Шістка Атласа

Ніко

Як не противно було Ніко говорити таке, проте альтернативи він не знайшов.

— Послухай, – звернувся він до Ліббі, понизивши голос, коли вони огинали кут одного із заплутаних коридорів. Вузькі вікна на першому поверсі з видом на залиті захід сонцем землі омивали інтер'єр золотом. — Мені потрібна ця робота.

Ліббі, природно, сприйняла заяву дуже гостро.

— Вароно, можна нагадати, що ти тут не єдиний, кому треба щось довести…

— Позбав мене від нотацій, Роудс. Мені потрібний доступ. Особливий допуск, хоч поки що не знаю, до чого. Мені потрібно побачити якнайбільше архівів Товариства.

— Навіщо? – одразу запитала Ліббі.

Коли справа стосувалася Ніко, її параноя просто не знала кордонів. Він, зрозуміло, міг сказати, що більшість досліджень з синів нелюдів була стародавньою і втраченою (або незаконною і поверхневою), але йому не дуже хотілося відвертатися. Адже це не його таємниця, до того ж злочинниця-матуся Гідеона будь-якої миті могла пробитися через накладені Ніко захисні чари. Час піджимав.

— Потрібно, от і все, – сказав Ніко і, не даючи Ліббі розкрити рота, додав: — Ти головне знай: я тут свого доб'юся, за всяку ціну.

— Ніко, якщо ти намагаєшся залякати мене…

— Я не… — Він у розпачі замовк. — Роудс, твою ж наліво, я намагаюся працювати з тобою.

— З яких це пір?

Ну не може таке розумне дівчисько бути настільки тупим!

— З тих самих, як помітив, що троє старших уже збиваються в команду, – прошепотів він, вказуючи на Трістана з Парисою, які нагнали Каллума.

До Ліббі нарешті почало доходити.

— То ти хочеш подоби спілки?

— Ти чула, що сказав Атлас. Спочатку у нас у програмі матеріальна магія, – нагадав Ніко. — Ми з тобою в цьому перевершили всіх інших.

— Окрім хіба що Рейни, – сказала Ліббі, зі страхом оглядаючись. — Правда, я не можу її розкусити.

— Не має значення, перевершить вона нас чи ні. Роудс, ми з тобою в свідомо невигідному становищі. Є ми та вони. Якщо когось і виженуть, то явно одного з нас.

Вона пожувала губу.

— Ну і що ти пропонуєш?

— Працювати заразом. — Вони так довго ворогували, що пропозиція звучала безглуздо, проте Ніко розраховував на гнучкість Ліббі. — У будь-якому разі так ми досягнемо більшого. — Вражає, а всі чотири роки викладачі твердили їм те ж саме! — Не можна давати іншим приводу вважати когось із нас розхідником.

— Якщо хтось і вважає мене розхідником, то це ти, – сказала Ліббі, і Ніко важко зітхнув.

— Не придирайся. Я намагаюся поводитись як дорослий. — Типу того. — Або хоч би думати прагматично.

Поміркувавши, Ліббі сказала:

— А раптом союз із тобою не в моїх інтересах? Раптом ти справді виявишся нетямущим…

— Я не нетямущий і ніколи таким не був, – різко відповів Ніко. — Але якщо тобі так зручно, то ми будемо командою, поки нам це вигідно. Що скажеш?

— А коли зиск закінчиться?

— Відразу спалимо мости.

Ліббі знову задумливо помчала.

— Мені здається, вони просто купка снобів, – пробурмотіла вона, коли вони увійшли до зали у центрі Н-подібного особняка. — І я типу вже ненавиджу Каллума.

— Тримай себе в руках. Емпати можуть багато чого наробити із сильними емоціями.

— Не треба мені про емпатів розказувати. — Передбачувана відповідь, хоч Ліббі вже, здається, здалася. — Просто це так безглуздо, що ми не можемо працювати разом, – пробурмотіла вона собі під ніс. — Тобто, навіщо збирати стільки талантів, якщо ніхто з них не хоче подивитися, до чого це приведе?

Ніко знизав плечима.

— Може, вони ще пройшли через це?

— А, ну так, адже це так часто трапляється, – пробурчала Ліббі, смикаючи від хвилювання чубчик.

Вона явно була готова погодитись. Ніко демонстративно чекав, поки вона про себе все прикине, і ось вона закотила очі.

