Шістка Атласа

Каллум

Рішення відповісти Атласу Блейклі згодою далося не дуже складно. Якби Каллуму було начхати на новий досвід, він би пішов. Так він, власне, здебільшого і жив: приходячи і йдучи, коли заманеться. Ті, кого ці вибрики поранили, якщо й злилися на його схожу на ртуть особистість, довго образи не тримали. Каллум взагалі робив так, що вони самі приходили дізнатися про його думку. Поговоривши ж, вони, з його подачі, легко погоджувалися поводитися розважливо.

Каллум завжди знав, що термін, яким визначає його спеціальність диплом елліністичного університету магічних мистецтв, є невірним. Під маніпулістичну субкатегорію ілюзіоністів найчастіше підпадали фізики: люди, які вміли спотворювати речі, перетворювати їх на щось інше. В умілих руках вода погоджувалася стати вином, ну чи хоча б приймала його колір та смак. Одна з особливостей магії, як науки та ремесла, полягала в тому, що врешті-решт важливі саме форма та смак, а їх призначення чи первісну природу легко можна відкинути на користь потрібного результату.

Однак, схоже, Суспільство та Атлас Блейклі знали те, чого не знали інші: спеціальність Каллума точніше визначалася, як дуже сильний вид емпатії. Невірному діагнозу Каллум не дивувався; емпатію вважали чисто жіночим виглядом магії, і коли її виявляли, то культивували обережно, по-материнськи м'яко. Було багато жінок-медитів, здатних маніпулювати чужими емоціями; найчастіше вони ставали чудовими філантропами, чий внесок у медицину прославляли. Дуже по-жіночому: мати і магію, і святість. Якби Каллум мав час, він звинуватив би в усьому помилковість гендерної дихотомії. У чоловіків емпатія виявлялася настільки рідко, що вважалася не магією, а просто рисою характеру. Коли мова заходила про дар переконання, здатність, яка потенційно могла розвинутись до рівня медитської навички (і постачалася смертним ярликом «харизма»), то її часто забували на користь примітивного способу життя: навчання в якомусь знаменитому університеті смертних на кшталт Оксфорда чи Гарварда, наприклад, а слідом вдала кар'єра у смертній галузі. Часом чоловіки-емпати ставали генеральними директорами, адвокатами чи політиками. Іноді тиранами, мегаломаньяками чи диктаторами – і в цьому випадку, напевно, було навіть краще, що їхній талант не розкривався повністю. Магія, як і більшість видів фізичного навантаження, вимагала належного тренування, якщо хочеться поводитися з нею правильно і довго. Зрозумій хоч хтось із цих чоловіків, що їхню природну якість можна відшліфувати, і світові довелося б набагато гірше.

Зрозуміло, є і винятки, і в даному випадку це Каллум. Від насіння будь-якого поширеного у світі зла, його (на благо все того ж світу) позбавили всякої відсутністі амбіцій, яке, разом з любов'ю до витонченого, гарантувало, що він не спрямує до панування над світом чи чогось схожого. Голод разом із будь-якою навичкою маніпуляцій – страшна сила. Основний закон людської поведінки: коли низи отримували необхідні інструменти, вони бралися прогризати собі шлях нагору. Ті ж, хто народився нагорі, як той самий Каллум, у зворотний бік не прагнули. Коли навколо тебе і так все красиво та позолочено, який сенс щось міняти?

Тому ніщо не спонукало Каллума погоджуватися на пропозицію Атласа Блейклі, але нічого й не відштовхувало. Він міг пройти ініціацію, а міг не пройти; Суспільство могло вразити його настільки, щоб він залишився, а могло розчарувати. Воно саме собою, зрозуміло, не вражало нічим. Каллум походив із багатої сім'ї, а отже, встиг побачити гроші у безлічі природних іпостасій: королівські, аристократичні, капіталістичні, брудні… Список він міг продовжувати нескінченно. А ця форма, олександрійська, була суто академічною, хоча багатство, що належить науковій еліті, часто відносилось до переліченого, а то й поєднувало їх всі.

