Шістка Атласа

Езра

Езра Михайло Фаулер народився, коли земля вмирала. У новинах роками тільки й розповідали про вуглецеве забруднення та як потоншав озоновий шар, – а ціле покоління потім бігло до психотерапевтів зі скаргами на екзистенціальну кризу, що набула воістину велетенських масштабів. Америку на місяці охопили пожежі та повені, але тоді лише половина країни вважала, що вони хоч якось причетні до руйнувань. Знаків не побачили навіть ті, хто ще вірив у мстивого Бога.

І все ж найгірше було попереду. Лише коли стали закінчуватися придатне для дихання повітря і питна вода, хтось десь вирішив, що настав час змін. Магічну технологію колись купувала і продавала влада, але потім вона таємно перейшла в приватні руки, і нею почали торгувати вже в секреті. До 1970 років магія, що належала корпораціям і установам, зцілила землю від низки вірусів і забезпечила її деякими поновлюваними енергетичними ресурсами, усунувши частину шкоди, заподіяної індустріалізацією та глобалізацією, а заразом і іншими -аціями, які світ міг з успіхом якийсь час ще розвивати за старим сценарієм. Політики, як завжди, політиканствували, і тому кожен послідовний крок уперед, як і раніше, вів до кінця, однак катастрофу відстрочили, і це було найголовніше. Будь-який сенатор підтвердить.

Езра тим часом ріс у неблагополучному куточку Лос-Анджелеса, далеко на сході міста. Місцеві навіть мигцем не бачили океану і не могли впевнено сказати, що річка – всього лише повільний потік води вище тротуару. Плем'я Езри було племенем безбатченків, невдах, де матері і дітей виховували, і їжу добували. Але цього самого прожитку залишалося не так вже й багато.

До дванадцяти років Езра ріс при матріархаті в кілька поколінь, а потім його матір застрелили просто під час богослужіння.

Езра теж там був і водночас не був.

Деталі події він пам'ятав чітко, з багатьох причин, незважаючи на смерть матері. Перша – вони з нею того ранку посварилися через те, що напередодні він кудись змився, хоча він запевняв матір, мовляв, нічого такого не було. І друга – того дня він уперше відчинив двері.

Коли під час служби пролунали постріли автоматичної гвинтівки, Езру так сильно відкинуло назад, що він навіть подумав, чи не поранили його. Про стрільбу він узагалі мав уявлення завдяки шкільній стройовій підготовці, хоча в такому юному віці смерть сама по собі й здавалася далекою. У голові в Езри сиділо уявлення про те, як це – впіймати кулю, і воно в точності збігалося з відчуттями тих секунд: різке падіння, дзвін у вухах, і весь світ завалюється набік. Для своїх років Езра був дрібним, і невеликий зріст, видно, тоді й урятував його. Часом він ставав лише шматочком людини. Таким крихітним, що міг забитися в невеликий отвір, нескінченно малу тріщинку.

Падав Езра довго й ударився жорстко, але потім зрозумів, що він або мертвий, або живіший за всіх живих. Розплющив очі й побачив храм. Стояла тиша. Просто-таки зловісна. Ні матері, ні стрільця – взагалі нікого в церкві не було. Тоді Езра підійшов до того місця, де сиділа його мати, і пошукав у лаві кульові отвори. Не знайшовши дірок, подумав, що за допомогою магії зумів усе виправити. Вдома він застав матір – та спала на дивані, так і не знявши форми сестри. Езра і сам ліг у ліжко, а коли прокинувся, світило сонце.

Далі почалися дивацтва. Езра з'їв на сніданок той самий підгорілий тост, що й учора, а в щоденних новинах по телевізору лунали ті самі пласкі жарти. Мати знову кричала на нього за те, що він учора втік і повернувся, коли вона вже спала. Потім затягла його у ванну, криком звелівши вимити голову й одягнутися для служби в церкві. Ні-ні, тут же залепетав Езра, туди не можна, мам, послухай, це дуже важливо... але вона не поступалася. Одягни парадні туфлі, Езра Михайло, приведи себе до ладу, і підемо.

Коли знову з'явився стрілок, Езра остаточно впевнився в тому, що якимось чином вирушив у минуле, а саме у вчорашній день, і спершу сприйняв це за благословення. Він відкрив для себе аварійний вихід в інший час, який був сам по собі іншим місцем. Притулком. Далеко Езра не пішов, але цього вистачило, щоб врятувати своє життя.

Пізніше він вивчить ньютонівську динаміку, теорію відносності та детерміновані процеси. Дізнається, що він уміє відчиняти двері, а точніше, червоточини, які з'єднують диспарні точки в просторі, тобто дві різні точки в часі, і при цьому не старіє ні на секунду.

За потрібної кількості енергії він міг відчинити будь-які двері, а світ, який він відвідував у минулому, просто пристосовувався до майбутнього, з якого Езра приходив.

Власне, у цьому й полягала проблема: скільки б Езра не намагався запобігти вбивству матері, вона вже була мертва, і отже, загибель її скрізь і завжди була фактом.

Не те щоб Езра не намагався. Кілька спроб він все-таки зробив. У дванадцять років йому здавалося, що врятувати матір – це завдання, послане згори. Він палив тости, слухав плоскі жарти по ящику, а потім лунали постріли, знову і знову. Щоразу події повторювалися і тільки перемішувалися, немов шматочки мозаїки, деталі пророчого дитячого пазла. Втретє: мама, не можна йти, ти помреш – Езра, прикуси язика. Четвертий раз: мама, не можна йти, я захворів – Езра, жодних відмовок. І решта разів: мам, машина зламалася; мам, у мене нога зламана; мама, якщо ти підеш, світ зламається...

— Перестань уже новини дивитися, – сказала вона. — Це тобі не на користь.

Востаннє, коли Езра спостерігав загибель матері, її тіло впало так само, як і завжди: на нього, захищаючи. Затуляючи порожнє місце, оскільки сам він завжди залишався в безпеці, а вона навіки – ні. Виснажений, він звалився в невелику діру в часі й подумав: ну добре, нехай буде так.