— Гаразд, – буркливо поступилася Ліббі, і Ніко нагадав собі, що дратуватися тут нема з чого: він отримав бажане, до того ж це довело його правоту. — Отже, ми союзники, поки корисні один одному, але будь-якої миті все може закінчитися.

— Мені подобається твій ентузіазм, Роудс, – сказав Ніко, а вона у відповідь пробурчала щось образливе, втім, тут вони нарешті увійшли до їдальні.

Тут, як і скрізь, все було огидно формальним, на стінах висіло ще більше пасторальних пейзажів, а посередині стояв довгий стіл – якраз для бенкетів чи заколотів. Ніко постарався не думати, що вважав би за краще він, хоча в такій компанії банкет здавався малоймовірним.

Якщо не брати до уваги розбивки на партії, почував себе Ніко цілком впевнено. Це Ліббі боялася. Так, її відразу ж вибрав метою Каллум (передбачуваний сорт підонка), до того ж крихкість не дозволяла їй змиритися з гордістю та байдужістю Рейни. В особистому моральному кодексі Ліббі Роудс було прописано боятися всього, чим не можна керувати.

Дайте їй проявити себе і розкритися, і вона вже не буде такою мишкою: це Ніко знав з досвіду. Елізабет Роудс мала багато якостей – марних здебільшого, – але коли заперечували її здібності, стриманістю навіть і не пахло. Ну, хоч раз ця її сварливість послужить на користь.

«Чим швидше їй представиться шанс пройти випробування, тим краще», – похмуро подумав Ніко, спостерігаючи, як Каллум, Трістан і Паріса очевидно помиляються: вони вирішили, ніби скритність і більший досвід роблять їх якимось закритим клубом. Ніко мало не шкодував, що вважав Парісу такою привабливою, хоча не вперше западав на дівчину, головною властивістю якої була нездатність вражатись.

Добре ще, вечеря видалася недовгою, і наприкінці трапези Далтон повідомив, що завтра на них чекає перший повноцінний день. А сьогодні їх проводять до кімнат.

Повернувши від їдальні в бік західної частини Н-подібної будівлі, Далтон відвів їх у передпокій, де розташовувалися великі сходи. Їх розмістили у перебудованому крилі; східна сторона другого поверху містила формальні вітальні, каплицю (добре хоч, світську), де на вузькому вітражному триптиху зображалися мудрість, справедливість і чи то просвітлення, чи пожежа, і черговий калейдоскоп білих чоловіків у гофрі. Їхній так званий загальний аванзал (пафосний термін для кімнати, яка незабаром все одно заповниться різномасними шкарпетками) був звичайною вітальнею перед спальнями, а ті, у свою чергу, зібралися в єдиному, непримітному коридорі. На невеликих табличках біля дверей було видно імена кандидатів.

— Начебто знову в школі-інтернаті, – промимрив Каллум Парісі, хоча, звичайно, ніхто більше зв'язку не вловив. Побачити її сяк-так міг ще Ніко, адже як тільки підтвердився його статус медиту, його відіслали з Гавани до Нової Англії, але йому хоча б вистачило усвідомлення свого багатства, щоб не вказувати на це. В НУМІ навчалося повно студентів на кшталт Ліббі та Гідеона, які до цього ходили до шкіл смертних; походження з магічної грошової аристократії – це не те, чим прийнято хвалитися, якщо тільки не бажаєш викликати в оточуючих недовіру або антипатію. Для людини, яка відчувала емоції оточуючих, Каллум виявляв жахливу непоінформованість.

— Говори за себе, – пробурмотіла у відповідь Паріса, доводячи тим самим правоту Ніко, хоча Каллум відразу посміхнувся.

— Ви люди дорослі, – сказав Далтон, вловивши, до чого йде їхня приглушена розмова, – тому правил немає. Намагайтеся тільки не наробити дурниць.

— Немає правил? – луною повторив Трістан, глянувши на Ліббі так, ніби та від цих слів вона повинна зомліти. Тут він вгадав: Ліббі завжди справляла враження ябеди, а те, що одяг на ній був як зі сторінок весняного каталогу для універських старост (кардиган із квадратною горловиною, плісована спідниця та туфлі-балетки) цей образ доповнювало.

— Сторонніх у дім водити не можна, – ніби уточнюючи очевидне, попередив Далтон. — Жодних застережень, адже сюди все одно ходу немає.

— Ти також тут живеш? — Запитала Паріса.

— На території, – ухильно відповів Далтон.

— А якщо раптом будуть проблеми… – прощебетала Ліббі.