Право слово, з покоління до покоління, у всіх системах знання нескінченно породжує знання, як і влада нескінченно породжує владу. Не те, щоб Каллум хотів критикувати такий порядок речей. Чи справді він кращий, розумніший, досвідченіший за своїх суперників або ж просто народився з потрібними ресурсами? Ніколи, досягаючи успіху, Каллум собі таких питань не ставив.

Інші п'ятеро теж повернулися (що не дивно), готові прийняти пропозицію Атласа Блейклі, завдяки новому заклинанню переміщення. Цього разу воно викинуло їх не в корпоративному конференц-залі, де проходила перша вербувальна зустріч, а в передпокої пишного особняка, який так і дихав безпомилково впізнаваною витонченістю, властиву елітизму та успадкованому багатству.

Ні, правда, обрегочешся. Враження, що Олександрійське суспільство вирішило, що тепер, коли вони всі в темі, можна розкрити перед ними карти. Каллум поглядом ковзнув балюстрадою балкона на верхньому поверсі і основою великих сходів, затримавшись почергово на кожному з п'ятьох кандидатів. Найкраще запам'ятовувалася американка на ім'я Ліббі Роудс – по тому, як часто й дратівливо вона говорила, і, звичайно, вона першою поставила дурне питання.

— Ми зараз в Олександрії, правда? — Запитала вона, наморщивши захований за дуже непривабливим чубчиком лоб. Будь на те воля Каллума, він би зробив їй зовсім іншу зачіску; зібрав би волосся нагорі чи ззаду, аби вона тільки не смикала кінчики пасм. — Щось не схоже на Олександрію.

Безперечно. Інтер'єр будівлі чудово нагадував оздоблення якогось британського заміського маєтку. Зсередини площу земель визначити було важко, але сам будинок Каллум міг описати як величний; а те, що миготіло у вікнах – Н-подібна конструкція із загнутими всередину крилами, – натякало на химерний італійський декор поверх класичної Тюдорівської цегли. Передпокій на першому поверсі, через який вони увійшли, перетікав у галерею на верхньому, а потім переходив у завішану приємними гобеленами вітальню; кімнати, що йшли далі, були одна за одну позолоченіші. У декорі відчувалася темрява, на палітрі переважали зелені та винні відтінки. Або з останньої модернізації будинку минув якийсь час, або людина, відповідальна за естетику, відчувала глибоку екзистенційну тугу.

У будь-якому випадку велика кількість віталень наводила на очевидні висновки – наприклад, де знаходиться будинок. Жила родина Нова, звичайно, в Кейптауні, проте їй неодноразово доводилося гостювати у британської королівської родини (колись Нова близько спілкувалися з грецькою монархією, звідси й комфортне навчання в афінському елліністичному універі), і декор особняка здався Каллуму дуже знайомим. Стіни прикрашали портрети аристократів поряд із різноманітними вікторіанськими бюстами, і, хоча в самій архітектурі вгадувався греко-романський вплив, вона несла очевидні маркери романтизму, більше схиляючись до неокласицизму вісімнадцятого століття.

Коротше кажучи, швидше за все вони десь в Англії.

— Що ж, думаю, не гріх сказати, що ми в передмісті Лондона, – підтвердив Далтон Еллері, манірний помічник, аура якого читалася відразу: страх чи заляканість. Каллум вважав, що Далтон відчуває нав'язливе почуття розумової неповноцінності, а більше нічим іншим пояснити його безсмертну прихильність до наук він не міг. Якщо членство в Товаристві дарувало багатство та престиж, навіщо стирчати тут, не користуючись ними?

Втім, бачачи, що Далтон не дуже париться, Каллум не став розмірковувати над цим довго. Натомість він придивився до Трістана і Паріси, єдиним цікавим людям, які, переміщаючись з рештою по дому, потай переглядалися.

Ліббі, яка так колюче і безперервно хвилювалася, що Каллум почав зводити зуби, зніяковіло насупила брови.

