Шістка Атласа

Паріса

Пройти шляхами Далтона Еллері виявилося не дуже складно.

Незрима частина будівлі була старша і мала зачатки розуму: багатошарові чари, що огорнули її, з часом розвинули базову, первісну здатність мислити. «Думав» будинок цілком по-людськи, і тому Паріса досить просто відстежила звичайні маршрути Далтона Еллері вздовж хребта коридорів. Майже не напружуючись, вона витончено ступила на шлях, яким він курсував.

До її полегшення, Далтон і при найближчому розгляді виявився красенем, з благородними, високими і виступаючими вилицями. Отже, на зустріч із кандидатами він одягнув не маску. Маскуючи чари будь-якого роду, коли застосовуєш їх без потреби в моменти на кшталт цього, вимагали занадто багато зусиль.

Втім, Паріса відчула, як спрацював якийсь невидимий механізм, коли Далтон її помітив; у порожньому коридорі здійнявся його захист.

— А ви не схожі на того, хто шукає влади, – першою заговорила Паріса, вирішивши вголос поміркувати, хто такий Далтон Еллері. Судження здавалося банальним; у Далтона був вигляд людини старанної, а ще серйозної. За гіпермаскулінними фанфаронами політиками чи бізнесменами такого не помітиш.

Раніше Паріса куди сміливіша – і безрозсудніше – припустила, що прямота може Далтона як злякати, так і підбадьорити. У будь-якому разі їй вдасться закріпитися в його думках, наче вона пішла, не зачинивши за собою двері. Вона взагалі куди простіше знайшла б дорогу назад, якби вдалося разок побувати в нього в голові.

— Міс Камалі, – промовив Далтон рівним тоном, коли здивування пройшло. — Сумніваюся, що я справляю враження людини важливої з огляду на малу значущість нашої зустрічі.

Хм, мало зрозуміло – і це ще м'яко сказано. Він не злякався і не осмілів, просто говорив по суті.

Тоді вона зробила ще один захід:

— Ви мали на увазі її стислість? Я б те, що зараз було незначним не назвала.

— Ось як? – Він знизав плечима, схиливши голову набік. — Що ж, можливо, ви маєте рацію. Прошу вибачити…

Так не піде.

— Далтон, – покликала Паріса, і він глянув на неї з виглядом людини, сильно стриманої та ввічливої. — Незважаючи на вашу інформативну промову, у мене залишилися ще питання, і це логічно.

— Питання щодо…

— Усього. Цього Товариства, зокрема.

— Що ж, міс Камалі, боюсь, крім тих відповідей, які я вже дав, інших у мене для вас немає.

Якби Паріса не знала, наскільки чоловіки сліпі до проявів жіночого обурення, вона скривилася б. А так його байдужість її анітрохи не чіпало.

— Ви, – вирішила вона зайти з іншого кута, – колись самі вибрали Товариство, га?

— Так, – підтвердив очевидне Далтон.

— Вибрали після зустрічі? Вас покликав Атлас Блейклі, ви сиділи в кімнаті з незнайомцями, як ми… і просто погодилися, не ставлячи запитань?

Нарешті вона помітила проблиск нерішучості.

— Так. Адже це, як ви розумієте, приваблива пропозиція.

— Але ви вирішили затриматись і після посвяти.

Далтон смикнув бровою. Ще один перспективний знак.

— Вас це дивує?

— Ну звичайно, – сказала Паріса, з полегшенням бачачи, що він уже активніше бере участь у розмові. — Нам пообіцяли владу, так? Повернення у світ іншими людьми, величезні ресурси. Однак ви, маючи таку нагоду, вирішили залишитися тут. — По суті, як священик. Якийсь посередник між богоподібними олександрійцями та стадом обраних.

— Хтось мені сказав, що я не схожий на людину, яка шукає влади, – пригадав Далтон.

Париса посміхнулася, вже намацавши потай від нього опору.

— Що ж, гадаю, у мене немає причин не прийняти запрошення, - відповіла вона, знизуючи плечима. Зрештою її ніщо не тримало. — Хіба що я не дуже в захваті від командної роботи.

— Ви зміните свою думку, – запевнив її Далтон. — Спеціалізації підбираються так, щоб доповнювати одне одного. Троє з вас спеціалізуються на фізиці, тоді як решта троє.

— Отже, вам моя спеціалізація відома?

Далтон похмуро посміхнувся.

— Так, міс Камалі.

