що ви обоє програли в тому поєдинку. Сітро, нам варто краще попрацювати над твоїми навичками в бойових мистецтвах.

— От чудово, — мовила Сітра, і для її гніву була зовсім інша причина, ніж гадала жниця Кюрі. — Тепер ми з Рованом після двох випробувань на конклаві маємо по нулю балів.

Жниця Кюрі зітхнула.

— Пощастить утретє, — сказала вона. — Тепер усе залежить від того, як добре ти впораєшся на Зимовому конклаві. Я вірю, що ти неперевершено пройдеш своє третє випробування.

Сітра заплющила очі, пригадуючи, з яким виразом обличчя Рован тримав її в тому захваті. У ньому було щось холодне. Якийсь розрахунок. Тієї миті вона побачила частину його, якої ніколи раніше не бачила. Наче він так хотів зробити з нею все те. Наче це приносило йому задоволення. Вона заплуталась! Невже він ще від початку планував той прийом? Не знав, що його дискваліфікують, чи так і задумав?

— Яким був Рован після того, що трапилося? — поцікавилась у жниці Кюрі Сітра. — Він узагалі здавався шокованим через свій вчинок? Він до мене нахилявся? Допоміг винести мене до амбулаторного дрона?

Жниця Кюрі відповіла не одразу. Але зрештою сказала:

— Сітро, він просто там стояв. У нього був кам’яний вираз обличчя. Непокірний і без краплини каяття, як і його жнець-наставник.

Сітра спробувала відвернутись, але навіть без фіксатора в неї була надто заклякла шия.

— Він уже не той, ким ти його вважаєш, — мовила жниця Кюрі повільно — так, щоб її слова засвоїлися.

— Так, — погодилася Сітра, — вже не той.

Але вона геть не розуміла, ким він став.

Рован гадав, що після повернення до маєтку його знову жорстоко поб’ють. Було якраз навпаки.

Жнець Ґоддард сяяв, немов та зірка, і радісно торохтів. Він ще у фойє наказав дворецькому принести всім шампанське та келихи, щоб вони могли підняти тост за Рованову зухвалість.

— Хлопче, а в тебе більше нахабства, ніж я гадав, — мовив Ґоддард.

— Ну-ну, — підтримала жниця Ренд. — Можеш будь-коли приходити в мою кімнату й ламати шию.

— Він не просто зламав їй шию, — зауважив жнець Ґоддард. — Він без вагань зламав їй хребет! Усі це почули. Я певен, що там прокинулися женці, які спали на останньому ряду.

— Класика! — мовив жнець Хомський, глитнувши все шампанське ще до тосту.

— Це була яскрава заява, — сказав Ґоддард. — Після цього всі пригадали, що ти саме мій учень і тобою не варто легковажити! — Потім він змінив тон на тихіший, майже лагідний: — Я знаю, що ти мав почуття до тієї дівчини, однак зробив те, що мав, і навіть більше.

— Мене ж дискваліфікували, — нагадав їм Рован.

— Офіційно так, — погодився Ґоддард, — але ти здобув повагу не одного впливового женця.

— А інші стали твоїми ворогами, — зауважив Вольта.

— Немає нічого поганого в тому, щоб намалювати червону лінію, — відповів Ґоддард. — На таке може піти дійсно сильний чоловік. Я з радістю підніму за такого келих.

Підвівши погляд, Рован побачив Есмі, яка сиділа на верхівці парадних сходів. Його цікавило, чи вона вже знає про його вчинок; і думка, що вона знає, викликала в нього сором.

— За Рована! — сказав жнець Ґоддард, високо піднявши келих. — За того, хто ламає і шиї, і закляклі хребти!

Це була найбільш гірка рідина, яку будь-коли довелося проковтнути Ровану.

— А тепер, — сказав Ґоддард, — варто влаштувати вечірку!

Вечірка, яку влаштували після Врожайного конклаву, могла ввійти в книгу рекордів, але ніхто не міг устояти проти заразливої енергії Ґоддарда. Ще до того, як почали прибувати гості, а перший з п’яти діджеїв увімкнув музику, Ґоддард розкинув руки так широко, наче міг дістати від стіни до стіни, і заговорив ні до кого конкретно:

— Я у своїй стихії, а моя стихія — це водень, що палає в серці Сонця!