— Але якщо це є Олександрійська бібліотека, як тоді…

— У ході історії Товариство кілька разів змінювало її розташування, – пояснив Далтон. — Звичайно ж, спочатку вона розташовувалася в Олександрії, але незабаром переїхала до Риму, а потім до Праги – до Наполеонівських воєн, і зрештою опинилася тут, приблизно в Епоху великих географічних відкриттів, заодно з іншими благами капіталізму.

— Ще жодного разу, – пробурмотів Ніко, юнак-кубинець, який, на щастя, був не настільки високий, щоб пробудити в Каллумі приземлені імпульси, – не чув такої відвертої британщини.

— Так, це більше схоже на Британський музей, – недбало підтвердив Далтон, відводячи їх вгору східцями, – тим, як реліквії безлічі культур примусово зібрані під єдиним монархічним дахом. Як би там не було, – продовжував він таким тоном, ніби попередньої заяви було мало і ніхто не здивувався, – робилися незліченні спроби розмістити бібліотеку десь в іншому місці. До 1941 року американці надали вагомий аргумент, бажаючи перевезти її до Нью-Йорка, але ми, зрозуміло, всі знаємо, що тоді сталося. Загалом, як я вже казав, вас усіх розмістять тут, – сказав він, повертаючи за ріг галереї, до чергової вітальні, а звідти проходячи до коридору з дверима. — Ваші імена значаться на табличках біля дверей, речі вже у спальнях. Після екскурсії ви зустрінетеся з Атласом, потім на вас чекає вечеря. Щовечора о пів на восьму звучить гонг, – додав Далтон. — Цього вечора ваша присутність є обов'язковою.

Каллум помітив, як Трістан із Парисою обмінялися ще одним змовницьким поглядом. Може, вони вже знали один одного, як двоє американців? Каллум трохи подумав над цим, а потім вирішив, що вони, як і решта, раніше не зустрічалися, але після знайомства ще бачилися наодинці.

Він відчув напад ревнощів, бо не любив, коли хтось встигав завести друзів до нього.

— На що схожий звичайний день? — Так і сипала питаннями Ліббі. — У нас будуть заняття чи…

— У певному сенсі, – сказав Далтон. — Хоча, гадаю, Атлас вас ще просвітить.

— А ви хіба не знаєте? — Запитала Рейна, нудьгуючого виду японка з кільцем у носі, у якої виявився несподівано низький голос. Вона до цього ще жодного разу не говорила і ніби навіть не слухала, зате пильно оглядала всі кімнати.

— Що ж, кожен новий клас кандидатів трохи відрізняється від попереднього, – сказав Далтон. — Кожні десять років вибір падає на різні спеціалізації, і кожне нове коло адептів – це новий комплект навичок. Таким чином, дослідницькі завдання різняться.

— Думаю, ви не скажете нам, у кого яка спеціалізація? — Запитала Паріса. Вона сама випромінювала деяку ауру переконання, тільки спрямовувала її на Далтона. Знайомо; псевдоінтелектуальність завжди приваблює дівчат, що загостювались у Франції. Це така сама паризька мода, як короткі стрижки, мінімалізм в одязі та сир.

— Вирішувати, – сказав Далтон, – вже вам. Втім, не сумніваюся, що ви скоро й самі все дізнаєтесь.

— Ми житимемо разом і спільно прийматимемо їжу? Уявляю, як ми скоро всі перезнайомимося, аж нудно стане, – зауважив Трістан, розтягуючи склади, що викликало у Париси здавлений і дуже підроблений сміх.

— Впевнений, так і буде, – незворушно відповів Далтон. – А зараз прошу всіх сюди.

Спустившись, Далтон провів їх лабіринтом величних аванзалів у стилі неокласицизму і зупинився в особливо сонячній, пишній кімнаті. Її обстановка йшла врозріз із іншими частинами будинку; під розфарбованим куполом вигиналася назовні апсида, а навпроти каміна тяглася заставлена книжками стіна. Рейну, яка до цього незацікавлено хмурилась, вид багатої бібліотеки начебто нарешті пробудив. Стоячи за іншими, вона так і витріщала очі.