— І ви мені не довіряєте, я гадаю?

— Зазвичай я утримуюсь від довіри таким, як ви, – зізнався Далтон. І правильно, зауважила про себе Паріса.

— Ви підозрюєте, що я вже вас використовую? — Запитала вона.

У відповідь Далтон усміхнувся куточком рота, ясно даючи зрозуміти: я не дурень, щоб відповідати на такі запитання.

— Що ж, – сказала Паріса, – тоді мені, гадаю, доведеться довести вашу неправоту.

Він знову коротко кивнув.

— Усього вам найкращого, міс Камалі, – сказав Далтон. — Я покладаю на вас дуже великі надії.

Він уже розвернувся, збираючись вийти до наступного коридору, але тут Паріса схопила його за руку. Приголомшений, він не завадив їй підвестися навшпиньки і покласти йому долоні на груди.

Зазвичай у такі моменти миготів короткий спалах роздумів – і за мить до того, як усе закінчувалося, відбувалася найважча робота. Її дихання принадно торкалось його губ; він зверху вниз заглядав у її великі темні очі, поступово переймаючи її тепло. Зараз він вдихне її парфум і ловитиме його відлуння пізніше, гадаючи, чи не вона зараз зайшла за найближчий кут чи побувала нещодавно в кімнаті. А його розум роздмухуватиме ці невеликі слідочки до відчуття повноцінної присутності. Сама ж близькість моментально зб'є його з пантелику, і цієї миті, не розуміючи і забувши захиститися, він дасть волю фантазії.

Поцілунок вийшов швидкоплинним і не зобов'язуючим. Паріса лише вловила запах туалетної води та смак губ Далтона. Вона лише хотіла перевірити: чи він відповість? Якщо чесно, то відсутність взаємності вона вважала б хорошим знаком, адже жоден чоловік, який завзято цілує жінку, не впустить її в найбільш значущі куточки свого розуму.

— Вибач, – сказала Паріса, намагаючись зберегти тендітну рівновагу: відсторонитися фізично, разом з тим давши зрозуміти, що відчуває потяг. Це був своєрідний танець, а ті, хто вважав інакше, просто не займалися хореографією досить довго та самозабутньо. — Боюся, я витратила більше енергії, ніж збиралася, – пробурмотіла вона, – от і не впоралася з собою.

Магія була енергією, яку ніхто марно не витрачав, Паріса розуміла, що Далтон складе два і два.

— Міс Камалі. — Ці перші після поцілунку слова назавжди збережуть для нього її смак, і йому захочеться повторювати їх знову і знову. — Схоже, ви не розумієте…

— О, певна, так і є, але, здається, це нерозуміння мені подобається.

Вона посміхнулася, дивлячись на нього знизу вгору, і він повільно відсторонився.

— Краще, – сказав Далтон, – прибережіть сили для того, щоб переконати у своїй цінності для інших. Я не можу безпосередньо вплинути на те, чи виберуть вас для посвяти чи ні.

— Я дуже хороша в тому, що роблю, а думка решти мене не цікавить.

— А мало би.

— У мене немає звички робити те, що я повинна.

— Помітно.

Цього разу Паріса вловила у його погляді те, чого й чекала.

Дверцята відчинилися.

— Якби я вірив у те, що ви здатні бути щирими, то порадив би розвернутися і бігти, — сказав він. — На жаль, мені здається, у вас гідний арсенал зброї для перемоги в цій грі.

— Так це все ж таки гра. — Із цим уже можна працювати.

— Так, гра, – підтвердив Далтон. — Але, боюсь, ви прорахувалися. Я постать марна.

Як правило, Паріса не прораховувалася, але Далтон нехай помиляється, так і бути.

— Тоді я, можливо, просто побавлюся з тобою, – сказала вона і першою зробила крок на вихід, оскільки не любила, коли її покидають. — Транспортні портали з того боку? — Запитала вона, навмисне вказуючи неправильний напрямок.

Моменту легкого збентеження вистачило Парісі, щоб уловити в його голові проблиск чогось сильно пригніченого.

— Он там, – сказав Далтон. — Одразу за рогом.

Те, що мучилося в його розумі, закінченою думкою не було. Воно більше нагадувало потік плотських імпульсів. Бажання, наприклад. Поцілунок розпалив Далтона, проте було ще щось, що не в'язалося з рештою. Зазвичай Паріса легко читала навіть тих, хто володів сильним навичкою телепатичного захисту, але думки Далтона затуманило щось непізнаване.