Це були такі зухвалі слова, що Рован навіть розсміявся.

— Він такий гівнюк, — прошепотіла Ровану жниця Ренд, — але тобі, напевно, подобається.

І поки гості вечірки заповнювали кімнати, тераси й простір навколо басейну, Рованова паніка, що охопила його після того жахливого поєдинку з Сітрою, все зростала.

— Я про все для тебе дізнався, — сказав йому жнець Вольта. — Сітра вже отямилася і пробуде в центрі відродження ще день. Вона повністю видужає і повернеться додому, до жниці Кюрі; нічого страшного. Хоча страшного достатньо, але хіба ж ти не цього хотів?

Рован не відповів. Його цікавило, чи ще хтось здогадався про мотиви його вчинку. Він сподівався, що ні.

А потім, посеред усіх тих веселощів навколо, Вольта серйозно до нього заговорив:

— Роване, не варто віддавати їй статус женця. Принаймні не роби цього навмисно. Якщо вона чесно в тебе виграє, то це одна річ, але просто тупо скоритися її лезу, лише через гормони…

Можливо, Вольта мав рацію. Можливо, під час останнього випробування йому варто викластися на повну, і якщо він перевершить Сітру, то прийме перстень женця. А можливо, потім його першим і останнім офіційним вчинком стане самозбирання. І тоді йому так і не доведеться збирати Сітру. Рована втішало, що є вихід із ситуації, навіть якщо це найгірший варіант.

Багаті й знамениті прибували на літаках, лімузинах, а один обрав досить дивний, але незабутній спосіб появи: на реактивному літаку. Ґоддард вважав за необхідне познайомити їх усіх з Рованом, наче той є призом, яким варто похизуватися.

— Спостерігайте за цим хлопчиною, — казав своїм високоповажним гостям Ґоддард. — Він далеко піде.

Рована ще ніколи так не цінували й не підтримували. Було важко ненавидіти чоловіка, який ставився до нього як до м’яса, а не як до салату.

— Саме так і варто жити, — сказав Рованові Ґоддард, поки вони розкошували в його відкритій спереду кабіні, споглядаючи веселощі. — Переживати все, що варто пережити, і насолоджуватися компанією інших.

— Навіть якщо деяким з цих інших заплатили за появу тут?

Ґоддард поглянув на переповнену палубу басейну: якби тут не було професійних тусівників, тут було б набагато менше люду і зовсім не так красиво.

— У будь-якій постановці має бути масовка, — сказав він Ровану. — Вони заповнюють прогалини і прикрашають собою краєвид. Ми ж не хочемо, щоб тут були лише знаменитості, правда? Ті лише чубляться!

Над басейном натягли сітку, і десятки гостей зібралися для гри у волейбол.

— Роззирнися, Роване, — сповненим задоволення голосом мовив Ґоддард. — Невже ти ще колись мав таке чудове життя? Прості люди обожнюють нас не через наш спосіб збирання, а через наш спосіб життя. Нам варто прийняти нашу роль нової еліти.

Рован не вважав себе частиною еліти, але міг принаймні сьогодні підіграти. Тож він підійшов до басейну та стрибнув у воду, проголосивши себе капітаном команди і приєднавшись до гри вірних підданців Ґоддарда.

На Ґоддардових вечірках було складно не розважатися, хоч як сильно ти пручався. А коли буяють усі ті гарні емоції, то легко забути, яким безжальним різником є Ґоддард.

Але чи є він убивцею женців?

Сітра не звинуватила конкретно Ґоддарда — але, без сумніву, вважала його головним підозрюваним. Сітрине розслідування викликало тривогу, але за час перебування з Ґоддардом Рован не виявив жодного випадку, коли б той порушив закони женців. Можливо, він аж занадто вільно трактував заповіді, але жодна його дія не була їх фактичним порушенням. Навіть його збиральницькі шаленства заборонялися лише звичаєм і традицією.

— Мене так зневажають женці старої гвардії лише тому, що я збираю зі смаком, якого їм бракує, — сказав Рованові Ґоддард. — Це лише зграя нестерпних зрадників, які заздрять, бо я відкрив таємницю, як бути досконалим женцем.

Ну, досконалість є суб’єктивним поняттям — Рован точно не назвав би цього чоловіка досконалим женцем, — але в Ґоддардовому репертуарі лиходійств ніщо не свідчило про можливість убивства Фарадея.