— Це не школа, – знову пояснив Далтон, – і тому тут немає директора, якого слід сповіщати, якщо комусь щось не сподобається. Я, – додав він, – вам не вчитель і не опікун. Якщо проблема і справді виникає, то вирішувати її вам шістьом. Ще що-небудь?

Нічого.

— Що ж, добре, добраніч, – побажав Далтон, і всі шестеро розбрелися в пошуках кімнат.

Спальні, як і сам будинок, були витримані в неймовірно англійському дусі: у кожному стояло по однаковому ліжку під балдахіном, середнього розміру столу, гардеробу, оздобленому білим мармуром осередку і порожній книжковій шафі. Кімната Ніко – перша ліворуч – розташовувалася поряд з кімнатою Каллума і навпроти Рейни. Ліббі ніяково добралася до кінця коридору разом із Трістаном, що Ніко не здивувало. Вона дуже боялася несхвалення, а Трістану навряд чи хтось колись подобався по-справжньому. Поки що рішення Ніко укласти союз із Ліббі не принесло йому популярності, але краще нехай з ним миряться матеріалісти, аніж мають за шавку решта трьох.

Зі сном Ніко не зволікав. По-перше, Гідеон обіцяв відвідати, а по-друге, його сила практично повністю залежала від фізичної форми. Якщо загалом, то магія – це як спорт; вдаючись до неї, доводилося неабияк попотіти, і між підходами потрібно було відновитися. Ніко порівнював чаклунство з Олімпіадами смертних: людина з природною схильністю могла працювати за своєю спеціальністю на базовому рівні досить легко, навіть не захекавшись, але для золота були потрібні виснажливі тренування. І ще більше потрібно працювати для результату за межами своєї області. Можна, звісно, стати чемпіоном у всіх видах спорту, але так і здохнути недовго. Здійснювати подвиги схожі на ті, на які йшов Ніко де Варона, міг або дуже дурний, або дуже талановитий медит.

На щастя, він був і дуже талановитий, і надзвичайно дурний.

— Це було надзвичайно важко, – зауважив Гідеон, з’являючись у підсвідомості Ніко десь посеред його попереднього, напівзабутого сну. Зате він опинився в нескінченній тюремній камері, на вузькому ліжку, а Гідеон дивився на нього з-за ґрат.

— Хоч би де ти був, – сказав він, – це фортеця.

Ніко, насупившись, озирнувся.

— Правда?

— Я не можу до тебе проникнути, – сказав Гідеон, показуючи на прути. — Та й Макса довелося залишити ззовні.

— Зовні чого?

— О, одного зі світів. — Вони ще в універі спробували скласти карту царства мрій, але не змогли: області думок було не так просто охопити, а світи підсвідомості сягали занадто широко і, заплутані, постійно змінювалися. — З ним усе буде гаразд. Впевнений, він спить.

Ніко встав і підійшов до ґрат.

— Ось уже не думав, що буде так важко. — Хоча, якщо так подумати, варто було здогадатися.

— Тут повно охоронних чарів, – сказав Гідеон. — Більше, ніж можна було б очікувати.

— Навіть ментальних?

— Особливо ментальних. — Гідеон ущипнув невидиму гітарну струну. — Бачиш? Тут працював телепат.

Якщо Трістан має рацію у своїх припущеннях, то це, напевно, Паріса. Хоча навряд чи показані чари створила вона. Швидше за все, це була нитка у складі великого телепатичного бар'єру. Логічно, крадуть не завжди щось матеріальне.

Ніко задер голову, дивлячись на камеру спостереження (або її місцеву варіацію), і помітив її в кутку.

— Ось, – сказав Ніко, вказуючи на неї. — Постарайся без гучних звинувачень.

Гідеон обернувся і знизав плечима.

— По правді, мені й сказати більше нічого. — Пауза, потім: — Avez-vous des problèmes? Tout va bien[4] ?

— Sí, estoy bien, no te preocupes[5].— Будь-хто, хто стежив за ними, міг би, напевно, перекласти, але сенс був не в тому. — Думаю, не варто зустрічатися надто часто.

Гідеон схилив голову на знак згоди.

— Поки я тут, ти до ладу не спиш, – зауважив він. — А судячи з місцевої системи безпеки, енергія тобі знадобиться вся.

— Так, – зітхнув Ніко, – можливо. — Він намагався не думати, наскільки важко пройдуть наступні два роки, коли навіть у підсвідомості не залишиться і слідів Гідеона, що не дає з глузду з'їхати.

— Ліббі тут? — Запитав Гідеон.

