Шістка Атласа

Трістан

Трістан вловив гуркіт вибуху, за яким пішло легко пізнаване тріумфування і сміх Ніко де Варони.

Та йому це подобається, з огидою подумав Трістан. Коли вони покидали Ніко, він, хоч і був поранений, рухався безтурботно і легко, немов танцював, уникаючи пострілів. Наче гравітація діяла на нього якось інакше. Може, так воно й було. Трістан ще не зустрічав фізиків із широким спектром здібностей; зазвичай у таких список талантів найкоротший. Велика сила дарувала якусь одну здатність: левітація, нагрівання, швидкість... Трістан і не знав, що людина може мати все відразу, а у Ніко, схоже, перелік талантів цим не обмежувався. Магія матерії забирала багато сил, і він повинен був виснажити себе, проте ще навіть не втомився.

Він сміявся, отримуючи насолоду, і Трістана від цього каламутило.

Йому здавалося, що це йому випала найпростіша робота – убезпечити периметр або типу того, – і якщо почнеться стрілянина, то Ніко і зловить всі кулі. Та й добре, все одно він Трістану не подобався. Знав Трістан подібних людей: крикуни, чванливі, фанфарони... Майже всі чаклуни з банди його татуся були такі, а свою жорстокість вони сяк-так маскували рабським шануванням регбі. Так само Трістан бачив Варону: молоде хамло, що лізе в заздалегідь програшні бої.

Але, мабуть, Трістан помилявся. Ніко не просто перемагав, він робив це, будучи пораненим у провідну руку.

А що ще тривожніше, він був такий не один.

Трістан взагалі спочатку з великим небажанням відокремився від інших у компанії Ліббі. Як вона діставала; така тендітна, вона навряд чи протрималася б тут і день. Тільки лицарство (чи щось подібне до того) не дало Трістану піти разом з Каллумом і Парисою: ті звернули ліворуч, орієнтуючись на думки будинку. Трістан подумав: гаразд, треба ж доглянути за бідним, маленьким, доставучим дівчиськом, а то ще не виживе, адже не буде кому відповідати на тисячу її запитань.

Однак потім, зрозуміло, з утроби жахливого особняка показалася жменька людей, яких Трістан прийняв за озброєних шпигунів, і атакувала їх збоку. Довелося Трістану покластися на дратівливу дівчину куди сильніше, ніж він хотів.

— Лягай! – веліла вона, і за мить у них за спинами пролунав черговий постріл. Ну гаразд, вона хоч би більше не мямлила. Взагалі Трістан відчув полегшення, бачачи, що Ліббі куди здатніше, ніж здавалося спочатку.

Трістан уже починав шкодувати, що не потоваришував бодай з одним фізиком. Відмінним варіантом був Ніко: він стільки сили в собі акумулював – справжня підстанція! Ще ніхто на пам'яті Трістана не випромінював таку чисту енергію, адже він на посаді інвестиційного аналітика бачив багато чого. Зустрічалися медити, які заявляли, ніби можуть живити заводи, подібно до атомних електростанцій, хоча до Варони вони не дотягували і, звичайно, не вміли так керувати матерією. Трістан шкодував, що дав обдурити себе уявнній невинності Ніко та Ліббі: такими юними та недосвідченими вони виглядали. Тепер кордон, який він необачно провів між ними та собою, стерти буде непросто.

Все це неприємно нагадувало, що батько Трістана, чаклун на рівні фізика середньої руки, завжди вважав сина ганьбою. Трістан із самого початку не поспішав виявляти магічні здібності і до підліткового віку навряд чи міг вважатися медитом. Треба було чекати, адже дитячі роки минули в упевненості, що він нічим не наділений.

Чи не тому Трістан погодився? Атлас Блейклі сказав, ніби він рідкісний і особливий, ось він і вирішив: чудово, до біса все, пішло це життя, яке я стільки років вибудовував, зате тато, що відмовився від мене, зрозуміє, що і синок здатний на дикість.

