Жнець

38 Фінальне випробування

Другого січня року Капібари, за день до Зимового конклаву, жниця Кюрі повезла Сітру в довгу подорож до Капітолію Мідмерики.

— Твоє фінальне випробування відбудеться сьогодні, але результат буде лише завтра на конклаві, — сказала Сітрі вона. Сітра вже це знала. — Кожен учень щороку проходить однакове випробування. І кожен учень має робити це на самоті.

Цього Сітра не знала. Логічно, що всі кандидати проходять однакове, стандартне фінальне випробування, але її чомусь турбувала необхідність бути там самій. Бо тепер це вже не буде змагання проти Рована чи інших. Тепер вона змагатиметься лише проти себе.

— Вам варто розповісти мені, що це за випробування.

— Не можу, — сказала жниця Кюрі.

— Тобто не хочете.

Жниця Кюрі це обдумала.

— Ти маєш рацію. Не хочу.

— Ваша честе, якщо я можу говорити відверто…

— Сітро, а коли це ти говорила не відверто?

Сітра прокашлялась і спробувала говорити якомога переконливіше.

— Ви граєте занадто чесно, і це ставить мене в невигідне становище. Ви ж не хочете, щоб я страждала через ваше надмірне благородство, хіба ні?

— У нашій професії варто триматися за кожну дрібку честі.

— Я певна, що інші женці розповідають своїм учням про фінальне випробування.

— Можливо, — сказала жниця Кюрі, — а можливо, й ні. Існують звичаї, які не посміють порушити навіть найменш сумлінні з нас.

Сітра схрестила руки на грудях і змовкла. Вона знала, що супиться і поводиться як дитина, але їй було байдуже.

— Ти довіряєш женцеві Фарадею, так? — спитала жниця Кюрі.

— Так.

— А чи почала й мені принаймні так само довіряти?

— Почала.

— Тоді повір мені тепер і облиш цю тему. Знаючи, яким буде випробування, я вірю в твою можливість блискуче його пройти.

— Так, ваша честе.

Вони приїхали о восьмій вечора і дізналися, що за жеребом Сітра має останньою пройти випробування. Перед нею — Рован і двоє інших кандидатів на місце в Цитаделі женців. Їх зі жницею Кюрі провели до кімнати, де вони чекали, і чекали, і чекали.

— Це звук пострілу? — десь за годину запитала Сітра.

Вона не знала, чи їй це почулося.

— Тс-с-с-с, — відповіла жниця Кюрі.

Нарешті по неї прийшов гвардієць. Жниця Кюрі не побажала їй успіху, а лише кивнула з серйозним обличчям.

— Я чекатиму на тебе після закінчення, — сказала вона.

Сітру привели в довгу кімнату, що здавалася неприємно холодною. В одному її кінці у зручних кріслах сиділо п’ятеро женців. Вона впізнала двох з них: женця Манделу та жницю Меїр. А інших трьох вона не знала. Певно, це члени Інкрустаційного комітету.

Вона стояла перед покритим білою скатертиною столом. І на тій скатертині була рівномірно розкладена зброя: пістолет, дробовик, ятаган, довгий мисливський ніж і баночка з отруйною пігулкою.

— Для чого це? — запитала Сітра. А потім зрозуміла, що це тупе запитання. Вона знала, для чого. Тож перефразувала: — Що конкретно я маю з цим робити?

— Поглянь в інший кінець кімнати, — показав їй жнець Мандела.

У дальньому кінці кімнати з’явився прожектор, що освітлював ще одне крісло, не таке зручне, як у женців. У ньому сидів хтось зі зв’язаними руками та ногами, а голову вкривав полотняний каптур.

— Ми хочемо побачити, як саме ти можеш збирати, — мовила жниця Меїр. — З цією метою ми підготували для тебе унікального об’єкта.

— Що означає «унікального»?

— Сама поглянь, — сказав жнець Мандела.

Сітра підійшла до тієї особи. Було чути, що під каптуром хтось мляво сопе. Вона зняла каптур.

Вона не була готова до побаченого і не могла бути готова. Тепер стало зрозуміло, чому жниця Кюрі нічого не розповіла.

Бо, прив’язаний у тому кріслі, з заліпленим ротом, нажаханий і заплаканий, сидів її брат Бен.

Він спробував говорити, але через кляп почулося лише приглушене бурмотіння.

