Шістка Атласа

Трістан

З умінням бачити речі наскрізь була одна проблема: це розвивало певний ступінь природного цинізму. Деяким людям могли пообіцяти знання та владу без застережень, але на Трістана таке не діяло.

— Мені треба з вами поговорити, – сказав він, відставши від інших кандидатів і підійшовши до Хоронителя, який акуратно наполягав на його вербуванні. Атлас відірвався від приглушеної розмови з людиною, яка зовсім недавно втирала про Суспільство: Далтон якось його там. Говорячи, той відчутно вплинув на слухачів магією, і тому Трістан не став його слухати. Якщо він і кине життя, яке так методично вибудовував, то точно не піддавшись на ілюзії чи маніпуляції. Він зробить вибір, заснований на залізних фактах, і Атлас надасть їх, інакше він піде.

Отак усе просто.

Мабуть, Атлас усе це зрозумів по його погляду і кивнув, відпускаючи Далтона. Тепер, коли в кімнаті, заставленій бездушними шкіряними меблями і зовсім позбавленого індивідуальності чи вправності, нікого не залишилося, вона сприймалася інакше: прісна і зловісно подвійна, як порожнеча під маскою.

— Запитуй. — Атлас поманив до себе Трістана, і в цьому жесті не було ні квапливості, ні роздратування.

Трістан підібгав губи.

— Ви не гірше за мене знаєте, наскільки мої здібності рідкісні, але марні. Не думаєте ж ви, що я повірю, ніби маю одну з шести найцінніших магічних спеціальностей у світі?

Атлас притулився до столу в центрі кімнати і задумливо придивився до Трістана, що стояв біля дверей.

— То навіщо ж я тебе вибрав, – сказав Атлас, – якщо думав, що ти цього не заслужив?

— Це я й хотів дізнатися, – твердо промовив Трістан. — Якщо це пов'язано з моїм батьком…

— Не пов'язано, – відповів Атлас, жестом проганяючи турботи Трістана і роблячи йому знак іти за ним у двері, куди сам несподівано вийшов. — Ваш батько, містере Кейн, чаклун. Досить майстерний, – визнав Атлас, озирнувшись на Трістана, який неохоче пішов за ним, – але все-таки рядовий.

Зрозуміло, Атлас хотів переконати його в цьому. Не вперше люди звеличували здібності Трістана, аби тільки проникнути в банду його батька.

— Мій батько – голова магічного злочинного синдикату, – сказав Трістан, зупиняючись посеред коридору, – а якби й не був ним, то я…

— Готовий посперечатися, – перебив Атлас, – що ти навіть не розумієш, хто ти є. — Він зупинився біля роздоріжжя, чекаючи, поки Трістан, морщачись, піде за ним далі. — Яка в тебе була спеціалізація? — Запитав на ходу Атлас. — Я не про твої здібності, – пояснив він. — Я питаю, що сказано в тебе в дипломі медиту з Лондонської школи магії.

Трістан з побоюванням придивився до Атласа, копіюючи його апатичну ходу.

— Я думав, ви й так усе знаєте про кандидатів.

— Знаю, – знизав плечима Атлас, – але я досить зайнята і важлива людина, якій і так є про що думати, і вважав би за краще, щоб ти сам все розповів.

Ну і відмінно. Нема сенсу затягувати.

— Я навчався у коледжі ілюзій.

— Але ти не ілюзіоніст, – зауважив Атлас.

— Ні, — похмуро промовив Трістан, — але коли вже я бачу ілюзії наскрізь…

— Ні, – поправив Атлас, чим здивував його. — Ти здатний на більше, ніж просто бачити наскрізь ілюзії.

Біля дверей ліфтів Атлас несподівано звернув убік і повів Трістана через прості скляні двері.

— Сюди, – сказав він, і хоча Трістан зовсім не горів бажанням продовжувати загадкову екскурсію, він все ж таки дозволив провести себе вузьким коридором до просторої зали.

Це крило будівлі було старше мінімум на кілька століть, а то й більше. Засклений дверний отвір, що відтіняє мармур і старий камінь, натякав на те, що приміщення, в якому вони побували до цього, – лише недавня прибудова.

— Прийшли, – сказав Атлас, коли вони минули половину довгого, позбавленого вікон коридору, і зупинився біля картини на стіні. — Що тут зображено?

Це був непримітний портрет ще однієї непристойно багатої людини, яка стояла на самоті біля гобелена. Трістан розчарувався. Наскільки він зрозумів, вся тактика Атласа зводилася до передбачуваної риторики, звичайних інструментів вербування сектантів: жодних відповідей, одні питання; ухиляйся і лести, наганяй туману і тайся.