На третій день нескінченної гулянки з’явилися двоє неочікуваних гостей — принаймні їх не очікував Рован. Першим був сам верховний клинок Ксенократ.

— Що він тут робить? — побачивши, як верховний клинок підходить до басейну, запитав у женця Хомського Рован.

— Мене не питай — я його не запрошував.

Поява верховного клинка на вечірці надзвичайно суперечливого женця здавалася дивною. І було схоже, що йому надзвичайно некомфортно тут перебувати. Він наче соромився, намагався не привертати до себе уваги, але було важко не помітити такого прикрашеного золотими гірляндами здорованя. Він виділявся, наче повітряна куля на порожньому полі.

Однак більше Рована вразив другий гість. Лише підійшовши до басейна, він одразу почав роздягатися до плавок. І то був не хто як Рованів товариш — Тайґер Салазар, якого Рован не бачив ще з того дня, коли показав йому зброярню женця Фарадея.

Попрямувавши до нього, Рован поволік хлопця за підстрижений живопліт.

— Що ти тут, у біса, робиш?

— Привіт, Роване! — зі своєю фірмовою кривуватою посмішкою на вустах мовив Тайґер. — І я тебе радий бачити! Друже, а ти став підкачаним! Чим вони тебе колють?

— Нічим, це справжнє. І ти не відповів на моє питання. Чому ти тут? Хоч знаєш, у яку халепу потрапиш, якщо хтось дізнається, що ти сюди пробрався? Це тобі не на шкільні танці завалитися!

— Розслабся! Я нікуди не завалююсь. Я почав працювати на службу «Гості без меж». Тепер я ліцензований тусівник!

Тайґер часто вихвалявся, як плекає амбіції стати професійним гостем на вечірках, але Рован ніколи серйозно цього не сприймав.

— Тайґере, це надзвичайно погана ідея — гірша, ніж усі твої інші ідеї… — А тоді Рован прошепотів: — Інколи професійні тусівники мають… робити такі речі, до яких ти можеш бути не готовий. Я знаю; я бачив.

— Чуваче, ти ж мене знаєш; я там, куди мене може привести цей день.

— І твої батьки не проти?

Тайґер поглянув додолу і раптом став уже не таким радісним.

— Батьки від мене відмовились.

— Що? Ти жартуєш?

Тайґер знизав плечима.

— Забагато викидань з вікон. У них опустилися руки. Тепер мною опікується Шторм.

— Співчуваю, Тайґере.

— Та ні, не варто. Чесно кажучи, зі Шторму вийшла краща мати, ніж моя справжня. Тепер я отримую хороші поради й розповідаю, як пройшов мій день, тому, кого це справді цікавить.

Як і решта якостей Шторму, його батьківські навички теж були на висоті. Але, напевно, прикро, коли від тебе відмовляються власні батьки.

— Я чомусь сумніваюся, що Шторм порадив тобі стати професійним тусівником.

— Ні, але й зупинити мене він не може. Я маю право на цей вибір. І взагалі, платять тут чудово. — Роззирнувшись, аби пересвідчитися, що ніхто не чує, Тайґер нахилився ближче і прошепотів: — Але знаєш, що оплачується навіть краще?

Рован навіть боявся спитати.

— Що?

— Ходять чутки, що ти тренуєшся на живих об’єктах. За таку роботу цілий статок можна отримати! Може б, замовив за мене слівце? Бо я й так постійно знаходжу можливість стати тимчасово мертвим. То вже краще отримувати за це гроші!

Рован шоковано на нього витріщився.

— Ти що, здурів? Ти хоч знаєш, що мелеш? Ти що, на наркотиках сидиш?

— Лише на своїх нанітах, друже. Лише на своїх нанітах.

Жнець Вольта був радий належати до Ґоддардового вузького кола. Майже завжди. Будучи наймолодшим з трьох молодих женців Ґоддарда, він вважав себе балансом. Хомський — безголові м’язи, Ренд — анімус, шалене стихійне лихо. А Вольта розважливий, він помічав більше, ніж розповідав. Саме він першим зауважив появу на вечірці Ксенократа і спостерігав, як той марно намагається залишатися непомітним. Усе ж він мусив тиснути руки іншим запрошеним женцям — деякі прибули аж з Паназії та Євроскандії. І саме таке очевидне небажання Ксенократа тут перебувати вказало Вольті на те, що той тут не зовсім з власної волі.

