Шістка Атласа

Ліббі

— Міс Роудс, – чемно сказав Атлас, – яка несподіванка.

Ліббі, насупившись, затрималася у дверях читального залу. Атлас сидів за одним із невеликих столиків, все ще поглинений змістом книги. Навіть не відриваючись від неї, він зрозумів, хто увійшов, а Ліббі це говорило багато про що.

— Не така вже й несподіванка, – вголос промовила вона, – так?

Атлас нарешті відклав книгу і, посміхаючись краєм рота, підняв погляд.

— Що мене видало?

Головним чином те, що її парафія його не потривожила. Жодної тут магії, просте спостереження.

— Здогадалася, – відповіла Ліббі, і Атлас запросив її сісти.

— Як ви дізналися, що я тут?

Чари спостереження. Зрештою, це ж вона їх створювала.

— Далтон щось таке казав, – сказала Ліббі, висуваючи стілець із-за сусіднього столика.

— Гм-м, – промимрив Атлас і побарабанив пальцями по обкладинці книги. Хоч як абсурдно, але це була «Буря». — Я так розумію, у вас ще залишилися питання щодо ініціації?

— Так, – сказала Ліббі, – кілька.

А взагалі їх було багато, і Ліббі не знала, з чого почати.

В останні пару днів вона чим тільки не займалася, але й дослідження не забула. Після візиту форумчан знову взялася шукати хоч якісь відомості про хворобу Кетрін, але нічого конкретного не знайшла. Бібліотека видавала – чи була запрограмована видавати – лише літературу за поточним завданням: дегенеративні прокляття, їх тривалість і зворотний бік. Розпад як процес природної ентропії Ліббі не могла вивчити. За всіма запитами, якщо вони не ставилися до вивчення навмисного заподіяння шкоди – «антиуспіху», за визначенням Далтона, – Ліббі відмовляли.

Вона вже задумалася, хто це не допускає їх до іншого змісту архівів, коли до неї у розфарбованій кімнаті причепився Ніко. Він потяг її до каплиці, де в них відбулася розмова на зовсім іншу тему. Виглядав Ніко надзвичайно засмученим.

— Я маю тобі дещо повідомити, – сказав він, зачиняючи двері. — Тобі це не сподобається.

— На рівному місці? Сумніваюсь. — Лібі взагалі не подобалося, коли Ніко казав їй те, про що вона не просила, і думки міняти не збиралася. Вона вже відкрила рота, маючи намір висловити йому, мовляв, у неї інші плани, тут дме і взагалі їй цей спектакль не до душі, але він її швидко перебив:

— Ти просто ... не роудствуй хоча б недовго, гаразд?

— Повторюю, Варона: нічого з мого імені дієслово робити.

— Як скажеш. — Він помасажував скроні, омиваємі через вітражний триптих світлом.

— Послухай, Фаулер цього точно говорити не можна ...

— Я Езрі нічого не кажу, – відрізала Ліббі, завбачливо розлютившись. — Віднедавна.

Ніко здивовано моргнув.

— В якому сенсі?

— У жодному. — Йому вона точно нічого пояснювати не стала б. — Не хочу говорити про це.

— Гаразд, просто… — Ніко видихнув і, чуючи, як його слова луною віддаються від обшитих панелями стін каплиці, понизив голос. — Мені здається, – зашепотів він, – що про елімінацію одного з кандидатів нам говорили… у буквальному значенні.

Ліббі не на це чекала. Зовсім не цього.

— Що?

— Шостий член класу, той, який не пройде ініціації… Мені здається, його… — Повисла тривожна пауза.

— Що його?

— Та боже ж ти мій! — Ніко однією рукою скуйовдив на собі волосся. — Вб'ють, ось що.

— Ні, – відповіла Ліббі. — Це ж безглуздо. Неможливо.

— Та я сам розумію, – машинально відповів Ніко. — Але, з іншого боку, це так?