— Бойовими чарами володієш? – захекавшись, спитала Ліббі, дивлячись на Трістана, як на саму марну людину, яку вона зустрічала. Тоді він сам собі таким і здавався.

— Я... матері нею не так добре керують, – видавив він, ухиляючись від пострілу.

Ці люди відрізнялися від тих, з якими залишився розбиратися Ніко в головному залі, але й вони безперечно були озброєні автоматами. Трістан не мав шикарних знань у тому, як працює магія і технологія у військовій справі, адже Джеймс Уессекс вважав за краще вирішувати будь-які пов'язані зі збройовими технологіями справи особисто, проте Трістан підозрював, що ці смертні використовували магічно допрацьовані приціли.

— Так, гаразд, – відповіла Ліббі з явним роздратуванням, – але ти хоч чимось…

Вона замовкла, так і не промовивши, мабуть, слова «корисний».

Яким, як не втомлювався нагадувати Едріан Кейн, Трістан ніколи не був.

— Ідемо, – у відчаї промовила Ліббі, тягнучи його за собою. — Тримайся за мною.

Подібний поворот подій трохи виводив із себе. По-перше, Трістан не звик, що у нього стріляють. Він же на навчання приїхав, матір вашу; в Олександрійських архівах він не збирався ховатися від куль за найближчим предметом не стильних меблів.

Адже він міг залишитися в «Уессексі», і в нього жодного разу ніхто не вистрілив би. Звелів би Атласу Блейклі засунути пропозицію собі в зад і відправився у відпустку з нареченою; просто зараз захоплено трахкав би, а прокинувшись, обговорював майбутнє компанії з тестем-мільярдером за склянкою ідеально змішаної «Кривавої Мері». Чи так важливо при цьому, що Іден – нудна шльондра, а Джеймс – тиран-капіталіст, якщо тобі в житті доведеться попотіти тільки за партією в бадмінтон з ріднею, на п'яну голову та посміюючись над черговими бідами необтесаного пролетаріату?

Поки що чітко Трістан не міг відповісти.

Проте хоча б Ліббі взяла на себе ініціативу щодо захисту, відкинувши всякі сумніви. Хто б не вдерся в особняк, вони були з ніг до голови затягнуті в чорне і рухалися швидко по моторошній вітальні серед портретів манірних, аристократичного вигляду білих чоловіків, наче найлегші привиди тіней. У кімнаті магічна аура стояла така щільна, що побачити вдавалося лише туманні сліди.

Ліббі розвернулася і прицілилася у щось; грюкнув вибух сили, що пішов у порожнечу.

— Промазала, – невиразно пробурмотів Трістан, ніби говорячи «а я попереджав», про що міг би пристойно промовчати, якби не потенційна загроза життю.

Ліббі відповіла йому сердитим поглядом.

— Нічого я не промазала!

— А от і промазала, – процідив він крізь зуби і махнув рукою убік. — Футів на п'ять.

— Але ж він упав, він…

Прокляття, що вона, сліпа? Потрібно було залишитися з Ніко.

— Про що ти говориш? Гаразд би в лампу потрапила, але це ж просто едвардіанський…

— Я не… — Ліббі заморгала, не домовивши. — Хочеш сказати, там нічого нема?

— Ну звичайно, там нічого немає, – у відчаї прогарчав Трістан. — Це…

Господи Ісусе, ну він і дурень!

— Це ілюзія, – вголос здогадався Трістан, сердитий на себе за те, що змарнував очевидне, а потім, не втрачаючи більше ні секунди, схопив Ліббі за плечі і розвернув у потрібний бік. — Он там, бачиш? Прямо перед тобою.

Вона знову пальнула, цього разу підірвавши чергу з куль, – зупинила їх просто на льоту і відразу підпалила. Стрілка відкинуло назад, а повітря наповнилося шрапнеллю та клубами димової завіси. Ліббі виявилася лякаюче небезпечною, що довелося дуже до речі, але в той же час це слід було використовувати економно. Вибухи, напевно, коштували Ліббі тих же витрат енергії, яких вимагали фокуси Ніко, які він зараз витворював унизу. Не слід було стріляти праворуч і ліворуч, адже ще невідомо, скільки залишилося супротивників.