Останній раз, і все.

Він вимив голову, вдягнув парадні туфлі і взяв маму за руку, хоча вважав для цього себе вже занадто дорослим. Мама чимось захопилася і не здивувалася, але так було навіть краще. Прощатися Езра так і не навчиться.

Тепер, знаючи, що двері відчиняться в потрібний момент, він вирішив змінити тактику. Ще не розуміючи, як саме, задумав відкрити для себе іншу щілину. Зосередився на дверях, які привели б його в інше місце, за межами минулого дня.

І коли вийшов по той бік, то виявив, що з похорону матері минуло вже три тижні, – це була найдальша точка, куди він зумів дістатися за своїх нерозвинених здібностей. У теорії, він був медитом, у якого ще тільки проклюнувся дар. На практиці – хлопчиком, який відчайдушно благав всесвіт забрати його куди-небудь подалі.

Незабаром приїхали соцпрацівники і забрали його під свою опіку. Езра пішов із ними, не відчуваючи жодних почуттів, – мабуть, тому що в нього на очах мати померла вже дванадцять разів.

Звісно, американська система роботи з сиротами залишала бажати кращого. Езра заприсягся ніколи більше не тікати і жодній живій душі не розповідати про те, що бачив і робив, проте є в житті звичка порушувати дитячі обіцянки. Через рік він уже призвичаївся відчиняти двері, керуючи результатом. Час минав, а він плавно переміщався по ньому, не старіючи, якщо тільки сам не бажав того: до шістнадцяти Езра залишався ще п'ятнадцятирічним, мінус один день: у сумі він проскочив лише 364 миті.

У сімнадцять (або близько того) Езрі запропонували стипендію в Нью-Йоркському університеті магічних мистецтв, і тоді ж він дізнався, що такий не один. Так, двері відчиняти вмів тільки він, але виявилося, на землі є інші маги – або медити. Перед Езрою відкрився новий світ, незнайомий і таємний.

Ким же був Езра? Точно не фізиком у строгому сенсі цього слова. Він просто відкривав невеличкі, розміром із себе червоточини в часі, проте його магія мала межі, і обмежував її він сам. Сила Езри була унікальна і небезпечна.

Не хизуйся нею, радили вчителі. Ніколи не знаєш, що за люди захочуть грати з часом. Вже точно не ті, у кого добрі наміри.

І Езра слухняно тримав талант у таємниці, ну, або намагався... доки на нього не вийшло Олександрійське товариство.

Пропозицію зробили привабливу: сила взагалі приваблює. Утім, куди більше Езру цікавили однокласники. Ті четверо, які залишилися б після усунення п'ятого. Езра за вдачею був інтровертом – бідність, сила, яку доводилося тримати в таємниці, передчасна смерть матері... усе це в поєднанні зробило його відносно відлюдькуватим, – однак знайшовся серед кандидатів один, з яким вони одразу знайшли спільну мову.

Атлас Блейклі був хвацьким волоцюгою з дикою копицею натурального волосся та незгладимою усмішкою. «Типу лондонський гопник» – так він жартома назвав себе під час знайомства. Від його гучного іржання розліталися всі голуби. Хижий, жвавий і дуже розумний, він часом бентежив людей, але Езра одразу ж перейнявся до Атласа симпатією – взаємно. Їх об'єднувало почуття, в якому вони з часом розпізнали голод, щоправда, спершу не розуміли, до чого. У Езри оформилася здогадка, що вони просто зліплені з одного бідняцького тіста, нікому не потрібні покидьки вмираючого світу. Решта четверо кандидатів мали освіту, родовід, їм прищепили властивий ситості цинізм і пихату похмурість. Езра й Атлас, навпаки, нагадували яскраві плями. Зірки, які відмовлялися гаснути.

Першим про смерть, як частину обряду втаємничення, дізнався Атлас – прочитав у чиїхось думках чи якось іще, бо наполягав: насправді думки він не читає.

— Та пішло воно все, – сказав Атлас Езрі, коли вони вдвох лежали на підлозі під куполом розфарбованої кімнати. — Треба когось убити? Ні вже, приятелю, дякую покірно.

— А як же книжки? – тихенько гудячи, запитав Езра. Вони з Атласом обидва мали слабкість до отрути, смертних наркотиків. Під ними Езрі простіше вдавалося відчиняти двері, а Атлас просто відпочивав від чужих думок: вони викликали срану мігрень.

— Кляті книжки, – повторив Езра. — Ціла бібліотека. У ній стільки книжок.

Атлас упоровся так, що очі його перетворилися на вузькі щілинки. Налаштований на праведний лад, він загадково вимовив:

— Книги – це ще не все, приятелю.

Однак в основі Езра з ним згоден не був.

— Суспільство – це щось більше, – сказав він, – не тільки книжки. І питання, і відповіді. Це щось більше, ніж нічого. — Наркота заважала ясно викладати теорію. — Треба тільки якось пробитися, а там забратися на вершину гори. Влада породжує владу, і всяке таке.

Атлас явно не наздоганяв, і Езра продовжив:

— Мало хто вміє голодувати, – сказав він, переходячи до того, як мало людей у принципі здатні зрозуміти час: як його багато, скільки всього можна досягти, протримавшись трішки довше. Головне, прожити практично на одному повітрі, харчуючись зрідка і крихтами, і тоді в кінці залишишся саме ти. Лагідні успадковують землю[28] або щось у цьому дусі. Убивство – це погано, так, але що ще гірше – воно необов'язкове, неефективне. Чим взагалі було існування Езри, як не постійним створенням лазівок з метою підібратися до природи самого життя?