— Нісенітниця. — Ліббі зло подивилася на нього і спохмурніла. — Хто тобі це сказав?

— Паріса, але ...

Враховуючи, що вона думки читає, це стривожило трішки сильніше.

— Значить, Паріса просто щось не так зрозуміла. Або бреше.

Ніко, як не дивно, вагався.

— Це навряд, Роудс.

— Ну знаєш, це ні в які ворота не лізе, – жовчно зауважила Ліббі. — Ми просто не можемо бути частиною… якоюсь там… — Вона схвильовано спробувала підібрати потрібне слово. —Якогось там смертельного змагання…

— Може, й так, – погодився Ніко. — Може, це просто хитрість чи щось таке. А може, це якось пов'язано з темою наміру, про яку втирав Далтон, – помахав він рукою, маючи на увазі лекцію, яку, напевно, прослухав навпіл. — Може, треба просто цього захотіти, щоб воно спрацювало, але…

— Що означає «спрацювало»?

— Ну, Паріса каже…

— Та ні хріна твоя Паріса не знає, – рішуче заявила Ліббі.

— Гаразд, дивно, може, і не знає, але в мене така інформація, і я її до тебе доношу. Твою матір, – різко вилаявся він, і його голос зрикошетував від високих готичних арок, – ти просто нестерпна.

— Це я? — Розсердилася Ліббі. — А хто ще знає?

Ніко здригнувся.

— Я гадаю, що всі.

— Ти думаєш?

— Я… — Він затнувся. — Гаразд, я впевнений у цьому.

— Серйозно? Всі?

— Так, Роудс, всі.

— Бути цього не може.

Ліббі чудово розуміла, що повторюється, але ніяк не могла змусити себе змінити платівку.

— І що, Атласа запитати ніхто не потрудився? – розлютившись, поцікавилася вона. — Він це хоч якось підтвердив?

— Не знаю, але…

— Ах, ти не знаєш!

— Елізабет, та послухай ти нарешті.

— З якого дива? Це ж абсурд!

— Ну гаразд, – підняв Ніко руки. — Коротше, мені це теж огидно, просто...

— Що просто? — Накинулася на нього Ліббі. — Що тут може бути просто, Вароно? Заради чого з цього ти б убив?

— Боже мій, Роудс, а за що б тут не вбила ти?

Ніко мало не закричав на неї, але вчасно закрив рота і вражено заморгав.

— Я тільки хотів сказати, – затараторив він, а потім потряс головою і скривився. — Ні, забий. Поговоримо, коли ти все це перевариш і будеш готова. Прямо зараз я нічого пояснювати не стану.

— Варона, – прогарчала Ліббі, але він уже покидав каплицю, пересмикуючи плечима, наче поспішав піти з морозця. Отже, Ліббі через чари спостереження дізналася, що Атлас Блейклі, який запропонував можливості, про які вони і мріяти не сміли, – не згадавши, щоправда, при цьому, яку ціну належить заплатити, – зараз один у читальному залі. Вона опустилася на запропонований ним вільний стілець.

Тільки цього разу все буде інакше, сказала вона собі. По іншому ніяк.

— Напевно ви знали, що попереду на вас чекає щось таке, – сказав Атлас, висмикуючи Ліббі з недовго ступору.

Вона навіть не спитала, звідки йому відомо, про що вона розмірковує.

— То це правда?

— Все не так сумно, – добродушно промовив Атлас. — А взагалі так, одному з вас належить померти.

Ліббі трохи сповзла з дерев'яного стільця, не знаючи, як відреагувати. Почасти їй здавалося, ніби вона все це собі уявляє. Аж раптом це сон? Та ні, звичайно ж, дійсність, проте Ліббі ні на гріш не вірила, що Атлас візьме і підтвердить підозри Ніко.

— Адже так…

— Іноді це змова, – визнав Атлас, милостиво позбавивши її необхідності лепетати щось далі. — Іноді це нагадує березневі іди[24]. Однак найчастіше це жертвопринесення, а отже, пов'язане з великою скорботою.