— Як ти бачиш кімнату? — Прошепотів Трістан на вухо Ліббі, одночасно намагаючись зосередитися. Дим поки що не зовсім розвіявся, і в ньому миготіли спалахи, потоки магії.

— Не знаю… їх тут десятки, – скривилася Ліббі. Вона явно боролася з розпачом; для такої слабонервної людини атака ілюзорних супротивників була, напевно, особливо жахлива. — Кімната кишить ними.

— Залишилося всього троє, – підказав Трістан, – але ти не витрачай енергію. Подивимося, чи зможу знайти медита, який кастує ілюзії.

Ліббі заскрипіла зубами.

— Поспішай!

І то правда. Трістан підвів голову і озирнувся в пошуках мага (якщо ця людина і справді була тут). Ніяких слідів чужих чарів він не побачив, зате розгледів кулю – справжню; мабуть, Ліббі не зуміла відрізнити її від ілюзорних, – і в останню мить збудував примітивний щит, який відразу розпався від удару. Ліббі стривожено схопилася.

— Медит не тут, – сказав Трістан. Висновок був страшним. — Давай позбудемося цих трьох і рушимо далі.

— Наводь мене, – без вагань попросила Ліббі. — Трьох я прибрати можу.

Трістан і не сумнівався.

Він узяв її за ліву руку і направив на стрільця у той момент, коли той випустив у них чергу. Як і минулого разу, вибух Ліббі вдарив у нападника, тільки Трістан не став чекати і дивитися, чи вразила вона ціль. Двоє інших заворушилися, і ось він притиснув Ліббі до грудей, прицілившись спочатку в того, що рухався на них, а потім – не без труднощів – в того, що спробував вислизнути з кімнати.

— Біжить туди, — сказав Трістан, прямуючи за втікачем і тягнучи Ліббі за собою. — Мабуть, там і медит. Ти можеш…

Навколо них зімкнулась тонка куля повітря і з легким клацанням герметично відсікла їх від зовнішнього світу.

— Дякую, – сказав Трістан.

— Нема за що, – захекавшись, відповіла Ліббі.

Трістан упіймав слід магії і пішов за ним до каплиці. Найближча панель вітражного триптиха зображала мудрість, і бурштинове полум'я, її втілення, зловісно мерехтіло у світлі іскор із долонь Ліббі.

Не встигли вони навіть вийти з аванзалу, а Трістан вже з легкістю виявив ілюзіоніста. Захисне заклинання було явно дорогим і накривало майже всю кімнату, досягаючи прилеглих точок доступу. Трістан притримав Ліббі, бажаючи спочатку переконатися, чи не працює медит у парі з кимось.

Мабуть, напарник все ж таки був, хоча Трістан не розумів, у будинку він чи діє на відстані. А ось медит писав щось на клавіатурі абсолютно звичайного ноутбука. Мабуть, зламував камери спостереження, щоби побачити обстановку; отже, залишалися лічені секунди. Якби ілюзіоністу не доводилося підтримувати морок, він уже помітив би Трістана з Ліббі в кімнаті.

— Давай, – сказав Трістан, – поки він не дивиться.

Ліббі сповільнилася в нерішучості, на що він зовсім не розраховував.

— Мені на забій стріляти чи…

І саме в цей момент медит відірвався від комп'ютера і подивився на Трістан.

— ДАВАЙ! – не витримавши, відчайдушно скомандував Трістан, і Ліббі, слава, його мати, богу, встигла підняти руку, зупинивши атаку. Медит витріщив очі, явно усвідомивши, що поступається в силі, а Ліббі рушила на нього, притискаючи його закляттям.

Без бою медит здаватися не збирався, але на другу його спробу Ліббі відповіла чимось на кшталт блискавки, розряд якої батогом ударив його по руці. Пролунав крик болю, а слідом – приглушене бурмотіння. Мандаринський діалект Трістан призабув, але мабуть, це була якась простенька лайка.

