Жнець

39 Зимовий конклав

Імунітет Сітри Терранови та Рована Даміша закінчився опівночі. Тепер кожного з них можна було збирати, і якщо дотримуватися постанови, — а в Цитаделі женців так і робили, — то один з них збере другого.

Женці збиралися по всьому світу, щоб обговорити питання життя, а навіть головніше — питання смерті. Перший Мідмериканський конклав цього року мав стати справді історичним. Женці ще ніколи під час збирання не втрачали безповоротно своїх життів, і ця подія набула навіть більшої знаковості через її суперечливість; а ще, звісно, ходили чутки навколо тримісячного зникнення учениці після того, як верховний клинок Мідмерики висунув проти неї безпідставні звинувачення. За сьогоднішніми подіями у Фулкрумі наглядали навіть члени Світової ради женців, і хоча імена учнів женців рідко знають за межами регіонального Інкрустаційного комітету, імена Сітри Терранови й Рована Даміша були відомі женцям у кожному куточку світу.

Того ранку у Фулкрумі панував неймовірний холод. Мармурові сходинки перед Капітолієм вкрилися льодом. На них послизнувся не один жнець, підвернувши ногу чи зламавши руку. Того ранку активно працювали лікувальні наніти, а втішені глядачі раділи будь-якому сповільненню женців під час їхнього підйому, бо це давало більше можливостей для фото.

Рован приїхав на публікарі, сам, без жодного спонсора чи компаньйона. Він одягнув вбрання єдиного кольору, якого уникали женці, — чорного. Це ще більше виділяло його зелену учнівську пов’язку та наділяло мовчазною аурою таємничості. На Врожайному конклаві він був дрібною величиною. А тепер глядачі один поперед одного прагнули зробити з ним фото. Він їх ігнорував і, ні на кого не дивлячись, піднімався сходами, намагаючись не послизнутися.

Один з женців поруч з ним послизнувся на льоду та впав. Рован пригадав, що того, здається, звуть жнець Емерсон[28], хоча вони офіційно не знайомилися. Рован простягнув руку, щоб допомогти йому підвестися, але Емерсон перелякано подивився й відмовився від допомоги.

— Від тебе мені допомоги не потрібно, — сказав Ровану він, наповнюючи слово «тебе» такою отрутою, якої Рован не відчував до себе за всі свої сімнадцять років.

А от нагорі з Рованом привітався зовсім незнайомий жнець і з утіхою в голосі сказав:

— Пане Даміш, ви пережили більше, ніж мав би будь-який учень. Я дійсно сподіваюся, що ви станете женцем. А коли станете, то, сподіваюся, ми вип’ємо разом чаю.

Пропозиція здавалася щирою, а не позерством заради політики. З цим Рован зайшов до ротонди. Дехто дивився озлоблено, а дехто втішено усміхався. І здавалося, що кілька інших ще не певні. Він або жертва обставин, або злочинець, якого не бачили ще з Ери смертності. Рован і сам хотів знати, хто він з цих двох.

Сітра приїхала раніше за Рована. Вона стояла в ротонді зі жницею Кюрі й не мала апетиту до поданого щедрого сніданку. У ротонді, звісно ж, обговорювали трагедію в монастирі. Чуючи обривки різних розмов, Сітра злилася, що єдиною темою є лише четверо загиблих женців. Ніхто не лементував про таку величезну кількість зібраних тоністів. А деякі навіть нахабно про це жартували.

— Після трагедії у тоністів проведення конклаву викликає певний… резонанс, як гадаєте? — почула вона чийсь коментар. — Пробачте за каламбур.

Але це, звичайно, було навмисно.

Жниця Кюрі хвилювалася ще більше, ніж під час Врожайного конклаву.

— Жнець Мандела розповів, що ти вчора гарно виступила, — сказала вона Сітрі. — Але говорив він це обачно.

— І що це, на вашу думку, означає?

— Не знаю. Але точно знаю, Сітро, що коли ти сьогодні програєш, то я ніколи собі не пробачу.

Було абсурдно думати, що жнець Марія Кюрі — верховна дама смерті — буде так про неї хвилюватися чи вважатиме себе навіть частково відповідальною за її невдачу.

— Я отримала привілей навчатись у двох найвеличніших женців за всю історію — у вас та женця Фарадея. Якщо я після такого не буду сьогодні готова, то мені нічого б не допомогло.

Жниця Кюрі гордо всміхнулася їй з гіркою радістю на обличчі.