— Так... – знову випалила Ліббі, але затнулась, не знаючи, як почати. — Як же…

— Як ми можемо просити цього від вас? Насилу, – зізнався Атлас. — Це, боюсь, давня практика. Ровесниця самої бібліотеки. Чи ти можеш уявити, якою магією володіє медит твого калібру? — Поставив він питання, яке, здавалося, не могло не викликати в неї тремтіння. — Колосальність такого підношення стабілізує магію самих архівів.

Ліббі аж зблідла – настільки ненормально це звучало.

— Це ж… це…

— Необхідність, – підказав Атлас. — Із кожним новим поколінням присвячених міць архівів зростає. З кожним новим медитом, який навчається у цих стінах, ми розширюємо горизонти та сферу застосування наших знань. Так само незмірна і цінність того, що ми отримуємо натомість. Можливо, ти й сама це вже помітила? — З помірною байдужістю промовив він. — Зауважила, що твоя сила, твоя енергія тепер інші? Вони більші. Або так: результати твоїх заклинань набагато потужніші, ніж раніше.

Не сміючи заперечувати, Ліббі в мовчазному виклику стиснула кулак.

— Ви вже знаєте, міс Роудс, що сила даремно не дається, – попередив Атлас. — Її не створиш на порожньому місці, не зачерпнеш із порожньої криниці. Найперший принцип магії завжди залишається незмінним: у неї є ціна. За всі привілеї доводиться платити, і якщо ви берете їх, то повинні мати гідність і не скупитися.

Мельком і зовсім наперекір її волі, Ліббі згадала слова Далтона – ті самі, які вона спершу знайшла дуже раціональними і вагомими. Намір чи матерія удачі та антиудачі – це могутня, переважна сила. Це складно й незворотно, адже людину зіштовхують зі стежки, якою їй призначено було пройти.

А вона, безперечно, обрала цей.

— Так нам раніше не сказали, – глухо промовила Ліббі, і Атлас кивнув.

— А нікому ніколи не кажуть, міс Роудс.

— Ви б нам сказали?

— Звісно, свого часу. Таємниці зберігати важко, та й Форум постійно втручається.

Ліббі заскреготіла зубами.

— Звідки їм про це відомо?

— Суспільство – дуже давнє, як і його вороги. Люди – істоти, схильні помилятися. Принаймні краще втручання Форуму, ніж корпорації «Уессекс». У капіталізму є жахлива звичка забувати будь-які принципи.

Та як він може бути таким байдужим?

— А ваші принципи якимсь чином живуть?

— Був би інший шлях, – просто відповів Атлас, – ми б його побачили.

Ліббі трохи знітилась, не знаючи, хоче вона питати далі чи ні.

— Ви хочете знати як, – припустив Атлас, і Ліббі підвела погляд, скривджена його співчуттям. — Це слушне питання, міс Роудс. І ви маєте право його задати.

— Це… – Вона замовкла. — Це… якийсь ритуал на честь повного місяця, якийсь звичай, обряд? Проходить щороку, у день сонцестояння, рівнодення чи чогось там ще?

— Ні, нічого подібного. Жодних місяців і хитрощів. Лише жертва, шматочок цілого.

— І тільки?

— Тільки? – луною повторив Атлас, і Ліббі моргнула, здивована тим, що саме це його сполошило. — Це ніяка не дрібниця, міс Роудс. Подобається вам чи ні, але всі ви пов'язані спільним досвідом, – повідомив її Атлас, в голосі якого прорізалася небувала твердість. — У тому, як ви співналаштуватися, немає ніяких дрібниць, які можна було б легко забути. Узи між усіма вами, без винятку, з кожним днем стають міцнішими. Мета елімінації не у рятуванні від зайвого та непотрібного, а в тому, щоб віддати те, без чого ви – не ви. Будинок та його архіви розумні, ви знаєте? — Ліббі неохоче кивнула. — Що, як не смерть, наділило б життям знання, які ми оберігаємо?