— Так, десь тут. — Ніко скривився. — Хоча тобі цього знати не належить.

— Ну, я ж просто навмання припустив. — Гідеон схилив голову набік. — Ти ж добре з нею поводишся?

— Я сама ввічливість. Не треба вчити мене манерам.

Посмішка Гідеона стала ширшою.

— Tu me manques[6], – сказав він. — Макс, звичайно, твого відходу не помітив.

— Ще б пак. — Пауза. — Y yo también[7] .

— Без тебе так незвично.

— Знаю. — Насправді ж розлуку Ніко ще до ладу не відчув. — Хоч би тихо стало?

— Так, а мені тиша не подобається. Так і чекаю, що зі знищувача сміття вирине мама.

— Не вирине, ми з нею поговорили.

— Ось як?

— Так, вона несподівано відвідала мене у ванні, – зізнався Ніко. — Але я сказав би, що зумів її переконати.

«У певному сенсі, – похмуро подумав він, – якщо захисні чари вважаються».

— Ніколас, – зітхнувши Гідеон, – déjate[8] .

Гідеон знав, звичайно ж, – чи не знати йому, – що Ніко від великої любові ховає правду, але знов-таки, Ейліф була темою складною. Ніко все не міг збагнути, як їй вдається перетинати астральні плани так легко (втім, якась книга тут, напевно, і дала б відповідь, з надією усвідомив він), проте якщо відкинути деталі, то вона розбійниця і до того ж надзвичайна. Що б Ейліф не робила – у сенсі магії – їй це вдавалося неймовірно спритно, і тому Гідеон постійно перебував під ударом. Ризикувати Ніко не хотів. Востаннє, коли вона погрозами змусила сина виконувати для неї роботу, то виснажила його, і в нього кілька днів поспіль не припинялися напади. Зрештою Гідеон упав неподалік Томпкінс-сквер-парк і загримів до лікарні, не встигнувши зв'язатися з Ніко. І це ще не кажучи про те, як Гідеона у всіх світах переслідували і ті, кого він обікрав (деталь, яку Ейліф не згадала, будучи або злочинно забудькуватою, або – що ймовірніше – просто злочинницею). Ніко, втім, без її пояснень знав, чому Гідеон не дає собі спати, майже місяць спостерігаючи краєм ока.

Про такі речі, як і про те, що без чарів Ніко не обійтися, вголос говорити було не потрібно.

— Гідеоне, я просто намагаюся…

Договорити Ніко не встиг: лозини зім'ялися, Гідеон зник, а, розплющивши очі, він виявив себе в непроглядній темряві. Хтось трусив його за плече.

— Тут хтось є, – промовив чийсь голос, і сонний Ніко ледве сів.

— Що? Це просто мій друг, він не…

— Та не в тебе в голові. — Рейна, нарешті зрозумів він, розглянувши її контури в темряві. — Хтось проник у будинок.

— Звідки ти…

— Тут рослини у кожній кімнаті. Вони мене розбудили. — Тоном голосу вона ніби повідомляла: досить балакати. — Хтось намагається вломитися, якщо вже не вломився.

— І що мені робити?

— Не знаю, – сказала Рейна, насупивши брови. — Що-небудь.

Ніко опустив руку на підлогу та відчув вібрацію дерева.

— Коливання, – сказав він. — Тут і справді хтось є.

— Це я знаю. Я ж сказала.

Що ж, краще йому буде розібратися з цим наодинці або майже наодинці. Рейна, напевно, надала йому послугу, розбудивши першим.

Тільки він обіцяв не робити нічого одноосібно.

— Буди Роудс, – подумавши, сказав Ніко і підвівся. — Вона в останній…

— В останній кімнаті праворуч, я знаю. — Рейна пішла швидко, не ставлячи запитань, а Ніко крадькома вибрався в коридор, повз вітальню (названу на честь якоїсь там архітектурної мішури), прошмигнув у бік західного входу в галерею і прислухався. Це виходило у нього гірше, ніж у Ліббі: вона була тонше налаштована на коливання матерії, на звуки та швидкість – тому він звернувся до інших своїх почуттів. Уловив десь унизу руйнування.

Він здригнувся, коли за спиною відчинилися двері до вітальні, але побачив лише Парісу.

— Ти занадто голосно думаєш, – повідомила вона його з сильною огидою, і в цей момент зі своєї кімнати вибралася нарешті Ліббі.

— Може, варто розбудити…

— В чому справа? – зло запитав Каллум, широким кроком виходячи в коридор.

