Шістка Атласа

Ніко

Поява матусі Гідеона у ванній, коли Ніко вийшов із душу, ідеальною не була. З його язика злетіло бля! щонайменше трьома мовами, а Ейліф, яка матеріалізувалася прямо з повітря раковини, що сиділа на краю, закотила очі. Вона роздратовано відповіла побіжною ісландською чи норвезькою, на що Ніко, зовсім голий, відповів злобним поглядом, ніби нагадуючи, що володіння чотирма мовами – навик корисний, але сьогодні він його освоювати не в настрої.

— Це лише я, – сказала Ейліф вже англійською, спостерігаючи за гарячковими спробами Ніко прикритися. — Заспокойся.

— Відразу кажу: ні, – відрізав Ніко, вирішивши, що це вірний спосіб почати розмову, і водночас постарався зберегти контроль над міркуванням (а в ідеалі ще й над членом). — І взагалі, як ти сюди проникла? – зло запитав він, кружляючи на місці в очікуванні якихось санкцій з боку Товариства за вторгнення русалки у його ванну. Як не жахливо, але в кутку не спалахнуло червоного вогника, що сповіщає про порушення магічного периметра. — Це ж неможливо…

— Побігати довелося, але зрештою я вирахувала, де ти перебуваєш. Напружила деяких боржників. Мені потрібно, щоб ти негайно зняв чари, що ховають мого сина. Добре виглядаєш, Ніколас, – зауважила Ейліф, не перериваючи потоку думки. — Так і спробувала б таку смакоту.

— Ти, – пробурчав Ніко у відповідь на її розпусний погляд, – маєш це припинити. — Він знову засмикався, прикро, що тут зовсім не так людно, як в інших кімнатах. Тут були тільки ванна, душ і дзеркала в позолочених рамках над подвійною мийкою з білого фаянсу, але користі Ніко не бачив.

— І що ще за «боржники» такі?

— О, я знаю, де ти, – сказала Ейліф, граючи волоссям. Її шкіра легкого блакитнуватого відтінку, як завжди, була суцільно вкрита вінками; на оголених грудях Ніко бачив річечки кольору індиго, немов прожилки на відновленому японському фарфорі. — Було не так уже й важко. Пустунчик, – подумавши, кокетливо приборкала вона його.

— І все одно ти не повинна була сюди проникнути, – грубо промовив він.

— Ніколас, я ж не винна, що тобі не відповіли на запит про чари проти нелюдів.

Справедливо. Коли вони встановлювали охорону, ця думка швидко спадала йому на думку, але архіви не допомогли. Тільки-но випала можливість, Ніко прокрався в читальний зал і заповнив форму, перерахувавши всі можливі варіанти: «нащадок нелюдів», «тривалість життя гібридів?», «типу ніби нарколепсія» і (вже зневірившись) «захист від чиєїсь матері», згодувавши її потім розумній, як йому здавалося, старомодній системі пневматичної пошти. Але запити відхилили. Кілька тижнів він не здавався, формулюючи прохання інакше, розширюючи, а потім звужуючи конкретику, але все, чого вдалося домогтися від архівів, так це нудні енциклопедичні джерела: атлас відомих нелюдів та їх походження, що більше нагадував казку, і кілька томів суцільної генеології фейрі. Вийшло знайти непідйомну цеглу з довідковими матеріалами про магію нелюдів; його Ніко передав Рейні, проте він нікому не міг сказати, навіщо йому захист від однієї конкретної русалки.

Тобто розповісти міг, просто ніхто не сприйняв би це всерйоз. До того ж Ніко Ейліф здавалася не небезпечним, а… сумнівним і майже завжди нестримним. Але архіви були наглухо закриті для вимог понад обговорюваної теми, а значить, якщо Ніко сподівався допомогти Гідеону, спочатку варто було відчинити деякі двері Товариства – пройшовши посвяту і забезпечивши собі наступний рік вільного дослідження. Тобто спочатку Ніко повинен був не дати Ейліф рознести будинок. Ну чи, якщо на те пішло, не вбити самого Гідеона.

— Отже, чари, якими ти оточив мого сина, – перейшла вона до діла.