— Хто вас надіслав? – зло запитала Ліббі, а медит абияк став на ноги. Трістан, передчуваючи, що він зараз накастує якусь ілюзію для захисту, рвонувся вперед, схопив Ліббі за руку і направив її на нього.

— Котрий? – ахнула Ліббі. — Він розділився.

— Он той, он там, біля дальнього вікна…

— Він множиться!

— Тримай рівніше, він мій…

Цього разу, наводячи руку Ліббі на медита, що втікає, Трістан щось миттю помітив: невловимий слід магії, схожий на блискучий ланцюжок. Тонка, як ювелірна прикраса, вона раптом луснула.

Медит обернувся, злякано витріщивши очі. Зрозуміло, це його партнер обірвав сполучні чари.

— Його напарник злився, – пояснив на вухо Ліббі Трістан.

Вона застигла.

— Це означає…

— Мочи його, поки не втік!

Через пальці, якими Трістан тримав зап'ястя Ліббі, він відчув, як з її руки виривається потік сили: по жилах ніби промайнула хвиля. І стоячи впритул до цієї живої зброї, Трістан дивувався. Ліббі – справжня бомба з плоті і крові, яка легко розклала б і кімнату, і повітря в ній на дрібні та невидимі (хіба що Трістану) частинки. Едріан Кейн у корж розбився б, намагаючись купити її послуги: найбільша частка у прибутку, найвища посада в його секті… Батько Трістана такий: стать, раса, клас для нього – порожнє. Зовнішність – ніщо. А ось користь – все. Руйнівну силу Едріан Кейн шанував, наче бога.

Трістан відвернувся, і все одно жаром йому обпалило щоку – такий сильний вибух. Від зусиль Ліббі похитнулася, але Трістан підхопив її за талію і мало не виніс із кімнати. Зупинившись він тільки побачивши Парісу: бліда, вона піднімалася їм назустріч сходами, а поряд з нею йшов Каллум.

— Ось ви де, – відчужено зауважила Паріса. Вона наче привида зустріла.

— Що сталося? — Запитав Трістан, допомагаючи Ліббі встати на ноги. Її хитало, але вона все ж таки кивнула і відсторонилася.

— Все добре, – сказала Ліббі, не послаблюючи, втім, пильності: вона ніби готувалася до чергової атаки, стискаючи голову в плечі.

— Щойно натрапили на медита внизу, – повідомив Каллум. — Якась шпигунська організація з Пекіна. Фахівець із бою.

Трістан моргнув, коли до нього почало доходити.

— У того медиту напарник був?

— Так, якийсь іл…

— Ілюзіоніст, – закінчив за Каллума Трістан і переглянувся з Ліббі. — Ми його дістали. Як ви зрозуміли, що вони є шпигунами?

— Взагалі, це було очевидно, але вона сама сказала, – відповів Каллум. — Тільки вона та її напарник мали магію, інші були смертні.

Можливо, вони відволікали увагу, дозволяючи медитам прорватися.

Ліббі розім'яла суглоби, все ще боязко озираючись на всі боки.

— Вона сказала, що нікого більше немає? Так вона збрехати могла запросто.

— Ні, вона не брехала, – запевнив її Каллум.

— Звідки знаєш? — З підозрою допитувалась Ліббі. — Вона ж могла просто...

— Я ввічливо запитав.

Паріса мала знати правду – тобто могла знати, адже медит не збудував жодного ментального захисту, – проте чомусь не висловлювалася.

— Все добре? – спитав Трістан, і вона сіпнулася, подивившись на нього знизу вгору. Вигляд у неї був хворий.

— Так, добре. – Паріса прочистила горло. — Ми ніби вже зачистили будинок.

— Група була лише одна?

Париса похитала головою.

— Ніко та Рейна усунули одну команду, ми розібралися з їхніми партнерами, але був ще якийсь одинак.