Пожадливість виявлялася як колір, а ось страх – як відчуття: незручності і холодного поту, але куди частіше – своєрідна сенсорна плутанина, коли бачиш сонце, а відчуваєш запах диму або смак жовчі; торкаючись шовку, чуєш звуки, що виникають з непроглядної темряви… Це було приблизно те саме, тільки дивніше.

Далтон Еллері напевно чогось боявся. Жаль, але не Паріси.

— Дякую, – сказала вона досить щиро і залишила коридор, виявивши, що в мармуровому вестибюлі біля ліфтів стоїть ще одна людина - непривітний британець, чиїми шрамами вона потай так захоплювалася.

Він, подумала Паріса, цікавий. Було в ньому те, що ніби звилося кільцями, піднялося, готове вжалити. Але найкраще в зміях те, як слабо вони реагують, доки не затулиш від них сонце.

До того ж (кличте це нещадною вестернізацією) їй подобалися британські акценти.

— Трістан, адже так? — Запитала Париса і почекала, поки він вирине з туманної трясовини думок. — До Лондона прямуєш?

— Так. — Він слухав на піввуха, продовжуючи думати, хоча його думки майже не читалися. Вони ніби й будувалися по прямій, мов карта Манхеттена, але при цьому йшли в такі дали, що Парісі не вистачило б сил за ними піти. — А ти?

— Теж до Лондона, – сказала вона, і він здивовано моргнув, нарешті звернувши на неї належну увагу.

Зараз він згадував, що її випестила Еколь Мажік де Парі і що народилася вона у Тегерані. Ці основні відомості повідомив Атлас.

Добре. Значить, він уважно слухав.

— А я думав…

— Ти всі ілюзії наскрізь бачиш? — Запитала Паріса. — Чи лише погані?

Мить Тристан вагався, а потім усміхнувся. Рот у нього був злий або принаймні звиклий до гнівних гримас.

— Ти одна з цих, – сказав він.

— Якщо ти не зайнятий, пропоную випити.

Він миттєво виповнився підозрілістю.

— З якого дива?

— Ну, мені немає сенсу повертатися до Парижа. До того ж хочу знайти розвагу на решту вечора.

— І ти подумала, що я тебе розважатиму?

Вона дозволила собі швидко ковзнути поглядом по його тілу.

— Подивилася б, як ти це робитимеш. Та й потім, якщо ми хочемо погодитись на пропозицію, саме подружитися.

— Потоваришувати? – Трістан мало не облизнувся.

— Мені подобається близько пізнавати своїх друзів, – запевнила його Паріса.

— Я заручений. — Правда, але це не суттєво.

— Яка краса. Впевнена, вона мила дівчина.

— Взагалі то ні.

— Так навіть краще, – сказала Паріса. — Я теж.

Трістан глянув на неї скоса.

— Що тебе так затримало після зустрічі?

Паріса прикинула, що саме можна сказати. Трістан, звичайно, не Далтон Еллері, він чиста забава. Далтон – більше професійний інтерес, хоч і з легким відтінком справжнього потягу.

Далтон – шахи; Трістан – спорт. Втім, що важливо, обидва варіанти – гра.

— Розкажу за сніданком, – запропонувала Паріса.

Трістан шумно і приречено зітхнув і обернувся до неї.

— Мені спершу треба дещо зробити, – сказав він. — Порвати стосунки з Іден, звільнитися і дати по пиці кращому другові.

— Розумію, відповідальні справи, але вони можуть почекати і до завтра, – відповіла Паріса, входячи у відчинені двері порталу і манячи його за собою. — Не забудь внести в розклад ту частину, де я розповідаю тобі свої теорії про те, чого нам не договорили. Приблизно між розривом заручин і, мабуть, заслуженими тумаками.

Трістан охоче увійшов до порталу слідом за нею.

— У тебе є здогади?

Вона натиснула кнопку Лондона.

— А в тебе – ні?

Вони переглянулися з посмішками, а портал підтвердив напрямок: станція Кінгс-Крос, Лондон, Англія, Сполучене Королівство.

— Чому я? — Запитав Трістан.

— А чому ні?

Схоже, вони думали однаково. Паріса не мала досвіду у співпраці, але вона відчувала, що це – важлива складова командної роботи.

— Зараз би пінту накотити, – сказав Трістан, і двері зачинилися, несучи їх туди, де вони проведуть решту вечора.