— Ні, – відповів Ніко, адже якщо для нього Ейліф майже не становила небезпеки, то Гідеон – справа зовсім інша. — Ти взагалі розумієш, чого мені варто їх навести? І залишити Гідеона без нагляду?

— Що ж. — Ейліф підібгала бліді губи. — Бачу, ти не розумієшся на питаннях потомства.

— Як і ти! Користуєшся ним, і це бісить. Гідеон не хоче впускати тебе, Ейліф, і ти не пройдеш до нього.

У відповідь Ейліф невимушено сперлася на сусідню мийку і опустила погляд на його стегна.

Потім нижче.

І почала дивитися.

Уважно.

— Досить мені тут порчу на член наводити, – роздратовано сказав Ніко. — Я не передумаю.

Ейліф зітхнувши підняла руки.

— Ти знаєш, я починаю від тебе втомлюватися, – верескливим голосом повідомила вона його. — Тобі вмирати не час? Гідеону вже щонайменше сімдесят смертних років.

— Йому двадцять два, – поправив Ніко.

— Що? Не може бути, – пирхнула Ейліф.

— Я особисто організував для нього день народження. Яке, до речі, ти пропустила.

Ейліф лише відмахнулася, нагадуючи, що прийняті стандарти материнства – це не про неї.

— Тоді він був дитиною щонайменше кілька століть!

— Він не дитина, він дорослий. Прожив приблизно чверть людського життя.

— Це звучить неправильно…

— А ось і правильно! – обурився Ніко, а Ейліф видала гучний, переливчастий стогін.

— Віддай мені мого сина, – спокійно зажадала вона. — Я йому потрібна.

— Ні, не потрібна.

— Як він харчуватиметься?

— З харчуванням у нього все ніштяк.

Ейліф із сумнівом примружилася.

— Знаєш, доки ти не з'явився, у нас все було чудово.

— Це навіть близько не так, – відповів Ніко. — Ти кинула сина немовлям у лісах Нової Шотландії, а потім понадилася являтись раз на кілька років, тягаючи його за собою світами сновидінь. Я не сказав би, що це «чудово», хіба що для тебе однієї.

— А для кого ж ще? – зло запитала Ейліф і, помовчавши, додала: — Ах так, ще є Гідеон.

— Саме так, Гідеон. — Ніко помітно втомився. — Твій син. Пригадуєш такого?

— Віддай мені мого сина, – зажадала Ейліф, тремтячи від люті. — Віддай його мені. Любий Ніколас, – промуркотіла вона, мабуть, намагаючись застосувати до нього якісь чари сирен. — Милий, хіба ти не мрієш про багатство?

— Досить, – наказав Ніко.

— Але…

— Ні.

— Я ж хочу…

— Не можна.

— Але ж він мій! – заволала Ейліф і по-дівочому надулася. — Ну гаразд, залиш його собі. Поки що, – попередила вона, а потім, кинувши наостанок на Ніко черговий спопелюючий погляд – суміш спокуси та людського гніву, – розчинилася в повітрі.

— Вароно, якого диявола тут діється? – пролунав з коридору голос Ліббі.

— Диявол і прийшов, – озвався Ніко. — Але ти не хвилюйся, я його здихався. — Або скоро здихаюсь, дивлячись наскільки серйозно Ейліф налаштована мститися або який на ній висить обов'язок. Це могло обіцяти проблеми, особливо якщо Ейліф винна нинішньому роботодавцю. На щастя, Гідеона, мабуть, вдасться відвідати уві сні, не сильно його занепокоївши.

— Як скажеш, – відповіла Ліббі і пішла до себе в кімнату.

Ніко швидко налаштував повідомлення Гідеону: «Зустрінемось як завжди?», у відповідь на яке прийшло поспішне: «Все пучком! Спати ляжу рано».

— Що ти зробив? – з ходу спитав Гідеон, щойно Ніко сів, опинившись у клітці охоронних чар у підсвідомості. — Щось цікаве, сподіваюся?

— Тобі що, нудно, Сендмен[13]? – запитав його Ніко, наближаючись до лозин.