— Ні, не одинак. — Голос Атласу пролунав несподівано, і всі машинально піднялися. — Не варто хвилюватися, – зі сміхом промовив Хоронитель, за яким йшов Далтон. — Це я.

— Він справжній? — Пошепки запитала Ліббі у Трістана, чим злегка його вразила. Параноя – чи перфекціонізм? чим вона там страждала? – була доречною. Більше Ліббі своїм очам не вірила, і в довгостроковій перспективі це було лише на краще.

— Так, – сказав Трістан. — Справжній.

Ліббі у відповідь лише похмуро кивнула.

— Агента, якого усунула міс Камалі, прислав наш колишній наймач, містер Кейн, – повідомив Атлас, глянувши на Трістана. — Кожні десять років ми, до речі, чекаємо на атаку когось із корпорації «Уессекс», тож нічого дивного.

Трістан насупився.

— Ви… на них чекаєте?

У цей момент сходами радісно злетів Ніко. За ним тінню поспішала Рейна.

— Привіт, – сказав він, ніби не помічаючи, що тонка біла футболка на ньому просочилася кров'ю, а ніс зламаний. Адреналіновий кураж ще не пройшов, і Ніко дуже бадьоро кивнув Атласу. — У чому річ?

— Ну що ж, містере Варона, я тут розповідав іншим про оперативників, з якими ви зіткнулися цього вечора, – відповів Атлас, вирішивши не робити нетактовних зауважень щодо зовнішності Ніко. — Ви з міс Морі усунули групу спецназу.

— МІ-6? — Запитав Ніко.

— Так, і ЦРУ, – підтвердив Атлас. — Їх вів медит, фахівець із…

— Хвиль, ага, – підказав розпалений Ніко, дивлячись на Ліббі. — Як виступила, Роудс?

Ліббі, що стояла поряд із Трістаном, стиснулася.

— Твоє захоплення недоречне, Варона, це просто жахливо, – прошипіла вона, але Атлас відзвітував за неї:

— За допомогою містера Кейна міс Роудс ліквідувала одного з найнебезпечніших у світі ілюзіоністів, – сказав він, кивнувши на знак поваги і Трістану. — Його напарника, фахівця з рукопашного бою, усунув містер Нова. Обидва вони були улюбленими оперативниками однієї пекінської розвідувальної організації. Дуже до речі, що їх розшукували в усьому світі за військові злочини, – чемно повідомив він Ліббі, – і ми із задоволенням повідомимо владу, що про них більше не варто турбуватися.

— Ми нікого не пропустили? — Запитала Ліббі, яка явно ніяк не могла відійти від поганого передчуття, але не встиг Атлас і рота розкрити, як заговорила Рейна:

— Так. Двоє пішли.

Інші п'ятеро обернулися до Рейни, і та знизала плечима, спокійно відповівши:

— Вони не одержали того, за чим приходили. Охорона була надто складною.

— Так, – підтвердив Атлас. — Міс Морі має рацію. Приходили два медити з Форуму, вони безуспішно намагалися пробитися через охоронні чари архівів.

— Із Форуму? – перепитав Каллум.

— Це академічна спільнота на зразок нашої, – пояснив Атлас. — Вони переконані, що знання не можна зберігати та плекати, його треба роздавати вільно. Зізнаюся, вони дуже помиляються щодо суті нашої роботи і часто нападають на наші архіви.

— Звідки ви це все знаєте? — Запитав Трістан, якого все більше і більше засмучував безтурботний тон Хранителя. — Відчуття, що ви підставили нас як мішені.

— Це була перевірка, – сказав Каллум.

Атлас обдарував його роздратованою усмішкою.

— Не перевірка, – сказав він. — Не в строгому значенні цього слова.

— Ну так і кажіть тоді не так суворо, – напружено попросила Паріса. — Зрештою, нас мало не вбили.