Езра відчував свою смерть і знав, що вона буде неприємною. Справа була не в магії, а в передвісті. Усе вже, вважай, сталося; він народився таким – таким, що йде довгою стежкою до безрадісного кінця. Залишалося вирішити, чим по дорозі зайнятися. І потім, чортові книжки їм дуже знадобилися б; довелося скласти план: чекати випало Атласу, а зникнути – Езрі. Езра запропонував інсценувати свою смерть; і якщо один залишиться не при справах, нікого вбивати не доведеться. Усе одно Езра нікому більше в класі не подобався: йому, такому замкнутому, не вірили. А ще ніхто до пуття не розумів, на що він здатний, але це зрештою було йому тільки на руку.

І ось, тієї ночі, коли всі змовилися його вбити, він відчинив чергові дверцята.

На той час він навчився забігати набагато далі трьох тижнів – на роки вперед, а то й на століття. І вибрав 2005-й, що настав через п'ять років після їхнього зарахування; відшукав Атласа в кафе, де вони домовилися зустрітися. Якщо для Езри минуло всього кілька годин, то для Атласа минуло двадцять вісім років. На той час він відійшов від наркотиків, але не закинув франтівських манер. Сівши навпроти двадцятиоднорічного Езри, Атлас вишкірився. «Я в грі», – сказав він і передав йому папку з підробленими документами.

— Отже, вони повелися? – запитав Езра. Суспільство знало, на що він здатний, але все ж... хто вони такі, щоб стверджувати, нібито він не помер?

— Так. — Усередині лежали водійське посвідчення штату Нью-Йорк, нова картка соціального страхування і – такий собі жарт Атласа – частково заповнена картка улюбленого клієнта в місцевій млинцевій. Езра мало не запитав, як це Атлас примудрився провернути за нього всю бюрократію, але вчасно нагадав собі, що Товариство неспроста вимагає вбивство за членство в ньому.

— Ну а як вони вчинили з... ну, зі мною?

— Так само, як чинять із усяким елімінованим кандидатом. Стерли тебе, – сказав Атлас, знизуючи плечима, а потім розсміявся. — Уяви, якби світ дізнався про орден учених-медиків, які кожні десять років убивають по одному своєму! Тож ні, приятелю, помер так помер. Тебе типу ніколи й не було.

Як зручно.

— І що, навіть без обряду...

Атлас підняв келих.

— Суспільство померло. Хай живе Суспільство.

Безперервність і вічність. Час, як і раніше, йшов далі.

— Ну і що тепер? – запитав Езра, загоряючись перспективами, що відкрилися перед ним.

Вони продовжували обережно зустрічатися, раз на рік, і Езра завжди приходив моментально, через двері. Обидва не хотіли, щоб він старів без потреби. У той час як Атлас дорослішав, Езрі залишався двадцять один рік; час для нього йшов інакше, але він йшов. Чекаємо шістьох, сказав Атлас. Тих самих шістьох, ідеальної групи, включно з самим Езрою. Атлас же тим часом мав піднятися кар'єрною драбиною і стати новим Хоронителем (нинішній пристойно постарів, і це, якщо не брати до уваги непомірного багатства, слугувало чудовим приводом для виходу на пенсію), щоб уже особисто визначати кандидатів. Він підібрав би ідеальну команду з п'яти осіб – один, звісно, помер би, але навіть цю нещасну душу шукали б із розумом і ретельно, – а потім Езра, шостий, узяв би все у свої руки.

Ідеальну команду, виходить? А для чого?

— Для чого завгодно, – сказав Атлас. — Для всього.

Варто було розуміти це як: «Захопимо цю прогнилу бібліотеку, усі кляті книжки і зробимо те, чого раніше ніхто не робив».

Вони довго виношували плани. Шукали фізика, здатного приблизно на те саме, що й Езра, тільки більше: червоточини, чорні діри, подорожі в просторі та часі. Людину, яка бачить кванти, маніпулює ними, розуміє їх і використовує. Таке взагалі можливо?

— Напевно, – сказав Атлас.

Людину, яка допомогла б усе це живити, як батарейка. Ще одного телепата, праву руку Атласа, який став би його очима і вухами (а Атлас би відпочив). Що вони будували? Ніхто не розумів, але вірив у свої інстинкти, сміливість, старанність і терпіння.

— Я знайшов дещо, – сказав Атлас раніше, ніж очікувалося. Поки що всього один, аніматор.

Аніматор?

— Просто довірся мені, – сказав Атлас, якому на той час перевалило за тридцять, і він став носити костюми, приховуючи своє походження за благородним акцентом і дорогими шмотками. Езрі, звісно ж, як і раніше, був двадцять один рік. Або ж двадцять два, але хто встежить за віком із такими стрибками в часі? — На його рахунок у мене є передчуття.

Приблизно в цей час початкова ейфорія згасла, і Езра засумнівався у власній корисності. План в основному залежав від талантів Атласа, але в них Езра був упевнений. Пригнічували ж нескінченні стрибки з точки в точку, з одного часу і місця в інші – до Атласа. Таке життя не надто схоже на повноцінне. Езра не вкладався у справу, по-справжньому він не був її частиною. Повертайся в НУМІ, запропонував тоді Атлас, підшукай для себе що-небудь, тобі ж лише двадцять три (або близько того), і ти молодо виглядаєш. До того ж, зі сміхом зауважив Атлас, ти закоренілий американець і навряд чи впишешся кудись іще.

І Езра повернувся в НУМІ.

На жаль, для того щоб знайти собі гідне заняття, довелося сповільнити час. Знову переживати його лінійно, залишаючись в одному й тому самому хронологічному зрізі й дозволивши собі старіти в нормальному темпі. Згнітивши серце пустити коріння, зійти за нешкідливу людину. Спочатку Езру коробило, все здавалося йому нуднішим – тепер, коли він залишив природний для себе спосіб життя. Однак не встиг він кинути спроб і рушити далі, як монотонне існування завдяки щасливому випадку привело його на посаду постійного студентського радника.

І саме в цей час він несподівано дещо виявив.

— Вони обидва потрібні тобі, – сказав Езра Атласу, ставши свідком епічної сварки між Ліббі та Ніко. — Коли прийде час, ти просто зобов'язаний отримати їх обох.

