Шістка Атласа

Ліббі

День у бідного Езри не задався і, зрозуміло, добре закінчитися просто не міг. Спочатку Езра був змушений сидіти з батьками Ліббі на церемонії випуску, з якої вона, до речі, втекла без попередження, а повернувшись, відклала пояснення, рішуче затягнувши його в ліжко. Ну, натомість йому секс перепав; це освіжило обстановку, нехай при цьому його партнер за актом (читай: Ліббі) ніяк не міг викинути з голови таємничі та свідомо маніпуляторські справи, які відволікали, так і не дозволивши кінчити. Тому й Езра не... зазнав великого кайфу.

Із плюсів: Ліббі милостиво приготувала йому вечерю.

З мінусів: за вищезгаданою вечерею вона повідомила, що приймає пропозицію Атласа Блейклі, Хоронителя, хоча й не змогла до ладу пояснити чому.

— Значить, ти ось так… їдеш? – спитав Езра. Його чорне волосся з одного боку прим'ялося, з іншого піднялось, а розпухлі губи розкрилися від подиву. Коли Ліббі заговорила, він якраз пригубив вино, та так і забув поставити келих на стіл. — Але, Ліб ...

— Це лише на два роки, – нагадала вона. — Ну, на один точно. Потім, сподіваюся, мене приймуть, і я продовжу навчання.

Езра нарешті поставив келих і похмуро глянув на нього. Молодий чоловік за своєю природою був задумливим і, слово честі, до неможливості м'яким. А ще ніколи не міг до ладу вкласти волосся.

— І… що це взагалі таке? Ця можливість?

— Не можна говорити.

— Але…

— Просто довірся мені, – вкотре сказала Ліббі. — Це, по суті, така стипендія, – додала вона, але обрала, на жаль, зовсім не ті слова.

— До речі, про стипендії. Я якраз хотів про це поговорити, – Езра раптово засяяв. — Буквально щойно почув від Портера з кабінету скарбника, що Варона відхилив стипендію НУМІ. Я знаю, ти була не в захваті від роботи у ВС, і якщо тобі, як і раніше, цікаво, то я впевнений, що міг би замовити за тебе слівце.

Взагалі йому слід було знати, що це погана пропозиція. За Ніко вона нічого підбирати не стане, зараз – точно.

Інша річ, їй довелося пояснювати ще дещо.

— До речі, про Варону… — Ліббі відкашлялася. — Він, загалом... теж запрошений.

Езра здивувався.

— Ось як?

— Ой, та перестань. Було б чому дивуватися. — Ліббі почала ганяти пасту по тарілці. — Ти ж бачив нас цього ранку, хіба ні?

— Так, але я подумав…

— Слухай, нічого не змінилося, – прохолодно сказала Ліббі. – Незрозуміло чому, але ми з Ніко вміємо робити однакові речі та…

— Тоді навіщо ви їм обоє? – спитав Езра. Ну ось, знову не те запитав. — Тебе ж дратує працювати з ним. Я вже не говорю про те, що всі знають: ти краще...

— Взагалі не знають, Езро, – пирхнула Ліббі. — Раз йому дісталась моя стипендія. Бачиш, як усе влаштовано?

— Але…

— Я не дам йому перемогти цього разу, малюк. Серйозно, не дам. — Вона промокнула губи серветкою і в розпачі кинула її на стіл. — Мені треба відмежуватися від нього. Як ти цього не бачиш?

— А не можна це зробити… ну, не знаю… — Езра докірливо помовчав. — Якось інакше?

Його послухати, то це просто. Як Езра досі не зрозуміє, що, роблячи інакше, Ліббі за умовчанням робила менше Ніко? Прозвучить абсурдно, але прагматичні (гаразд, визнаємо, розумні) пропозиції Езри якимось чином постійно змушували Ліббі, забувши огиду, захищати талант Ніко де Варони.

— Послухай, – сказала Ліббі, – шанси такі, що тільки один з нас дійде до фінішу, коли... стипендія, – схаменулась вона, мало не видавши зайві подробиці, – визначить остаточний склад цього... — Пауза. — Факультету. — Ще пауза, а потім: — У нас із ним однакові здібності, тому нас, звісно ж, порівнюють. Або його виберуть, а мене відсіють, і в цьому випадку я повернуся через рік, а може, й швидше, або ж виберуть мене, а його зіллють, і тоді...