— Виходить, нам треба просто вбити когось? — Зробила гіркий висновок Ліббі. — І все? Ні тобі конкретного способу, церемонії чи певного дня?

Атлас похитав головою.

— І ви кожні десять років просто стоїте і спостерігаєте як хтось вмирає?

— Так, – сказав Атлас.

— Але…

— Міс Роудс, уявіть масштаб, – м'яко промовив він. — Які спеціальності є корисними для світу, а які ні. Це не завжди питання особистих симпатій.

— З якого дива, взагалі, обирати безуспішні спеціальності? – підкинулася Ліббі. — Хіба ви самі не казали, що кожен у класі – це найкраще, що може запропонувати світ?

— Звичайно. Однак завжди, у кожному циклі є учень, який не повернеться, і Суспільство це усвідомлює. Цей чинник, члени ради зобов'язані враховувати обговорюючи, чиї кандидатури приймати до розгляду.

— Хочете сказати, когось… вибирають на забій?

Сама думка про це вражала. Від обурення у Ліббі закипіла кров у жилах, і вона відчула хвилю протесту.

— Ні, звичайно, – посміхнувся Атлас. — Але цей момент враховують.

Так, у тиші, яку ніщо не порушувало, вони й сиділи, поки нарешті Ліббі не піднялася, незграбно, і не пішла до виходу. На півдорозі вона обернулася.

— Архіви, – сказала вона, запізно згадавши сестру. — Хто слідкує за тим, що нам можна видавати?

Атлас підняв погляд і довго, вивчаюче дивився на неї.

— Бібліотека й стежить.

— З якого дива мені в це вірити? — Запитала Ліббі і тут же, охоплена пекучим розчаруванням, додала: — З якого дива мені взагалі вам вірити?

Атлас ніяк не змінився на обличчі.

— Я не керую архівами, міс Роудс, якщо ви про це. Є багато чого, до чого і я не маю доступу.

Ліббі ніколи б не подумала, що доступ до архівів – справа принципу та особистості. Вона уявляла, як отримає відповіді на нерозв'язні питання, домагаючись чогось, а не одним фактом свого існування.

— Але ж це ваше Товариство!

— Ні, – поправив Атлас. — Я один із Хоронителів. Я не володію Суспільством і не керую ним.

— Хто тоді керує? — Розлютилася Ліббі.

Атлас злегка, байдуже знизав плечима.

— Хіба стріла не може спрямовувати саму себе?

Відповідати Ліббі не стала. Натомість, вона різко розвернулась і розчаровано рушила до сходів, а там попрямувала до себе в кімнату.

У коридорі галереї вона зіткнулася з тим, хто в цей момент виходив із-за рогу. Якби вона не ув'язла так у своїх думках, помітила б його наближення заздалегідь. А так…

Трістан утримав її від падіння, схопивши за плечі.

— Ти Парісу не бачила? – спитав він, а Ліббі, через те, що була в сильно засмучених почуттях – людина вона, мати вашу, чи хто? – звела на нього сердитий погляд.

— Іди на хер, – отруйно відповіла вона.

Трістан приголомшено моргнув.

— Що?

— Ти все знав. — А, то ось у чому справа була. Зазнавши запізнілого осяяння, Ліббі раптово усвідомила всю силу свого обурення. — Ці твої безглузді гіпотетичні проблеми з вагонетками… Ти весь час знав правду, так? – звинувачуючи кинула вона. — А мені не сказав.

— Знав ... — Він осікся, придивившись до виразу її обличчя. — У сенсі, про…

— Так. Про смерть, вбивство, щоб його.

Трістан здригнувся, і на мить Ліббі переповнила ненависть, огида до нього.