Вольта тримався неподалік Ґоддарда, щоб дізнатись, у чому тут річ.

Побачивши верховного клинка, Ґоддард підвівся — вимушений вияв поваги.

— Ваша світлосте, пишаюся, що ви завітали на мою невеличку вечірку.

— Та не дуже невеличку, — відповів Ксенократ.

— Вольто! — скомандував Ґоддард. — Принеси до басейну два стільці, щоб ми могли бути ближче до центру подій.

І хоча таке завдання зазвичай доручали прислузі, Вольта не образився, бо завдяки цьому отримав чудову нагоду їх підслухати. Він поставив два стільці на викладене плиткою патіо, що було біля глибшого краю басейну.

— Ближче, — мовив Ґоддард.

Вольта підсунув стільці так близько до води, що коли хтось вирішить скористатися трампліном, їх обов’язково забризкає.

— Залишайся неподалік, — тихо сказав він Вольті.

А Вольта саме це й збирався робити.

— Щось з’їсте, ваша світлосте? — запитав Вольта, показуючи на фуршет неподалік.

— Дякую, але ні, — відказав той.

Уже це саме по собі було дивним для чоловіка, який мав репутацію неабиякого гурмана.

— Невже ми мусимо саме тут зустрічатися? — запитав Ксенократ. — Хіба не краще поговорити в тихій кімнаті?

— Сьогодні в мене тихих кімнат немає, — мовив Ґоддард.

— Так, але це аж занадто публічний форум.

— Та ні, це зовсім не форум, — сказав Ґоддард. — Це скоріше нагадує палац Нерона.

Вольта засміявся, дещо натягнуто. Якщо доведеться грати сьогодні роль блюдолиза, то він робитиме це, авжеж.

— Ну, сподіваймося, що це не перетвориться на Колізей, — трохи уїдливо відповів Ксенократ.

Ця думка розвеселила Ґоддарда.

— Повірте, я б залюбки кинув левам кількох тоністів.

Один з проплачених тусівників виліз на трамплін, виконавши неперевершений потрійний стрибок і забризкавши водою важку мантію верховного клинка.

— Невже ви вважаєте, що вам зійде з рук оцей показний спосіб життя? — запитав Ксенократ.

— Звісно, зійде, якщо я продовжу переїжджати, — насмішкувато заявив Ґоддард. — Я ще недовго залишатимусь у цьому місці. Я шукаю справжній маєток десь на півдні.

— Я не це мав на увазі, й ви мене зрозуміли.

— Ваша світлосте, чому так напружено? — зронив Ґоддард. — Я запросив вас сюди, щоб ви могли на власні очі пересвідчитися, як мої вечірки позитивно впливають на Цитадель женців. Чудовий приклад піару! Вам також варто у своєму домі влаштовувати великі гулянки.

— Ви забули, що я мешкаю в дерев’яному будиночку.

У Ґоддарда звузились очі — не те щоб від злості, але від чогось схожого.

— Так, у дерев’яному будиночку на даху найвищої будівлі у Фулкрумі. Ксенократе, я принаймні не лицемір. Не вдаю смиренного.

А потім Ксенократ сказав Ґоддардові те, що здивувало Вольту, хоча, якщо подумати, не мало б дивувати.

— Те, що я обрав тебе моїм учнем, стало моєю найбільшою помилкою.

— Сподіваймося, — мовив Ґоддард. — Не хотілося б думати, що ви ще зробите свою найбільшу помилку в майбутньому.

Це була погроза, хоча й без конкретних деталей. До такого Ґоддард мав неабиякий талант.

— Тож розкажіть, — продовжив Ґоддард, — чи усміхнеться фортуна моєму учневі так само, як усміхнулася вашому?

І Вольта нашорошив вуха — йому стало цікаво, про що це Ґоддард.

Ксенократ глибоко зітхнув.

— Фортуна усміхається. Уже за тиждень дівчина перестане бути проблемою. Я певен.

Їх забризкав ще один стрибун. Ксенократ затулився руками, а Ґоддард навіть не здригнувся.