— Але ж у них одна й та сама спеціальність, – із сумнівом зауважив Атлас. Кілька років тому в нього почали сивіти скроні, і відтоді він голив голову. — Ти хіба не хочеш посвяти? Адже це ти маєш стати шостим.

Езра задумався. Він завжди хотів пройти одного разу посвяту, але формальності здавалися йому неважливими. Через Атласа він отримав доступ, можливості, бачення. А те, що вони могли накоїти з одним фізком, раптово померкло порівняно з тим, що вдалося б із двома на борту.

— Доведеться взяти обох, – повторив Езра, додавши: — Та й потім, ти б не зміг отримати одного без іншого. — Це він знав напевно, бо бачив, у чому суть їхнього суперництва. Хоча зрозуміти її було не складно.

Атлас подумав, розглядаючи ідею з усіх боків.

— Кажеш, вони... фізики?

— Мутанти, – уточнив Езра. Сам він вважав це великою похвалою. — Досконалі мутанти.

— Ну, тоді наглядай за ними, – задумливо промовив Атлас. — А мені поки що є над чим попрацювати.

Справа була нехитра, а якщо згадати, що Езра мав вигляд непримітного студента, який лише на два роки старший за Ліббі з Ніко (нехай і народився на двадцять років раніше), то Ліббі стала для нього особливо привабливою ціллю. Езра сам здивувався, зрозумівши, що хоче її. І простого життя чи бодай шматочка його, втім, яка в підсумку різниця? Однак то була нецікава казка, якщо врахувати закінчення.

От із Ніко порозумітися не вдалося. Езра вже знав, що його місце отримає цей хлопчина або інший кандидат, якому Атлас відвів одну з головних ролей у своїй шістці. Це натураліст, сказав він. Але для чого нам рослини, хмикнув тоді Езра, на що почув тільки: за рослини не переживай, я впевнений, ти все зрозумієш. Натомість Ніко все спростив би: завдяки йому Ліббі просто не змогла б відхилити пропозицію.

І тільки в рік, що передує ініціації, в Езри нарешті розплющилися очі, він зрозумів, що весь цей час не стільки голодував, скільки постив. Тепер, без Ліббі і Ніко, він грав свою випестувану сірість перед величезним порожнім залом. Без Ліббі Езра став нефункціональним і самотнім, почувався стомленим, закрився і занудьгував. А ще відчував дискомфорт від розуміння, що він перестав бути невід'ємною частиною плану, виявився несподівано сильним.

— Дурниці, ти мені дуже навіть корисний, – сказав Атлас. — Набагато корисніший, ніж ти думаєш.

— І як же? – роздратовано запитав Езра. Нудьга мучила його, вона викликала невловимий свербіж, немов судома в литковому м'язі. — Ти здобув усі потрібні тобі спеціальності.

— Так, але щодо Паріси я, здається, помилився.

Езра насупився.

— Вона не така гарна, як ти думав?

— Ні, в тому, що стосується здібностей, вона мої надії виправдала. — Пауза. — Однак є в мене підозри, що вона стане проблемою.

— Якого роду проблемою? — Езра й не думав, що в Атласа вони взагалі бувають.

Езрі здавалося, що без нього все йде як по маслу, тому й хандрив.

— Проблема. — Атлас відсьорбнув чаю. — Утім, я можу переконати її змусити решту вбити Каллума.

— Це який? Емпат?

— Так. — Хтось завжди помирав; зрештою навіть ідеальній групі кандидатів належало втратити одну людину. Для Атласа – і тут Езра погоджувався з ним – Каллум був чимось на кшталт ядерного коду, і, позбавивши світ від нього, вони зробили б людству послугу. — Потім ми зможемо зайнятися Парісою.

— О так, звісно, треба тільки зайнятися нею, і проблему розв'язано, – вголос подумав Езра, очікуючи у відповідь сміху, який так і не пролунав.

Тривожний дзвіночок. Дуже тривожний.

— Кажучи «зайнятися», ти маєш на увазі... – почав Езра.

— Я жартую, – запевнив його Атлас, через мить. — Це просто жарт.

— Точно, – з полегшенням вимовив Езра. — Так, точно, так і є...

— Так і є. — Атлас відсьорбнув ще чаю.

Езра насупився й опустив погляд на свою чашку.

— Отже, для ясності...

— Знаєш, ти і цього разу ледве не потрапив до числа кандидатів, – ніби мимохідь промовив Атлас. Езра, якому все ще не давало спокою його чудове почуття гумору, підняв здивований погляд. — З огляду на все, я думав, мені самому доведеться тебе протягувати... — З огляду на те, що Езра вже був у Товаристві, або (і це вже не так схвально) що Езра з настанням нового століття нічого особливого з себе не являв. — ...але, виявляється, рада не переймається чимось поза межами архівів. Вони засікли твої невеликі магічні вихлопи й подумали: чудово, як цікаво, добре, що ми першими його виявили... — Атлас знизав плечима, роблячи ковток із чашки. — І тебе внесли до списку. Кумедно, чи не так? Усе-таки ми для них не люди, – зауважив собі під ніс Атлас. — Просто джерела сили.

Він знову пригубив чай, а Езра насупився, відчуваючи, як зріє в нього всередині обурення.

— І ти відрадив їх, треба думати?

— Звичайно.

— Віддавши перевагу завербувати когось іншого?

Атлас повільно поставив чашку на стіл.

— Так, – сказав він. — Як ми й домовлялися. Вірно ж?

— Вірно, – погодився Езра, опускаючи погляд.

Кава в його чашці вже охолола.

— Ти начебто мені не віриш, – через мить зауважив Атлас.

— З чого б це? — Езра саме що сповнився підозрілості. — Просто ти не згадав, що мене може знову завербувати Товариство. — Він помовчав. — Або радше перезавербувати.

Атлас знову взяв зі столу чашку і збовтав у ній чай.

— Якось із голови вилетіло.

З усіх можливих відмовок ця звучала настільки слабко, що межувала з образою.