— Я не маю часу, – нетерпляче заявив Трістан, – на ці ігри. Запевняю вас, мене обстежили всі медити Лондонської школи, вони поставили діагноз і мені відомі межі моїх здібностей.

— Ти з ходу, – перебив його Атлас, – зрозумів, що це портрет коханця самого художника. — Він знову вказав на полотно у себе за спиною. — Ти розглянув безліч речей, звичайно ж, – набагато більше, ніж зміг помітити я, ненадовго зазирнувши в твої спостереження, – але ще ти дивився на цей непримітний портрет нашого піклувальника ХІХ століття і інтерпретував деталі, дійшовши потім висновків. Окрім тебе ніхто б стільки не помітив.

Атлас вказав на табличку на рамі, де було написано просто: «Віконт Веллс, 1816»

— Ти переконався, що світло проникає не через звичайне вікно портретної майстерні, вони в кімнаті, яку художник і натурник знаходили затишною. Ти помітив, що зображення неформальне і що відзнаки поспішно додали пізніше. Ти дійшов логічного висновку не про те, що тобі показали, а про те, що ти сам побачив. Адже ти спостерігаєш складові, – зауважив Атлас, і Трістан, який вічно побоювався каверзи, зайняв звичайну оборонну позицію недовіри. – У термінах смертних ти – геніальний експерт. Також ти бачиш магічні компоненти, за що тебе класифікували як медита. Проте ти маєш рацію, наш інтерес до тебе поширюється не лише на магічні здібності, які ти до цього моменту демонстрував відкрито.

Атлас звернув на Трістана погляд, сповнений неймовірних і тривожних очікувань.

— Ти не просто рідкісний, – сказав, як відрізав Атлас. — Ти навіть не в змозі уявити межі того, на що здатний, Трістане. Просто ніхто так і не здогадався, як з тобою бути, ось ти й не думав над цим. Ти колись вивчав простір? Час? Думки?

Трістан відразу ж спохмурнів, і Атлас продовжив:

— Саме так. Ти навчався у групі ілюзіоністів, збираючись наживатися на фокусах.

Трістан наїжачився.

— Ось, отже, як ви про мене думаєте?

— Звісно, ні, Трістане, інакше не стояв би тут і не намагався переконати тебе у протилежному.

Трістан ненадовго замислився.

— Говорите так, ніби гра підлаштована на мою користь, – зауважив він, не послаблюючи пильності, і Атлас похитав головою.

— Зовсім ні. Я знаю, який ти корисний, і тепер твоя черга переконати в цьому решту. Надії, які ти подаєш, – ніщо порівняно з тим, ким ти нарешті опинишся.

На цьому місці Атлас зобразив коротку, недбалу усмішку, без слів даючи Трістану зрозуміти, що хотів би закінчити розмову.

— Нічого не можу обіцяти, – сказав він. — І не буду, не хочу ввести тебе в оману. Ніщо зі сказаного мною нічого не гарантує. На відміну від талантів твоїх колег-кандидатів твоя сила залишається практично не дослідженою. Потенціал майже не розкритий, і хоч би яким незрівнянним я його вважав, саме тобі втілювати його в життя. Боюся, містере Кейн, що, якщо ви бажаєте отримати нагороду, вам залишається лише розпочати гру.

Ризика Трістан не цурався; всі знали, що раніше він був не проти спробувати успіх у відчайдушних підприємствах. Та й взагалі, все його нинішнє життя здавалося азартною грою, і, хоч усе розгорталося за планом, він і не думав, як його розчарує приз.

Трістан знав, що владу ніхто тобі не дасть, її треба брати самому. Заслуговуєш ти її чи ні – хапай, і все тут, тому що ні Атлас Блейклі, ніхто інший її на блюдечку не принесе.

Через кілька місяців Трістан, завдяки своїм достоїнствам одружившись із багатенькою спадкоємицею, прибере до рук імперію великого гравця на магічному ринку і розпрощається з кримінальним підприємством батька, а потім, як він уже підозрював, або стрибне з мосту, або «випадково» отруїть улюблену комбучу Рупеша, якою той чистить організм.

Значить, ще пограємось.

— Провести тебе до ліфта? — Запропонував Атлас.

— Ні, дякую, – відповів Трістан, вирішивши, що настав час йому освоюватися в цій будівлі. — Сам дорогу знайду.