«Перестане бути проблемою». Це могло багато що означати. Вольта почав роззиратися, доки не помітив Рована. Той, здається, щось палко обговорював з тусівником. Вольта вважав, що коли Сітра «перестане бути проблемою» — це стане найкращим розвитком ситуації для Рована.

— Ми вже закінчили? Я можу йти?

— Ще мить, — мовив Ґоддард, а тоді повернувся до неглибокої частини басейну і почав гукати:

— Есмі! Есмі, ходи сюди, хочу тебе познайомити з одним чоловіком.

Верховний Жнець сидів там зі сповненим жаху обличчям. Ставало ще цікавіше.

— Ґоддарде, прошу, ні.

— Що тут поганого? — сказав Ґоддард.

Есмі швиденько підбігла до них краєм басейну, навіть не знявши свої нарукавники для плавання.

— Так, женче Ґоддарде?

Він підманив її ближче, і дівчинка сіла йому на коліна, обличчям до чоловіка в золотому.

— Есмі, ти знаєш, хто це?

— Жнець?

— Не просто жнець. Це Ксенократ — верховний клинок Мідмерики. Дуже поважна особа.

— Здрастуйте, — сказала вона.

Уникаючи її погляду, Ксенократ стражденно кивнув. Його ніяковість випромінювалася від чоловіка, немов тепло. Вольту цікавило, чи Ґоддард має якусь мету, чи просто є жорстоким.

— Здається, ми вже зустрічалися, — сказала Есмі. — Але дуже давно.

Ксенократ промовчав.

— Наш поважний друг якийсь занадто напружений, — мовив Ґоддард. — Йому варто приєднатися до веселощів, Есмі, ти згодна?

Есмі знизала плечима.

— Він просто має веселитися, як і всі інші.

— Ще ніколи не чув таких мудрих слів, — відреагував Ґоддард.

А потім він простягнув позад себе руку, щоб не бачила Есмі, і клацнув пальцями до Вольти.

Вольта повільно й тихо вдихнув. Він знав, чого від нього хоче Ґоддард. Але робити цього не бажав. Тепер він шкодував, що взагалі опинився тут.

— Ваша світлосте, можливо, вам варто продемонструвати на танцполі свої рухи, — запропонував Ґоддард. — І тоді мої гості зможуть сміятися з вас так само, як на конклаві з вашої подачі всі сміялися з мене. Гадаєте, я про це забув?

Не забираючи руки, Ґоддард нетерпляче смикав пальцями, і Вольта мусив виконати його бажання. Залізши в одну з численних кишень своєї жовтої мантії, молодший жнець дістав звідти невеличкий кинджал і поклав його Ґоддардові в долоню рукояткою вперед.

Ґоддард стис його пальцями і дуже м’яко, дуже непомітно приставив вістря кинджала майже до шиї Есмі.

Дівчинка цього не помітила. Вона взагалі не підозрювала про те, що там зброя. А от Ксенократ аж завмер, широко розплющивши очі та трохи роззявивши рота.

— Я знаю! — радісно сказав Ґоддард. — А чому б вам не скупатися?

— Прошу, — благав Ксенократ. — Не варто цього робити.

— О, але я наполягаю.

— Не думаю, що він хоче купатися, — заговорила Есмі.

— Але на моїх вечірках плавають усі!

— Не роби цього, — благав верховний клинок.

У відповідь Ґоддард ще ближче підніс лезо до шиї Есмі, яка так нічого й не підозрювала. Тепер навіть Вольта почав пітніти. На Ґоддардових вечірках нікого ніколи не збирали, але для всього буває перший раз. Вольта знав, що це битва особистостей, і не втрутився, не видер у Ґоддарда зброю лише тому, що чекав, хто з них піддасться перший.

— Чорт тебе бери, Ґоддарде! — мовив Ксенократ.

А тоді підвівся і, не знімаючи тих золотих одеж, стрибнув у басейн.

Рован не чув, що трапилося між Ксенократом і Ґоддардом, але бачив, як верховний клинок стрімко скочив у глибоку частину басейну, привернувши загальну увагу.

Ксенократ пішов на дно і не виплив.

— Він не може піднятися! — сказав хтось. — Через оте золото!