— Ти переможеш, – видихнув Езра, прикривши рота долонею, – і ми нарешті перестанемо турбуватися про те, що робить Варона?

— Так. — Ну, хоч би це ясно. — Та й зараз не варто про нього переживати.

Езра завмер.

— Ліб, я не…

— Взагалі-то переживаєш, – сказала Ліббі, піднімаючи келих. — І я і далі твердитиму тобі, що нічого немає. Він просто осел.

— Повір, я в курсі ...

— Дзвонитиму тобі щовечора, – пообіцяла вона. — І приїжджати додому у вихідні. — Так і буде. Може бути. — Ти моєї відсутності навіть не помітиш.

Езра зітхнув.

— Ліббі…

— Просто дай мені проявити себе. Ось ти все твердиш, що Варона не краще...

— …він і не краще…

— …але, насправді, Езро, твоя думка нікого не хвилює. — Він підтис губи. Мабуть, трохи образився, що вона відкидає його турботи та спроби підбадьорити. Проте тут не можна було йти на компроміси. — Ти так ненавидиш його, що не помічаєш, наскільки він насправді молодець, малюк. Мені лише потрібна можливість навчитися і проявити себе. А проявити себе, виступивши проти найкращих із найкращих, значить виступити проти Ніко де Варони, віриш ти в це чи ні.

— Тобто я не маю права голосу? — Сказав він похмуро, але справжній вираз його обличчя було не прочитати. Так само він дивився на кросворди або намагався не вказувати на брудний посуд, який Ліббі стабільно залишала в мийці.

— У тебе ще є право голосу, – запевнила вона його. — Ти можеш сказати «Ліббі, я тебе люблю і підтримую» або ще щось. — Вона проковтнула і додала: — Але повір мені, Езро, на це запитання є лише дві відповіді. І не давши одного, ти даєш інший.

Ліббі приготувалася, скріпивши серце. Вона не чекала від Езри егоїстичних вимог – їх він ніколи, навіть на шкоду собі, не висував, – як не чекала і захоплень. Езра цінував близькість; адже це він запропонував з'їхатися і, зрозуміло, налаштовувався на речі, які сімейний консультант назвав би спільним проведенням часу. І, звичайно, він не радів тому, що далеко від нього Ліббі буде поруч з Ніко.

Але, на неймовірне полегшення Ліббі, Езра просто зітхнув і взяв її за руку.

— А ти широко береш, розумна моя, – сказав він.

— Це, – пробурмотіла вона, – не те щоб відповідь.

— Гаразд, Ліббі, я люблю тебе і завжди підтримаю. — Давши їй на мить відчути полегшення, він додав: — Тільки будь обережна, гаразд?

— Обережна з чим? — Фіркнула Ліббі. — З Вароною?

Ніко був до смішного необразливий. Він був доброю, навіть чудовою людиною, коли хотів; але, якщо він вирішить будувати підступи, навряд чи в нього для цього вистачить мізків. Може, він і дістає Ліббі, але навіть так їй не загрожує нічого, хіба втратити витримку.

— Просто будь обережна. — Езра поцілував її у чоло. — Ніколи собі не пробачу, якщо з тобою щось трапиться, – промимрив він, і Ліббі застогнала. Ну ось, знову ця лицарська байда.

— Я можу подбати про себе, Езро.

— Я знаю. — Він погладив її по щоці, слабо посміхнувшись. — Але навіщо ще я потрібний тоді, га?

— Є ще твоє тіло, – запевнила його Ліббі. — І потім, ти готуєш жахливі болоньєзе.

Він різко підняв її з місця і притиснув до себе, а вона засміялася, непереконливо опираючись.

— Буду сумувати за тобою, Ліббі Роудс, – сказав Езра, – слово честі.

Ну, ось все й улагодилося. Тепер Лібі сміливо може погоджуватися.

Вона обхопила Езру за шию руками і на мить притиснулася до нього. Вона, може, й не безпорадна панночка, але було так приємно вхопитися за щось надійне, перш ніж кинутися в незвідане.