Жнець

4 Навчальний дозвіл на вбивство

— Забудьте все, що знали про женців. Позбудьтеся всіх своїх упереджень. Сьогодні починається ваше навчання.

Сітра просто не могла повірити, що справді на це пішла. Яка прихована саморуйнівна частина єства примусила її до цього? Що оволоділо нею, аби вона погодилася на це навчання? Тепер дорога назад була закрита. Жнець Фарадей прийшов учора — на третій день нового року — до неї додому та надав річний імунітет для тата і брата. Також додав кілька місяців до маминого, щоб їхні імунітети закінчились одночасно. І звісно ж, якщо Сітру оберуть жницею, їхні імунітети стануть постійними.

Коли вона йшла, батьки аж плакали. Сітрі було цікаво, чи це сльози смутку, чи радості, чи полегшення. А можливо, все разом.

— Ми знаємо, ти робитимеш величні речі в цьому світі, — сказав тато.

І вона питала себе, чи велично нести у світ смерть.

— Не будьте настільки зухвалими, щоб гадати, наче володієте ліцензією на збирання. Ця ліцензія лише для мене. А ви в кращому разі маєте… скажімо так… учнівський дозвіл. Проте бодай один з вас мусить бути на кожному моєму збиранні. І якщо я попрошу допомогти, ви підкоритеся.

Сітра безцеремонно пішла зі школи й досить коротко та ніяково попрощалася з друзями.

— Я не зникаю, а просто більше не ходитиму до школи.

Але кого вона дурила? Після згоди на це навчання вона опинилася з іншого боку муру. Розуміння, що життя триватиме й без неї, водночас деморалізувало й підбадьорювало. Їй спало на думку, що бути женцем — це наче бути живим мерцем. Ти є частиною світу, але окремо від нього. Ти лише свідок появи та зникнення решти.

— Закон на нас не поширюється, але це не означає, що ми живемо, нехтуючи ним. Наш статус вимагає від нас рівня моралі, вищого за верховенство закону. Ми маємо прагнути непідкупності та мусимо щодня давати оцінку своїм мотивам.

Хоча Сітра не носила персня, але отримала пов’язку на руку, котра ідентифікувала її як ученицю женця. У Рована теж така була. Яскраво-зелені пов’язки з кривим лезом коси над незмигним оком — символ братства женців. Цей символ перетвориться на татуювання на руці обраного учня. Хоча його все одно ніхто й ніколи не побачить, оскільки женці не виходять на публіку без мантій.

Сітра мала переконати себе, що з цієї ситуації є вихід. Вона могла провалити завдання. Могла виявитися поганою ученицею. Могла так налажати, що високоповажний жнець Фарадей буде змушений обрати Рована і наприкінці року повернути її родині. Проблема полягала в тому, що в Сітри досить погано виходило робити щось абияк. Тому їй буде набагато важче провалитися, ніж досягти успіху.

— Я не терпітиму жодних романтичних почуттів між вами двома, тому можете навіть не думати про таке.

Після цих слів женця Сітра поглянула на Рована, а той знизав плечима.

— Не проблема, — мовив він, і це роздратувало Сітру. Міг принаймні трохи засмутитися з цього приводу.

— Так, — сказала Сітра. — Цього не може статись і за правилами, і взагалі.

На це Рован просто широко всміхнувся, і вона роздратувалася ще більше.

— Ви маєте вивчати історію, праці великих філософів і різні науки. Перш ніж стати назавжди відповідальними за відбирання життя, ви зрозумієте його сутність і те, що означає бути людиною. Ви також вивчатимете всі форми вбивства і станете в цьому експертами.

Рована, як і Сітру, хвилювало рішення погодитися на все це, але він не збирався цього демонструвати. Особливо Сітрі. І хоча він удавав перед нею байдужість, насправді вона йому подобалась. Але навіть до заборони женця він знав, що такі прагнення добром не закінчаться. Бо, зрештою, вони — суперники.