— Я не… — Вона замовкла, охоплена болючим болем, не в змозі – та й не бажаючи – шукати ніякі грані, різницю між «не можу» та «не стану». — Не можу я і не стану…

— Роудс. — Трістан не відпускав її. — Так, я мусив тобі розповісти. Розумію, ти злишся.

— Злюсь?

Вона не те щоб не злилася, хоча навряд чи це було слушне слово. У ній справді щось зріло, як нарив, і це, можливо, навіть був гнів. Ліббі вже давно навчилася керувати своїми магічними імпульсами, тримати їх у вуздечку, проте зараз у ній спалахнула іскра, запахло димом.

— Повір, Трістан, «злість», – закипаючи, сказала Ліббі, – навіть близько не описує ...

— Ніхто з нас взагалі не знає, скільки в цього Товариства влади, – нагадав Трістан, понизивши голос до шепоту, як змовник, хоч у коридорі більше нікого не було. — Думаєш, можна ось так взяти та вийти? Повір, я знаю, що таке вербування, знаю, чим установи відрізняються від сект. Так от, тут невинністю навіть не пахне. Піти тобі не дадуть.

Він, може, й не злякався, а ось Ліббі заспокоюватися відмовлялася.

— Тоді навіщо? Навіщо це робити?

— Ти сама знаєш. — Трістан підібгав губи.

— Ні. — Ліббі стало нудно. — Скажи, навіщо це взагалі комусь робити? Ну скажи…

— Роудс…

— Ні. Ні. — Вона сама не знала, звідки в ній це божевільне полум'я, але несамовито вдарила Трістана кулаком у груди. А він терпів покарання, продовжуючи міцно тримати її за плечі.

«От і славно, — слушно подумала Ліббі, — він заслужив».

— Ти з ними, правда? — Слова камінням зірвалися з холодних губ, що оніміли. — Для тебе це не має значення, адже це дрібниця. Для тебе і секс – порожнє. Все це гра просто гра! І що ж тоді вбивство? Що таке життя, порівняно з усім цим? Суспільство – отрута, – кинула Ліббі у нападі гніву, такого гострого і сильного, що він, досягнувши піку, раптово схлинув.

Трістан стискав її плечі вже не так міцно, і Ліббі – виснажена і злякана, охоплена люттю і почуттям подяки – впустила голову йому на груди. Почула, як б'ється його серце, стукає, як годинник на камінній полиці. Час сповільнився та зупинився.

— І вони напихають нас отрутою, – пригнічена, пробурмотіла Ліббі, – потроху, з кожним разом збільшуючи дозу, позбавляють нас почуттів. Чекають, поки ми станемо сліпі, глухі та холодні до всього…

Трістан узяв її за руку і, не кажучи ні слова, провів через розфарбовану кімнату, за ріг і потяг до себе в кімнату. Ліббі, ледь не влетівши всередину, погойдуючись, встала біля каміна, а Трістан зачинив двері і витріщився на ручку.

— Що взагалі відбувається, Роудс? — Запитав він, не підводячи голови.

Ліббі заплющила очі.

«Спитай себе, звідки приходить сила, – пролунав у голові голос Езри. — Якщо не бачиш джерела, не довіряй йому…»

«Не кажи мені, кому довіряти!»

— Роудс.

Трістан підійшов ближче, а Ліббі не могла вирішити, чи вона цього хоче.

— З якого дива нам підкорятися? — Її голос пролунав по-дівчачому тонко. — Навіщо?

— Потім, Роудс. Подивися навкруги і зрозумієш.

— На кого дивитись? На що?

Трістан мовчав, і Ліббі з гіркотою визнала, що й не чекає на відповідь.

Атлас правду казав: ще ніколи вона не відчувала у собі стільки сили. Не має значення, з чим Ліббі народилася чи що їй даровано, – опинившись тут, серед інших кандидатів, вона отримала можливості, шанси набагато перевершити саму себе. Межі здібностей здавалися далекими – не досягнути; довкола пульсувало море енергії, Ліббі росла і не знала, коли зупиниться, і разом з тим уже забула, якою була до цього. Вона не пам'ятала себе колишню та не могла сказати, ким стане.