— Це розфарбована кімната, – пояснив Далтон. — Саме тут ви бачитиметеся вранці з Атласом і зі мною, відразу ж після сніданку в невеликій їдальні при кухні. Найкоротший шлях через сад до читального залу та архіви – через ці двері, – додав він, показавши поглядом ліворуч.

— То це не бібліотека? — Запитала Рейна і похмуро задерла голову, оглядаючи верхні полиці. Папороть, що стояла поруч, небезпечно стиснулася.

— Ні, – відповів Далтон. — Бібліотека – для письмових робіт. І, якщо завгодно, для чаю з вершками.

Ніко, що стояв поряд з Ліббі, зобразив огиду.

— Так, – погодився Далтон, смикаючи за нитку на манжеті. - Згоден.

— А тут хіба більше ніхто не мешкає? — Запитала Ліббі, заглядаючи з прищуром в далекий кінець коридору. — Це ніби як суспільство?

— Тут розміщено лише архіви. Олександрійці зазвичай приходять за записом, – пояснив Далтон. — Іноді у читальній залі проводять зустрічі невеликих груп. На цей час вас попросять не турбувати їх, і їх вас теж. Атлас приймає гостей у великій їдальні або в кабінеті в південному залі.

— Це частина його хоронительства? – без цікавості спитав Трістан.

— Так, – відповів Далтон.

— Що це взагалі означає? — Це був Ніко.

— Хоронитель – це ще й стюард при архівах, – сказав Далтон. — Він відповідає за їх збереження та доступ прохачів.

— Невже так просто можна прийти і піти? – Знову Ліббі.

— Звичайно, ні, – сказав Далтон, — хоч і це також залежить від вашої обережності.

— Нашої? – перепитав Трістан.

— Ваша, – підтвердив Далтон, і Ліббі розкрила рота.

— Але як…

— Далтон має на увазі, – почувся ялинковий голос Атласа, – що я працюю з посвяченими членами Товариства, а коли мова заходить про сторонніх, постає питання певних заходів безпеки.

Каллум і Трістан озирнулися першими.

— Частина вашої роботи як нового класу, – продовжував Атлас, – полягає в тому, щоб розробити протокол безпеки, який відповідає вашому колективу. І, попереджаючи питання, – він підбадьорливо посміхнувся Ліббі, – я буду радий пояснити, що це означає. Як і у випадку з усіма найбільшими таємницями, існує ціла низка людей, які знають про Товариство. Роками деякі організації намагалися пограбувати нас, проникнути до нас чи навіть занапастити. Тому ми покладаємося не тільки на існуючі чари, а й на розробку класу кандидатів.

— Стривайте, – сказала Ліббі, мабуть, не в змозі уявити, як такий великий секрет може бути відомий мало не всім. — Це означає що…

— Це означає, що перш за все вам доведеться обговорити ваші вміння створювати магічний захист, – підтвердив Атлас, і за їхніми спинами матеріалізувалися стільці, що стояли до цього за столом біля каміна. — Прошу, сідайте, – зробив він жест, і всі шестеро насторожено (Рейна, мабуть, настороженіше за інших) зайняли місця. — Надовго я вас не затримаю, – заспокоїв їх Атлас. — Сьогодні у другій половині дня вам належить розробити колективний план. Я тут переважно для того, щоб дати керівництво, решта – вже за вами.

— Кому щось уже вдалося стягнути? – запитав Трістан, найцинічніший із усіх. А може йому просто так щастило першим робити подібні зауваження.

— Чи взагалі досяг хоч якогось успіху? — Вставив Ніко.

— Так, – сказав Атлас. — І в цьому сенсі, я сподіваюся, що ваші наступальні навички відточені не менш оборонних, оскільки ви отримаєте розпорядження повернути все, що винесли звідси.

— Розпорядження, – луною пробурмотіла Рейна, і Атлас подивився на неї з усмішкою.

— Розпорядження, – підтвердив він. — Ввічливе. Поставтеся до нього з усією серйозністю.

Навіть це прозвучала пристойно, чому Каллум не здивувався. Все тут було виключно по-британськи: від купола так званої розфарбованої кімнати до вечері, на яку їх зазиватимуть за сигналом гонгу.