— Я сподіваюся, що, коли все це скінчиться і тебе висвятять, ти залишишся зі мною як молодша жниця. Ти отримаєш й інші пропозиції — можливо, навіть здалеку. Вони намагатимуться переконати тебе, що зможуть навчити того, чого ти не зможеш навчитися від мене. Можливо, це й так, але я справді сподіваюся, що ти все одно вирішиш зостатися.

На очах жниці забриніли сльози. Якби вона кліпнула, то вони б полилися на щоки — але, занадто горда, щоб плакати на конклаві, жниця Кюрі стримувала їх.

Сітра усміхнулася.

— Маріє, ні про що інше я й думати не могла б.

Сітра вперше назвала її на ім’я. Дівчину здивувало, як це виявилося природно.

Поки вони чекали на початок засідання, до них для вітання підходили інші женці. Ніхто не згадував про затримання Сітри чи її втечу до Чиларгентинського регіону, але деякі жартували з Марії через той бентежний запис у щоденнику.

— В Еру смертності кохання і вбивство були тісно пов’язані між собою, — саркастично зауважив жнець Твен[29]. — Можливо, наш дорогий жнець Фарадей ідеально вас проштрикнув.

— Ох, іди збери себе, — ледве втримуючись від усмішки, сказала Кюрі.

— Дорогенька, лише якщо ви прийдете на мій похорон.

Тоді він побажав Сітрі успіху та пішов.

Саме тоді Сітра побачила, як до ротонди заходить Рован. Не те щоб запала тиша, але стало значно тихіше, і лише потім розмови відновилися. Тепер його присутність справляла на людей ефект. Не такий, як поява женця взагалі, а інакший. Можливо, як поява людини, якої всі цураються. Але вершителів смерті ніколи так не лякав парія. Одні казали, що Рован холоднокровно повбивав тих женців і влаштував пожежу, щоб приховати докази. Інші — що йому пощастило вижити і він безвинний. Сітра підозрювала, що правда в кожному разі набагато складніша, ніж будь-яке з цих припущень.

— Не розмовляй з ним, — побачивши, як Сітра зиркає в його напрямку, мовила жниця Кюрі. — Нехай він навіть не помітить, що ти дивишся в його бік. Це лише ускладнить усе для вас обох.

— Я знаю, — зізналася Сітра, хоча вона таємно сподівалася, що йому вистачить зухвалості проштовхнутися крізь натовп і підійти до неї. А можливо, щось і сказати — будь-що, якось переконати її, що він не той немислимий злочинець, як казали інші.

Якщо Сітру сьогодні оберуть, то вона не відмовиться виконати постанову зібрати Рована… але вона таки мала план, що може їх обох урятувати. Він зовсім не бездоганний — і, якщо подивитися правді в очі, то це не план, а відчайдушне хапання за соломинку. Але навіть найслабший проблиск надії кращий, ніж повна її відсутність. Якщо вона себе обманює, то це принаймні дозволить якось пережити цей жахливий день.

Рован багато разів від початку до кінця прокручав цей день у свідомості. Він вирішив, що коли побачить Сітру, не буде до неї підходити. Йому не потрібно було мати порадника, аби зрозуміти, що це на краще. Їм варто триматися подалі одне від одного, доки прийде та сумна мить істини, після якої вони вже ніколи не будуть разом.

Якщо вона переможе, то, Рован був певен, вона його збере. Вона зобов’язана це зробити. Це просто розірве її на шматки, але вона зрештою зробить те, що повинна. Він роздумував, який вона обере для цього спосіб. Можливо, зламає йому шию, віддячивши йому та перев’язавши їхнє приречене навчання красивим червоним бантом.

Правду кажучи, Рован боявся померти, але більше за смерть боявся досягти глибин, котрих, як він уже знав, може досягти. Він так легко напередодні тимчасово вбив свою маму, що це було красномовним свідченням того, на кого він перетворився. Краще бути зібраним, ніж таким.

І, звісно, залишалася можливість, що оберуть його, а не Сітру. Тоді вже буде цікавіше. Він вирішив, що не стане себе збирати, — це занадто безглуздий та жалюгідний жест. Якщо його висвятять, він проігнорує постанову, застосувавши десяту заповідь, у котрій чітко вказано, що він має підкорятися лише цим десятьом заповідям і більше нічому, навіть виданим Цитаделлю женців постановам. Він відмовиться збирати Сітру і кулею, лезом чи голими руками оборонятиме її життя, нейтралізовуючи всіх женців, які спробують зібрати її за нього. Доки вони зможуть його зупинити, Рован перетворить конклав на криваве поле битви — а враховуючи його майстерність убивати та мотивацію посіяти якомога більше хаосу, зупинити його буде нелегко. А іронія в тому, що вони навіть не зможуть за це його зібрати! Після його посвячення вони не матимуть права чіпати його відповідно до сьомої заповіді.

