Шістка Атласа

Ліббі

— Чоловіки виключені за замовчуванням, – сказала Ліббі, уткнувшись обличчям у коліна. Вона сиділа, згорбившись і підібравши ноги, на стільці поруч зі столом Ніко. — Товариство? Воно було засноване мужиками, це я точно кажу. Убити когось заради посвяти? Таке тільки мужику в голову спаде. Тільки мужику. — Вона стиснула губи. — Чоловіки, в теорії, – це катастрофа. Як ідею я їх однозначно відкидаю.

— Якби ти ще говорила саме те, що думаєш, – протягнув Ніко, який слухав її на піввуха. При цьому він, зав'язавши собі очі, метав ножі в шафу. Навіщо тільки? Типу готувався до раптового вторгнення, хоча Ліббі й нагадала йому, що робити це запізно (у сенсі, вони й так уже готові, та й навряд чи на них ще нападуть). Насправді ж Ніко просто нервувала ситуація, яку він не міг контролювати, от він і намагався образно заколоти її. І хоча Ліббі його чудово розуміла, Гідеона було шкода: він усі чотири роки навчання в НУМІ виглядав невиспаним. Явно натерпівся від сусіда, якого ніщо – і вже тим більше світанок – не зупинить.

Ніко витягнув руку, вивчаючи сили в кімнаті.

— Левітни-но її, – сказав Ніко. — Лампу.

— Лампу-то за що, Варона?

— Я її потім полагоджу.

— Справді, чи що?

— Так, – роздратовано відповів він.

Ліббі закотила очі, але потім усе ж зосередилася на силах тяжіння, що оточували світильник. Не вперше вона шкодувала, що не сприймає все як Трістан. Раніше Ліббі й не замислювалася, чи можна вірити зору, але тепер постійно в цьому сумнівалася. Нині магія Ніко відчувалася як невидимі хвилі: з їхньою допомогою він розширив горизонт сприйняття. Дізнавався, де який предмет у кімнаті, просто наповнивши її й оцінивши розмір лакун.

Відносність. Насправді те, що утворило цю саму порожнечу, складалося з крихітних частинок. Трістан їх бачив. Ліббі – ні.

І її це дратувало.

— Стій, – сказав Ніко. — Ти знову змінюєш повітря.

— Не міняю я його, – заперечила Ліббі. — Я цього не вмію.

А ось Трістан, напевно, вмів.

— Стій, – знову вимовив Ніко, і ваза тріснула. Ніж так і залишався в нього в руці.

— Вітаю, – пробурчала Ліббі, а Ніко зірвав з очей пов'язку і подивився на неї з тривогою.

— Що сталося з Фаулером?

Ліббі скинулася:

— Що ти вічно приплітаєш Езру?

Ніко знизав плечима.

— Не подобається він мені.

— О ні, – картинно благала Ліббі. — Як мені тепер жити без твого схвалення?

— Роудс. Твою наліво. — Ніко відкинув ніж і жестом підкликав її ближче. — Ходімо. Зіграємо як у НУМІ.

— Стоп, не хочу грати з тобою. Іди знайди собі іншу іграшку.

— У чому справа-то? – знову запитав Ніко.

Ні в чому.

— Ми розлучилися.

— Гаразд, і...

— І все. — Як вона й сказала, нічого.

— Е-е, – протягнув Ніко. У нього був особливий дар усього одним звуком зображати ціле уявлення про нескінченну природу страждання.

— Що ти хочеш від мене почути, Варона? Що ти мав рацію?

— Так, Роудс, звісно. Завжди.

Справедливо. І вона попалася на виверт Ніко.

Нарешті, не в силах більше сидіти, Ліббі встала. І те, що зробила вона це з власної волі, а не за велінням Ніко, здалося їй особливо важливим.

— Ти не був правий! – різко заперечила Ліббі, упевнена, втім, що її слова для Ніко – порожній звук. Ніко де Варона жив у своїй реальності, яку, напевно, і Трістан не зрозумів би. — Езра не... посередній. Або що ти там про нього постійно говорив.

— Він сіренький, – у лоб сказав Ніко. — А ти ні.

— Ніякий він не з...

Вона осіклася, зрозумівши, що зосередилася не на тому.

— У твоїх вустах це звучить як комплімент, – ледве чутно пробурмотіла Ліббі, а Ніко у відповідь скорчив гримасу, якою наче наказав заткнутися й водночас нагадав про те, що саме це він мав на увазі.