Рован не особливо любив верховного клинка, але й дивитися, як чоловік тоне, теж не хотів. Той не впав, а саме стрибнув, і якщо він потоне, потрапивши в пастку своєї золотої мантії, це вважатиметься самозбиранням. Рован пірнув у басейн, а за ним і Тайґер. Вони попливли на дно, де вже майже задихнувся Ксенократ. Схопивши важку багатошарову мантію чоловіка, Рован стягнув її через голову, і вони з Тайґером допомогли верховному клинкові допливти до поверхні, де він почав хапати повітря, кашляти й плюватися. Присутні зааплодували.

Зараз чоловік не дуже нагадував верховного клинка — він був звичайним дядьком у золотому спідньому.

— Я, напевно, не втримався на ногах, — цими словами він спробував посміятися з ситуації і розвернути її по-новому.

Можливо, інші й повірили, але Рован бачив, як Ксенократ стрибнув у басейн. Це годі сплутати з випадковим падінням. З якого дива він вирішив це зробити?

— Зачекайте, — дивлячись на праву руку, сказав Ксенократ. — Мій перстень!

— Я його дістану! — гукнув Тайґер, який опинився в центрі уваги, і пірнув по прикрасу на дно басейну.

Тут нагодився Хомський, і вони з Вольтою нагнулися до краю басейну, щоб витягти Ксенократа з води. Для чоловіка це було жахливим приниженням. Він нагадував переповнену сітку з рибою, яку витягали на палубу траулера.

Нехарактерно присоромлений Ґоддард огорнув верховного клинка великим рушником.

— Я дуже перепрошую, — сказав Ґоддард. — Я й не думав, що ви можете насправді потонути. Це б нікому не принесло добра.

І тоді Рован зрозумів, що Ксенократ лише з однієї причини міг кинутися в басейн.

«Бо йому наказав Ґоддард».

А це означає, що Ґоддард тримає верховного клинка в набагато міцніших лещатах, ніж будь-хто здогадується. Але як?

— Я вже можу йти? — запитала Есмі.

— Звісно, можеш, — сказав Ґоддард, цілуючи її в лоба.

І Есмі побрела шукати поміж дітей зірок можливих партнерів для ігор.

Тайґер виринув з перснем в руці. Ксенократ вихопив його, навіть не дякуючи, і швидко натягнув на палець.

— Я намагався і мантію дістати, але вона виявилася заважкою, — розповів Тайґер.

— Ми знайдемо когось зі спорядженням для пірнання, щоб спуститися туди в пошуках скарбів, — підколов Ґоддард. — Хоча вони можуть присвоїти знайдене.

— Ти вже скінчив? — мовив Ксенократ. — Бо я хочу піти.

— Ну звісно, ваша світлосте.

На цьому наскрізь мокрий верховний клинок Мідмерики пішов від басейну в будинок і на вулицю, втративши будь-яку гідність, з якою тут з’явився.

— Чорт… варто було поцілувати його перстень, поки була така можливість, а я все проґавив, — зауважив Тайґер.

Коли Ксенократ пішов, Ґоддард звернувся до натовпу:

— Я негайно зберу будь-кого, хто оприлюднить фото верховного клинка Ксенократа в спідній білизні.

І всі почали реготати… але зупинились, усвідомивши, що він говорить цілком серйозно.

Коли вечірка добігала кінця і жнець Ґоддард прощався зі своїми найважливішими гостями, Рован дивився, помічаючи всі деталі.

— То побачимось на наступній вечірці, так? — порушив його зосередження Тайґер. — Може, наступного разу вони раніше мене сюди відправлять і я пробуду тут не лише один день.

Рована нервувало, що Тайґер завглибшки десь із фонтан перед будинком. Хоча раніше поверховість Тайґера його не турбувала. Можливо, Рован теж не особливо відрізнявся від друга. Звісно, він не ганявся за гострими відчуттями, як Тайґер, але по-своєму ковзав поверхнею власного життя. Хто ж знав, що лід такий підступно тонкий? А тепер він опинився так глибоко, що Тайґеру цього нізащо не допетрати.

— Звісно, Тайґере. Наступного разу.

Тайґер пішов з іншими професійними тусівниками, з якими, як здавалося, в нього тепер було набагато більше спільного, ніж з Рованом. А Рован задумався, чи зможе він знайти спільну мову хоч би з кимось зі свого старого життя.

Повз нього пройшов жнець Ґоддард, ставши біля входу.

— Якщо тренуєшся в перетворенні на неокласичну скульптуру, то мені варто замовити для тебе п’єдестал, — сказав він. — Хоча, звісно, тут і без тебе вже достатньо скульптур.