— З голови вилетіло? – трохи презирливо, луною повторив Езра. Йому здалося, що повітря між ним і Атласом розжарилося, чи то це клекотіло в нього в грудях? — Із твоєї чарівної голови, за допомогою якої ти й чаклуєш... щось вилетіло?

— Яка різниця? Ти б не зміг прийняти запрошення. — Атлас як ні в чому не бувало відпив чай. — Мені здавалося, тебе це не цікавить.

— Не цікавить. — З якого дива? Вони ж такого варіанта навіть не припускали. — Але все ж таки я...

— Міс Роудс дізналася б, що ти їй брешеш, – натякнув Атлас, однак Езра стримався і не здригнувся при згадці (явно навмисній) Ліббі. — Чого, я думаю, ти не бажаєш. І це, гадаю, повертає мене до міс Камалі.

— Це яким же чином? – не втримавшись, роздратовано випалив Езра.

— Таким, що міс Роудс – це щось спільне для вас обох, – не віднімаючи від губ чашки, промовив Атлас.

Він чудово знав, що не все між Ліббі та Езрою побудовано на брехні, а отже, цим зауваженням мав намір вразити його. Однак Езра не бачив сенсу визнавати це і просто мовчки закотив очі.

— Ліббі про мене нічого не знає. Тобі не здається, що з мого боку було б лицемірно закидати їй ту зраду?

— Ніхто від тебе цього й не вимагає.

Вони починали ходити колами.

— Ну, так і що в тебе за біда з телепатом? Ти ж її сам обирав.

Він із гіркотою наголосив на «ти сам», а не на «обирав».

— Так, – вимовив Атлас, – і вона виправдала мої очікування. Ось тільки виявилася небезпечнішою, ніж я думав.

«Нарешті проявилися контури картини», – неспокійно подумав Езра.

— Тільки не кажи, що не можеш із нею впоратися.

Атлас завмер, не донісши чашки до рота.

— Я міг би.

«Міг би», а не «можу».

— Але не станеш, – здогадався Езра. — Чому? – напружено додав він. — Чекаєш, що я зроблю це за тебе?

— Я б не пішов проти своїх же кандидатів. Тобі це відомо. — Атлас знизав плечима. — Але ти також знаєш, що в нашу справу не можна допускати того, хто цю саму справу активно підриває.

Ах, вона, значить, уже наша?

— У мої плани невинних убивати не входило, – відрізав Езра.

— Я не говорив, що нам це варто, – незворушно парирував Атлас, – а якби й потрібно було, то...

— А, ну так, який я дурний, – пробурмотів Езра. — Ти ж просто жартуєш...

— ...можливо, ти не розумієш того, що важливо, – закінчив Атлас, відставивши чашку вбік.

Було в цьому жесті щось чуже – Атлас ніколи чай не любив, надаючи перевагу міцному сп'янінню, – що змусило Езру засумніватися, чи знає він Атласа взагалі. Колись так і було, але тривало це... один рік? Відтоді минуло понад двадцять років, протягом яких Езра й не жив. Що за цей час могло змінитися в голові в Атласа, у його переконаннях, у його душі? Що зробила з ним посвята в Товариство?

І тоді Езра вирішив зробити те, чим раніше не переймався. Відчинив двері в майбутнє – у найдальшу доступну для нього точку.

Це було не так захопливо, як могло здатися, адже майбутнє – якщо його не проживаєш – завжди можна виправити. Так, деякі події він не міг змінити (смерть матері, наприклад), але загалом він навчився дивитися на двері як на псевдонадійні астрологічні прогнози: імовірний, але не гарантований розвиток подій. Якщо він не затримувався в майбутньому, то й не прив'язувався до наслідків побаченого. Його присутність, коли він нічого не порушував, залишалася непоміченою, немов падіння піщинки.

Однак відкриття сильно його стурбувало. Адже те, що він побачив – підсумок його й Атласа плану – мало біблійні масштаби. Крізь тріщину в часі Езра розгледів мор і війни; надривне гудіння застарілого насильства. Небо почервоніло, сховалося за пеленою попелу й диму – таке собі знамення кривавого й знайомого катаклізму. То був невидючий погляд стрільця крізь двері храму, і Езра знову став єдиним свідком кінця цього сраного світу.

— Давай створимо новий, – колись запропонував йому Атлас. Для Езри це було не так давно, для Атласа Блейклі минуло двадцять років, а отже, навряд чи він пам'ятав. — Наш світ гівно, приятелю, він пропав і зовсім втратив сенс. Досить латати дірки і возитися зі зламаними деталями. Коли екосистема гине, природа створює нову. Природа, або хто там за все відповідає. Так види і виживають.

Він повернувся до Езри і глянув на нього темними очима.

— Нахер усе. Станемо богами, – сказав Атлас.

У той момент Езра все списав на наркотики.

Але потім він побачив в одних з дверей, як Трістан Кейн перетинає сам час за чарами, які допоміг навести Езра, і тоді ж уперше зрозумів: Атлас Блейклі вже зібрав свою ідеальну команду, сам, наодинці. Атлас прагнув побудувати новий світ, яким би він не був, і ось зараз Езра запідозрив, що це йому все ж таки під силу.

— А на що здатен Трістан? – безтурботно запитав на наступній зустрічі Езра. — Ти мені так і не сказав.

Побачивши Трістана, він прийняв його просто за ще одного мандрівника, але відтоді дедалі сильніше починав підозрювати, що все не так просто.

— Хіба? – запитав Атлас, підносячи до губ чашку.

Езра, втративши терпіння, вдарив його по руці.

— Не вистачає всього одного шматочка, Атласе. — Того, хто вміє маніпулювати квантами: використовувати темну матерію і осягнути безодню. А ще здатний стати живим божим оком для управління іншими. Привнести ясність у дослідження.

Однак він ще не бачив такої сили, а якби вона й існувала, то наділений нею медит став би над законом і мораллю. Ним просто не могла бути людина, яку зустрів Езра.