— Твоя біда в тому, Роудс, що ти навіть не розумієш, яку небезпеку становиш. Ти хочеш себе проявити, чудово, але це ж не важка боротьба. Ти й так нагорі. І ще ти чомусь не бачиш рафінованого ідіотизму в тому, що вибрала людину, яка робить тебе... — Він помовчав, підбираючи потрібне слово. — Нуднішою.

— Ти нарешті визнав, що я краще за тебе?

— Ти не краще за мене, – на автоматі заперечив Ніко. — Просто шукаєш не там. Ти ніби шукаєш, не знаю, інші частини, чи що.

Ліббі зморщилася.

— Інші частини чого?

— Мені-то звідки знати? Себе, напевно. — Він тихенько хмикнув, а потім добив її, сказавши: — Коротше, немає ніяких інших частин, Роудс. Немає більше нічого. Тільки ти.

— Що це означає взагалі?

— Ти або ціла, або ні. Досить шукати. Усе, матір твою, вже тут, – висловив він, хапаючи її за руку і ледве не кидаючи їй же на груди. Ліббі у відповідь сердито подивилася на нього і, почуваючись оскверненою, вивільнилася. — Ти або задовольняєшся цим, або тобі всього буде мало.

— Ти мені лекцію читаєш?

— Ти живе полум'я, Роудс, – сказав Ніко. — Тож досить вибачатися за заподіяну шкоду, і нехай цей мудак горить ясно.

Частково Ліббі розлютилася до невимовного сказу, але водночас не хотіла потрапляти на черговий виверт і сприймати його слова всерйоз.

Тому, так і не придумавши гідної відповіді, вона глянула скоса на розбитий світильник. Відновила його і повернула на стіл.

Ніко ж перетворив стіл на коробку.

Коли б Ніко не творив магію, Ліббі це вибивало з колії. Чаклував він із розмахом, так, що ставало не видно деталей: якщо матеріальна складова світу була ниточками, за які Ніко смикав, немов ляльковод, то Ліббі їх не бачила. Речі то з'являлися, то зникали – і все. Ліббі не пам'ятала, як це відбувалося, навіть якщо сама ж пильно спостерігала. Ось стояв у кімнаті стіл, тепер він – коробка; скоро, хто знає, її місце займе крісло або болото. Сам же стіл, можливо, і не згадає, чим він колись був.

— Хто ж тоді ти? – запитала Ліббі. — Якщо я – живе полум'я?

— Чи так це важливо?

— Може, й важливо. — Вона повернула коробці форму столу.

— Кумедно, – вимовив Ніко. — Якби за нами не прийшли, я б нічого цього й не створив.

— І що кумедного?

— Це місце зробило мене вбивцею. За співучастю, – подумавши трохи, поправився Ніко. — У прийдешньому вбивстві, – пробурмотів він, підбиваючи підсумок.

— Переходь до суті, – сухо попросила Ліббі.

— Загалом, я заплямував себе, так? На мені тепер позначка «Уб'є за...», а потрібне впишіть самі. — Ніко закликав ніж до себе в руку, хоча з боку, звісно, все виглядало інакше. Ніж начебто лежав десь неподалік, а ось він уже в долоні в Ніко. — Вона не з'явилася б на мені, не прийди я сюди. А сюди я взагалі не прийшов би, якби не ти.

Чи не валить він усе на Ліббі? Звинувачення в його голосі не чулося, але важко було не припустити протилежне.

— Ти начебто казав, що все одно б прийняв запрошення.

— Так, але тільки тому, що покликали тебе.

Ніко покрутив ніж у руці, вивчаючи лезо.

— Нездійсненно, – сказав він у порожнечу.

— Що?

— Нездійсненно, – уже голосніше повторив Ніко. Підняв на Ліббі погляд і знизав плечима. — Обчислення типу «якщо... то...». Ми зустрілися, а отже, ми нероздільні. Ми приречені грати в цю дивну гру... як би там воно було? Ця штука, espejo[25], гра. Дзеркальна гра.

— Дзеркальна гра?

— Ну так, ти робиш що-небудь, і я роблю те саме. Віддзеркалюю.

— Але хто перший? – запитала Ліббі.

— Неважливо.

— Тебе це обурює?

Він опустив погляд на ніж, а потім знову подивився на неї.

— Думаю, я вбив би за це, – сказав він, – тож так.

Ліббі закликала ніж із його руки у свою, що з боку виглядало так, ніби той завжди був у неї.

— Те саме, – тихо промовила вона.

Потім відклала ніж на стіл, який ще недавно зовсім недовго був не собою.