— Вас ніхто не вбивав, – поправив її Атлас. — Так, ваші життя опинилися під загрозою, але вас відібрали до Товариства, тому що ви маєте необхідні для виживання інструменти. Шанс, що хтось із вас міг загинути, був…

— Реальний. — Ліббі підібгала губи. — Статистично, – додала вона, кивнувши у бік Атласа з виразом, у якому Трістан з огидою впізнав повагу, – наша смерть була можлива.

— Багато можливо, – погодився Атлас. — Але ж я й не гарантував вам безпеку. Насправді я досить ясно дав зрозуміти, що вам знадобиться певний обсяг знань у техніках бою та захисту.

Неприємно вражені, всі мовчали. Так, вони ніби не підписувалися під тим, що не згодні на раптові нічні обстріли, але ж є елементарна повага до чужих почуттів.

— У суспільстві прийнято таку практику: кожні десять років, коли збирається нова партія кандидатів, зливати дату їхнього прибуття, – продовжив у тиші Атлас. — Очікується, що в будинок спробують вдертися, але при цьому ніхто не знає, хто це буде і що він зробить.

— Більшість атак відбивали вже існуючі чари, – додав Далтон, несподівано нагадавши про свою присутність. – Інсценування дозволяє побачити, у яких напрямках розвинулися наші вороги.

— Інсценування, – луною повторив Ніко. — Що це, гра якась?

Його ніби надихало запрошення взяти участь.

— Лише поширена практика, – сказав Атлас. — Нам подобається дивитися, як кандидати працюють у команді.

— Значить, якщо коротко, це була перевірка, – сказав не дуже зраджений Каллум.

— Традиція, – уточнив Атлас, зобразивши чергову впевнену усмішку. — І, сказати правду, всі ви чудово впоралися, хоча, сподіваюся, побачивши один одного в дії, ви куди скрупульозніше поставитеся до створення охоронної системи. Співпраця дуже важлива для роботи, яку ми тут виконуємо. — Він обернувся до Далтона і вигнув брову. — Ви згодні, містере Еллері?

— Як я вже сказав, кожен новий клас – це унікальний комплект спеціальностей, – байдуже повідомив Далтон, звертаючись до всіх шістьох. — По своєму досвіді можу сказати, що вас відбирали за індивідуальні таланти, але для роботи в групі. Суспільство розраховує, що, просуваючись уперед, ви діятимете відповідно.

— Так, саме, – сказав Атлас, знову звертаючи увагу на кандидатів. — Нам, звичайно ж, ще належить оцінити практичні та магічні збитки, але якщо вже будинок зачищений і захисні чари працюють у колишньому режимі, я б запропонував вам відпочити, а вранці знову оглянути системи безпеки. Доброї ночі, – коротко побажав він, киваючи всім, а потім розвернувся і пішов, забираючи Далтона.

Паріса, як зауважив Трістан, проводжала Далтона, трохи насупившись, пильним поглядом, в якому читався надмірний інтерес. Трістан почекав, поки решта рушить з місця – спершу Рейна, яка без слів вирушила до себе, потім Каллум, що закотив очі, а слідом Ніко з Ліббі, які негайно почали сперечатися приглушеними голосами, – і підійшов до Паріси. Та дивилась убік, про щось тривожно замислившись.

— Що не так? — Запитав Трістан.

Паріса стрільнула очима у бік Каллума, що встиг відійти на кілька кроків.

— Нічого, – відповіла вона. — Нічого.

— А на вигляд не скажеш.

— Правда чи що?

Каллум, втім, і справді поводився як ні в чому не бувало.

— Що сталося? – знову запитав Трістан.

— Нічого, – повторила Паріса. — Просто… — Вона замовкла, а потім прочистила горло і разом із Трістаном пішла за рештою. — Нічого не було.

— Ага, нічого, — сухо промовив Трістан. — Правильно.

На початку коридору з кімнатами вони затрималися, тоді як інші розійшлися по своїх спальнях. Ніко ще кинув щось несхвальне на адресу Ліббі – на кшталт «нічого з твоїм Фаулером не станеться», – і ось нарешті в коридорі залишилися тільки Трістан і Паріса.

Трістан зупинився в нерішучості біля її дверей.