— Та й будь у тебе цей шматочок, нічого б не вийшло, – продовжував він. Намагатися підірвати всесвіт було просто безглуздо. Для цього була потрібна нелюдська спонтанність, а не звичайний розрахунок. — Тобі не влаштувати Великого вибуху, – сказав Езра, дивуючись безглуздості подібних суперечок, – а якби й удалося, то що це за масштаб?... Наш світ зріяв мільярди років, яких тобі не світить. Що б ти не створював, це має бути...

Ідеальним. Ідеальним і за ідеальних умов.

Тобто нічого не вийде.

Чи ні?

У голові в Езри сталося коротке замикання, і в тиші, що повисла, його охопив гарячковий жах. Що за план у Атласа? Увесь цей час він вважав, що це якась помста, мало не розіграш академічної еліти – просто захопити Суспільство, ха-ха-ха. Про всемогутність деміурга й мови не йшло.

Але що, якщо на нього Атлас і замахнувся? Адже він блискучий розум... або божевільний. Раптом Атлас справді з'їхав з котушок? Чи він просто геній? І з тим і з іншим Езра був згоден. А може, він завжди ці плани виношував? І якби навіть не зміг втілити їх у реальність, то мислив усе одно глобально. Знав, як грати в цю гру, знав ходи всіх фігур.

На що Езра підписався того дня, коли потиснув руку Атласу?

— Боїшся, друже? – зі слабкою посмішкою пробурмотів той. — Схоже, ти вже не так відданий нашим цілям, як колись. Можливо, – його фальшивий аристократичний акцент можна було прирівняти до зґвалтування королеви, – усе тому, що ти нічим не жертвував, щоб сюди потрапити.

— Я? Атласе, – рубанув Езра, – це від самого початку входило в план...

— Так, але поки я останню чверть століття старів, ти так і залишився дитиною, чи не так, Езра? Ми тебе стерли, потім створили заново, і тепер твоїх ставок більше немає. Ти, – з докором або ж із розчаруванням промовив Атлас, – не бачиш, як змінилася гра.

— Я – дитина? – вражено повторив за ним Езра. — Ти не забув, що я робив за тебе брудну роботу?

— І за неї, думаю, я вже віддячив тобі з лишком. Ще я пропонував тобі місце поруч зі мною, хіба ні? Не один раз, до речі.

Відповідь його прозвучала настільки непропорційно, що вразила Езру, і він уставився на Атласа.

— Ми ж усе це затіяли тому, що вважали Товариство прогнилим, – мляво промовив Езра.

— Так, – погодився Атлас.

— А що зараз?

— Воно все таке ж прогниле, якщо говорити твоїми словами. Але цього разу я його полагоджу. Тобто, – поправився він, – ми його полагодимо, якщо ти приймеш моє бачення речей.

Коли екосистема гине, природа створює нову. Так види і виживають.

Мовчання, що настало, нагадувало вакуум, який, однак, одразу ж наповнився відчуттям недовіри.

Що стане з цим світом, коли Атлас із ним закінчить? Утім, Езра вже знав відповідь. Він бачив її.

Пожежі, повені. Мор, насильство.

— Запитай у мене, – безтурботно промовив Атлас.

І Езра мало не запитав.

Ти що, справді збираєшся довести справу до кінця?

Тобі вистачить зарозумілості, гордині, і ти віриш, ніби в тебе є право на це?

Езра почасти не вірив. Атлас Блейклі не настільки збожеволів від влади, щоб зазіхати на неможливе. Езра уявив, як запитує його: «Ти справді зруйнуєш усе, аби побудувати нове?», просто для вірності, а Атлас відповідає: «Ні-ні, звісно ж, ні». Потім злегка усміхається, похитавши головою: «Езра, ну ти що. Сам же знаєш: масові руйнування – це не моє». І обидва вони сміються над жартом.

Однак Езра пригадав, як легко Атлас запропонував просто взяти й позбутися Каллума Нови; залагодити питання з Парісою Камалі. За необхідності, сказав він.

А що буде, коли нарешті стане марним сам Езра? Це було єдине запитання, поставити яке варто було, але тієї ж самої миті стало ясно, що відповідь вони обидва вже знають.

— Архіви ніколи не дадуть тобі те, що ти хочеш, – вимовив зрештою Езра. — Своїх намірів ти від самої бібліотеки не приховаєш.

Мовчання.

— Ти що, когось іншого для цього використовуєш?

— Ти або в грі, Езра, або ні, – низьким голосом вимовив Атлас, і вони пильно подивилися один на одного.

Десь цокав годинник.

Потім Езра посміхнувся.

— Ну звісно, я в грі, – сказав він. — Я й не виходив із неї.

І це була правда.

До того моменту.

— Усе ж дуже просто, чи не так? Ти ще побачиш, на що вони здатні, – пообіцяв Атлас. — Я тобі все покажу.

Езрі вистачило розуму не засумніватися в цьому, навіть подумки.

— Чудово, – сказав він. — Чудово, нехай Паріса вб'є Каллума, а я займуся рештою.

— Міс Роудс щось підозрює? – запитав Атлас.

Ні. Ні, Езра про це подбає.

— Я триматиму Ліббі на короткому повідку, – пообіцяв він, помилково вважаючи завдання здійсненним.

Хоча, по правді, знав, що не впорається. Що більше Езра на Ліббі тиснув, умовляючи і намагаючись, немов відданий шанувальник, запевнити її у своїх почуттях, думаючи, ніби саме такої любові вона й чекає, що сильніше розраховував зберегти довіру Атласа, підтримуючи віру Ліббі, то більше вона віддалялася, холонучи до нього після кожної розмови. Езра сподівався на союз: раптом відкритість Ліббі дасть уявлення про плани Атласа. Він чіплявся за роки, проведені з нею, за односторонню довіру, цей створений ним же міраж, який часто здавався йому справжнім. Він шпигував здалеку, покладаючись на ту, чиї моральні принципи, як він думав, ніколи не підведуть – навіть якщо не витримають їхніх стосунків. Але Ліббі відсторонялася, відчуваючи до нього безплідну недовіру і безцільну злість.