— Ми могли б зупинитися, – запропонувала Ліббі. — Перестати грати в цю гру.

— Зупинитися де? Тут? Ні, – Ніко замотав головою, барабанячи пальцями по стегну. — Ми ще не так далеко зайшли.

— А раптом уже занадто далеко?

— Або так, – погодився він. — А отже, занадто далеко і зупинятися пізно.

— Парадокс, – вголос зауважила Ліббі, і Ніко скривив губи, погоджуючись із нею.

— І справді. Того дня, коли ти перестанеш бути вогнем, – сказав він, – для мене земля застигне.

Так вони простояли ще кілька секунд, а потім Ліббі стиснула руків'я ножа й увігнала його в стільницю. Волокна дерева тут же обхопили сталеве полотно, закріпивши його намертво.

— Ми розлучилися, – сказала нарешті Ліббі. — Ми з Езрою. Між нами все. Кінець.

— Яка трагедія, – самовдоволено промовив Ніко. — Сумно.

— Міг би прикинутися, що співчуваєш.

— Міг би, – погодився Ніко, – але не стану.

Ліббі закотила очі і встала, навмисно залишивши стілець посеред кімнати, а потім вийшла у двері з таким виглядом, ніби не помічає обуреного пихтіння Ніко. Дорогою до себе вона затрималася біля дверей у кімнату Трістана, перевіряючи обстановку в ній і гадаючи, як він там. Вона й не чекала, що буде легко, а точніше, не чекала, що затія спрацює. Вибираючи Трістана на роль убивці Каллума, вона розуміла: Трістан – останній, хто впорається зі справою, а тому вона перетворювалася не просто на його жертву, а й на рулетку для інших.

Ліббі згадала його губи, очі. Відчуття, коли змогла створити щось, поки він тримав долоню навпроти її завмерлого серця.

«Ти так сильно дбаєш про свою душу, Роудс?»

Який жаль, що вона боїться ризику.

Ліббі побігла до себе в кімнату, зачинила двері і впала навзнак у ліжко. Хотіла спершу взяти з тумбочки якусь книжку, але передумала, навіть не вирішивши ще яку. Ніко там, напевно, зайняв себе чимось нехитрим, аби скрасити очікування, а ось Ліббі відволіктися не могла. Її думки перескакували з Трістана на Каллума і знову на Трістана, а потім, як не сумно, згадався Езра.

«Значить, усе? З тебе вистачить?»

Найсильніше в його голосі чулася втома.

«Усе скінчено, – підтвердила вона. — З мене досить».

Річ була навіть не в тому, що стосунки стали іншими, адже й сама Ліббі фундаментально змінилася. Вона вже не пам'ятала, якою була, коли вступила в ці самі стосунки, в те життя, приміряла образ, який досі відчувався по-старому, хоча від старого в ньому якраз нічого не залишилося.

Через те, що було між нею, Трістаном і Парісою, вона докорів сумління майже не відчувала, адже і відтоді вона теж встигла змінитися. То була така собі перехідна Ліббі, яка шукала переживань, що струснули б її. Витерли б списану грифельну дошку, перетворивши її на чистий аркуш. Попіл до попелу, прах до праху. Ліббі знайшла те, що шукала, зотліла і рушила далі.

Тепер вона мала могутність. Безпорадність, щоправда, укупі з усвідомленням власної винятковості, нікуди не поділася. Чи вдасться знову стати колишньою, знаючи, як керувати загадковими процесами всесвіту? Створювати їх, контролювати, надавати їм будь-якої форми? Яке брудне слово «амбіції», з душком, однак у Ліббі вони були. Вона стала їхньою полонянкою. Ідея призначення здавалася дуже егоїстичною, та все ж Ліббі не могла не вчепитися за неї. Їй хотілося вірити, що вона народилася для великого, що, виконавши свою долю, вона заслужить порятунок, нехай навіть просто зараз таке здавалося неймовірним.

Бібліотека так і відхиляла запити, особливо на матеріали про довголіття; раз по раз Ліббі не знаходила відповіді: чи змогла б вона врятувати сестру, якби виявилася кращою й обдарованішою? Відчуття було, ніби сама структура бібліотеки якимось чином боїться Ліббі або відчуває до неї відразу. Варто було подумати про заборонені знання, як будинком розходилися невловимі хвилі нудоти.

Однак рішучість бібліотеки тріщала по швах. Ліббі здавалося, ще трохи, і вона своєю вагою продавить архіви. Вони піддадуться, дочекавшись чогось... або когось. Ліббі Роудс у наступній її іпостасі.