— У будинку хтось є, – відповів Ніко.

— Хто? – хором запитали Ліббі та Каллум.

— Хтось, – відповіли Ніко та Рейна.

— Багато хто, – уточнила Паріса, приклавши руку до стіни і читаючи обстановку в будинку як по абетці Брайля. — Щонайменше три точки доступу скомпрометовані.

— Вона має рацію, – сказала Рейна.

— Я знаю, що маю рацію, – прогарчала Паріса.

— Трістана розбудили? — Запитала Ліббі. Вона, як і слід було очікувати, злякалася.

— Сама буди, – байдуже відповіла Паріса.

— Ні, – сказав Ніко, оглядаючи з балюстради зал – чи не рухається там хтось. — Роудс іде зі мною.

— Чого? – хором запитали Ліббі, Паріса та Каллум.

— Ви мене чули, – відповів Ніко і жестом велів Ліббі слідувати за ним. — Рейно, буди Трістана і скажи йому, щоб наздоганяв нас. Роудс, не відставай.

Ліббі глянула на нього, як би кажучи «не смій мною зневажати», але Ніко вже відвернувся і рушив далі. Каллум пішов слідом за ними прогулянковим кроком, показуючи, що ні краплі не наляканий.

Але не встигли вони дійти до сходового майданчика великої зали, як зрозуміли, що порушення кордонів переросло у повноцінне проникнення. А з галереї побачили, що біля передніх дверей чекає засідка – добре скоординована група, хоча Ніко поки що не міг зрозуміти, скільки в ній людей.

— Пригніться, – зашипів він, тягнучи за собою Ліббі і роблячи попереджувальний жест Каллуму.

У повітрі щось просвистіло – з передпокою і прямо в їхній бік. Снаряд був значно більший за кулю, тож, мабуть, не смертельний. Швидше за все, для тимчасового оглушення, як і багато магічної зброї. Щоправда, боєприпаси такого типу коштували дорого і не приносили великої користі, якщо ними стріляли вгору у невідому ціль. Ніко замислився.

— Це тест, напевно, – низьким лінивим голосом промовив Каллум. — Щоб змусити нас працювати у колективі.

Можливо, подумав Ніко, хоча вголос із Каллумом погоджуватися не поспішав.

— Прикрий мене, – сказав він Ліббі.

— Гаразд, – відповіла та, скривившись. — Не піднімай голову.

У НУМІ щорічно проходили турніри фізиків; щось на зразок гри із захопленням прапора, тільки правил було менше, а припущень – більше. Ніко з Ліббі ніколи не грали за одну команду і під кінець перетиналися у фінальному раунді, проте у групі робота завжди зводилася до принципу: один атакує, інший прикриває.

Ніко піднявся на ноги, а Ліббі накастувала навколо нього тонке коло захисту, маніпулюючи молекулярною структурою повітря. Здебільшого світ представляв ентропію та хаос; зате магія являла собою порядок, бо давала контроль. Ніко та Ліббі вміли змінювати матерію навколо себе: брали тягу всесвіту заповнювати вакуум і гнули її, викривляли, змінювали. Вони були природними джерелами енергії, подвійними резервуарами для величезного електричного заряду і вміли не просто підкоряти силу, необхідну вибуху, а й прокладати шлях із найменшим опором.

Однак жодної батарейки не вистачить на все. Бій поодинці – відмінний спосіб витратити час і енергію, тому Ніко вважав за краще розкинути мережу ширше. Він змінив вектор тертя у вітальні, відкинувши загарбників до дальньої стіни. Тут же до них попрямували тонкі пагони рослин і міцно сповивали їх.

— Дякую, Рейно, – сказав Ніко, полегшено видихнувши, коли повернув баланс сил у кімнаті. Рейна у нього за спиною у відповідь тільки знизала плечима.

Захисне коло Ліббі розвіялося.

— І це все? — Запитала Ліббі. Ніко порахував тіла в пастці Рейни – всього троє, і це підозріло. Хіба трьох достатньо для того, щоб вломитися в будинок із тим захистом, який виявив Гідеон?

— Ні, – підказала Паріса, і Ніко моргнув, забувши на мить про її здібності, але потім вирішив, що зараз не час витрачати сили на приховування думок. — У східному крилі, біля їдальні ще хтось…

— І в бібліотеці, – підказала Рейна, а потім роздратовано видужала: — У розфарбованій кімнаті.

— То де? – зло запитав Каллум.

