Шістка Атласа

Каллум

Дві години тому

Каллум Нова давно звик одержувати бажане. Завдяки своїй магічній спеціальності він, не напружуючись, навчався на відмінно; головне – тримати це в таємниці, що він загалом і робив.

Його дар був схожий на своєрідний гіпноз. Деякі колишні Каллума, озираючись, згадували щось подібне до приходу, як від наркотиків, з глюками. І якщо вони не були обережні, Каллум міг підговорити їх на будь-що. Це здорово спрощувало йому життя. Деколи навіть занадто.

Втім, це означало, що Каллум не любив виклики.

Коли він шість років тому закінчив університет і повернувся додому з Афін, у його житті майже нічого не відбувалося, і це не дуже тішило. Зрозуміло, він працював на сімейному підприємстві, як чинила більшість випускників-медитів. Основним напрямом діяльності сім'ї Нова, яка контролювала магічні інформаційні засоби, була краса, помпезність, а також ілюзії всіх мастей, і найбільша з них – Каллум. Він торгував марнославством і був вправний в цьому. Навіть дуже.

Проте переконувати людей, у що вони й так вірять, здавалося йому нудним. Каллум мав дуже рідкісну спеціальність, маніпулістику, і ще більш рідкісним талантом, який набагато перевершував можливості будь-якого середнього чаклуна. До того ж він був розумний і тому бажаного від людей не домагався, а отримував усе на блюдечку. Ось чому він завжди шукав розваги; незнайомцю, що з'явився на порозі, переконувати Каллума майже не довелося.

— Хоронитель, – вголос прочитав Каллум, уважно вивчаючи візитку і закинувши ноги на стіл. На роботу він запізнився на чотири години, але ні керуючий партнер (сестра), ні власник бізнесу (батько) про пропущену нараду нічого не сказали. Він усе надолужить у другій половині дня, присівши на дві хвилини (впорається він і за півтори, просто спершу доп'є еспресо) поговорити із замовником повного портфеля висококласних ілюзій для лондонського Тижня моди. — Сподіваюся, ви зберігаєте щось цікаве, Атлас Блейклі.

— Так і є, – сказав той, підводячись на ноги. — Думаю, мені варто на вас чекати?

— Небезпечно, – відповів Каллум, перевіряючи межі інтересів Атласа. Розмиті та тверді, вони так просто всередину не пускали. Ким би цей Атлас Блейклі не був, його попередили про особливі навички Каллума, а значить, він глибоко копнув, просто щоб дістатися до їхньої справжньої природи. На думку Каллума, будь-кому, хто за власним бажанням робить брудну роботу, варто було приділити кілька хвилин своєї уваги. — Хто бере участь?

— Ще п'ятеро.

Гарне число, подумав Каллум. Цілком ексклюзивно, але статистично один із цих п'ятьох ще міг йому сподобатися.

— Хто найцікавіший?

— Це все суб'єктивно, – відповів Атлас.

— Значить, я?

Атлас невесело посміхнувся.

— Ви не цікаві, містере Ново, хоча, підозрюю, вперше опинитеся в одній кімнаті з групою таких рідкісних індивідуумів, як і ви самі.

— Інтригує, – сказав Каллум, прибираючи ноги зі столу і подаючись уперед. — Але мені хотілося б дізнатися про них більше.

Атлас вигнув брову.

— Не про саму можливість, містере Ново?

— Захочу – і вона буде моя, – знизав плечима Каллум. — Я можу почекати та вирішити пізніше. Гравці завжди цікавіші за саму гру, чи знаєте. Точніше, гра набуває іншого забарвлення залежно від учасників, – видав він.

Атлас усміхнувся одними куточками рота.

— Ніко де Варона, – сказав він.

— Жодного разу не чув. Що вміє?

— Він фізик. Здатний підпорядковувати собі фізичні сили, так само як і ви – чужі наміри.

— Нудьга. – Каллум відкинувся на спинку крісла. — Але гадаю, спробу йому дати можна. Хто ще?

— Ліббі Роудс, теж фізик. Не бачив, щоб хтось ще так вплинув на навколишнє середовище. Так само як Рейна Морі, натураліст, впливає на землю, яка особисто пропонує їй свої плоди.

— Натуралістів – як бруду, – відповів Каллум, хоч і визнав про себе, що йому стало цікаво. — Хто ще?

— Трістан Кейн. Бачить ілюзії наскрізь.

Рідкісний дар. Дуже рідкісний, хоч і не дуже корисний.

— І?

— Паріса Камалі. — Це ім'я Атлас вимовив нерішуче. — Про її спеціальність я хотів би замовчати.

— Ось як? – Каллум вигнув брову. — А про мене ви їм розповіли?

— Про вас і не питали.

Каллум прочистив горло.

— У вас звичка складати психопрофіль будь-якого зустрічного? – байдуже спитав він, але Атлас не відповів. — З іншого боку, якщо людина не помічає, як на неї впливають, то й обурюватися не стане, га?

— Думаю, ми з вами в деяких сенсах протилежні, містере Нова, — сказав Атлас. — Я знаю, що хочуть чути люди, а ви змушуєте їх хотіти слухати те, що ви знаєте.

— Може, я такий цікавий від природи? — Безтурботно припустив Каллум, і Атлас басовито засміявся.

— Знаєте, для людини, яка так чітко знає собі ціну, ви, схоже, забуваєте, що під шаром природного таланту у вас мешкає велика нудьга, – сказав Атлас, і Каллум стривожено моргнув. — Це ще не означає, що є вільне місце, але…

— Вільне місце? – підвівся Каллум. — Цікавий у вас метод вербування.

— Не вільне місце, – повторив Атлас, – але дещо незавершене. — Він встав. — Дуже дякую за приділений мені час, містере Ново, — сказав він, — адже поки ми з вами тут розмовляли, ви напевне могли провернути безліч справ. Як думаєте, скільки часу вам знадобилося б на те, щоб розв'язати війну? Чи завершити? — Він помовчав, але Каллум не відповів. — П'ять хвилин? Чи, може, десять? Чи швидко ви зможете когось вбити? Врятувати життя? Я захоплююсь тим, чого ви не зробили, – визнав Атлас, схиливши голову і вичікуючи на нього, – і мені дуже цікаво, чому ви цього не зробили.

— Втручатися у справи світу – так і з глузду з'їхати недовго, – роздратовано сказав Каллум. — Щоб бути мною, потрібен певний рівень стриманості.

— Стриманості, – повторив Атлас, – чи відсутності уяви?

Каллуму вистачило самовладання, щоб не витріщитися на нього.

— Краще б це коштувало мого часу.

Він не сказав: чотири хвилини та тридцять п'ять секунд. Ось за скільки він упорався б.

Йому здалося, що Атлас Блейклі, Хоронитель, заманює його кудись, але чинити опір цьому не варто.

— Я міг би відповісти те саме, – сказав Атлас, чемно кивнувши на прощання.