— Я не твоя, – сказала Ліббі, проводячи між ними межу і зачиняючи для нього двері у своє життя.

І ось, залишившись без Ліббі, навіть втративши надію повернути її, Езра не бачив іншого виходу, окрім як піти на крайні заходи. Якщо він хотів зірвати плани Атласа Блейклі, то треба було самостійно нейтралізувати Товариство.

Насамперед треба було прибрати з дошки одну з фігур Атласа.

Злом чар був найпростішою частиною. Двадцять років тому Езра вмонтував у них розмикач, точно за своєю фігурою, про який не дізнався б жоден із наступних класів. Езра з легкістю міг проникнути в будинок, прослизнувши крізь єдиний вимір, якого не бачив більше ніхто, але ось що робити потім – вже інша справа. Куди складніша.

Він певною мірою уявляв, хто з шістки кандидатів найбільше цінний для Атласа, а хто ні. Ліббі, Ніко і Рейна становили тріумвірат сили, а отже, Атласу знадобляться всі троє. Трістан... було в ньому те, про що Атлас замовчував, і що, можливо, робило Трістана стрижнем задуму.

Але кого б Езра не вибрав, потрібно було ще переконати Атласа, що він мертвий. Пішов.

Ілюзія?

Ні, дещо краще. Щось переконливе.

Щось дороге.

— Знаю того, хто тобі допоможе, – надійшла відповідь, коли Езра закинув вудки, пошерстивши в колах не настільки законослухняних. Русалка, кинули йому так, немов це слово залишало в роті поганий післясмак. — Обійдеться недешево, але якщо гроші є...

— Гроші є, – сказав Езра.

Тип, відомий як Принц, через русалку передав Езрі анімацію. Вона була нудотною і безликою, невиразною і млявою. Болванка, непримітна модель трупа, який зустрів жорстокий кінець.

— Тобі треба буде надати анімації обличчя, – сказала русалка високим, верескливим голосом, схожим на дзвін скла, що б'ється. В Езри навіть щось трапилося з внутрішнім вухом, від чого він на секунду втратив рівновагу. — Щоб анімація була повною, вона повинна буде замінити того, кого ти близько знаєш. Людину, чиї обличчя і пластику ти вивчив прискіпливо і можеш відтворити.

Це, завмерши на мить, усвідомив Езра, значно звужувало коло вибору. Але якщо вже він збирався викрасти в Атласа один із його скарбів, то нехай буде той, без якого він точно обійтися не зможе. Ліббі і Ніко були ключем і замком, а Езра, який ходив через двері, знав, що одне без іншого безглуздо.

Ліббі, ще не побачивши Езру, відчула його присутність у кімнаті. Слух у неї був гострий, до того ж щось на кшталт ехолокації сповістило Ліббі про його появу. Вона відчула його, відчула спричинений ним розрив у часі. На мить Езра, побачивши, як змінився її погляд, навіть відчув укол совісті.

Але лише на мить.

Викрадення стало тією ще задачкою, розв'язати яку було мало шансів, – і це за його-то здібностей до подорожей у часі. На руку зіграв малий зріст Ліббі й те, що вдалося застати її зненацька. І коли вони проходили крізь двері, пролунав лише один звук: її крик, відлуння якого не змовкало, поки вони не прибули туди, куди Езра її затягнув. Потім її голос стих, сірником спалахнувши наостанок.

Ліббі вивернулася, злісно втупилася в Езру, і в той момент він, на власний неабиякий подив, зрозумів, як скучив за нею.

— Езра, якого біса...

— Це не те, що ти думаєш, – поспішив він запевнити її, сказавши чисту правду. Якби він міг забрати когось іншого, то забрав би. Справа була зовсім не в Ліббі.

— А що ще мені думати?!

Він коротко виклав їй суть справи: Атлас Блейклі – поганий, у Товаристві майже всі погані, і Ліббі зникла заради свого ж блага.

Їй це не сподобалося.

— Для мого ж блага? Я ж веліла не вирішувати за мене, ще поки ми разом були! – закричала вона на Езру. — От і зараз не смій!

Хоч би якою здавалася йому привабливою перспектива ще раз посваритися з колишньою подружкою, терпіння для задушевної розмови в Езри зараз не було.

— Слухай, я б багато чого хотів змінити в наших стосунках, і найбільше – їхній початок. Але якщо вже я цього зробити не можу...

— Ти мені весь час брехав. — Ліббі прикрила рот долонею. — Боже ти мій, але ж я вірила тобі, захищала тебе...

— Я не брехав. Просто... — Езра замовк і прочистив горло. — Не говорив усієї правди.

Ліббі приголомшено втупилася на нього. На її виправдання варто було зауважити, що відповідь Езра дав просто жахливу. Він так і не навчився говорити ті речі, яких вона від нього чекала, хіба тільки про її ворожнечу з Ніко, але, якщо чесно, він і не знав, як тут відповідати.

Поступово Ліббі знайшла дар мови.

— Але ти ж... — Пауза. — Ти все про мене знаєш. Усе.

Він сподівався, що до цього не дійде.

— Так.

— Ти знаєш про мої страхи, мрії, жалі. — Вона зблідла. — Про мою сестру.

— Так. — Не те щоб вона про нього чогось не знала.

— Езра, я ж довіряла тобі, – прокричала Ліббі.

— Ліббі...

— Для мене все було по-справжньому!

— Для мене це теж було по-справжньому.

Майже все.

Дещо.

Навіть більше, ніж він смів визнати.

— Боже, Езра, я взагалі...

Ліббі зупинилася, так і не запитавши, чи значила вона для нього хоч щось, і слава богу. Навіть якби вона задовольнилася його відповіддю (сумнівно), то сама необхідність узагалі питати про це завдала б їй нестерпного болю. З якими б комплексами Ліббі Роудс не боролася, свої кордони вона, в силу природи, знала і болісно плекала, як свіжі синці.