— Ти взагалі допомагати збираєшся? – Рейна гнівно подивилася на нього.

— Допоміг би, якби вирішив, що варто морочитися. А так який сенс напружуватись?

— У чому тут справа? — Запитав Трістан; таки зійшов і приєднався до інших.

— Блейклі нас перевіряє, – відповів Каллум.

— Ти не знаєш, – заперечила Ліббі і зосереджено нахмурила брови. Явно відчувала, що внизу люди ось-ось видадуть себе. — Все може бути по-справжньому.

— Із цими що робити? – спитала Рейна і вказала на людей, що звивалися в зелених путах.

— Ну, – нетерпляче сказала Паріса, – якщо вони гості небажані…

— Вароно, ти це чуєш?

Але не встиг Ніко відповісти «так, Роудсе, якщо вже ти це чуєш, то і я, очевидно, теж», як по вухах врізало дивним, дезорієнтуючим дзвоном. Розум наповнився порожньою білизною, що зліпила навіть заплющені очі.

Ніко невиразно відчув укол чимось гострим, ніби його пронизали голкою. Щось вп'ялося йому в плече, і захотілося відмахнутися, та тільки його ніби паралізувало: він нічого не бачив, окрім білого світла, і не чув, окрім якогось скреготу. У голові агресивною пухлиною, яка загрожувала поглинути все, зростав тиск.

А потім дзвін пішов, і Ніко, розплющивши очі, побачив, як Ліббі намагається йому щось сказати. «Варона, – прочитав він губами. — Варона, це війна!»

Війна? Ні, не війна.

Він моргнув, і зір прояснився.

Хвиля.

Чудово. Ніко підняв праву руку, але, похитнувшись від болю, перейшов на ліву. Вхопився за частинку звуку і, розмотавши її, немов батіг, вдарив. Ліббі, яка вже витягла його з-під звукової хвилі, що паралізує, погасила чужу атаку.

— …ніякий це не тест, – домовила вона, а Ніко усвідомив, що в плечі болить зовсім не від уколу. Рана кровоточила, а такі, як він знав, магічна зброя не залишає. Він ковзнув до основи балюстради і вдивився між балясинами на те, що діялося внизу, тоді як інші сховалися в укриття, втискаючись у стіну з протилежного боку.

— Це, – з жахом промовила Ліббі, – не підроблена рана!

— Вогнепальне, – зауважила Паріса. — Хоч би хто це був, вони не маги.

Логічно, хай навіть спершу їх атакували магією; деякі її форми можна продати смертному покупцю, аби у нього грошей вистачило, а от медитів і так мало, немає сенсу посилати на забій цілу групу. Пістолети дешевші і ефективніші, Ніко сам щойно переконався. Він роздратовано загарчав, звертаючи кров помахом руки.

— Суспільство не могло піти на таке, – протестувала Ліббі. — Ми повинні щось зробити!

— Тут щонайменше один медит, – крізь стиснуті зуби процідив Ніко і спробував підвестися. Вгамовувати біль він не збирався, бо витратив би на це більше енергії, ніж міг собі дозволити. Рана не смертельна, він займеться нею пізніше. — Думаю, треба розділитися. Можу взяти на себе решту, якщо Роудс шукає медита.

— Решту? — З сумнівом повторив Каллум. — У тебе плече розірване у м'ясо. Це не пістолет, а автоматична гвинтівка. Раптом це військовий спецназ?

— Вкрай тобі вдячний, – сказав Ніко, і в цей момент знизу пролунав ще постріл. Ніко чудово розумів, з чим має справу. — Ніхто не став би озброювати банду медитів калашами, – прорепетував він, перекрикуючи гуркіт черги, – так само, як ніхто не став би засилати сюди смертних без магічного прикриття. — Якщо це якийсь загін військових, то ними, напевно, командує медит. — А якщо наш маг уміє створюввати хвилі, Роудс почує його наближення.

— Тоді точно треба розділитися, – сказала Паріса, яка хоча б зберігала холоднокровність. Вона говорила як ні в чому не бувало, ніби радила надягти блейзер в прохолодну погоду.

— Так гарна ідея. Ти зі мною, – запропонував їй Ніко. — Роудс може взяти Трістана, а Рейна піде з…

— Я залишаюся, – сказала Рейна.

— Що? – хором запитали Каллум та Ліббі: він із глузуванням, вона – із сумнівом.

Рейну це не пройняло.

— Ніко візьме на себе більше людей. Я маю бойовий досвід.

— Правда? — Ніко зло дивився на неї.