Вона почала задкувати, а тоді побігла до п’ятьох женців.

— Ні! Ви не можете цього зробити! Ви не можете змусити мене це зробити!

— Ми взагалі не можемо тебе до чогось примушувати, — заговорила одна з незнайомих їй женців — жінка в ліловій мантії, з паназійськими рисами. — Якщо ти це зробиш, то лише з власної волі.

Жінка вийшла вперед і простягла Сітрі невеличку коробку.

— Ти навмання обереш свою зброю. Візьми один папірець з коробки.

Сітра витягла один складений шматок паперу. Вона не могла наважитися його розгорнути. Повернувшись, вона поглянула на брата, який безпорадно сидів у кріслі.

— Як ви можете робити таке з людьми? — закричала вона.

— Дорогенька, — з відточеною терплячістю сказала жниця Меїр, — це не збирання, бо ти ще не жниця. Ти маєш лише тимчасово його вбити. Одразу після виконання нашого завдання амбулаторний дрон доправить його до центру відродження.

— Але ж він пам’ятатиме!

— Так, — мовив жнець Мандела. — І ти також.

Один з незнайомих женців схрестив руки на грудях та почав роздратовано сопти — це було схоже на її поведінку в авті, дорогою сюди.

— Вона занадто опирається, — сказав він. — Нехай іде. Цей вечір і так затягується.

— Дайте їй час, — грізно кинув жнець Мандела.

П’ятий жнець — низенький чолов’яга з якимось дивним похмурим виразом обличчя — підвівся та почав читати з пергаменту, можливо, написаного сотні років тому.

— Заборонено примушувати тебе до цього. Ти маєш скільки завгодно часу. Ти мусиш скористатись обраною зброєю. Скінчивши завдання, ти маєш залишити об’єкта й підійти до комісії для оцінки виконання. Тобі все зрозуміло?

Сітра кивнула.

— Прошу відповісти словами.

— Так, усе зрозуміло.

Він сів на місце, а вона розгорнула смужку паперу. Там було написане одне слово. «Ніж».

Вона кинула папірчик на підлогу.

«Я не можу цього зробити, — сказала вона собі. — Не можу».

Але в її підсвідомості лагідно прозвучали слова жниці Кюрі.

«Так, Сітро, ти можеш».

Вона лише тоді усвідомила, що цей тест мав пройти кожен жнець у Цитаделі. Кожен з них мусив забрати життя близької людини. Так, ту людину оживляли, але це не змінювало самого холоднокровного акту. Підсвідомість людини не розрізняє між безповоротними і тимчасовими вбивствами. Як вона зможе знову поглянути братові в очі, навіть після його відродження? Якщо вона вб’є Бена, то це в певному розумінні буде назавжди.

— Чому? — запитала вона. — Чому я маю це зробити?

Роздратований жнець показав на двері.

— Он там вихід. Якщо це для тебе занадто, просто йди.

— Гадаю, вона хоче почути обґрунтування, — сказала жниця Меїр.

Роздратований жнець саркастично посміхнувся, а коротун знизав плечима. Паназійка почала стукати ногою по підлозі, а жнець Мандела нахилився вперед.

— Ти маєш зробити це, якщо хочеш бути жницею, — пояснив жнець Мандела. — Ти знатимеш у своєму серці, що найскладніше у своєму житті… вже зробила.

— Якщо ти на це зважишся, — додала жниця Меїр, — то маєш необхідну внутрішню силу, щоб бути жницею.

Хоча Сітра найбільше хотіла кинутися до дверей і втекти від усього цього, вона вирівняла плечі, стала прямо, потяглася до столу і взяла мисливський ніж. Ховаючи його за пояс, вона підійшла до брата. Вона дістала зброю, лише підійшовши впритул.

— Не бійся, — сказала вона.

Присівши, вона розрізала пута на його ногах і руках. Спробувала розв’язати пов’язку, яка тримала в його роті кляп, але не вийшло, тож і її розрізала.

— Я можу тепер іти додому? — безпорадно запитав Бен, і цього було більш ніж досить, щоб серце в неї заболіло.

— Поки що ні, — продовжуючи стояти навколішках біля нього, мовила вона. — Але вже скоро.

— Сітро, ти зробиш мені боляче?

Сітра не могла контролювати своїх сліз, тож і не намагалася. Та й для чого?

— Так, Бене. Пробач.