— Так і навіщо ти мене викрав? – ледь не запинаючись, запитала вона.

— Через Атласа, – зітхнувши, відповів Езра. Ну ось, ще одне замкнене коло. — Я ж казав: справа зовсім не в тобі.

— Але тоді... — Ще пауза. — Куди ти мене потягнув?

Схоже, вона нарешті почала повністю усвідомлювати, що її викрали. Початкове потрясіння вже минуло, і скоро Ліббі почне обмірковувати шанси на втечу.

— Справа не зовсім у тому, де ми... – почав Езра.

Він зупинився. Зрештою, Ліббі була надто розумна і, безумовно, сильна, щоб не відшукати вихід, якщо тільки не залишити її в темряві, у лабіринті, який вона не бачить. Більшість людей дивилася на світ у трьох вимірах. Час для них був винятково лінійним, рухався в одному напрямку, і його перебігу вони не могли ні порушити, ні зупинити.

Уявіть, ніби шукаєте людину, знаючи тільки, що вона перебуває десь. А тепер уявіть, ніби шукаєте людину, знаючи тільки, що вона жила в той час, коли існувала система комунального водопроводу.

Ліббі ніхто не знайшов би, їй і самій довелося б попітніти, щоб знайти себе.

— Не можна мене тут тримати, – сказала вона глухо, невиразно, мертво. — Ти не розумієш, що я таке. Ніколи не розумів.

— Я точно знаю, що ти таке, Ліббі. Уже якийсь час... Емпат мертвий?

Вона так і витріщилася на нього.

— Це означає «так»? – запитав Езра.

— Я не... як? — Ліббі часто-часто заморгала. — Ти знаєш про Каллума?

Езра випнув щелепу, даючи зрозуміти, що це – риторичне запитання.

— Так так чи ні, Ліббі?

— Я не знаю, – стривожено випалила вона. — Напевно, мертвий...

Він уже спізнювався, хоча пунктуальність ніколи не була його коником. Час завжди здавався йому спірним мірилом, і тому він часто затримувався. У юності, яка була одночасно і величезним, і маленьким шматочком життя, Езрі не доводилося нікуди поспішати. Навіть в останній день свого життя мати розпікала його за повільність.

Хоча, можливо, зрештою це й приваблювало його в Атласі: Езра вмів голодувати, а Атлас – чекати.

— Я повернуся, – сказав Езра Ліббі. — Нікуди не йди.

Втім, за всіх старань у неї нічого б не вийшло. Він спорудив охоронні чари спеціально для неї, зробивши їх розчинними, на водній молекулярній основі. І щоб їх порушити, довелося б змінити стан навколишнього середовища, самі елементи окремо, з кожним кроком на шляху до прогресу виснажуючи себе дедалі сильніше. Крок уперед – два назад.

Ключі та замки.

— Будеш тримати мене тут? – застигнувши від подиву, запитала Ліббі. Утім, скоро ступор мине, поступившись місцем болю.

Для Езри це була гірка думка.

— Я захищаю тебе, – нагадав він Ліббі.

— Від Атласа?

— Так, від Атласа, – сказав він, відчуваючи прилив нетерпіння. Він спізнювався, але біда була не в цьому, а в тому, що на нього чекало, якби він залишився. — Я хочу, щоб ти, – чесно сказав Езра, – жила.

Зрештою правда дійде до Ліббі, і коли це станеться, краще прибрати від неї подалі все, що горить, зокрема власні руки, ноги й одяг.

— Що Атласу Блейклі від мене потрібно? – випалила Ліббі.

Так, ось воно, почалося. Вона почала закипати від гніву.

— Краще тобі цього не знати, – порадив Езра і вирушив на зустріч: вийшов через чергові свої двері й обережно рушив знайомою мармуровою підлогою, під звук відлуння власних кроків.

Він уже знав, хто чекає на нього в кімнаті.

Езра, майже як і Атлас, ретельно вибирав, кого в неї посадити, використовуючи зв'язки, якими обзавівся під надійним прикриттям свого непримітного обличчя і стертого імені. Вони всі хотіли, щоб їх знайшли – легко клювали на смачну приманку і ціну. І тому провідні лідери всіх ворогів, яких тільки встигло нажити Товариство, негайно відгукнулися на заклик Езри. Їх вдалося заманити обіцянкою однієї й тієї самої нагороди: саме Товариство, яке поки що ніхто, крім Езри, не відкидав.

Якщо анімація спрацювала, то Атлас ніяк не запідозрить, що це Езра викрав Ліббі. А якщо й здогадається, він сам же зробив Езру невидимкою, якого не відшукати.

— Друзі мої, – одразу почав Езра, щойно увійшов у кімнату широким кроком. — Ласкаво просимо.

Якщо вони й здивувалися тому, який він молодий, то добре це приховали. Зрештою, з отриманих запрошень вони не могли зробити якихось особливих висновків, адже в кожному він просто перерахував деякі секрети їхніх юних років. Езра викрутив їм руки. Тільки ті, хто живе в трьох вимірах, вірять, ніби історія – недоторканна.

— Шестеро найнебезпечніших із людських істот, що живуть на землі, – звернувся до зібрання Езра, – як ви всі знаєте, зараз під опікою Атласа Блейклі. Одного з них нейтралізовано, що має дати трохи часу, а іншого вбито самим Товариством. Решта четверо забезпечать нам або вимирання, або виживання. Вони обранці деспотичного Товариства, для якого ми всього лише пішаки. У нас попереду ще рік, перш ніж вони вийдуть з-під захисту.

Ті, хто сидів у кімнаті, переглянулися. Усього їх було шестеро, що Езра вважав чудово іронічним. Навіть Атлас, дізнайся про це, оцінив би відсилання.

— Чого ж ви чекаєте від нас із цього приводу? – запитав Нотазай, першим порушивши тишу.

Езра посміхнувся, а Атлас знизав би плечима.

— Чого ж іще? Наш світ помирає, – сказав він і сів, готовий приступити до роботи. — У наших руках це виправити.