Гідеон знизав плечима.

— Мабуть, – сказав він. — Є не так багато книжок, за якими можна заснути.

— А ти перед теликом не стирчи цілими днями, – порадив Ніко. — Вічно ти залітаєш у небезпечні світи, коли переглянеш жорстокого контенту, а стрілець з тебе, вибач, так собі.

Гідеон акторськи зітхнув.

— Вистачить сварити мене, Нікі. Ти ж мені не мати.

Це, зрозуміло, був жарт, але Ніко все ж скривився, а Гідеон, помітивши це, застиг.

— О ні, – промовив він, відразу збліднувши.

Ніко зітхнув.

— Зі мною все добре, Гідеоне. Я впорався, обіцяю…

— Що вона сказала?

— Нічого. Кажу ж, усе…

— Ніколас! – заревів Гідеон. — Що вона сказала?

Жаль, але Ніко ніколи не вмів брехати Гідеону. Проте все інше у нього виходило виключно талановито.

— Нічого особливого, – відповів Ніко. — Ти ніби… потрібний їй для чогось.

— Та знаю, що потрібний, – сказав Гідеон, стомлено чухаючи щоку. — Зрештою я завжди їй навіщось та потрібен. Я вже думав, цього разу вона мені дала спокій, але...

Він замовк, а Ніко знову скривився. От і плакала недомовленість в ім'я дружби.

— Ти, – зрозумів нарешті Гідеон і зло подивився на Ніко. — Ти поставив чари проти неї, а мені не сказав, га?

— Що? Маячня якась, – спокійно промовив Ніко.

— Ти не мав права…

Ніко тут же відкинув всяке (і дуже мляве) вдавання.

— Зрозуміло, це я їх поставив, хто ж...

— …не можна ось так втручатися, нічого не сказавши…

— Я хотів сказати тобі і взагалі вже сказав! Я не винен, що ти не читаєш пункти дрібним шрифтом.

— …останній разу говорю: моя мати – це мої турботи, а не твої…

Ніко у відповідь на це, само собою, розлютився.

— Як ти не зрозумієш! Я хочу вирішувати твої проблеми! – мало не прокричав він, і Гідеон, слава богу, заткнувся. — Твій біль – моя турбота, дурний ти хлищ. Мудак дрібний. — Ніко втомлено помасажував скроні, а Гідеон скривив рота в усмішці і мало не засміявся. — Чого іржеш? Не смій... не дивись на мене, годі. Досить…

— Звідки такі лагідні прізвиська, Нікі?

— Заткнися. Я злий.

— А чому ти злий?

— Тому що ти, схоже, з якоїсь ідіотської причини хочеш сам розібратися з усім…

— …хоча вирішувати все сам ти повинен, так? — Туше. Ось падло.

— Гідеон, твою ж наліво, я багатий і надзвичайно привабливий, – прогарчав Ніко. - Думаєш, у мене є якісь турботи? Ні, я не маю турбот, так що дай мені зайнятися твоїми. Дай добре діло зробити, прошу тебе.

Гідеон закотив очі.

— Ти просто, – зітхаючи, сказав він, – нестерпний.

— А то. Ти зараз надійно прихований від твоєї мами, так що циц. Але вона точно шукає тебе, – визнав Ніко. Власне, про це він і збирався терміново попередити Ґідеона. — Чари ще якийсь час протримаються, але зрештою вона їх зруйнує. Або найме того, хто їх зніме. — На жаль, Ейліф була набагато гірша від звичайного представника виду русалок: головним чином тому, що завела багато друзів на дні, і більшість із них мали безкомпромісний допуск туди, куди багато людей та уряди пускати їх не хотіли б.

— Я міг би тут залишитися, – задумливо промовив Гідеон.

— У царствах сну? — Це допоможе, але лише тимчасово. — У тебе ще є тіло.

— Так.

— Смертне тіло.

— Ну, виглядає воно як смертне тіло, згоден.

— І воно старіє, га?