Якщо згадати закон збереження енергії, у світі не існує десятка людей, бо живе вона. Може, і сестра померла через Ліббі. Чи через Ніко? Чи запас енергії у світі обмежений і що більше її брала Ліббі, то менше залишалося іншим?

І що ж тепер, нехай усе задарма пропадає?

Ліббі сама не помітила, як почала шукати собі виправдання. Одна її половина ломилася від відповідей, друга – від запитань, а цілком вона мучилася величезною провиною. Убивати не можна, це аморально, смерть – протиприродна, нехай навіть це єдиний результат життя. Доводи роєм гуділи в мозку, як мухи над медом.

Що зміниться, коли не стане Каллума? Ліббі відвідала дивна думка: адже чари, накладені на особняк, несуть у собі відбиток колишніх кандидатів, тобто це в певному сенсі примари. На одну шосту магія будинку належала тим, кого засудили до смерті заради її ж збереження.

Чи відчує вона вплив Каллума?

Інші мешканці будинку приписували заслуги в накладенні чар Ліббі з Ніко, але Ліббі знала страшну правду: найважливішу частину захисту створив Каллум. Ліббі й Ніко, може, й спорудили сферичний щит, зате Каллум вклав у нього вакумний прошарок, у якому стиралися всілякі почуття.

А що відчуває людина, яка нічого не відчуває? Порожнеча завжди здавалася Ліббі не такою ефективною, як наявність чогось. Вона запропонувала залишити у вакуумі пастку, помістити в нього щось жахливе, якщо вже Каллум так хотів встановити екзистенціальний капкан. Каллум відмовився, адже порожнеча – це втрата будь-якої мотивації, бажань. Функціональний параліч, коли ні жити, ні вмирати не хочеться, є лише одне прагнення – не існувати. Битися так просто не вийде.

Відчувши укол тривоги, Ліббі сіла. Лежати більше не хотілося. Вона б не назвала Трістана слабким, але Атлас напевно не просто так натякав, що люди на кшталт Каллума на життя права не мають. Сила Каллума здавалася неясною, невизначеною, проте ефективність мала безперечну. Каллум узяв шматочок розуму Паріси й заподіяв їй біль, змусивши зрештою вбити себе.

Раптово Ліббі зрозуміла, на який ризик вони пішли, залишивши Трістана наодинці з Каллумом. Цим двом належав бій на смерть. Якщо Трістан програє, то Каллум усе зрозуміє, і тоді наслідків не оберешся. Однак скасовувати все було вже пізно. Каллума списали з рахунків, викреслили зі списку тих, хто отримає головний приз, але безкарним він цього не залишить. Внизу зараз немов билися два гладіатори, з яких виживе тільки один.

Варто було піти разом із Трістаном.

Ліббі схопилася з ліжка і кинулася до дверей, хотіла вже ривком їх відчинити, але тут у кімнаті щось змінилося. Атмосфера стала іншою. Молекули перебудувалися, похолоділи, сповільнилися і поповзли абияк. Повіяло відчуженням, забуттям. Немов кімната тепер не визнавала Ліббі й намірилася видалити її, як злоякісну пухлину.

Чи це був страх?

Без страху точно не обійшлося, але в одному Ліббі, говорячи з Ніко, мала рацію.

Повітря не з її вини змінилося.

Тоді вона почала шукати джерело. Пульс раптово сповільнився, ніби знову зупинявся час, і Ліббі відчула щось дивне: виникло ледь помітне відчуття, ніби їй тут не місце. Самі стіни ополчилися на неї й погрожували розчавити, як каток. Будинок інстинктивно гнав її геть. Здавалося, у неї забрали те, що їй належало з народження. Легені відмовлялися втягувати повітря.

Якби вона вловила зміни раніше, зуміла б їх зупинити. Якби вона змогла визначити джерело зараз, вийшло б хоча б загальмувати. Але в тому-то й була її біда, слабкість, яка не розкрилася б, якби Ліббі не зустріла Трістана. Їй могла належати вся сила у світі, здатна скоротити населення Землі вдвічі, але з тим, чого не розуміла ясно, вона боротися не вміла.

Однак порожнеча не була абсолютною. Вдалині, посеред незрозумілого дивацтва, Ліббі вловила знайомий відгомін.

Ти хоч знаєш, на що підписалася?

Її обхопили за талію і потягнули назад. Усе сталося в одну мить, якщо не швидше. Час знову помчав уперед, повітря увірвалося в легені, а Ліббі нарешті знайшла дар мови і закричала.