Хоча вони можуть його покарати.

Можуть змусити помирати тисячу разів, а тоді навіки десь замкнуть — і це таки буде навіки, бо він ніколи не принесе їм задоволення, зібравши себе. Ще одна причина, з якої він би волів збирання від Сітри. Смерть від її вмілих рук здавалася куди кращою, ніж інші варіанти.

У ротонді подавали ретельно продуманий сніданок. Шматки справжнього копченого лосося, паляниці домашнього хліба з твердою шкоринкою, окремий стіл з вафлями та всіма можливими начинками до них. Мідмериканським женцям подають лише найкраще.

Того ранку Рован запихавсь як ніколи, принаймні сьогодні дозволивши вдовольнити свій апетит, а поки їв, кілька разів глянув на Сітру. Для нього вона навіть зараз сяяла. Як безглуздо романтизувати її в ці останні години. Те, що колись було коханням, перетворилося на покору давно розбитого серця. На щастя для Рована, його серце стало таким холодним, що його руйнування вже не завдавало болю.

Коли таки почалося засідання, Сітра ігнорувала більшу частину ранкового ритуалу, натомість пригадуючи життя, яке мала от-от покинути, — бо так чи інакше, а вона його покине. Вона сконцентрувалася на думках про своїх батьків і братика, який досі перебував у центрі відродження.

Якщо її сьогодні посвятять, то місце, в якому вона виросла, більше ніколи не буде її домом. Її найбільше втішало те, що Бен і батьки матимуть імунітет упродовж усього Сітриного життя.

Після перерахування небіжчиків і ритуалу омивання женці весь ранок запекло сперечалися, чи варто заборонити вогонь як метод збирання.

Верховний клинок Ксенократ зазвичай нічого не робив, окрім як виступав посередником і відкладав обговорення на наступний конклав. Але сьогодні він серйозно переконував ухвалити заборону. Та навіть попри це, на конклаві були рішучі противники такого рішення.

— Я не дозволю розтоптати моє право обирати зброю! — лаявся один роздратований жнець. — Кожен з нас повинен мати змогу вільно користуватися вогнеметами, вибухівкою чи будь-яким запалювальним пристроєм!

Одні його освистували, інші аплодували.

— Ця заборона необхідна, щоб уникнути майбутніх трагічних випадковостей, — наполягав Ксенократ.

— Це була не випадковість! — заволав хтось, і майже половина присутніх упевнено його підтримала.

Сітра глянула на Рована, який сидів один, а з кожного боку залишилося по два вільних крісла — місця загиблих. Він ніяк не намагався себе захистити чи заперечити звинувачення.

Жниця Кюрі нахилилася до Сітри.

— Хоч якою жахливою була та пожежа, чимало женців радіють, що Ґоддард і його команда вже ніколи не здійснюватимуть збирань. Вони цього не визнають, але, незважаючи на те, чи була та пожежа випадковою, вони раді, що вона сталася.

— Але Ґоддардових шанувальників теж вистачає, — вказала Сітра.

— Справді. Члени Цитаделі женців, здається, порівну розділились у своїх поглядах щодо цього.

Здоровий глузд таки переважив, і в Мідмериці заборонили використовувати вогонь як спосіб збирання.

Під час обіду Сітра, яка й досі не могла нічого їсти, з відстані спостерігала, як Рован знову безтурботно запихається наїдками.

— Він знає, що це його остання трапеза, — припустила незнайома їй жниця.

Хоча жінка демонструвала свою підтримку Сітри, її це роздратувало.

— Не бачу, як це вас стосується.

Не розуміючи, чому Сітра така ворожа, жниця відійшла.

О шостій вечора на конклаві закінчили обговорення всіх питань і настав час для останнього етапу цього дня.

— Прошу встати кандидатів у женці, — скомандував клерк конклаву.

Під перешіптування присутніх підвелися лише Сітра з Рованом.

— Я гадав, що їх четверо, — сказав верховний клинок.

— Так і було, ваша світлосте, — мовив клерк. — Але інші двоє не впоралися з останнім випробуванням, і їхні кандидатури знято.

— Ну добре, — відреагував Ксенократ, — продовжуймо.

Клерк підвівся, офіційно їх представляючи.

— Мідмериканська Цитадель женців викликає Рована Деніела Даміша та Сітру Керіду Терранову. Прошу вас вийти вперед.

Сітра і Рован пішли до передньої частини зали засідань, не зводячи погляду з женця Мандели, який стояв перед трибуною з одним перснем на двох.