— Можливо, так, схоже, проте…

— Якось щось придумаємо, – пообіцяв Ніко. — І щодо твого терміну життя, і решти. Чим тебе краще годувати, – поволі став перераховувати він, – куди поставити лоток, як вигулювати… Ну, на кшталт звичайний догляд за гібридними створіннями…

— Хоча все це буде неважливо, якщо мама мене погубить.

Довелося Ніко відійти від лозин і швидко порахувати до трьох, щоб дати розумну відповідь.

— Не треба, – з сумішшю злості та муки в голосі промовив він, – говорити такого.

Однак Гідеон, який не втомлювався дивуватися вчинкам Ніко, лише посміхнувся.

— Та не переймайся ти через мене, – сказав він раз уже, мабуть, у мільйонний, та все марно. — Сумніваюся, що вона мене уб'є. А якщо й уб'є, то випадково. Вона ж просто дуже недбала.

— Вона двічі мало не втопила тебе!

— Щось не пригадаю.

— Та як таке забути?!

— Заради справедливості, вона просто не знала, що я не вмію дихати під водою. Вперше – точно.

— Це, – вражено промовив Ніко, – не виправдання!

Гідеон же розреготався.

— А знаєш, ось Максу все це по барабану. Брав би з нього приклад.

— Це як? Задницею килим протирати?

— Ні. І він так більше не робить. Слава Богу.

— Гідеон, я просто хочу, щоб все в тебе було добре, – благаючим тоном промовив Ніко. — Por favor[14]. Je t'en supplie[15].

— Все добре, Ніко. Турбота про мене – це тобі лише привід не жити своїм життям, про яке, до речі, я нічого не знаю, – підкреслено нагадав Гідеон. — Ти мені розповіси що-небудь або й далі триматимеш, як принцесу в вежі?

— Ну, по-перше, принцеса з тебе жахлива, – пробурмотів Ніко. — Твою фігуру в корсет не втиснеш, а щодо іншого, то будь моя воля…

— Нема твоєї волі, – застережливо промовив Гідеон і скривився. Відвернувся, а потім додав: — Знаєш, я за тебе теж хвилююсь. Забудь про марнославство і визнай: тобі і без мене турбот вистачає.

— Наприклад? – хмикнув Ніко, демонстративно пригладжуючи свою пишну шевелюру.

— Я… забий. — Гідеон знизав плечима. — Я тільки хотів сказати, що це вулиця із двостороннім рухом.

— Ну, це я знаю. Я б так по-лицарськи не присвятив себе нікому, хто б не зміг помітити, який я цікавий.

— І ще ти дуже відданий.

— Так само, наскільки цікавий. Ось ми й видихнули.

Гідеон глянув на нього так, ніби хотів хльоснути по обличчю газетою. Все як завжди.

Так, як не дивно, справи у Ніко справді йшли досить непогано. Вони з Ліббі дуже навіть порозумілися і сперечалися лише з академічних питань («Одна справа – зупинити час, і зовсім інша – намагатися розгорнути його», – прокоментував він її останню теорію, але в неї, зрозуміло, знайшлося що заперечити), та й з Рейною справи задалися. Ніко добре харчувався, і оточуючих йому вбити не хотілося. Без Каллума і Трістана він би чудово обійшовся, проте йому зустрічалися супротивники й гірше.

Звичайно, не вистачало маленьких радощів на кшталт свободи змитися з дому чи можливості потрахатись... З іншого боку, воно, мабуть, навіть на краще, що Ніко ні з ким у особняку не спить. Ось Парісі він, можливо, дав би з собою потішитися, просто це не всіх потішило б.

— Je vais bien[16], – рішуче промовив Ніко.

— От і добре, – відповів Гідеон. — Іди тоді в ліжко.

— Що вже? – насупився Ніко. — Але…

Гідеон клацнув пальцями, і Ніко, бурхливо дихаючи, сів у ліжку. Він повернувся до тіла в особняку Товариства. Повернувся туди, звідки, в принципі, нікуди й не йшов.

Поруч завібрував телефон.

«Спи давай».

Ніко закотив очі. Ось придурок.

«До зустрічі в моїх снах», – пожартував він.

Телефон у руці знову завібрував.

«Обов'язково, Ніколас, обов'язково».