— Ну, я навчалася прийомам рукопашного бою, – поправила Рейна, що прозвучало так, ніби вона всього лише прочитала безліч книг з цієї теми. — І потім, ви всі думаєте, що я в своїй області марна, чи не так?

— Нема часу сперечатися, – нагадала Ліббі, не даючи більше нікому нічого сказати. — Парисо, бери Каллума, – сказала вона, аби самій з Каллумом не йти, – Варона правий, Трістан може піти зі мною.

— Чудово, – байдуже відповіла Паріса. — Я знайду медита.

— Добре, а ми перевіримо точки доступу внизу.

От і славно, більше Ніко нічого обговорювати не збирався. Рука на той час трохи оніміла – мабуть, тому що він подумки вже відбивався від супротивників, забувши про рану.

У турнірах він був дуже, дуже вправний. Чотири роки поспіль його визнавали найкращим, а Ліббі навіть якщо старалася… гаразд, вона викладалася на повну, але Ніко жодного разу побити не зуміла. Він любив адреналінове сп'яніння, але потім все ж таки збирався звернутися до лікаря, з кульовою раною. На його не зовсім скромну думку, йому багато чим зобов’язані.

— Ідемо, – покликав Ніко Рейну, застрибнувши на поручні галереї. Прикриваючись витягнутою рукою, він поманив її прямо назустріч шквалу вогню. — Зустрічаємося внизу.

— Варона, – ахнула Ліббі. — Є ж сходи…

Не слухаючи її, він стрибнув униз. По ньому тут же – ось диво! — Зчинили стрілянину, але він був готовий. Приземлившись, легко втік від кулі, як від удару кулаком, а побачивши шеврони на формі нападників зрозумів, що не помилився: до них і справді нагрянули військові. Пішла спека! Він один проти всіх. Жаль, не прийшов загін удвічі більше. Ніко вм'яв підлогу, створивши подобу вирви, в яку скотилися солдати. Шестеро нарешті перерахував Ніко і з усмішкою повернув підлозі колишній вигляд. Стрілки тут же, хитаючись, підвелися і знову відкрили вогонь.

Як не дивно, першою напала Рейна. Запустила в груди оперативнику, що йшов попереду, чимось грубим і швидким. Гвинтівка вилетіла в нього з рук, і приклад потрапив у щелепу сусідові. Судячи з того, як він вилаявся, то були американці. Можливо, ЦРУ. «І справді, – тремтячи від передчуття, подумав Ніко, – весело». Вперше він удостоївся замаху!

Постріли не вщухли, що, зрозуміло, йому не сподобалося. Ніко прикрився тимчасовим щитом, трохи почекав, а потім схопив найближчого стрільця і розкрутив його так, що решта кинулась в укриття за аристократичними меблями. Потім Ніко трохи послабив під ними тяжіння, і вони повільно, втрачаючи гвинтівки, попливли повітрям. Ніко зібрав зброю в купу, знищивши її потім єдиним вибухом – деталі шрапнеллю розлетілися убік, – після чого повернув гравітацію.

Ну ось, подумав він, зараз відірвемося.

Рейна зчепилася з противниками в рукопашну і, схоже, непогано справлялася – відтіснила їх до їдальні; Ніко помітив це краєм ока, вивертаючись від кулака, націленого йому у вухо, і поступово відступаючи до сусідньої кімнати. Рейна діяла, наче бик, завдаючи удар за ударом, – явно не на повну силу, але все ж нищівно. Сам Ніко покладався на спритність та швидкість. Перший стрілець, вихопивши невеликий ніж, накинувся на нього, проте Ніко хвацько пішов від удару зверху. Стрілець запнувся і пролетів повз, вибухнувши потоком гучних лайок.

А ось це напевно британська англійська, здогадався Ніко. Можливо, ЦРУ заразом із МІ-6? Полестили.

Рейна тим часом розправилася з двома оперативниками, завдавши одному потужний, але не найважчий удар у стегно, щоб знерухомити, тоді як Ніко знизив число противників, що залишилися, з чотирьох до трьох – викрутивши одному руку з ножем і встромивши лезо йому ж у нирку. Потім скоротив число до двох – приголомшив чергового ворога кількома недбалими джебами і добивши аперкотом так, що в нього голова закинулася назад. Удар вийшов дієвий, красивий та чіткий. Довелося тільки трохи напружитись, працюючи лівою.