Як і Сітра, Рован стояв поруч з женцем Фарадеєм, поки той простягав свій перстень кожному члену його родини, надаючи їм імунітет. Його рідним та напіврідним братам і сестрам, бабусі та її абсолютно ідеальному чоловікові, який, на думку Рована, міг виявитися роботом. Кожен з них ставав навколішки й цілував перстень, передаючи свою ДНК до всесвітньої імунної бази даних у Цитаделі женців, яка розташувалась у власній особливій хмарі, окремій від Шторму.

За правилом, усі родичі учня отримують імунітет на один рік, а родина в Рована чимала — дев’ятнадцять осіб. Мама неоднозначно почувалася, бо тепер принаймні впродовж року ніхто не виїде з дому: усі чекатимуть, що їхній імунітет стане постійним після отримання Рованом персня женця — це якщо він його отримає.

Єдиним дивним моментом було те, що коли справа дійшла до нового чоловіка бабусі, перстень почав вібрувати і пролунав сигнал тривоги — відмова в імунітеті, бо той виявився таки роботом.

— Ви маєте жити за моїм прикладом. Скромно та покладаючись на доброзичливість інших. Ви братимете не більше, ніж потрібно, і нічого не марнуватимете. Люди намагатимуться купити вашу дружбу. Вони будуть вас обдаровувати. Приймайте лише найнеобхідніші речі для задоволення людських потреб.

Фарадей привів Рована й Сітру до себе додому, де вони мали почати нове життя. То було невеличке бунгало в не найкращому районі міста — Рован навіть не знав про існування цього району.

— Люди грають у бідність, — пояснив їм жнець.

Адже ніхто більше не біднів. Аскетизм є вибором, бо завжди існували ті, хто цурався багатств безсмертного світу.

У Фарадея в домі були спартанські умови. Майже повна відсутність декору. Скромні меблі. У Ровановій кімнаті місця вистачило лише для ліжка та невеличкого комода. У Сітри було принаймні вікно, та виходило воно на цегляну стіну.

— Я не терпітиму дитячих розваг чи беззмістовного спілкування з друзями. Відданість новому життю означає відхід від старого, наскільки це можливо. Коли я за рік оберу когось із вас, другий може досить просто повернутися до свого попереднього життя. Але поки що вважайте його своїм минулим.

Після переїзду чоловік не дозволив їм роздумувати про нове життя. Одразу ж після того, як Рован розпакував речі, жнець повідомив, що вони йдуть у крамницю.

— Для збирання? — запитав Рован, і ця перспектива його не на жарт схвилювала.

— Ні, щоб принести вам харчів, — пояснив Фарадей. — Хіба що ви надаєте перевагу моїм недоїдкам.

Сітра самовдоволено посміхнулася через Рованове питання — наче сама про це не хвилювалася.

— Ти подобалася мені набагато більше, коли я менше знав, яка ти, — сказав їй він.

— Ти й досі не знаєш, яка я, — відповіла вона, і це була правда. Потім, зітхнувши, вперше після спільного вечора в опері вона запропонувала щось ще, крім вибриків. — Ми змушені жити разом і змагатись у тому, за що жоден з нас не хоче змагатися. Знаю, що ти тут ні до чого, однак цей факт не робить нас друзями.

— Знаю, — визнав Рован. Бо, зрештою, не лише Сітра нагнітала між ними атмосферу. — Але це не означає, що ми не можемо підставити одне одному плече.

Вона йому не відповіла. Він і не чекав. Він просто хотів посадити цей паросток. За останні два місяці він дізнався, що ніхто більше не підставить йому плече. А можливо, цього й раніше не траплялося. Друзі віддалились. У власній родині він був лише дрібничкою. Тепер одна людина розділяла з ним це важке становище. Сітра. Якщо вони не знайдуть способу довіряти одне одному, то що спільного матимуть, окрім учнівського дозволу на вбивство?