— Пробачте, ваша честе; я просто думав.

— Забагато думок можуть бути небезпечними.

— Мені просто цікаво, чому верховний клинок отак стрибнув у басейн.

— Він випадково туди впав. Він сам це сказав.

— Ні, я все бачив, — наполягав Рован. — Він стрибнув.

— Ну тоді звідки ж мені знати? Варто запитати в нього. Хоча сумніваюся, що згадка про таку неприємну ситуацію в житті верховного клинка буде тобі на користь. — І Ґоддард змінив тему. — Ти, здається, дуже потоваришував з одним з тусівників. Може, мені варто наступного разу запросити більше?

— Ні, ні, річ зовсім не в цьому, — мимоволі зашарівшись, виправдовувався Рован. — Він просто давній мій друг.

— Розумію. І ти його запросив?

Рован почав хитати головою.

— Він записався сюди без мого відома. Якби я мав вплив, то його б тут не було.

— Чому? — поцікавився Ґоддард. — Твої друзі — мої друзі.

На це Рован не відповів. Він ніколи не знав, чи Ґоддард говорить серйозно, чи просто його цькує.

Ґоддарда розсмішила Рованова мовчанка.

— Хлопче, не сумуй! Це ж вечірка, а не інквізиція.

Ляснувши Рована по плечу, він пішов геть. Якби Рован щось відчув, то на цьому б і зупинився. Але хлопець не відчув.

— Люди кажуть, що женця Фарадея вбив інший жнець.

Ґоддард зупинився немов укопаний і повільно повернувся до Рована.

— Люди таке кажуть?

Глибоко вдихнувши, Рован знизав плечима, намагаючись видати це за дрібницю, увімкнути задній хід. Але було запізно.

— Є така чутка.

— І ти гадаєш, що я можу бути якось до цього причетний?

— А це так? — запитав Рован.

Жнець Ґоддард підійшов ближче і, здавалося, намагався побачити Рована наскрізь, зазирнути в найтемніші глибини.

— У чому ти мене звинувачуєш, хлопче?

— Ні в чому, ваша честе. Це просте запитання. Щоб прояснити ситуацію.

Він і собі спробував так само пильно дивитися на Ґоддарда, зазираючи в його душу, але бачив лише тьмяний неосяжний простір.

— Вважай, що ситуація вже прояснилася, — з саркастичною легкістю в голосі мовив Ґоддард. — Роззирнися, Роване. Невже ти можеш хоч на мить припустити, що я всім цим ризикну, порушивши сьому заповідь, щоб звільнити світ від нікчемного женця старої гвардії? Фарадей зібрав себе, бо десь глибоко всередині знав, що це стане його найістотнішою дією за більш ніж сто років. Він знав, що ера подібних до нього вже минула. А якщо твоя маленька подружка намагається довести насильницьку смерть, то хай двічі подумає, перш ніж мене звинувачувати, бо я можу зібрати всю її родину того ж дня, коли закінчиться дія їхнього імунітету.

— Ваша честе, це вважатиметься умислом, — з ввічливою рішучістю сказав Рован. — Вас можуть звинуватити в порушенні другої заповіді.

Якусь мить Ґоддард був готовий просто там роздерти Рована, однак той неосяжний простір проковтнув полум’я в його очах.

— Завжди про мене турбуєшся, так?

— Намагаюся, ваша честе.

Ще мить на нього пильно подивившись, Ґоддард сказав:

— Завтра тренуватимешся на рухомих цілях, використовуючи пістолети. Або ти однією кулею перетвориш усіх, крім одного, об’єктів на тимчасово мертвих, або я особисто — без жодної упередженості чи умислу — зберу того твого тусівника.

— Що?!

— Я незрозуміло висловився?

— Ні, ваша честе. Я… я розумію.

— А коли наступного разу вирішиш когось звинуватити, краще переконайся, що це правда, а не просто образа.

Ґоддард стрімко вийшов з кімнати, а його мантія, немов плащ, маяла позаду. Але ще не відійшовши задалеко, він сказав:

— І якби я таки вбив женця Фарадея, то, звісно, не був би таким ідіотом, щоб у всьому тобі зізнатись.

— Він просто з тебе глузує.