— Я тут подумав, – почав він, прочистивши горло. — Якщо ти хотіла б…

— Зараз не хочу. Вчора прикольно вийшло, але навряд нам варто займатися цим постійно.

Він одразу підвівся:

– Я не те мав на увазі.

– А ось і те, – заперечила Паріса. — Ти побував на межі смерті, і тобі не терпиться присунути свій кінець комусь, щоб тобі полегшало. — Трістану, вихованому надто по-англійськи для таких розмов, її вибір слів дуже не сподобався, але не встиг він висловитися, як вона його перебила: — Це закон еволюції: на межі смерті тіло природно прагне розмноження.

— Не так вже й близько ми були до смерті, – промимрив Трістан.

— Так? Отже, тобі пощастило. — Вираз обличчя Паріси став жорсткішим, і її погляд метнувся у бік дверей Каллума.

Трістан розкусив Парису одразу, але відмовками вона лише підтвердила його підозри: щось сталося.

— Я думав, Каллум тобі подобається, – зауважив Трістан, і тут уже піднялась Паріса.

— А хто сказав, що ні?

— Я мав на увазі…

— Я його не знаю.

Трістан прикинув, що втретє питати, напевно, не варто, тому сказав прямо:

— У вас явно щось трапилося. Ти не мусиш говорити, що саме, просто я…

— Нічого. Нічого не було. — Паріса кинула на нього колючий погляд. — Як там маленька міс Сонечко?

— Ліббі? Нормально. Навіть добре, – видав Трістан, відчувши укол совісті. Може, без нього Ліббі й не впоралася б так швидко, а ось він без неї не впорався б зовсім. — Вона молодець.

— Трохи убога, ні?

— Хіба?

Париса хмикнула.

— Бачив би ти виворот її думок.

Куди-куди, а у думки до Ліббі Трістан заглядати точно не хотів.

— Сумніваюся, що ми з нею потоваришуємо, – ніяково сказав він, – але вона хоча б корисна.

Ну ось знову ці розмови про користь.

— Самоприниження – марна трата сил, – сказала Паріса, ніби їй вже набридла перспектива слухати його думки. — Ти або віриш, що гідний, або ні – ось і вся казочка. Якщо ні, – додала вона, відчиняючи двері до себе в кімнату, – то вчора я, мабуть, помилилася, склавши про тебе високу думку. Розчаровуватися було б шкода.

Трістан закотив очі.

— Отже, я молодець, га? У цьому проблема?

— Проблема в тому, що мені не потрібна твоя прихильність, – відповіла Паріса. — Не можна просто так взяти і замінити одну вимогливу жінку іншою, але що ще важливіше, у мене немає часу на твої проблеми з татком.

— Ну, не треба мене так відверто по стінці розмазувати, – простяг Трістан.

— О, я тебе зовсім не розмазую. Не сумніваюся, ми з тобою ще повеселимося, просто не дві ночі поспіль, – знизала плечима Паріса. — Це створює абсолютно неправильний посил.

— А саме?

— Ніби я не знищу тебе, якщо випаде шанс, — сказала вона і, ковзнувши до себе в кімнату, зачинилася.

Офігіти, подумав Трістан. Парісі якимось чином навіть у такі моменти вдавалося залишатися прекрасною, будучи при цьому першорядним стервом, і це збивало з пантелику. Ще вона була куди прекрасніша за Іден, а це багато говорило про її красу ... і стервозність.

Трістан мав приголомшливий талант вибирати жінок, які ставили на перше місце себе кохану. Він, як натасканий пошуковий собака, вічно знаходив саме ту, яка уб'є його почуттям власної гідності. Він ніби й шкодував, що його тягне на таких нахабних і зарозумілих, але амбіції – це так мило, та й Паріса сама по собі чарівна. Можливо, вона навіть мала рацію, говорячи про проблеми з татком.

Можливо, Трістан просто хотів, щоб ним користувалися, оскільки все життя йому втовкмачували в голову, ніби він безкорисний.