Адже й справді логічно, що на штурм особняка не послали цілу команду медитів. Зломщики, зрозуміло, знали, яка тут система безпеки, але й загін солдатів міг завдати шкоди не менше, і не довелося б жертвувати ні краплею дорогоцінної магічної крові. Так, медит їм знадобився для злому захисних чарів, але ніхто з противників Ніко не становив реальної загрози. Можливо, тому, що він сам не збирався вмирати.

Супротивники, що залишилися, виявилися не дурні і атакували пліч-о-пліч, зробивши Ніко вершиною рівнобедреного трикутника. Це був основний і передбачуваний принцип роботи «двоє на одного». Як і рішення Ніко вибудувати їх у пояс Оріона: він стартанув на правого, вистріливши у лівого згустком сили. Для Ніко магія була лише доповненням до природних навичок: він мав гарну стійкість, почуття рівноваги, компактну статуру і швидкість – і все це без допомоги сил, які він вирішив берегти якомога довше. Ніко міг би витратити їх, закінчивши бій набагато швидше, але тоді довелося б довше відновлюватися. Може, ці люди й не маги, зате з ними прийшов якийсь чаклун, і незабаром він точно себе виявить. До його виходу Ніко хотів бути готовим. А доти він попрацює кулаками.

Магію він використав рівно настільки, щоб надати ударам силу електрошоку. Відштовхнув одного, тимчасово знерухомленого противника (попередньо проткнувши йому стегно його ж ножем, який притягнув закляттям), тоді як другий атакував і промахнувся всього на дюйм.

Ніко повернув собі ніж і вчасно пішов убік – уникнувши удару в поранене плече, яке, мабуть, видавало себе кривавою плямою. На щастя, рефлекторна атака поставила ворога в таке скрутне становище, як і було потрібно Ніко. Він вкотре ухилився і перенаправив стрілка, що біг на нього з-за спини так, що той врізався в першого.

А потім Ніко відчув під ногами тремтіння. Як попередження та нагадування: ця команда не єдині порушники у будинку. Затиснутий оперативниками, Ніко ще раз послабив силу тяжіння і здійнявся над підлогою; розкрив сонну артерію одному, полоснувши ножем, а іншому дав з ноги в груди. Удар припав прямо в серце, стрілець ахнув на вдиху і впав, а Рейна в цей момент встромила ніж у скроню своєму противнику.

Ніко хотів уже розвернутися і привітати її, ляснувши по плечу, мовляв, ти гарна для того, хто займався книжками, але тут у голові в нього знову заскреготіло. Цього разу потужність викрутили так, що він повністю паралізований відірвався від підлоги і поплив.

То це все, на що здатний невідомий медит? Хвилі? Напевно, тому в Товариство відібрали лише їх шістьох: не у всякого є сила і навички. Ось у цього, схоже, лише один хист. Маг, втім, був дуже гарний у захисті; Ніко миттєво ослаб і не зміг більше стримувати кров, якою повсюди спливав. Не витрачав би він стільки сил, то зараз без проблем захистився б. Він сам переміг би більшість медитів, але тільки не з серйозною раною.

Потрібно було зібратися. Перемогти біль та вдарити.

Ніко закликав залишки сил, мало не виснаживши себе повністю, і тут же з подивом відчув, як у долоню руки, що німіє, стрільнула іскорка. Вона відкрила якийсь струм на кшталт електричного, який увірвався в тіло Ніко ревучою хвилею.

Мабуть, додатковий заряд йшов від Рейни – рука, що лежала в неї на плечі, відчутно пульсувала і гуділа, як під напругою, – але зараз не було часу думати про це. Невідомий медит того й дивись накастує ще одну хвилю. Ніко, не відпускаючи Рейну, запустив згустком магії – сили, енергії, як не назви, – прямо в тіло медита, що причаївся біля проходу до великої зали. Ударною хвилею від вибуху Ніко і Рейну кинуло в різні боки, і вони відлетіли до завішаної гобеленами стіни, де присипало штукатуркою.

Якась жінка закричала від болю. Ніко почав розмахувати руками, розганяючи пил і туман, поки вони з Рейною нарешті її не побачили.

— Ну, – сказав Ніко Рейні, дивлячись на жінку, яка намагалася вилізти з-під уламків безглуздих портретів. — Ти перша чи я?

Він не здивувався, коли Рейна, похмуро посміхнувшись, зробила крок вперед.

— Впевнена, що нам тут на двох вистачить, – відповіла вона, кладучи руку йому на плече, а Ніко з радістю покликав силу, що іскрилась у нього у венах.