Увечері вони з Вольтою грали у більярд в ігровій.

— Але мені таки здається, що ти його образив. Як це — вбити іншого женця? Такого бути не може.

— А мені здається, що таке вже трапилося.

Коли прийшла Рованова черга бити, він цілковито промазав. Його думки були деінде. Він навіть не міг пригадати, грає він смугастими чи суцільними кулями.

— Можливо, й Сітра також з тебе глузує. Ти про це думав? — Вольта зробив свій хід, і в лузи влучили дві смугасті та одна суцільна куля, але це не допомогло Рованові розібратися, якими має грати він. — Бо глянь на себе — тебе наче лантухом по голові вдарили. Вона грається з твоїм розумом, а ти навіть не помічаєш!

— Вона зовсім не така, — сказав Рован, обираючи смугасту кулю та цілячи нею в лузу.

— Люди змінюються, — мовив Вольта. — Особливо коли стаєш учнем. Бути учнем женця — це означає серйозні зміни. Чому, на твою думку, ми відмовляємося від своїх імен і більше ніколи їх не використовуємо? Бо на час посвячення стаємо цілковито іншими людьми. Професійними збиральниками, а не якимись сопливими дітлахами. Вона крутить тобою як їй заманеться.

— А я зламав їй шию, — нагадав Рован. — Тож ми, напевно, поквитались.

— Тобі замало поквитатися. Ти маєш піти на Зимовий конклав з явною перевагою — чи принаймні з упевненістю в ній.

У кімнату на мить зазирнула Есмі і сказала:

— Я гратиму з переможцем.

— Найкращий аргумент для програшу, — пробубнів Вольта.

— Я братиму її на ранкові пробіжки, — запропонував Рован. — Їй не завадять вправи. Це може допомогти їй скинути зайву вагу.

— Правда, — сказав Вольта, — але її вага — це природна річ. Вона генетична.

— А звідки ти знаєш?..

І тоді до Рована дійшло. Усе було в нього перед носом, але він був занадто близько, аби помітити.

— Ні! Ти жартуєш!

Вольта безтурботно похитав головою.

— Уяви не маю, про що ти.

— Ксенократ?

— Твій удар, — сказав Вольта.

— Якщо випливе інформація, що верховний клинок має позашлюбну доньку, — це його знищить. Це серйозне порушення закону.

— А знаєш, що буде навіть гірше? — мовив Вольта. — Якщо хтось збере цю доньку, про яку ніхто не знає.

Тепер Рован дивився на речі під новим кутом. Усе стало на свої місця. Чому Есмі пощадили на тому фудкорті, чому до неї таке ставлення — як там казав Ґоддард? «Ключ до майбутнього»?

— Але ж її не зберуть, — сказав Рован. — Доки Ксенократ робитиме все, як каже Ґоддард. Як-от стрибатиме в глибокий басейн.

Вольта повільно кивнув.

— Зокрема це.

Рован пробив і випадково поцілив у восьму кулю, закінчивши гру.

— Я переміг, — мовив Вольта. — Блін. Тепер мені доведеться грати з Есмі.

Я навчаюсь у монстра. Жнець Фарадей мав рацію. Той, хто насолоджується процесом убивства, ніколи не має бути женцем. Це йде врозріз з усіма бажаннями засновників. Якщо саме на таке перетворюється Цитадель женців, то хтось має це зупинити. Але це не можу бути я. Бо, здається, теж перетворююся на монстра.

Рован поглянув на написане й обережно та повільно видер сторінку, зіжмакав її й кинув у полум’я, що горіло в коминку його спальні. Ґоддард завжди читав його щоденник. Це був його привілей як Рованового наставника. Рован цілу вічність витратив на те, щоб навчитися записувати свої думки, свої справжні почуття. А тепер йому довелося знову вчитися їх приховувати. Це було питанням виживання. Тож він узяв ручку і зробив новий, офіційний запис.

Сьогодні я використав дванадцять куль на дванадцять рухомих цілей і врятував життя свого друга. Жнець Ґоддард точно знає, як мотивувати когось викластися на повну. Мій прогрес заперечити неможливо. Я щодня дізнаюся більше й більше, вдосконалюю свій розум, тіло і точність. Жнець Ґоддард пишається моїм прогресом. Сподіваюся, що колись зможу йому відплатити за все, що він для мене зробив.