— Ти мене збереш?

Він ледь вичавлював із себе слова.

— Ні, — сказала йому вона. — Тебе доправлять до центру відновлення. І ти будеш як новенький.

— Обіцяєш?

— Обіцяю.

Здавалося, він відчув крихту полегшення. Вона не пояснювала йому, чому має це зробити, а він не питав. Він їй довіряв. Вірив, що хоч яку вона має для цього причину — це необхідно.

— А боляче буде? — запитав він.

І вона знову не змогла йому збрехати.

— Так. Але недовго.

Він це якусь мить обдумав. Проаналізував. Прийняв. А тоді сказав:

— А можна його побачити?

Вона якусь мить не розуміла, що він має на увазі, аж доки брат не показав на ніж. Вона обережно вклала зброю йому в руки.

— Важкий, — сказав він.

— А ти знав, що техаські женці збирають лише мисливськими ножами?

— То ти поїдеш туди, коли станеш жницею? До Техасу?

— Ні, Бене. Я залишуся тут.

Він покрутив ніж у руках, і вони обоє спостерігали, як від блискучого леза відбивається світло. Тоді він віддав його.

— Сітро, мені так страшно, — пошепки зізнався він.

— Я знаю. Мені теж. Боятися — нормально.

— А я отримаю морозиво? Я чув, що в центрах відновлення дають морозиво.

Сітра кивнула і витерла з його щоки сльозу.

— Заплющ очі, Бене. Подумай, яке саме хочеш морозиво. А тоді скажи мені.

Бен послухався.

— Я хочу три кульки з шоколадним сиропом і збитими вершками, з шоколадною крихтою…

Не встиг він закінчити, як вона близько підтягла брата й увігнала в нього лезо точно так, як бачила у жниці Кюрі. Хотілося вити від болю, але вона не дала собі цього зробити.

Бен розплющив очі. Він на неї глянув і вже за секунду помер. Бен помер. Сітра жбурнула ножа якнайдалі від себе і почала колисати брата. Потім лагідно поклала його на підлогу. З дверей, яких Сітра раніше не помітила, до кімнати кинулися двоє медиків, поклали її тимчасово мертвого брата на ноші та вийшли тим самим маршрутом.

Над женцями ввімкнули світло. Тепер вони здавалися набагато далі, ніж раніше. Коли вони розпочали безжально обсипати її шквалом коментарів, то перетнути кімнату до женців здавалося неймовірно довгою дорогою.

— Недбало.

— Нічого подібного; майже не було крові.

— Вона сама вклала йому в руку зброю. Ви хоч знаєте, як це небезпечно?

— І всі ті непотрібні теревені.

— Вона його готувала.

— Чому це важливо?

— Вона продемонструвала відвагу, але, що навіть важливіше, — співчуття. Хіба ми не покликані бути саме такими?

— Ми покликані бути ефективними.

— Ефективність має бути другорядною відносно співчуття!

— Це як хто вважає!

Далі женці змовкли, вочевидь, згодившись залишатися кожен при своїй думці. Вона підозрювала, що на її боці женці Мандела і Меїр, а той жахливий — проти. Але навіть не уявляла, куди приписати інших двох.

— Дякуємо, міс Терранова, — сказала жниця Меїр. — Можете йти. Результат буде оголошено на завтрашньому конклаві.

Жниця Кюрі чекала на неї в коридорі. Сітра не на жарт розлютилася на жінку.

— Ви мали мені сказати!

— Це лише б погіршило все. Якби вони запідозрили, що ти заздалегідь знала про випробування, то дискваліфікували б. — Вона поглянула на Сітрині руки. — Ходімо, тобі варто помитися. Отам є вбиральня.

— А як упоралися інші кандидати? — запитала Сітра.

— Я чула, що одна молода пані навідріз відмовилась і просто вийшла з кімнати. Один хлопець почав, але потім розкис і не зміг закінчити.

— А Рован? — хотіла знати Сітра.

Жниця Кюрі не могла поглянути їй у вічі.

— Йому випав пістолет.

— І?

Жниця Кюрі завагалася.

— Розкажіть!

— Він натиснув на гачок, перш ніж йому закінчили читати інструкції.

Лише від думки про це Сітра скривилася. Жниця Кюрі мала рацію — колишній Рован таким не був. Що ж він мав пережити, аби стати таким холодним? Вона навіть уявити не наважувалася.