Шістка Атласа

Початок

Про Олександрійську бібліотеку царів Птолемеїв ходить безліч чуток, вони вже набили оскому. Історія показала, що як предмет вивчення вона нескінченно чудова – чи то через її багатство, яке, обмежене лише уявою, зводило з розуму, чи через найбільшу пристрасть людства – колекціонування. Заборонене – а це найчастіше саме знання – манить усіх. Особливо якщо воно втрачене. Оскомина оскоминою, але коли мова заходить про Олександрійську бібліотеку, то омріяний предмет знайдеться у кожного, ну а ми – такий вид, який не встоїть перед покликом далекого і незвіданого.

До руйнування в бібліотеці, кажуть, зберігалося понад чотириста тисяч папірусних сувоїв з історії, математики, інженерії та магії. Багато хто, невірно, бачать час лінією, що повзуть вгору, кривою росту і прогресу, але історію пишуть переможці, і їх розповідь може спотворити його форму. Насправді ми сприймаємо його як потік, перебіг, причому закільцьований. Мода та забобони у суспільстві змінюються, проте знання не завжди рухається прямою. Ось і магія так само.

Мало хто знає правду про те, що Олександрійська бібліотека згоріла, рятуючись. Загинула, щоб відродитись. Тільки не метафорично, як фенікс, а розважливо, як Шерлок. Коли до влади прийшов Юлій Цезар, древнім Зберігачам Олександрії стало ясно: імперія рівно всидить лише на табуреті з трьома ніжками – підкорення, розпач і незнання. Знали вони і те, що світові завжди докучатимуть такі самі деспоти, і тому вирішили ретельно сховати безцінний архів. Інакше його було не врятувати.

А взагалі, це старий трюк: загинути і втекти, щоб усе почати заново. Відродження бібліотеки цілком залежало від її здатності зберігати свою таємницю. Медитам – найосвіченішим серед чарівників – дозволяли користуватися знаннями з бібліотеки, лише поки вони дбали про неї. Привілеї суспільства, що стала на її останках, були настільки ж високі, як і обов'язки: отримавши в розпорядження всі знання світу, вони підживлювали його і пестували.

Світ усе зростав, поширювалися і Олександрійські архіви, залишаючи позаду жертв імперій та імперіалізму бібліотеки Вавилону, Карфагена, Константинополя, ісламських країн та Азії. Зростав і вплив медитів і саме так зване Суспільство. Кожні десять років воно набирало клас кандидатів, які проводили рік, вивчаючи будову архівів та майбутню справу життя. Цілий рік вони жили, їли та спали під дахом архівів, дихали його знаннями. Після закінчення його п'ять із шести осіб приймали посвяту. Потім вони розпочинали незалежний курс навчання у бібліотеці – ще один рік, після чого їм дарували можливість залишитися та продовжити дослідження чи, частіше, роботу. Олександрійці йшли у політичні лідери, патронаж, генеральні директори, отримували всілякі премії. Посвяченого олександрійця чекали багатство, престиж та небувалі знання, і кандидатство ставало першим кроком на шляху до нескінченних можливостей.

Ось що повідомляв Далтон Еллері новачкам на курсі кандидатів, з яких ніхто гадки не мав, навіщо вони тут і за що доведеться змагатися. Сам же Далтон Еллері, потрапивши сюди колись, показав себе унікальним медитом, подібні до якого народжуються раз на кілька поколінь, і він віддав перевагу цьому шляху множині інших. Подібно до новачків, він відкинув себе колишнього і старе життя – сіре, порівняно з нинішнім. Раніше він міг розраховувати на якусь професію, можливо навіть прибуткову, і приніс би смертній економіці користь, але так і не побачив би нічого подібного до того, що зустрів, прийнявши пропозицію Товариства. Поодинці він міг би творити виняткову, майже феноменальну магію. Зрештою він прогнувся б, як прогиналися всі люди, під гнітом зобов’язань, боротьби та нудьги. Але цього не сталося. Дрібниці звичайного існування ще десять років тому відійшли до темряви речей, які більше йому не загрожували.

Далтон ще раз окинув поглядом обличчя новачків і уявив, яке життя міг би прожити… Яке життя могли б прожити всі вони, не отримавши таких… благ, вічної слави, незрівнянної мудрості. Тут вони підберуть ключ до таємниць, які світ зберігав століттями, тисячоліттями. До того, чого ніколи не торкнеться погляд обивателя і чого не розуміє слабкий розум.

Тут, у бібліотеці, їхні долі зміняться, а колишні помруть, як колись сама бібліотека, лише для того, щоб відродитися і піти в тінь, де їх ніхто не побачить, окрім Охоронців, олександрійців та привидів непрожитих життів та покинутих шляхів.

«Сила не дається задарма», – не сказав Далтон. А ще сила не пропонується тому, хто не витримає її тягаря – про це він також промовчав. Розповів лише про бібліотеку, шляхи до посвяти і що новачкам тепер доступно – якщо, звичайно, їм вистачить сміливості простягнути руку і взяти це.

Кандидати слухали заворожено, як і годиться. Далтон умів вдихати життя у речі, ідеї, предмети. Це була тонка навичка. Настільки тонка, що навіть не здавалась магією, і це робило Далтона винятковим ученим, та й взагалі ідеальним наставником для нового курсу олександрійців.

Він ще не почав говорити, а вже знав, що всі вони приймуть пропозицію, тому просто дотримувався формальності. Олександрійському суспільству не відмовляють. Не встоять навіть ті, хто вдає, ніби їм не цікаво. Далтон знав: вони будуть битися, зубами і пазурами, аби пережити наступний рік, і якщо вони такі ж тверді та талановиті, якими їх визнало Суспільство, то майже всі вони витримають.

Майже.

Мораль історії така: Бійся людини, яка виходить до тебе беззбройною. Адже якщо в його очах ти не ціль, то, напевно, ти сам зброя.