— На чиєму ти боці, Трістане? — Ліббі, задихаючись, виринула з моря жалю, злякана тим, що взагалі запитала про це. Однак її переповнювала жовч, її каламутило. Вона здригнулася, охоплена муками невідання. Сил терпіти майже не лишилося.

— Не знаю. — Голос же Трістана звучав механічно, врівноважено. — Може, й на твоїй. Не знаю. — Він не доречно засміявся, але цей його сміх відбивав її власне сум'яття. — Ти знала, що Каллум впливав на мене? Не скажу скільки часу, як сильно, як довго, але це так. Ти знала?

Так. Очевидно.

— Ні.

— Я думав, що керую собою, але виявилося інакше. — Трістан обернувся. — А ти?

Ні. Навіть зараз вона не володіла собою.

Трістан хотів ще щось сказати, а Ліббі проковтнула.

Особливо вона не володіла собою зараз.

— На мене Каллум не впливає, якщо ти про це, — змусила вона себе відповісти, розлючена власним відчаєм і тугою. Запитував Трістан, звичайно, про інше, але Ліббі, піддавшись егоїзму, була просто не в силах сказати правду про свій голод, навіть частково. Більше вона ні шматочка втрачати себе не хотіла.

Трістан відвернувся, ставши до неї спиною.

Ліббі хотілося плакати, і водночас її каламутило.

Ну добре.

— Я хочу цього. — Кинуте Трістану в спину, визнання прозвучало дуже тихо. — Я хочу цього життя, Трістане. До болю хочу, але цей біль такий жахливий, мені так бридко.

Трістан уперся ліктем у двері.

— Коли Атлас говорив мені про це, – повільно продовжувала Ліббі, – мені все здалося майже логічним: без плати нікуди. Звичайно, доведеться заплатити. Ну яка сила в цьому житті дається без жертви? І, можливо, є той, без кого я обійдусь.

Вона зробила глибокий вдих.

— На мить мені здалося навіть… що я готова вбити. Що в мене вийде. Можливо, ця людина і жити не гідна, а світ без неї стане чистішим. Але, Боже мій, – ахнула Ліббі, – хто я така, щоб вирішувати?

Вона трохи помовчала.

— Хто я така, щоб оцінювати чиєсь життя, Трістан? Це не самозахист, це жадібність! Це... так не можна, і...

Не даючи їй продовжити – поки вона не розчинилася в потоці свого безладного белькотіння, – Трістан обернувся.

— Ти так сильно дбаєш про свою душу, Роудс?

У якомусь іншому світі він би, мабуть, її торкнувся.

У якомусь іншому світі вона була б цьому рада.

— Завжди. — Досить одного кроку. — Постійно. — Він узяв би її за талію, затягнуту в джинси, провів рукою по животу, вниз від пупка, потім прибрав би їй волосся за вухо. Вона згадала його обпікаюче дихання, як сама тремтіла від бажання. — І мені моторошно при думці, як спокійно я дала б їй пащу.

Хто б не запустив це в ній – чи Паріса, чи сама вона, надивившись на інші свої іпостасі в проекціях, видіннях, мріях, замаскованих під фантоми, – гальмувати процес було пізно. Однак зараз Ліббі з Трістаном завмерли в небезпечній близькості один від одного, скуті, як у паралічі, бездіяльністю.

Один крок порушив би його. Ліббі отримала б Трістана, все це просто віддавшись падінню. Якою б розбещеною версією себе вона не стала б там, у майбутньому, до неї було б рукою подати. Усвідомлення пульсувало в голові, стукало в грудях, остаточне і обпалююче.

все це могло б стати…

— Мені час, – видихнувши, сказала Ліббі.

…моїм.

Вона пішла, а Трістан навіть не ворухнувся.