Ліббі, звичайно ж, несміливо підняла руку.

— І як часто від нас вимагатиметься захищати… — Вона помовчала. — Колекцію?

— Це залежить від сили вашої системи. — У кутку кімнати ненадовго майнув червоний вогник. — Ось зараз, наприклад, – сказав Атлас, – ми запобігли спробі порушити периметр Товариства. Хоча, можливо, хтось просто забув ключі.

Він усміхався, а отже, швидше за все, жартував. У Каллума виникло почуття, ніби Атлас Блейклі відчайдушно намагається їм сподобатися. Ну, чи він просто був такою людиною, яка від усіх чекала, що її полюблять.

— Що ж до предмета… «Колекції», як ви її назвали, міс Роудс, — сказав Атлас, кивнувши у бік Ліббі, — маючи на увазі вміст наших архівів, то це питання набагато складніше. Поступово ви всі отримаєте доступ до записів Товариства, і в міру того, як заслуговуватимете на довіру, вам відкриватиметься все більше. Кожні відчинені двері приведуть до наступних, які, відчинившись, приведуть до інших. Метафорично, звісно.

Цього разу встряв Ніко:

— А ці двері…

— Ми почнемо із фізичних понять. З простору, – сказав Атлас. — З фундаментальних законів фізики та того, як їх обійти.

Ліббі переглянулася з Ніко, і це стало вперше, коли вона при Каллумі не відреагувала на щось у своїй безглуздій манері.

— Коли доведете, що вам можна довірити найдоступніші з наших відкриттів, перейдіть до наступного предмета. П'ятеро посвячених, звичайно ж, просунуться ще далі протягом другого року, присвяченого самостійній роботі. Там предмети стають більш вузькоспеціалізованими; Далтон, наприклад, – Атлас озирнувся на помічника, який мало не зливався зі шпалерами, – працює в такій вузькій галузі знань, що доступ до цих матеріалів відкритий тільки йому.

Паріса, розглянув Каллум, знайшла цей шматочок інформації справді цікавим.

— Він навіть закритий для вас? — Запитала Рейна, знову вражаючи Каллума тембром.

— Навіть для мене, – підтвердив Атлас. — Ми як суспільство не вважаємо, що одній людині необхідно знати все. Це не реально, і небезпечно.

— Чому? (Знову Ліббі.)

— Тому, міс Роудс, що спрага знань нескінченна. Що більше ви їх отримуєте, то менше, як вам здається, ви знаєте. І так у нескінченних пошуках чоловіки часто втрачають розум.

— А як щодо жінок? — Запитала Паріса.

Атлас лагідно посміхнувся їй куточком рота.

— Їм частіше вистачає розуму не шукати знань. — Його відповідь пролунала як попередження.

— Ось ви говорите «система» ... – знову почала Ліббі, і Каллум здригнувся, вкотре відчувши роздратування. Її тривога нагадувала хмару комарів: вона не те щоб жалила, просто не давала спокою, і Каллум не міг спокійно сидіти на місці.

— Вас шестеро, – сказав Атлас, вказуючи на групу. — На кожному лежить одна шоста відповідальності за безпеку Товариства. Як поділити її, вирішувати вам. І, поки я не залишив вас вирішувати це питання, – додав він, налякавши Ліббі перспективою працювати без керівництва, – скажу, що, хоч зараз у вас немає доступу до скарбів, ви несете повноцінну відповідальність за їх захист. Розробляючи план, пам'ятайте про це.

— Якось це не дуже логічно, – бунтарсько зауважив Трістан, виправдовуючи очікування Каллума. — Ми відповідаємо за те, чого не бачимо?

— Так, – відповів Атлас і швидко кивнув. — Є питання?

Ліббі відкрила було рота, але, до невимовного полегшення Каллума, Ніко зупинив її жестом.

— Чудово, – сказав Атлас і обернувся до Далтона. — Що ж, ми ще побачимось за вечерею. Ласкаво просимо до Олександрійського товариства, – додав він, випускаючи Далтона з розфарбованої кімнати першим, а потім вийшов і, схиливши наостанок голову, зачинив за собою двері.